Європейські анклави в Північній Африці до 1830: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
Кріейшн
(Немає відмінностей)

Версія за 15:56, 19 липня 2021

Ця стаття в процесі редагування певний час.

Будь ласка, не редагуйте її, бо Ваші зміни можуть бути втрачені.

Якщо ця сторінка не редагувалася кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування.

Останнє редагування зробив користувач Dmytro Tarnavsky (внесок, журнали) о 15:56 UTC (1492460 хвилин тому).
Генуезький форт Табарка, побудований в середні віки

Європейські анклави в Північній Африці - міста, укріплення та торгові факторії на північноафриканському узбережжі Середземного моря та Атлантичного океану на заході Північної Африки (іноді ці території також називають "Магриб"), отримані різними європейськими державами в період до того моменту, коли зростання їх військової потужності дозволила окупувати також і внутрішні райони узбережжя (тобто до завоювання французами Алжиру в 1830 р.). Технічно були ``напіванклави'', оскільки усі вони з одного боку були оточені морем і лише частково - іншими африкаськими країнами. Найбільш ранні з них були створені в XI столітті нашої ери італійськими морськими республіками. Згодом головними європейськими державами, задіяними в цьому процесі стали королівства Іспанія та Португалія були. Пізніше до нього приєдналась Франція, і, короткостроково - Англія. Більшість із цих анклавів були евакуйовані до кінця XVIII століття, і сьогодні залишились лише іспанські володіння - Сеута, Мелілья та деякі інші іспанські "суверенні території".

Італійські та сицилійські володіння

Нормандське Африканське королівство в 12 ст
Генуезький острів Табарка у 18 столітті

Приблизно в 1000 році в Північній Африці почали з'являтися невеликі колонії купців з Республіки Амальфі та Республіки Піза. У 1133 році Піза уклала комерційний договір з Альморавідами, теж саме зробила Генуя приблизно через п'ять років[1]. У міру ослаблення влади Альморавідів, морські республіки стали сміливішими, і Піза зробила спробу захопити Балеарські острови в 1114 р. [2] У 1134 р., лише через рік після підписання комерційного договору з Беджаєю, Генуя напала на місто, а згодом ніж відправила об'єднаний флот з Пізою на захоплення Аннаби в 1136 році. Пізанці, в свою чергу, здійснили напад на Табарку в 1140. Ці італійські ініціативи були зосереджені на отриманні контролю над прибутковою торгівлею коралами. Є відомості про те, що прибережна зона Марсакарес (сьогодні Ель-Кала)[3] перебувала під юрисдикцією в різний час Пізи[4] а пізніше і Генуї[5].

Прибуття норманів до Італії призвело до відвоювання християнами Сицилії (1091). [6] Рожер II Сицилійський розширив свої володіння, захопивши Джербу в 1135 р.[7] Потім відбулось захоплення низки прибережних міст Тунісу, що призвело до утворення короткочасного володіння, яке іноді називають нормандським Африканським королівством[8].

Після евакуації Махдії в 1160 році нормани втратили контроль над будь-якими місцями на північноафриканському узбережжі. У 1284 році новий арагонський правитель Сицилії, Фредерік II, ще раз вторгся на Джербу і утримував її до 1333 року[9][10]. Острів був повернутий під владу Сицилійського королівства Манфреді К'ярамонте, який став володарем острова, а також захопив сусідні острови Керкенна[11]. Сицилійський гарнізон покинув острів у 1392 році, на наступний рік після смерті К'ярамонте[12].

Після цього єдині італійські володіння в Північній Африці належали Генуї, яка утримувала Джиджель (в Алжирі), а також Табарку (в Тунісі), утримуючи останню з 1540 по 1742 роки[13].

