Добровеличківка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Добровеличківка
Добровеличківка
Добровеличківка на карті Добровеличківського району
Добровеличківка на карті Добровеличківського району
Країна Україна Україна
Область Кіровоградська область
Район/міськрада Добровеличківський район
Рада Добровеличківська селищна рада
Код КОАТУУ: 3521755100
Основні дані
Статус з 1957 року
Площа  км²
Населення 5931 (01.01.2011)[1]
Поштовий індекс 27000—27005
Телефонний код +380 5253
Географічні координати 48°23′05″ пн. ш. 31°10′37″ сх. д. / 48.38472° пн. ш. 31.17694° сх. д. / 48.38472; 31.17694Координати: 48°23′05″ пн. ш. 31°10′37″ сх. д. / 48.38472° пн. ш. 31.17694° сх. д. / 48.38472; 31.17694
Водойма р. Добра
Відстань
Найближча залізнична станція: Помічна
До станції: 24 км
Селищна влада
Адреса 27000, Кіровоградська обл., Добровеличківський р-н, смт. Добровеличківка, вул. Шевченка, 132
Голова селищної ради Тущенко Анатолій Леонідович
Карта
Добровеличківка is located in Україна
Добровеличківка
Добровеличківка
Добровеличківка is located in Кіровоградська область
Добровеличківка
Добровеличківка

Добровели́чківка — селище міського типу, центр Добровеличківського району Кіровоградської області.

Населення — 5931 (2011; перед тим було 7 тис. мешканців)

Історія[ред.ред. код]

Заснування[ред.ред. код]

1 версія (Більш як Легенда)

Було це в сиву давнину, в середині ІVIII ст., коли виснажений важкою працею найкращий дворовий коваль Величко, втікаючи від польських ратників, забрів на берег чудової річки. Припавши спраглими вустами до джерельної водиці, забув про все на світі, і тільки напившись, витер смоляні вуса і мовив: Ох і добра ця вода, ніде такої не пив!. Тоді він твердо вирішив назавжди оселитися в цьому місці, яке надалі стало поселенням для багатьох таких же втікачів та хоробрих січовиків. А назва хутора лишилась незмінною і до цих пір — ДОБРОВЕЛИЧКІВКА.  У 80-х роках ІYIII ст. майже вся земля навколо хутора стала власністю поміщика П. Д. Ревуцького, сюди він перевіз своїх кріпаків і незабаром біля хутора виросло нове поселення — Ревуцьке (таку назву селища ще можна почути від людей похилого віку і в наш час). Неординарна особа Петра Ревуцького залишила свій слід і для своїх нащадків, коли в свій час Ревуцький відвідав знаменитий Софіївський парк графа Потоцького, закладений в честь його дружини Софії, то сказав так: Чи в мене дружина гірша, чи землі менші, посаджу і я парк! З його легкої руки було посаджено чудовий парк і перепліталися тут і звичні для нашої місцевості липи, верби, тополі, біла акація, і завезені каштани, берези, сосни, а ще унікальні пірамідальні дуби, чорні сосни, японські акації, тюльпанові дерева. Алеї були обсаджені китайським бузком, трояндами та жовтою акацією. Обабіч алей стояли жіночі скульптури, виконані в грецькому стилі. Біля парку знаходився чудовий ставочок, кришталевої чистоти, його дно було встелене галькою, а посеред ставку красувався декоративний острівець, пливучи до нього можна було милуватися дзеркальними коропами. На превеликий жаль, після смерті Ревуцького почався занепад і його садиби, а під час революції був зруйнований маєток. А парк почав жити своїм життям. Під час другої світової війни на території парку був розташований німецький санаторій і очевидці розповідають, що при вході в парк стояла табличка українською та німецькою мовами: «За порубку дерев — розстріл. Комендант ВЕРНЕР».

