Смовський Костянтин Авдійович
| Костянтин Смовський | |||
|---|---|---|---|
 Генерал-хорунжий | |||
 | |||
| Загальна інформація | |||
| Народження |
21 травня 1889 с. Гнідинці, Лохвицький повіт, Полтавська губернія | ||
| Смерть |
8 березня 1960 (70 років) м. Міннеаполіс,  США | ||
| Військова служба | |||
| Приналежність |
.svg){kind=small} УНР,  Гетьманат | ||
| Рід військ | Артилерія | ||
| Війни / битви |
Перша Світова війна Українсько-радянська війна Перший зимовий похід Бій за Арсенал Битва під Мотовилівкою Друга Світова війна | ||
| Нагороди та відзнаки | |||
| |||
Смовський Костянтин Авдійович (21 травня 1889 — 8 березня 1960) — український військовий діяч, полковник Армії УНР, генерал-хорунжий на еміграції, колабораціоніст.
Життєпис
Частина українських діаспорних видань та наукових джерел називають датою народження військового діяча 21 травня 1892 року. На противагу їм сам Смовський у власних спогадах, що були опубліковані в газеті «Свобода», зазначає 21 травня 1894[1]. А. Руккас віднайшов метричну книгу з якої довідуємося, що Костянтин Смовський народився таки 21 травня, але 1889 р. у селі Гнідинці Лохвицького повіту Полтавської губернії (сьогодні - Прилуцького району Чернігівської області). Того ж дня, 21 травня 1889 р., був охрещений у місцевій Троїцькій церкві[2]. У Гнідинцях він навчався в початковій школі, а згодом у гімназії у м. Прилуки [3].
Імперське військо
У 1913 закінчив Михайлівське артилерійське училище. У роки Першої світової війни на фронті, командир кінно-гірської гарматної батареї. На початку 1917 командував запасною гарматною батареєю у Москві.
У деяких документах зазначав, що під час Першої світової війни був сотником Кубанського козацького війська, але за документами атестаційної комісії Армії УНР (1921 р.) в російській армії був унтер-офіцером.
Після Лютневої революції 1917 в Росії включився до українського руху. Був делегатом III Всеукраїнського військового з'їзду у Києві від Московського гарнізону. Був обраний делегатом до Одеси на переговори про українізацію Одеської військової округи.
В Українській Армії
З кінця 1917 на службі в Українській армії.
З 22 листопада 1917 р. — викладач з практичного обслуговування гармат у 2-й Українській юнацькій школі.
У січні 1918 вступив до Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. Створив і очолив гарматну батарею Коша. Брав участь у вуличних боях із більшовицькими повстанцями, зокрема, за завод «Арсенал», дніпровські мости.
Навесні, з 25 березня 1918 року призначений помічником військового коменданта в Острозі, організував набір поповнення для Армії УНР. Після гетьманського перевороту направлений до Бердичева, де 5 жовтня 1918 року очолив 1-шу гарматну батарею Окремого чорноморського коша Армії Української Держави. З 24 листопада 1918 р. — командир 1-го гарматного полісу Окремого Чорноморського Коша військ Директорії. Приєднався до повстання Директорії УНР, брав участь у Мотовилівському бою 1918.
Підвищений у ранзі до полковника, сформував Чорноморський гарматний полк.
З 11 лютого 1919 р. — командир 5-го кінного Кінбурнського полку 2-ї кінної дивізії Дієвої армії УНР.
З 21 квітня 1919 р. — командир 29-го кінного дієвого полку, який 29 травня 1919 р. було згорнуто в Окремий кінний дивізіон, а 4 липня 1919 р. — розгорнуто у 1-й кінний полк (з 9 липня 1919 р. — 2-й кінний полк) ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР. З 19 серпня 1919 р. — помічник командира 2-го кінного полку ім М. Залізняка та член ремонтної комісії з поповнення армії кінським складом
Узимку 1919 у боях у Лівобережній Україні з військами радянської Росії поранений і потрапив до полону. Невдовзі втік і після лікування у Києві повернувся на фронт.
З 6 по 21 грудня 1919 брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР, згодом повернувся на польську територію, де був інтернований польською владою.