Італійські території (з заходу на схід):

  • Джіджель (Djidjelli) ( з перервами до 1514)
  • Мерс-ель-Харез ( Марсакарес ) поблизу Ель-Кали (11-12 століття)
  • Табарка (1540-1742)
  • Нормандське королівство Африки (1148-1160)
  • Джерба (1135-1158, 1284-1333, 1389-1392)

Португальські володіння

Володіння португальців у Північній Африці

Присутність португальців у Північній Африці розпочалась за часів правління короля Жуана I, який завоював Сеуту в 1415 р.[14] і тривало до тих пір, поки Ель-Джадіда не була залишена португальцями в 1769 році. Анклави, переважно вздовж атлантичного узбережжя Марокко, були відомі в Португалії як "Берберський Алгарве"[15] або як "Алгарве з іншого боку" ("Algarve de Além")[16].

Захоплення Сеути було визнано папою Мартином V хрестовим походом[17]. Володіння містом не принесло Португалії жодних економічних вигод, оскільки торгові та караванні шляхи просто перемістились до інших міст регіону. Відповідно, наступник Жуана, король Дуарте намагався взяти Танжер також у 1437 році, але не зміг цього зробити[18]. Лише за правління сина Дуарте Афонсо V Португалія змогла розширити свої володіння в Північній Африці, взявши Ксар-ес-Сегір в 1458 р. [16] і Арчілу в 1471 р. Він також взяв Танжер, але не зміг його втримати. [19] Афонсу був відомий як про Africano (Африканський) з - за його завоювань, і він був першим правителем Portuguese взяти титул «король Португалії і з Algarves на цій стороні і за море в Африці». [20] У 1486 році його наступник Жуан II захопив і укріпив Ель-Джадіду (Мадзаган), коли португальці продовжували рух на південь до Гвінеї[21]. Через два роки він прийняв капітуляцію губернатора Сафі[22][23].

Решта португальських завоювань у Марокко були забезпечені королем Мануелем I - Агадір [24], Ес-Сувейрою[25] та Аземур[26]. Ель-Джадіда була повернена після попередньої втрати[27] а в 1508 році було встановлено пряме правління над Сафі[28]. Мехдію взяли в 1515 році, хоча вона була втрачена незабаром після 1541[29]. Стара піратська база в Анфі, яку португальці зруйнували в 1468 році, перш ніж знову зайняти та укріпити її в 1515 році, стала відомою як "Casa Branca”, з якої, врешті-решт, постала Касабланка[30][31].

В часи Жуана III португальська імперія розширилася по всьому світу. У цьому контексті збереження чи, можливо, розширення володінь в Марокко не мало економічної привабливості і здавалося дедалі більш нестійким у військовому відношенні[32]. У 1541 р. Агадір потрапив до саадитського султана Мулая Мухаммеда[33] і в тому ж році Португалія також втратила Сафі та Аземур[34]. У 1550 році вони продовжували втрачати Ксар-ес-Сегір та Арчилу[35].

У 1577 р. Себаштіан I Португальський зміг відвоювати Арчилу, хоча її знову було повернуто Саадитським султаном Марокко Ахмад-аль-Мансуром в 1589 р[36]. Однак катастрофічний хрестовий похід Себастьяна в Марокко коштував йому життя і поклав кінець епосі португальської експансії. Це навіть призвело до припинення існування самої незалежної португальської держави між 1580 і 1640 рр. [37]

У 1640 р. Португалія відновила свою незалежність, але Сеута вирішила залишитися в складі Іспанії[38], що було офіційно визнано в Лісабонському договорі (1668 р). Після цього Португалія зберегла лише три анклави в Північній Африці - Танжер, Касабланка та Ель-Джадіда. Танжер був переданий Англії в 1661 р. за шлюбним договором як частина приданого Катерини Браганської[39], а Касабланка була покинута після землетрусу в Лісабоні 1755 р.[31]. В результаті облоги військами Мухаммеда III, 10 березеня 1769 р. Ель-Джадіда була евакуйована, що поклало край португальській присутності в Північній Африці.

З заходу на схід:

Іспанські володіння

Захопивши Гранаду в 1492 році, католицькі монархи Іспанії жадали продовжити Реконкісту на іншій стороні Гібралтарської протоки.

