Антоніо Росміні-Сербаті
Блаженний Антоніо Росміні-Сербаті | |
---|---|
Народився |
24 березня 1797[1][4][…] Роверето, Провінція Тренто, Трентіно-Альто-Адідже, Італія[6] |
Помер |
1 липня 1855[1][2][…] (58 років) Стреза, Провінція Вербано-Кузіо-Оссола, П'ємонт, Італія[6] |
Країна |
Італійське королівство (Наполеонівське) Ломбардо-Венеційське королівство |
Діяльність | філософ, священник, письменник |
Alma mater | Падуанський університет |
Знання мов | італійська[2] |
Членство | Туринська академія наук[6] і Академія делла Круска |
Конфесія | католицька церква |
Сайт | rosmini.it/Objects/Home1.asp |
Антоніо Франческо Давіде Амброждо Росміні-Сербаті (італ. Antonio Francesco Davide Ambrogio Rosmini Serbati; 24 березня 1797, Роверето — 1 липня 1855, Стреза) — італійський католицький священник і філософ, блаженний Католицької Церкви (2007).
Виробив об'єктивний релігійно-філософський ідеалізм, що виходить із самоспостереження, і називав його ідеологічним психологізмом; вважається попередником християнського спіритуалізму. Заснував згромадження «Братів і сестер милосердя» (італ. Instituto della Carità, 1828).
Життєпис[ред. | ред. код]
Народився у дворянській родині. Був другим сином П'єра Модесто та Джованни, графині Форменті ді Б'ячеза дель Гарда. У 1804—1814 роках навчався в початковій школі, а потім в гімназії в рідному місті. У 1814—1816 роках приватно вивчав філософію, математику та фізику в Роверето під керівництвом о. П'єро Орсі. У 1816 році вступив до Падуанського університету, де вивчав право та богослов'я. Перед закінченням навчання 21 квітня 1821 року був висвячений на священника в місті Кіоджа. Навчання закінчив у 1822 році. Крім богослов'я, мав глибоку любов до філософських студій, до яких його також заохочував папа Пій VII. У 1826 році Антоніо Росміні переїхав до Мілана, де зблизився з Алессандро Мандзоні. Його творами захоплювалися такі мислителі, як Ніколо Томмазео та Вінченцо Джоберті, які стали його друзями.
У 1828 році в Домодоссолі о. Антоніо Росміні-Сербаті заснував чернече згромадження під назвою Istituto della Carità, відоме як «Росмініанці». Конституції нового згромадження були затверджені папою Григорієм XVI у 1839 році. У 1830—1848 роках він опублікував свої найважливіші твори, кульмінацією яких стала праця під назвою «Про п'ять ран Святої Церкви» (італ. Delle cinque piaghe della Santa Chiesa) з 1848 рік.
У тому ж році в праці «Конституція відповідно до соціальної справедливості» (італ. La costituzione secondo la giustizia sociale) він підтримував конституційну монархію та неогвельфістську програму джобертського типу, яка передбачала створення федерації італійських держав на чолі з папою. Під час Першої революції уряд П'ємонта довірив Росміні місію до папи Пія IX, щоб запропонувати йому конкордат і федерацію. Однак місія не принесла результатів, оскільки папа не підтримав запропоновані ідеї. Коли Римська республіка була заснована під тріумвіратом Джузеппе Мадзіні, Ауреліо Саффі та Карло Армелліні, а папа знайшов притулок у місті Гаета, Росміні супроводжував його і написав короткий полемічний лист Il socialismo e il comunismo. Тим не менше, його досить ліберальна позиція означала, що Церква ставилася до нього з недовірою, а самому Росміні довелося виїхати до міста Стреза. У 1849 році його книги Delle cinque piaghe della Santa Chiesa і Costituzione civile secondo la giustizia sociale були включені до індексу заборонених книг. У 1854 році Свята Канцелярія дозволила вільний доступ до його творів, але в 1887 році, коли томізм став офіційною філософією Церкви, деякі твердження, взяті з праць Росміні, були засуджені.
