Гурток

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Гурток — невелике товариство, поєднане спільним інтересом до якоїсь проблеми. Гурток мав застарілі організаційні форми, серед яких клуб за інтересами.

Термінологія[ред. | ред. код]

Термін «клуб» ширший за значенням, ніж гурток і має значення як «товариство за інтересами» так, і приміщення для зборів членів. Застарілою формою гуртка були академії в Італії 17-18 ст., де збирались аристократи з грошима і дозвіллям для вирішення вузьких проблем, особистих чи навіть державних у разі неспроможності уряду займатися розв'язанням тих проблем. Італійські академії або розпалися, або переродилися в навчальні заклади і перебрали на себе назву академія, створивши її нове змістовне наповнення.

В 18 столітті поширення мав «салон» як місця зборів аристократів за модою з Франції, що виконував ті ж функції, що і гурток.

Академії (гуртки) в Італії[ред. | ред. код]

«Аркадія» — академія Христини, екз-королеви Швеції[ред. | ред. код]

Особливістю культурно-суспільного життя Італії 17-18 століть були академії, тобто гуртки аристократів за інтересами. Це гуртки багатої і освіченої шляхти і містян, об'єднаних спільними інтересами. Академій було багато, що існували від Риму до маленьких містечок.

Мала свою академію і Христина[1]. Згідно з тодішньою модою, особи академії вважали себе пастушками за модою на пасторальну літературу та обирали псевдоніми, титули під час зібрань скасовували. Італію вкрила мережа академій, де відкидали умовності і вороже ставлення до ворогуючих між собою областей, міст, родин.

Академія Христини мала назву «Аркадія» і робила ставку на приємне спілкування та цікаве дозвілля.

Членство в подібній академії мав і уславлений гравер 18 століття Джованні Баттіста Піранезі (1720–1778)[2].

Академія Христини не мала нічого спільного з художніми академіями, що теж виникли в Італії і згуртовували професіоналів (академія братів Каррачі в Болоньї). Тому академія Христини залишилася в мемуарах, а академія Каррачі стала прикладом створення мистецьких академій в багатьох країнах Європи.

Гуртки в Китаї[ред. | ред. код]

Гурток як товариство за інтересами було притаманне не тільки європейській культурі. Їх знали і на Далекому Сході, де розвинулись високі цивілізації на кшталт китайської - з власним світоглядом, сталими національними традиціями в державотроренні і культурі та ясними уявами про китайську ідентичність та патріотизм.

В історії Китаю відомий гурток «Вісім шляхетних особистостей (міста) Усін».

Аристократ, державний діяч і художник, Чжао Менфу (*1254 — †1322), вражений військовим захопленням батьківщини монголами, вирішив назавжди відмовитися від офіційних посад і присвятити своє життя живопису та літературі. Покинувши розорену битвами столицю Південної Сун (м. Ліньань, тепер Ханчжоу, провінція Чжецзян), він оселився в м. Усін, ставши учнем і близьким другом Цянь Сюаня, приєднався до створеного тим гуртка «Вісім талантів (благородних особистостей) Усін», члени якого приступили до вироблення естетичної програми по збереженню національних художніх традицій в умовах чужоземного монгольського панування.

Гуртки в Україні[ред. | ред. код]

Серед основоположників хлопоманства були: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький, Павло Чубинський, Король Август Гінч.

Хлопомани вважали, що свої демократичні переконання на теренах України можна реалізувати лише ідентифікуючи власну національну спільність із місцевою українською людністю — селянством, вони певний час намагалися переконати в тому ж польську студентську громаду, до якої самі належали. Хлопомани ставили своїм завданням добровільне служіння своїм учорашнім «слугам», підняття освітньо-культурного рівня селянства та його громадянської свідомості. Інтерес хлопоманів до простонародного життя задовільнявся щорічними «виходженнями в народ» під час «літніх вакацій». На кінець 50-х років такі подорожі здійснювали чисельні однодумці В. Антоновича, при чому вони не були лише зовнішнім спостереженням за життям селян, а супроводжувалися безпосередніми контактами, коли студенти брали участь у сільських роботах разом із селянами, а також спільно з ними відпочивали. [3] Хлопомани працювали у Київській громаді; допомагали закладати недільні школи, для навчання елементарній писемності співпрацювали з редакцією «Основи», до числа співробітників якої входили В. Антонович та Т. Рильський.

У журналі «Друг» друкувалися твори І. Франка, його переклад романа Чернишевського «Що робити?», статті М. Павлика, вірші Олександра Здерковського. «Академічний гурток» видав альманах «Дністрянка», де вміщено твори І. Франка, повість Марка Вовчка «Інститутка» та ін.

Серед членів гуртка — Людмила Старицька-Черняхівська, Іван Стешенко, Володимир Самійленко, М. Биковська, Г. Григоренко (О. Судовщикова), М. Комарова, A. Кримський, М. Славинський, Є. Тимченко та інші.

Учасники «Плеяди» обговорювали питання розвитку української літератури, влаштовували літературні вечори, перекладали українською мовою твори зарубіжних письменників (Леся Українка і М. Славинський — твори Г. Гайне і А. Данте, В, Самійленко — Ж.-Б. Мольєра і П.-Ж, Беранже, Є. Тимченко — «Калевалу»). Підготовані плеядівцями до друку три збірки «Весна», «Десна» і «Спілка» були заборонені цензурою. Члени «Плеяди» підтримували літературно-громадські зв'язки з М. Лисенком, М. Коцюбинським, І. Франком, М. Павликом та іншими.

У середині 1893 року «Плеяда» припинила діяльність.

Після 1931 року ГДУМ влився до новоствореної Асоціації незалежних українських митців (1931–1939).

У 1928—39 гурток влаштував 13 мистецьких виставок (у тому числі 2 пересувні на Волині), видав альбом «Дереворити» (1936 р.), «Книжкові знаки Ніла Хасевича» (1939) і каталоги виставок.

Члени «Спокою» були також учасниками виставок АНУМ у Львові, української графіки у Берліні й Празі.

Джерела[ред. | ред. код]


Примітки[ред. | ред. код]

  1. Л. А. Дьяков. Джованни Баттиста Пиранези. Москва: Изобразительное искусство, 1980 (рос.), с. 58
  2. Л. А. Дьяков. Джованни Баттиста Пиранези. Москва: Изобразительное искусство, 1980 (рос.)с. 58
  3. Юрій Земський. Польська, російська та українська еліти в змаганнях за Правобережну Україну у середині ХІХ ст. — Хмельницький, 2011. С. 210–213
  4. С. В. Герегова. МЕГИК Петро [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — Київ: В-во «Наукова думка», 2009. - 790 с.: іл. (останній перегляд: 19–11–2012).


Див. також[ред. | ред. код]