"Plazas fuertes" та володіння Іспанії в 1519 році в Північній Африці

Вони захопили кілька плацдармів на материковій частині Африки, спочатку Мелілью (1497), потім Казазу та Мерс Ель-Кебір (1505). У період між 1508 і 1510 роками вони активно розширювали підконтрольні їм території, зайнявши Пеньон-де-Велес-де-ла-Гомера (1508), а потім великі прибережні міста - Оран (1509), Алжир (1510), Беджаю (1510), а також Триполі (1510) та околиці в прибережній Лівії[40]. Однак Іспанії не вистачало військових засобів для подальшого розширення своєї зони правління. Цей обмежений успіх спонукав місцевих мусульманських правителів у Північній Африці заохотити берберських корсарів на чолі з Арудж-реїсом атакувати іспанські позиції та проводити рейди на Андалусію, Валенсію та Аліканте. У 1516 році, коли король Фердинанд помер, Арудж захопив Алжир і вигнав з нього іспанців[41].

Наступник Фердинанда, імператор Карл V мав намір повернути собі Алжир і покласти край загрозі піратства, яку створював Арудж. Карл висадився в Орані, і Арудж був убитий іспанськими силами під час боїв за Тлемсен в 1518[42]. Однак Карл не зміг утримати контроль над захопленими ним областями, і брат Аруджа, Хизир Барбаросса, забезпечив собі захист Османської імперії, запропонувавши передати їй Алжир як вассальне володіння[43].

На той час, як Філіп II Іспанський обєднав в 1580 році престоли Португалії та Іспанії, всі іспанські володіння на північноафриканському узбережжі вже були втрачені, за винятком Мелільї, Пеньйона де Велес де ла Гомера та Орана з Мерс-ель-Кебіром (Mazalquivir)[44]. тоді як від португальських територій залишились лише Сеута, Танжер, Асіла та Ель-Джадіда. Хоча Філіп III Іспанський захопив Лараш (1610) і Ла-Мамору (1614) в Марокко, піднесення династії Алавітів означало втрату багатьох колишніх європейських володінь на користь мусульман. Після смерті Мулая Ісмаїла (1672–1727) єдиними територіями, що залишились у Іспанії, були Сеута (придбана у Португалії в 1640 р.), Мелілья, острови Альхусемас (окуповані в 1673 р.) і Пеньон де Велес-де-ла-Гомера .

Мелілья та Пеньон-де-Альгусемас у 1909 році.
Залишилася іспанська площа площі в Північній Африці.

Перший правитель династії Бурбонів в Іспанії Філіп V мріяв відновити верховенство Іспанії на узбережжі Алжиру і в 1732 році відправив експедицію, яка відвоювала Оран і Мерс Ель-Кебір. Міста залишались під владою Іспанії, поки всі вони не були зруйновані землетрусом у 1790 р[45]. Іспанці залишили їх на початку 1792 року, і вони знову потрапив під османське панування[46][47].

З заходу на схід:

Французькі володіння

Ескіз Бастіону Франції

Франко-османський союз 1536 року створив сцену для найдавніших володінь Франції на північноафриканському узбережжі. У 1550 р. бей Алжиру Тургут-реїс надав право ловити корали на узбережжі Масакаре, недалеко від Аннаби, Томазіно Ленче (близько 1510–1568), торговцю з Марселя. Наступного року Генріх II Французький надав йому однакову монополію (відновлену в 1560 р. Карлом IX ). Султан Селім II надав Франції торгову концесію над портами Мальфакарель, Ла Калла ( Ель-Кала ), Колло, Кап Роуз (Кап Роза) та Боун ( Аннаба ). У 1552 році Ленче отримав дозвіл побудувати першу постійну французьку присутність на узбережжі, фортецю, відому як "Бастіон де Франс"[49].