Ще однією історичною і найбільш загадковою візитною карткою нашого краю є дивне джерело, яке б"є із-під землі на високому пагорбі. А ще дивина його проявляється у тому, що джерело поступово пересувається все вище і вище від русла річечки. У природі — це рідкість, коли підземна вода пробивається на такій висоті, науковці називають його Гідрологічна пам'ятка «Запорізькі джерела», а в народі кажуть «Козацька криниця». Ходить безліч легенд про це місце. Ось одна з них: у роки російсько-турецької війни, запорожці, відступаючи, заховали поблизу джерела скарб — кінський череп, вщент заповнений золотими прикрасами, джерело їм слугувало орієнтиром. А хтось із запорожців видав туркам таємницю. От вони і прийшли за скарбом до джерела, обкопали кругом кринички ґрунт — нічого не знайшли, а зрадника — запорожця стратили за обман. Насправді скарб вберегло джерело, яке за кілька діб перебралося вище на добрий десяток метрів від попереднього місця витікання, з того часу пройшли сотні років, а дивне джерело і зараз крокує вгору. Орієнтовно біля цього джерела є і географічний центр України, який знаходиться саме тут відповідно до досліджень, проведених Ленінградським науково-дослідним інститутом, ініційованих Дмитром Проскаченком та Василем Ногою — істинними патріотами свого краю. Про підтвердження Географічного центру України на північно-західній околиці Добровеличківки встановлено багатотонний камінь. 

Чи гадав, коваль Величко, що цій, колись дикій степовій глушині, судитиметься стати географічним центром України

2 Версія (Більш Історична)