Антоніо Росміні-Сербаті помер 1 липня 1855 року в м. Стреза після восьми годин агонії. Усе, чим він володів, заповів ченцям заснованого ним Інституту милосердя.
Беатифікація[ред. | ред. код]
Папа Іван Павло ІІ реабілітував його в енцикліці Fides et Ratio (1998), включивши його до групи мислителів, на творчість яких можна вказати «як на показовий приклад філософської рефлексії певного типу, яка збагатилася завдяки взаємодії з істинами віри» (Fides et ratio, 74)[7]. Він також дозволив розпочати процес беатифікації, який завершився на дієцезальному етапі в Новарі 21 березня 1998 року. Папа Бенедикт XVI дозволив оприлюднення декрету про визнання героїчних чеснот Росміні, що стало ще одним кроком до його беатифікації, яку здійснив 18 листопада 2007 року в м. Новара кардинал Жозе Сарайва Мартінш.
Філософія[ред. | ред. код]
Примикаючи, головним чином, до Декарта і Бональда, а у філософії права — до Галлера, Росміні виробив об'єктивний релігійно-філософський ідеалізм, що виходить із самоспостереження; він називав його ідеологічним психологізмом, протиставляючи його сенсуалізму Романьозі і онтологізму Джоберті. Тільки форми пізнання (наприклад — субстанція, причина, число, істина) виникають з духу, але не їх зміст. Об'єктами досвіду служать сприйняття і речі, що у їх основі. Головні із змішаних ідей, що виникають шляхом чуттєвого досвіду, узагальненого за допомогою ідеї буття, є ідеї духу і тіла. Зв'язок між ними в нас — факт, що ми безпосередньо усвідомлюємо, але він не піддається поясненням. Пізнання Бога не буває емпіричним, навпаки — швидше апріорним: ідея буття дає про себе знати в мені як факт, але вона не може походити ні від мене, ні від іншої кінцевої істоти, а передбачає безумовну дійсність, яка виявляється тотожною з Богом.
Критика[ред. | ред. код]
Єпископ Ферре, у творі Degli universali secondo la teoría Rosminiana confrontata colla dottrina di S. Tommaso di Aquino (Казале, 1880) намагався довести повну згоду Росміні з правильно зрозумілим Томою Аквінським.
Паганіні (C. P. Paganini), у своїх Sulle piu risposte armonie della filosofia naturale colla filosofia sopranaturale (Піза, 1861) доводить, що Росміні у своїй доктрині поєднує вчення Августина і Томи.
Серед видатних італійських томістів були і противники Росміні, наприклад Корнольді, у творі Il Rosminiasmo sintesi dell otnologismo et del panteismo (Рим, 1883).
«Про п'ять ран Святої Церкви»[ред. | ред. код]
Книга «Про п'ять ран Святої Церкви» «Delle cinque piaghe della Santa Chiesa» це найвідоміший твір Росміні, в якому автор сміливо й гостро вказує на необхідність реформ у Церкві, певною мірою випереджаючи Другий Ватиканський собор. Через стигматизацію певних явищ, присутніх у Церкві, ця праця була внесена до індексу в 1849 році і стала джерелом полеміки під назвою «Росмініанське питання».
Твір поділено на 5 розділів, кожен з яких відповідає одній рані, у порівнянні з раною Христа. Схема кожного розділу однакова: 1) оптимістична картина стародавньої Церкви; 2) факт, що змінює загальну ситуацію; 3) рана; 4) ліки.
Перша рана[ред. | ред. код]
Розділення між народом і духовенством у публічному культі. У давнину культ був засобом катехизації та формації, а народ брав участь у богослужінні. Згодом вторгнення варварів, зникнення латинської мови, погана обізнаність людей і схильність духовенства до творення окремої касти створили стіну між народом і духовенством. Ліки: вивчення латинської мови, пояснення літургійних обрядів, використання міссалів національними мовами.