Томазіно Ленче завершив будівництво Бастіону Франції в 1560 р. І заснував компанію «Чудовий корал» (la Magnifique Compagnie du Corail) для комерційної експлуатації ресурсів узбережжя[50]. З цієї бази незабаром Томасіно зробив диверсифікацію на продаж артилерії, пороху та іншої зброї Дей. Багатство Ленчів привернуло заздрість Алжиру, який захопив Бастіон у 1564 році. Ленше зміг там відновитись через певний період, але в червні 1604 р. Бастіон де Франс був зруйнований солдатами з Аннаби за підтримки галер з Алжиру, надісланих Мурад-реїсом[51]. Зрештою фортеця була повернута Ленчам після дипломатичного втручання Генріха IV. Ще одна атака Алжиру була влаштована в 1615 році, але наступного року капітан Жак Вінчігерра знову підтвердив контроль Ленче. Зрештою, в 1619 році Томазо II Ленче продав свої права на бастіон Карлу, герцогу Гізе[52].

Вид на колонію Ель-Кала (La Calle), 1788 рік. На цей час Бастіон перейшов під контроль французької королівської африканської компанії і більше не управлявся приватною концесією

Після майже десятиліття, 19 вересня 1628 року, Сансон Наполон, спадкоємець долі Ленче, підписав комерційний договір з Алжиром і відродив торгові пункти в Аннаба, Ла Калле та Бастіон де Франс. Окрім збору коралів, він також відкрив торговий пункт, що торгує пшеницею в Кап Роза[51]. У 1631 році Людовик XIII призначив Наполлона губернатором Бастіону, зробивши його згодом власністю корони, а не герцога Гізи[53]. Однак Наполлон був убитий під час нападу генуезців у 1633 р., а в 1637 р. Алжирський флот під керівництвом Алі Бітчіна захопив і знищив усі французькі торгові пункти вздовж узбережжя[54].

Джиджель, 1664 рік

У 1664 р. Людовик XIV здійснив експедицію (відому як експедиція Джиджеллі ), щоб взяти місто Джиджель і використовувати його як базу проти піратства. Місто було взято, але протримавши його лише три місяці, французи відступили, покинувши його[55]. У 1682 р. і знову в 1683 р. адмірал Авраам Дюквен бомбардував Алжир в рамках кампанії Франції проти піратства [56] а в 1684 р. Деж Алжиру підписав новий договір з де Турвілем . Французьке володіння Бастіоном Франції було підтверджено на 100 років, а попередні права в Ла-Калле, Кеп-Роуз, Аннаба та Беджая були відновлені.

Договір 1684 р. також передав ці права від Наполона М. Дені Дюссо, до того, згідно з іншим договором, підписаним в 1690 р., Усі права на ці поступки були передані Французькій африканській компанії[57]. Французька африканська компанія негайно покинула Бастіон і заснувала свою торгівлю в la Calle, де вона продовжувала діяти, поки не була ліквідована в 1799 році. У 1807 р. «Закон Алжиру» передав Сполученому Королівству всі колишні французькі права на торгівлю посадами та базами, і вони не були відновлені до Франції до Віденського конгресу. Під час дипломатичної кризи 1827 року між Алжиром та Францією французи покинули Ла-Калле, а алжирці негайно її знищили. Ці події стали прелюдією до завоювання французами Алжиру в 1830 р. [58]

Англійські володіння

Танжер (1661–1684) був переданий Англії Португалією як частина приданого Катерині Браганси, коли вона вийшла заміж за англійського короля Карла II. Однак анклав був дорогим для захисту та укріплення від нападів Мулея Ісмаїла і не пропонував Англії ні комерційних, ні військових переваг. У лютому 1684 року англійські війська були перевезені додому, стіни знесені, а мол у гавані зруйнований[59][60].

Європейські володіння після 1830 року

У 1830 р. Франція вторглася і завоювала Алжир [61] а в 1881 р. зробила Туніс протекторатом[62]. На цей момент на жодній території вже не було жодного європейського прибережного анклаву.