Таке поетичне осмислення назви селища міського типу, що знаходиться у самому серці держави (у серпні, на день Незалежності тут після кількарічної дискусії науковців відкрито і освячено пам'ятний знак «Географічний центр України»), до вподоби мешканцям Добровеличківки. Але походження самої назви має і раціональну, життєву основу. У часи Запорозької Січі розташовувався тут Величківський курінь — старшим у курені був Омелько Величківський. Прізвища його козаків дуже близькі до тих, які й нині зустрічаються в селищі. Ці степи заселяли колись трипільці. Біля села Федорівки в урочищі Макітра ще в 70-ті роки науковцями проводились археологічні розкопки, численні знахідки яких підтверджують, що вони мали тут тривалий і надійний осідок. Про побут цього першого хліборобського племені розповідають і експонати місцевого краєзнавчого музею, який існує в селищі уже 17 років. Створений з ініціативи краєзнавців Дмитра Проскаченка та Василя Ноги, він сьогодні вражає і різноманіттям експозиції, і великим обсягом просвітницької роботи, особливо з молоддю. Музей давно вже перетворився на візитну картку та предмет гордості району, де обов'язково бувають майже всі, хто так чи інакше відвідує Добровеличківку. Для невеликого селища (трохи більше шести тисяч мешканців) це справді явище унікальне (хоча наша історія настільки багата, що подібні музеї мали б бути чи не в кожному районі або селі, але, на жаль, не скрізь знаходяться такі наполегливі і віддані справі люди, як засновники Добровеличківського краєзнавчого музею, та й уваги держави до цієї справи явно бракує).  Отож серед безлічі експонатів тут помітні кам'яні ступа, зернотерка і пестик, знайдені в урочищі Макітра. Науковці вважають, що там була ціла трипільська майстерня по виготовленню таких комплектів. Цим речам приблизно п'ять тисяч років. Завершує цю частину експозиції інша кам'яна ступа, яка належить до кінця XIX — початку XX століття. Не можна сказати, що це абсолютні копії, але основні принципи їхньої будови дуже схожі. Очевидно, це є певним підтвердженням сталого, закоріненого, осілого життя мешканців цього краю, багатого на чорноземи, які з давніх давен займалися хліборобством.  Знаходили на території району і залишки черняхівської культури, колекції римських монет, речі, що свідчать про тісні зв'язки краю з давнім Римом і древньою Грецією. Тут перетинались давні шляхи — Чумацький і Чорний, вздовж яких рясніли скіфські могили, що й досі таять у собі чимало таємниць.  У 1362 році між селами Добрянкою і Тишківкою в урочищі Татарка під орудою князя Ольгерда відбулася перша велика переможна битва з трьома татарськими ханами. З боку русько-литовських сил у ній брали участь загони місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини, воїни князя Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля, тобто, у переважній більшості наші земляки, українці. Саме вони ще за 18 років до Куликовської битви здолали татар, заклавши основи майбутньої переломної перемоги. Але славну битву на Синіх водах російська і радянська історіографії, щоб не порушувати систему імперських світоглядних цінностей, воліли замовчувати, наголошуючи на вирішальному значенні Куликовської битви. Отож, вона ще чекає своїх дослідників (розкопки в Татарці проводили студентські експедиції під керівництвом кандидата історичних наук Нінелі Бокій) і популяризаторів.  Серед поміщиків, які після знищення Запорозької Січі отримували землю в цих краях, були в основному чужинці. Є тут, наприклад, село Олександро-Акацатове (звідки родом перший комендант Кремля Яків Стрижак), яке зберегло у своїй назві ім'я колишнього власника, відставного майора чи капітана. Село Любомирка колись належало генерал-лейтенанту князю Ксаверію Любомирському, а «…деревня Липнягово (нинішня Липняжка, яка буквально зачарувала столицю своїми вишивками та виробами народних майстрів під час недавньої виставки „Мистецтво одного села“) принадлежала майорше Дегаскуловой и часть майору фон Дитриху». Потужним і наступальним був прес русифікації краю, але його таки здолала українська стихія, залишивши від тих зайд лише деякі назви та подряпини закомплексованості на податливій українській душі. А ось поміщики Ревуцькі, маєток яких розташовувався на території самого селища, залишили йому на згадку парк. Брати Петро й Олексій Ревуцькі були непересічними особистостями, великими знавцями природи. Петро Дмитрович став засновником дендрологічного парку, де росли рідкісні породи дерев, квітували розарій та десятки видів бузку, хлюпотів ставок з екзотичними рибками, весь обкладений кахлями. Олексій опікувався лимонарієм і оранжереєю. Хвиля революції змела всю цю красу. Куди поділися самі Ревуцькі, невідомо. Біля одного з православних храмів був нібито склеп з чиїмись останками (люди вважають, що то — сімейний склеп Ревуцьких), але ще до війни все це зруйнували, зрівняли із землею. Від Ревуцьких залишились назва села — Варваро-Олександрівка (так звали дочок одного з братів) і парк. Довгий час він був занедбаний, але нині мешканці Добровеличківки активно взялись його відроджувати. Всі організації селища працювали тут на суботниках. Коли прибрали і розчистили парк, переконалися: частина минулої казкової краси ще жива. Збереглися пірамідальний дуб, кримські сосни, деякі види екзотичних дерев.

З Добровеличківкою тісно пов'язане ім'я одного з найвідоміших діячів громадянської війни Нестора Махна. У 1919-му році тут перебував його штаб, а із села Піщаний Брід (воно й зараз у складі району) родом його кохана дружина Галина (Гашка) Кузьменко. Саме у Добровеличківці Нестор видав свій Наказ № 1, який можна назвати спробою організації післявоєнного устрою держави. Написаний він російською мовою. Подальші свої укази Нестор писав українською. Науковий співробітник краєзнавчого музею Владислав Колесниченко вважає, що це наслідок впливу на Махна саме Галини Кузьменко, вчительки сільської школи, свідомої українки. Владислав Миколайович передає розповідь його тещі, теж, до речі, Галини Кузьменко, що по дорозі на Добровеличківку. Нестор Махно зупинявся у її бабусі на ночівлю і лишив по собі дуже приємні враження: простий, приязний у спілкуванні, не цурався роботи, не ставив себе над іншими.