Друга рана[ред. | ред. код]
Недостатня освіченість духовенства. Раніше священників виховували єпископи, зараз є семінарії з «маленькими книжками» та «маленькими вчителями». Це жорстка критика схоластики та катехизму. Ліки: необхідність пов'язати науку і побожність.
Третя рана[ред. | ред. код]
Розбіжності між єпископами. Тут є сувора критика єпископів. Росміні звинувачує їх у: занятті політикою, чужій священничому служінню, амбіційності, сервільності до світської влади, турботі про захист церковних благ будь-якою ціною. Ліки: відмова від захисту тимчасових благ, відмова від багатства та державної платні.
Четверта рана[ред. | ред. код]
Призначення єпископів світською владою. Росміні аналізує цю проблему з історичної точки зору та критикує сучасні йому конкордати, в яких Святий Престол надав її світській владі. Ліки: Росміні пропонує повернутися до виборів єпископів вірними.
П'ята рана[ред. | ред. код]
Служіння тимчасовим благам Церкви. Росміні виступає за необхідність добровільних пожертв на благо Церкви замість сервітутів, приписаних церковною владою за підтримки держави. Він пропонує відмовитися від привілеїв і оприлюднити звітність.
Інші твори[ред. | ред. код]
- «Nuovo saggio sull'origine delle idee» (1830)
- «Principii della scienza morale» (1831)
- «Filosofia della morale» (1837)
- «Antropologia in servigio della scienza morale» (1838)
- «Filosofia della politica» (1839)
- «Trattato della coscienza morale» (1839)
- «Filosofia del diritto» (1841—1845)
- «Teodicea» (1845)
- «Sull'unità d'Italia» (1848)
- «Il comunismo e il socialismo» (1849)
- «Teosofia» (твір неповний і виданий посмертно)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в autori vari Enciclopedia Treccani — Istituto dell'Enciclopedia Italiana, 1929.
- ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б SNAC — 2010.
- ↑ Giorgi F. D. Dizionario Biografico degli Italiani — 2017. — Vol. 88.
- ↑ GCatholic.org — 1997.
- ↑ а б в www.accademiadellescienze.it
- ↑ Енцикліка Fides et ratio Святішого Отця Йоана Павла ІІ про співвідношення віри й розуму. dds.edu.ua. Архів оригіналу за 9 жовтня 2021. Процитовано 16 листопада 2021.
Джерела[ред. | ред. код]
- Campanini G. Antonio Rosmini — Il fine della Società e dello Stato. — Roma 1988.
- Lorizio G. Antonio Rosmini Serbati. Un profilo storico-teologico. — Roma 1997.
- Petrolli A. Rosmini prete filosofo. — Rovereto 1998.
- Rosmini A. Delle cinque piaghe della Santa Chiesa. — Cinisello Balsamo 1997.
- Rosmini A. Frammenti di una storia della empietà, a cura di Alfredo Cattabiani con una nota filologica di M. Albertazzi. — Trento 2003.
Посилання[ред. | ред. код]
- Сайт, присвячений Антоніо Росміні [Архівовано 16 листопада 2021 у Wayback Machine.] (італ.)
- Rosmini Serbati, Antonio [Архівовано 16 листопада 2021 у Wayback Machine.] // Енциклопедія Треккані (італ.)
- Fulvio De Giorgi. ROSMINI SERBATI, Antonio [Архівовано 16 листопада 2021 у Wayback Machine.] // Dizionario biografico degli italiani, vol. 88. — Istituto dell'Enciclopedia Italiana, 2017. (італ.)
- Beato Antonio Rosmini Sacerdote e fondatore [Архівовано 16 листопада 2021 у Wayback Machine.] // santiebeati.it (італ.)
- Народились 24 березня
- Народились 1797
- Уродженці Роверето
- Померли 1 липня
- Померли 1855
- Померли у Вербано-Кузіо-Оссолі
- Випускники Падуанського університету
- Католицькі блаженні
- Християнські філософи
- Італійські філософи
- Італійські католицькі богослови
- Засновники монаших чинів і згромаджень
- Члени Туринської академії наук
- Беатифіковані папою Бенедиктом XVI