У 1859 р., реагуючи на напад місцевих племен на Сеуту, Іспанія розпочала іспано-марокканську війну (1859–60) . Відповідно до Договору Вад-Рас 1860 року Марокко визнало вічний суверенітет Іспанії над Сеутою та Мелільєю. Тетуан був тимчасово переданий Іспанії, поки не було виплачено відшкодування збитків за війну в Марокко (його повернули в 1862 році). Крім того, Марокко поступилося територією старої недовговічної іспанської колонії Санта-Крус-де-ла-Мар-Пекенья, яка мала стати іспанською територією Іфні. На Берлінській конференції в 1884 р. Іспанія домоглася міжнародного визнання протекторату над територією навколо міста Сіді Іфні[63]. Під час війни Іфні 1957 року марокканські повстанці взяли під контроль територію навколо Сіді Іфні, але не саме місто. Зрештою вся територія була передана Іспанією Марокко в 1969 році після прийняття резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2072.

З 1900 р. Франція та Іспанія домовились про сфери впливу в Марокко, а в 1912 р. вони створили протекторати у своїх відповідних зонах. Однак Сполучене Королівство не задовольнилося тим, що дозволило стратегічно важливому місту Танжер бути повністю у французьких чи іспанських руках. Як результат, міжнародною конвенцією 1923 р. було створено Міжнародну зону Танжер . Це був новий гібрид з точки зору суверенітету та управління. Номінально султан Марокко зберігав суверенітет над територією, а також юрисдикцію над її марокканськими жителями, тоді як адміністрацією керували спільно Бельгія, Франція, Великобританія, Італія, Нідерланди, Португалія та Іспанія. Міжнародна зона була ліквідована в 1956 році одночасно з французьким та іспанським протекторатами, коли Марокко відновило свою незалежність.

З 1956 року єдиними європейськими анклавами в Північній Африці були Сеута, Мелілья та іспанські "суверенні території".

Іспанські форпости, придбані після 1830 року:

Галерея

Див. також

Примітки

  1. ↑ William Chester Jordan; Bruce McNab; Teofilo F. Ruiz (8 March 2015). Order and Innovation in the Middle Ages: Essays in Honor of Joseph R. Strayer. Princeton University Press. с. 145–. ISBN 978-1-4008-6967-1.
  2. ↑ Silvia Orvietani Busch (2001), Medieval Mediterranean Ports: The Catalan and Tuscan Coasts, 1100 to 1235 (BRILL, ISBN 90-04-12069-6), pp.207–211
  3. ↑ Gourdin, Philippe (1986). Émigrer au XVe siècle : la communauté ligure des pêcheurs de corail de Marsacares. I. Étude de la population et des modalités de départ. www.persee.fr. Mélanges de l'école française de Rome. Процитовано 15 April 2018.
  4. ↑ C. Mileto; F. Vegas; L. García Soriano; V. Cristini (11 September 2014). Vernacular Architecture: Towards a Sustainable Future. CRC Press. с. 387–. ISBN 978-1-315-73690-7.
  5. ↑ Giovanna Petti Balbi (2007). Governare la città: pratiche sociali e linguaggi politici a Genova in età medievale. Firenze University Press. с. 205–. ISBN 978-88-8453-604-4.
  6. ↑ Jeremy Johns (7 Oct 2002). Arabic Administration in Norman Sicily: The Royal Diwan. Cambridge University Press. с. 31. ISBN 9781139440196.
  7. ↑ Joshua C. Birk (11 January 2017). Norman Kings of Sicily and the Rise of the Anti-Islamic Critique: Baptized Sultans. Springer. с. 143–. ISBN 978-3-319-47042-9.
  8. ↑ Dalli, Charles (2008). Bridging the gaps: sources, methodology and approaches to religion in History / edited by Joaquim Carvalho, Pisa 2008. Pisa: Pisa University Press. с. 77—93. ISBN 978-88-8492-554-1.
  9. ↑ Maribel Fierro (4 November 2010). The New Cambridge History of Islam: Volume 2, The Western Islamic World, Eleventh to Eighteenth Centuries. Cambridge University Press. с. 187. ISBN 978-1-316-18433-2.
  10. ↑ Daniel Jacobs; Peter Morris (2001). The Rough Guide to Tunisia. Rough Guides. с. 225. ISBN 978-1-85828-748-5.
  11. ↑ Georges Jehel (2001). L'Italie et le Maghreb au Moyen Age.: Conflits et échanges du VIIème au XVème siècle. Presses Universitaires de France – PUF. ISBN 978-2-13-052263-8.
  12. ↑ Ernest Mercier (1888). Histoire de l'Afrique septentrionale (Berbérie) depuis les temps les plus reculés jusqu'a la conquête français (1830). Leroux.
  13. ↑ Teofilo F. Ruiz (2 October 2017). The Western Mediterranean and the World: 400 CE to the Present. John Wiley & Sons. с. 269–. ISBN 978-1-4051-8817-3.
  14. ↑ Bailey Wallys Diffie (1977). Foundations of the Portuguese Empire, 1415–1580. U of Minnesota Press. с. 55. ISBN 978-0-8166-0782-2.
  15. ↑ Iglesias Rodríguez, 2013, с. 21.
  16. ↑ а б Coates, 2001, с. 57.
  17. ↑ Pius Onyemechi Adiele (2017). The Popes, the Catholic Church and the Transatlantic Enslavement of Black Africans 1418–1839. Georg Olms Verlag AG. с. 265. ISBN 978-3-487-42216-9.
  18. ↑ James Maxwell Anderson (2000). The History of Portugal. Greenwood Publishing Group. с. 42—44. ISBN 978-0-313-31106-2.
  19. ↑ Elbl 2013; Coates 2001.
  20. ↑ a history of portugal. CUP Archive. 1662. с. 205. GGKEY:XWSD821GE8S.
  21. ↑ Jorge Nascimento Rodrigues; Tessaleno C. Devezas (1 December 2007). Pioneers of Globalization: Why the Portuguese Surprised the World. Centro Atlantico. с. 229. ISBN 978-989-615-056-3.
  22. ↑ Weston F. Cook (1994). The Hundred Years War for Morocco: Gunpowder and the Military Revolution in the Early Modern Muslim World. Westview Press. ISBN 978-0-8133-1435-8.
  23. ↑ a history of portugal. CUP Archive. 1662. с. 205–. GGKEY:XWSD821GE8S.
  24. ↑ Bunes Ibarra 1989; Coates 2001.
  25. ↑ Coates, 2001, с. 58.
  26. ↑ Comer Plummer III (19 August 2015). Roads to Ruin: The War for Morocco in the Sixteenth Century. Lulu.com. с. 103. ISBN 978-1-4834-3677-7.
  27. ↑ Sarmento, 2011, с. 117.
  28. ↑ Levtzion, 1977, с. 398.
  29. ↑ Elbl, 2000, с. 352.
  30. ↑ Park та Boum, 2005, с. 81.
  31. ↑ а б Ciment, 2003, с. 104.
  32. ↑ University of Minnesota. Center for Early Modern History (25 September 2000). City Walls: The Urban Enceinte in Global Perspective. Cambridge University Press. с. 356. ISBN 978-0-521-65221-6.
  33. ↑ Bunes Ibarra, 1989, с. 19.
  34. ↑ White, 2004–2005, с. 65.
  35. ↑ Coates 2001; White 2004–2005.