У своїх наказах, що були видані на території краю, він закликав до справедливості, порядності, забороняв єврейські погроми. До речі, у Добровеличківці до революції добру половину населення становили євреї (їх з'явилось дуже багато після знищення козаччини). Було тут дві синагоги, 52 єврейські лавки. Вітер революції, що загрожував погромами, розметав цю осілість. І нині у Добровеличківці немає навіть національного культурно-єврейського товариства. Як і будь-яких інших. Немає тут і осередка «Просвіти». Діє один православний храм — Свято-Миколаївський Московського патріархату.

Тисячі років не зраджує цей край свого хліборобського покликання. Залишається він таким і нині. Взагалі, за останні роки реформування сільського господарства збиткових підприємств стало менше. 

У селищі і в районі досить високий рівень безробіття. особливо серед жінок і молоді. Ось і шукають потомственні хлібороби заробітків по Росіях та Європах. Хтось заробляє приватним бізнесом (в основному торгівлею і організацією громадського харчування). 

Мальовнича краса цього краю, його надзвичайно цікава і закорінена в глибину віків історія, щирі, привітні і талановиті люди підтверджують високе звучання назви селища.

За часів Російської імперії[ред.ред. код]

1848 року Ревуцьке стає містечком. На 1859 рік тут було 158 дворів і 1344 жителі.

1883 року офіційною назвою містечка затвержується Добровеличківка. На кінець XIX століття майже вся земля стала власністю місцевих поміщиків.

Станом на 1886 рік у містечку, центрі Добровеличківської волості Єлизаветградського повіту Херсонської губернії, мешкала 521 особа, налічувалось 97 дворових господарств, діяли дві православні церкви, два єврейських молитовних будинки, школа, лікарня, аптека, винний склад, паровий млин, 26 крамниць, трактир, 6 заїжджих дворів, відбувались базари через два тижні по неділях[2].

Перші визвольні змагання[ред.ред. код]

1917 року, з вибухом Визвольних змагань за незалежність України в Ревуцькому утворюється курінь Вільного Козацтва. Організатором ВК у містечку виступив місцевий мешканець, колишній вояк Російської імператорської армії, соціал-демократ за переконаннями, Дмитро Хорунжий.

26 грудня 1917 в приміщенні Ревуцької Учительської Семінарії Дмитро Хорунжий зачитав урочисту присягу перед бійцями ВК:

« Від імені Куреня Вільного Козацтва в Ревуцькому зголошую вірність і послух Українській Народній Республіці. Присягаємо, що будемо боронити нашу державу від усіх її ворогів, чи то буде ворог зовнішній чи внутрішній. Для підтримки нашої Держави ми завжди готові віддати наше майно, а коли буде потрібним, то і життя!  »

[3]

Після Д.Хорунжого виступали представники від інших організацій: волосного комітету, поліції, Союзу вчителів, селян, купців, ремісників тощо.

Після урочистої офіційної частини, тут же на залі відбулася забава з танцями і буфетом. Того ж вечора до лав ВК вступили нові члени. Головним рушієм цього зібрання виступила місцева «Просвіта». Майже всі просвітяни-мужчини зголосилися першими у ВК. За їх прикладом пішли інші з Ревуцького, а далі і з сіл. Дмитро Хорунжий, отаман куреня, був ще від часу заснування у Ревуцькому «Просвіти» (1907 рік) увесь час її активним членом. Так само його осавул — Іван Шевченко був у цій місцевості єдиним передплатником Чикаленкової «Ради».

Ядро куреня чи його кадр разом зі штабом увесь час свого існування стояли в залишеному своїми господарями маєтку Олексія Івановича Ревуцького. Курінь мав чисельність у 150 козаків: одна піша сотня коло 120 козаків, якою командував учень Військово-Фельдшерської морської школи М.Шевченко і одна кінна сотня — близько 30 вершників, якою командував і яку сам організував юнак Київської Констянтинівської Школи Гарасим Нестеренко. Крім цього ще кожне село мало свою власну охорону, яка була тісно пов'язана зі штабом куреня і мала там свого кінного зв'язкового. У деяких більших селах така місцева охорона досягала до 50 і більше козаків. Козак, що ніс службу мав на лівім рукаві жовто-блакитну пов'язку, а на шапці таку ж коротеньку стрічку. Кожен з гордістю говорив про себе: «Я козак!».