Навесні 1920 року служив у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, дезертував.
З 23 липня 1920 р. — командир 1-го кінного ім М. Залізняка полку Армії УНР. З 13 серпня 1920 р. — т. в. о. командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, одночасно був командиром 1-го кінного полку ім М. Залізняка. З 13 квітня 1921 р. — помічник комбрига 1-ї Окремої кінної дивізії Армії УНР.
Улітку 1921 року був усунутий із посади після з'ясування атестаційною комісією відсутності офіцерського звання до служби в українській армії.
З 1921 року жив на еміграції у Польщі.
У польському та німецькому одностроях
Після поразки Армії УНР він був серед тих старшин УНР, яких за домовленістю Петлюри з Пілсудським було за контрактом 1929 року прийнято до Війська Польського для продовження своєї служби за фахом, на випадок війни з СРСР. У польському війську служив у 11-му уланському полку (Цеханів). Останнє звання у польській армії — майор. Брав участь у німецько-польській війні 1939 року, був захоплений німцями до полону. У січні 1940 року за сприяння Військового міністерства УНР в еміграції був звільнений з полону.
З початком війни Німеччини проти СРСР він, як і декотрі старшини Армії УНР, прибули до України; станом на середину жовтня 1941 року Смовський знаходився в Києві, де зустрівся з членами Буковинського куреня. Брав участь в організації української допоміжної поліції у Києві[4]. Навесні 1942 його призначили заступником командира 118-го батальйону шуцманшафту, який брав участь у боях проти радянських партизан на півночі України, а з грудня 1942 — в Білорусі[5][6].
Надалі служив в інших українських колабораціоністських формаціях, що підпорядковувались Німеччині. З березня 1945 року був приділений до штабу Української національної армії. 8–9 травня 1945 року від імені командування Української національної армії вів переговори з командувачами американських та англійських військ про інтернування УНА на контрольовані ними території.
Повоєнна міграція
З 1945 року — на еміграції у Західній Німеччині, один з ініціаторів створення Спілки українських вояків. 1950 року емігрував до США. Активно діяв у ветеранських організаціях вояків Армії УНР. Очолював Союз українських ветеранів. Екзильним урядом УНР Смовському було надано звання генерал-хорунжого. Помер у Міннеаполісі (США). Похований 12 березня 1960 р. на цвинтарі при православній церкві святого Юрія Переможця у м. Міннеаполіс[7].
Примітки
- ↑ К. Смовський. Моя служба Батьківщині // Свобода. — 1958. — № 39 (28 лютого). — С. 2. Архівовано з джерела 15 січня 2019. Процитовано 15 січня 2019.
- ↑ Facebook. www.facebook.com. Процитовано 13 травня 2023.
- ↑ Стефанів З. Генерал Кость Смовський // Свобода. 1960. 23 березня. Ч. 55. С. 2, 4.
- ↑ К. Смовський. Моя служба Батьківщині // Свобода. — 1958. — № 41 (4 березня). — С. 2. Архівовано з джерела 23 січня 2022. Процитовано 20 листопада 2019.
- ↑ Кириллова Н.В., Селеменев В.Д., Скалабан В.В. Хатынь. Трагедия и память. Документы и материалы. — Минск : НАРБ, 2009. — 78 с. — ISBN 978-985-6372-62-2.
- ↑ Rudling, Per Anders. "The Khatyn Massacre in Belorussia: A historical controversy revisited." Holocaust and Genocide Studies 26.1 (2012): 29-58.
- ↑ Бл. п. Константин Смовський // Свобода. 1960. 15 березня. Ч. 49. С. 3.
Джерела
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
- Коваленко С. Смовський Костянтин Овдійович / Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — К. : Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
- Українське військо [Архівовано 26 червня 2017 у Wayback Machine.]
Посилання
- Смовський Кость // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1782. — 1000 екз.
- Українці у французькому Русі опору [Архівовано 27 листопада 2019 у Wayback Machine.] / «Машина часу» на youtube (відео)
- Обвалили нацистський фронт і пустили американців на Рейн: історія українських партизан у французькому Русі опору [Архівовано 30 листопада 2019 у Wayback Machine.] / доповнена письмова версія відео
