Павловський Гліб Олегович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нейтральність цієї статті під сумнівом. Будь ласка, ознайомтеся з відповідним обговоренням та за можливості виправте недоліки. (2 березня 2020)
Павловський Гліб Олегович
рос. Глеб Оле́гович Павло́вский
Народився5 березня 1951(1951-03-05)
Одеса, Українська РСР, СРСР[3]
Помер26 лютого 2023(2023-02-26)[1][2] (71 рік)
Хамовники, Центральний адміністративний округ Москви, Москва, Росія[4]
Країна СРСР
 Росія
Діяльністьжурналіст, історик, політолог, видавець, редактор, викладач, політик, публіцист
Галузьполітологія[5] і політика[5]
Alma materОДУ ім. І. І. Мечникова (1973)
ВчителіГефтер Михайло Якович
Знання мовросійська[5]
ЗакладВища школа економіки (Москва) і Vladimir Putin presidential campaign, 2000d[6]
Членствоthird Civic Chamber of the Russian Federationd
Роки активностіз 1978
ПартіяКПРС
Нагороди
медаль ордена «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня
IMDbID 4889305

Гліб Оле́гович Павло́вський (5 березня 1951, Одеса) — російський публіцист і журналіст, телеведучий, видавець, педагог, політтехнолог. Колишній радянський дисидент.

Біографія

Народився в Одесі в сім'ї інженера-будівника.

В 1968–73 роках — навчання на історичному факультеті Одеського університету. В студентські роки — учасник гуртка-комуни «Суб'єкт Історичної Діяльності» («СІД») — провідника «духа 68-го року»: «Я вважав себе чимось начебто дзен-марксиста». В 1969 був виключений із комсомолу «за анархізм і лівоекстремістський ухил».
До 1974 року працював вчителем в сільській школі.
Вперше зіткнувся З КДБ в 1974 році — у справі про розповсюдженя «Архіпелагу ГУЛАГ»: «Слідчі були професіональними, жорсткими тренерами». В обмін на видачу контактів не був затриманий, але був змушений звільнитися зі школи.
З 1976 року по 1982 рік працював робітником у Москві, де тісно зійшовся з Михайлом Гефтером: «Ми біографічно зрослись; з тих пір я відчував себе ліричним героєм його ідей».
В 1978—80 роках — один з співредакторів «Вільного московського журналу ПОШУКИ». Але для Павловського «живописне безперебування дисидентства обернулась несмаком — погоні, хованки, жінки, весь цей Дюма, за якого люди розплачуються один з одним, у всьому звинувачуючи „владу“. Нових ідей ніяких; виїжджати із країни соромно; далі йти нікуди. Звірине відчуття тупика — закупореність у власній біографії. Я вирішив бігти з біографії»
. Олена Боннер: «Я оцінила Павловського по повній його вартості в 1980 або 1981 році, коли він давав в ДБ свідчення на Івана Ковальова, сина Сергія Ковальова, і на жінку Івана Ковальова — Таню Осипову. Вище я його оцінювати не хочу: для мене він оцінений з тих часів».
У квітні 1982 року арештований за звинуваченням у виданні журналу «Пошуки», хоча він на той момент вже не виходив півтора року. Під час слідства покаявся і почав співпрацювати зі слідством (отримав агентурний псевдонім «Сивий») і замість таборів отримав три роки заслання в Комі АРСР: «Я жив в стані якогось державницького шаленства, писав в Політбюро і в КДБ трактати з отриманнями, як врятувати СРСР, завзято називаючи його „Росією“. Місцевий алкоголік-оперуповноважений читав їх і підшивав до моєї справи. Так ми переписувалися з історією».
З грудня 1985 року — в Москві, був одним із засновників першої в Росії легальної політичної опозиційної організації — «Клуб соціальних ініціатив» (КСІ). Пізніше недовго брав участь у новоствореному Московського народного фронту.
В 1987 році — серед ідеологів і засновників інформаційного кооперативу «Факт». Пізніше — засновник інформаційного агентства «Постфактум», головний редактор журналу «Століття XX і світ». Член клуба «Перебудова» (Москва).
В 1991—1992 — заступник голови правління Видавничий дім «Комерсант».
В жовтні 1993 року виступив проти указу № 1400. Противник програми приватизації Анатолія Чубайса.
В 1994—1995 — редактор і видавець квартальника «Межі влади».
В 1995—1996 — засновник і співредактор журналістського огляду «Середа»
З 1995 року дотепер — співзасновник і директор «Фонду ефективної політики». На президентських виборах в Україні в 2004 році підтримував Віктора Януковича і агітував за його кандидатуру. Організував т. зв. Український екзит-пол, але в день другого туру, 21 листопада 2004 року, припинив його роботу під приводом нерепрезентативності опитування виборців на виході з дільниць.
З жовтня 2005 по квітень 2008 року— ведучий програми «Реальна політика» на НТВ. Перед інавгурацією президента Дмитра Медведєва в квітні 2008 року програму закрили.
з 2012 року перейшов на бік російської політичної опозиції і артикулює ліберальні політичні погляди.

Посади і пости

•Директор «Фонду ефективної політики» •Головний редактор і видавець «Російського журналу» •Директор «Російського інституту» •Радник Керівника Адміністрації Президента РФ (до квітня 2011)

Нагороди

25 липня 1996 року. Розпорядженням № 396-рп Президента Бориса Єльцина отримав подяку за активну участь в організації і проведенні його виборної кампанії.

Сім'я

Має шість дітей

Вебпосилання

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Павловський Гліб Олегович
  1. ↑ а б Ведомости — 1703. — 75000 экз.
  2. ↑ а б https://www.kommersant.ru/doc/5842560?from=doc_top
  3. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #13568708X // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  4. ↑ https://t.me/GlebPavlovsky/311
  5. ↑ а б в Czech National Authority Database
  6. ↑ https://www.theatlantic.com/magazine/archive/2018/01/putins-game/546548/

Див. також

Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Література та бібліографія
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль

Увага! Ключ сортування «Павловський Гліб» перекриває попередній ключ сортування «Pavlovsky, Gleb».

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Павловський_Гліб_Олегович&oldid=34709983