Загальна збірка куреня могла дати до 600 козаків. Була умовлена раптова збірка на старовинний спосіб: через великий дзвін церкви, який було чути по всій волості. На той тривожний дзвін всі козаки зі всіх сіл негайно мали прибути на площу перед церквою в Ревуцькому, а коло церкви близько і стояв штаб куреня.

Тому, що російський протинімецький фронт весь час розпливався і значна частина солдатів, які були налаштовані анархічно, переходила терен Ревуцької волості, штаб куреня тримав своїх зв'язкових у важливіших комунікаційних вузлах по прилеглих волостях, як Піщаний Брід, Лиса Гора, Добрянка, Липняжка, Тишківка. Вони мали негайно доносити Ревуцькому куреню про чужі військові групи, що там з'являлися і мали тенденцію сунути в бік Ревуцького.

Коли траплялося де яке насильство чи грабунок, зараз же туди висилалась відповідна кількість козаків, які й робили на місці порядок. Часом такі екскурсії виїздили й на терени прилеглих волостей. Взагалі Ревуцький курінь ВК гідно тримав прапор Української Народньої Республіки і за весь час свого існування не допустив жодного ворожого війська опанувати тереном Ревуцької волості, а тим більше — Ревуцьким. Всі частини румунського фронту, які пересовувалися через терен волості, були негайно роззброювані і з відповідними посвідками та відношеннями до українських властей пересилались далі на північ. Майже всі операції роззброєння відбувалися без спротиву.

За всю зиму 191718 рр., аж до приходу німців, мешканці Ревуцької волості, а також прилеглих волостей, користувались з опіки куреня — всі були в безпеці. Селяни спокійно гнали горілку і гуляли, як ніколи раніше. Шлюбів тієї зими було подвійно, а то й потрійно більше, як бувало іншим часом. Не існувало тоді й контролі руху і кожен міг собі їхати, куди хотів. З останнього найбільше користались місцеві євреї, які і в ті небезпечні і повні анархії часи ухитрялися переводити свої комерційні справи. На поверхні громадського життя з'явилися і українські спекулянти. Особливого розголосу набрала можливість перевезення соняшникової олії до Сміли (90 верстов), де її продавалося по дуже високій ціні.

Рівно на Явдохи (1 березня 1918 ст. ст.) Ревуцький курінь у збільшенім складі, коло 150 піших і 40 кінних козаків, вирушив на станцію Адабаш, куди і прибув десь під вечір. Там вже були Глодоський і Марківський курені теж у збільшенім складі. Було там теж дві сотні німецької піхоти. Цього ж вечора Глодоський отаман Бондаренко пішов сам у розвідку з німецьким підстаршиною. Із засідки вони були обидва вбиті більшовиками. На другий день перед ранком ще прибув батальйон німецької піхоти і зараз же пішли в наступ на Новоукраїнку. Вся кіннота Ревуцького куреня виїхала на охорону німецького лівого крила з боку ст. Плетений Ташлик, а піхота вийшла на праве крило наступу для охорони з боку ст. Помічна. Більшовики не чекали довго, а перед самим носом ревуцької кінноти вискочили по залізниці імпровізованим панцерником на Плетений Ташлик. Скоро всі частини ВК і німецьке військо зійшлося на ст. Новоукраїнка.

Німці тут поховали свого підстаршину, а глодосяне повезли свого отамана до рідних Глодос. У прощальному слові німецький капітан, звертаючись до свого мертвого героя, сказав: «Ти вмер далеко від свого фатерлянду, але вмираючи тут, ти все ж умер за свій фатерлянд». Дехто з українців злобно пояснював це так, ніби й наша Новоукраїнка належить до Німеччини. Оцим і закінчилася спільна з німцями виправа на залізничні стації: Адабаш і Новоукраїнка.