  36. ↑ Devezas та Modelski, 2008, с. 56.
  37. ↑ Jon Cowans (12 May 2003). Early Modern Spain: A Documentary History. University of Pennsylvania Press. с. 112–. ISBN 0-8122-1845-0.
  38. ↑ Rodríguez Hernández, 2015, с. 80—81.
  39. ↑ Martínez Ruiz, 2005, с. 1044.
  40. ↑ Riley-Smith, Jonathan (1990). The Atlas of the Crusades. London: Times Books. с. 162. ISBN 0-7230-0361-0.
  41. ↑ William S. Maltby (25 March 2002). The Reign of Charles V. Macmillan International Higher Education. с. 48. ISBN 978-0-230-62908-0.
  42. ↑ William Robertson; Dugald Stewart (1840). The history of the reign of the emperor Charles V, book 2–7. T. Cadell. с. 295.
  43. ↑ Naylorp, by Phillip Chiviges (2009). North Africa: a history from antiquity to the present. University of Texas Press. с. 117. ISBN 978-0-292-71922-4. Процитовано 24 October 2010.
  44. ↑ Doncel, Gregorio Sánchez (1991). La presencia española en Orán (1509–1792). ISBN 9788460076148.
  45. ↑ Sachar Paulus; Norbert Pohlmann; Helmut Reimer (29 January 2004). Securing Electronic Business Processes: Highlights Of The Information Security Solutions Europe 2003 Conference. Springer Science & Business Media. с. 610–. ISBN 978-3-528-05887-6.
  46. ↑ Oranesado.
  47. ↑ Ethel Davies (2009). North Africa: The Roman Coast. Bradt Travel Guides. с. 177–. ISBN 978-1-84162-287-3.
  48. ↑ Morgado García, Arturo Jesús (1998–1999). Las relaciones entre Cádiz y el norte de África en el siglo XVII. Trocadero: Revista de historia moderna y contemporanea. 10—11: 75. ISSN 0214-4212.
  49. ↑ Léon Galibert (1844). L' Algérie ancienne et moderne depuis les premiers établissements des Carthaginois jusqu'à la prise de la Smalah d'Abd-el-Kader: par Léon Galibert. Vignettes par Raffet et Rouargue frères. Furne et Cie. с. 217.
  50. ↑ Roland Courtinat (2003). La piraterie barbaresque en Méditerranée: XVI-XIXe siècle. SERRE EDITEUR. с. 73–. ISBN 978-2-906431-65-2.
  51. ↑ а б P. M. Holt; Peter Malcolm Holt; Ann K. S. Lambton; Bernard Lewis (1977). The Cambridge History of Islam. Cambridge University Press. с. 257–. ISBN 978-0-521-29137-8.
  52. ↑ Institut Royal de France. Académie des Inscriptions et Belles-Lettres (1833). Mémoires de l'Institut Royal de France: Académie des Inscriptions et Belles-Lettres. Imprimerie Royale. с. 559–.
  53. ↑ Algeria: Tableau de la situation des établissements français dans l'Algérie en 1837–54. Journal des opérations de l'artillerie pendant l'expedition de Constantine, Oct. 1837. Tableau de la situation des établissements français dans l'Algérie précédé de l'exposé des motifs et du projet de loi, portant demande de crédits extraordinaires au titre de l'exercice. 1842. с. 420–.
  54. ↑ Peter N. Miller (2015). Peiresc's Mediterranean World. Harvard University Press. с. 208–. ISBN 978-0-674-74406-6.
  55. ↑ ), John Murray (Publishers (1873). A handbook for travellers in Algeria. с. 40–.
  56. ↑ John A. Lynn (19 December 2013). The Wars of Louis XIV 1667–1714. Routledge. с. 173–. ISBN 978-1-317-89951-8.
  57. ↑ Charles Henry Alexandrowicz (7 January 1972). Studies in the History of the Law of Nations. BRILL. с. 258–. ISBN 90-247-1331-5.
  58. ↑ Royal Statistical Society (Great Britain) (1839). Journal of the Royal Statistical Society. Statistical Society of London. с. 115–.
  59. ↑ Sharon La Boda (1994). International Dictionary of Historic Places: Middle East and Africa. Taylor & Francis. с. 667–. ISBN 978-1-884964-03-9.
  60. ↑ Iain Finlayson (13 January 2015). Tangier: City of the Dream. I.B.Tauris. с. 27–. ISBN 978-1-78076-926-4.
  61. ↑ Charles Robert Ageron (1991). Modern Algeria: A History from 1830 to the Present. C. Hurst & Co. Publishers. ISBN 978-1-85065-027-0.
  62. ↑ Mary Dewhurst Lewis (27 September 2013). Divided Rule: Sovereignty and Empire in French Tunisia, 1881–1938. University of California Press. с. 165–. ISBN 978-0-520-95714-5.
  63. ↑ Stephen Zunes; Jacob Mundy (2010). Western Sahara: War, Nationalism, and Conflict Irresolution. Syracuse University Press. с. 100–. ISBN 978-0-8156-5258-8.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Європейські_анклави_в_Північній_Африці_до_1830&oldid=33000309