Може з тиждень по відході німців трапився випадок, який дуже схвилював громаду Ревуцького, відбився несмаком в рядах ВК і мав поганий відгомін у майбутньому. Два хлопці з Крамарських хуторів, що були обсаджені київськими переселенцями, одної ночі прийшли до Ревуцького і пограбували єврейську родину. Розвідка Ревуцького куреня ВК схопила їх на місці вчинку і посадила «у холодну». Отаман не захотів брати на себе відповідальність наложити кару самому, а скликав сесію суду, який існував при курені. Суд виніс суворий присуд: розстріл без права апеляції. Вирок виконано негайно під мурами семінарії. Там же їх обох і закопано. Пізніше більшовики проголосили їх героями революції. На їхній могилі поставили червоний хрест і гарно огородили. Ні одне революційне свято пізніше не відбувалося без походу на їхню могилу, де виголошувались палкі промови на честь «героїв, пострадавших за комунізм».

На другий день Великодня 1918 року, коли більшість козаків святкували по своїх оселях у батьків, а ті, що були у Ревуцькому теж гуляли з дівчатами на селі, до Ревуцького несподівано приїхала сотня німців з гарматою і скорострілом. Наставивши гармату і скоростріл на будинок, де був штаб куреня, їхня піхота кинулась до будинку, щоб його оточити. Кілька вартових козаків вискочили через вікна в сад, де і схоронилися. Німці поламали всю зброю, яку знайшли і, зламали меблі і устаткування всередині, вистрілили два рази з гармати в напрямку Скопієвої, а потім від'їхали, не сказавши нікому й слова. Скоро після цього у Ревуцькому стало відомо почули і про Гетьманський переворот. Командирів ВК заарештовували та розстрілювали. Так пізніше арештували Кульчицького і десь по дорозі застрелили. Так був ліквідований південно-західній Кіш Вільного Козацтва у Ревуцькому.

2527 лютого 1920 року в Добровеличківці під час Зимового походу стояв на відпочинку кінний полк Чорних Запорожців Армії УНР.[4]

Географічний центр[ред.ред. код]

Тривалий час Добровеличківка вважалась географічним центром України, про що й досі сповіщає пам'ятний знак. Нині, згідно з наказом Державного комітету природних ресурсів України, географічний центр знаходиться у селі Мар'янівка Черкаської області[5].

Особистості[ред.ред. код]

  • Рябий Дмитро Володимирович — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014 року.
  • Яремчук Олександр Олександрович (1989—2014) — молодший сержант ЗСУ, учасник російської війни, станом на грудень 2016-го вважається зниклим безвісти.
  • Є. О. Юцевич — композитор і музикознавець, автор опери за власним лібретто «Кирило Кожум'яка», двох симфоній, багатьох симфоній, багатьох сюїт, хорів, п'єс;
  • І. І. Погребняк — доктор біологічних наук;
  • В. Я. Нога, І. І. Корнієнко — заслужені вчителі України;
  • М. П. Пилипенко — кандидат медичних наук;
  • О. О. Радченко — кандидат економічних наук;
  • О. В. Римська — ланкова, Герой Соціалістичної праці;
  • О. Г. Сосновський — доктор медичних наук, професор.
  • Бриль Костянтин Іванович — генерал-майор Служби безпеки України, генерал-майор Податкової міліції України, державний радник Митної служби України 3 рангу, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук.
  • Горбатюк Володимир Григорович — український бандурист, заслужений діяч мистецтв України.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
  3. Данило Лимаренко, майор Армії УНР. Південно-західній Кіш Вільного Козацтва на Херсонщині. Вісті Комбатанта. — 1963. Ч. 1
  4. Коваленко Сергій. Чорні Запорожці: історія полку. — К.: Видавництво «Стікс», 2012
  5. Щодо уточненого місцезнаходження географічного центру України

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]