Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІМПЕРІЯ

ІМПЕРІЯ, сутність російської та австрійської імперських політик щодо українців та українських земель, СРСР як імперська держава. Термін «імперія» (лат. imperium — наказ, верховна влада, управління, держава) в істор. літ. вживається для означення держ. утворень минулого, до складу яких входили інкорпоровані ними колиш. самостійні держави або/і бездержавні тер. й верховна влада в яких, як правило, належала імператорові. (Винятками з останнього «правила» є, зокрема, такі факти. Росія була імперією задовго до проголошення Петра I імператором. Брит. імперія не мала імператора, а її главою був англійський король (королева). Японія не є імперією, хоча главою д-ви є імператор — він «символ д-ви та єдності народу».)

Історики розрізняють класичні (традиційні й нетрадиційні) та некласичні (квазі-) імперії.

Системними ознаками класичних І. є: 1) проголошення держ. влади сакральною владою — тобто владою, що здійснює священну (похідну від божественної) волю глави д-ви, висловлювану ним у формі законів та указів; 2) провадження політики розширення своєї тер. та інкорпорації до свого складу більш слабких у військ., екон. й культ. відношеннях країн; 3) політ. домінування в країні одного з етносів, який входить до складу її поліетнічного нас.; 4) централізоване управління й наявність серед підлеглих імператора особливого привілейованого прошарку — держ. службовців; 5) наявність держ. релігії, ідеології та мови.

Характерними зразками класичних традиційних імперій вважаються Римська (див. Рим Стародавній) і Китайська. Перша з них була також окремою фазою поступу середземноморської цивілізації (нині євроатлантична цивілізація) і як така зникла півтори тисячі років тому. Китайс. імперія проіснувала майже 35 століть — від появи в долині р. Хуанхе д-ви Шан (ін. назва Інь; 16—11 ст. до н. е.) до проголошення Китайс. Республіки 1 січ. 1912. За цей строк сотні етносів, які мешкали на тер. Китаю, злилися в єдиний народ, який створив власну цивілізацію, що успішно конкурує з ін. сучасними цивілізаціями.

Класичними нетрадиційними були колоніальні І. Вони, на відміну від класичних традиційних, що складалися з більш-менш однакових за статусом провінцій, поділялися на метрополію, тобто д-ву, що сама по собі не є І., але володіє і управляє колоніальною І., й колонії.

Одним з різновидів некласичної І. — квазіімперії — був СРСР.

Останні І. традиційного типу розпалися під час і після Першої світової війни. Війна посилила внутр. чинники їхньої нестабільності, перш за все поступ нац. рухів, прискорила процес їхньої руйнації.

Колоніальні І. почали народжуватися в добу Великих географічних відкриттів і за кілька сотень років перетворили на колонії або сфери свого впливу мало не увесь світ. Такими імперіями стали Іспанія, Португалія, Англія, Голландія, Франція, Бельгія, а також Росія і Німеччина (Німеччина привласнила імперський статус колиш. «Священної Римської імперії германської нації», будучи, однак, нац. д-вою — федерацією німецькомовних земель. Росія після завоювання Закавказзя і Середньої Азії стала колоніальною І., залишаючись водночас також І. традиційного типу.)

Колоніальні д-ви (до яких у період між двома світ. війнами приєдналася й Італія) втратили свої володіння після Другої світової війни внаслідок потужного нац.-визвол. руху в колоніях і дальшої демократизації сусп.-політ. ладу в метрополіях. У багатьох випадках вирішальним виявлявся саме другий чинник.

Найбільш тривалим був розпад Брит. імперії (так офіційно називалася від 70-х рр. 19 ст. сукупність усіх володінь Великої Британії — колоній, протекторатів, підмандатних і підопічних територій). Спочатку зміни відбулися в колоніях, населених переважно вихідцями з самої Великої Британії. Зокрема, статус домініону, тобто самоврядної тер., отримали: Канада — від 1867, Австралійс. Союз — від 1901, Нова Зеландія — від 1907. Згодом домініонами стали й колонії з переважно тубільним нас. 1931 парламент Великої Британії окремим актом запровадив до вжитку замість терміна «імперія» термін «commonwealth» (співдружність). Це засвідчило незворотність змін у стосунках колиш. метрополії та її колишніх колоній і сприяло тому, що більшість колиш. колоній Великої Британії утворили Брит. співдружність націй — союз д-в, заснований на «спільній відданості короні». 1949—52 орг. структури Співдружності було реформовано, з назви Союзу було вилучено слово «Британська», а принцип відданості короні перестав бути обов’язковим. Від 1965 керівним органом Співдружності націй стали конференції її членів. При ген. секретарі Співдружності почав функціонувати постійний секретаріат, який узяв на себе функції, що їх раніше виконував кабінет міністрів Великої Британії та мін-во в справах Співдружності.

Сутність російської імперської політики щодо українців і українських земель у Російській імперії. Росія була проголошена І. 1721, але стала нею значно раніше.

Сприятлива істор. ситуація для виникнення у Сх. Європі нового держ. утворення імперського типу склалася в ході поступової дезінтеграції Монгол. імперії чингізидів та її окремої частини — Золотої Орди.  Найперші кроки до створення власної І. моск. великі князі зробили ще під час перебування їхніх володінь у складі Золотої Орди під гаслом «збирання руських земель». Реалізації цих задумів посприяли самі ж золотоординські хани, які доручали Москві збирати данину з підвладної їм Русі. Найбільшим успіхом вел. князів моск. стала анексія земель Новгородської боярської республіки, що простягалися від Балтійського й Білого морів до Уральських гір. Підкорення вел. кн. моск. Іваном III «братнього» Новгорода Великого супроводжувалося жахливими актами геноциду.

Згодом Золота Орда розпалася на шість самостійних д-в — Кримське ханство (1443), Казанське ханство (1438), Астраханське ханство (бл. 1459) і Сибірське ханство (1420-ті рр.), очолювані чингізидами, а також Ногайську Орду й Велике князівство Московське. Після утвердження незалежності 1480 вел. кн. моск. Іван III продовжив курс на «збирання руських земель» — тепер уже тих, які входили до Великого князівства Литовського.  Від кін. 15 ст. почалися литовсько-московські війни. Неможливість протистояти експансії Москви змусила Литву об’єднатися з Короною Польською в єдину д-ву і створити Річ Посполиту (див. Люблінська унія 1569) — федерацію, в якій політ. позиції литов. шляхти поступалися позиціям польс. панів.

Одним з найбільш стійких істор. міфів є легенда про те, що Москва від часів Івана III проводила курс на відновлення правосл. Візант. І. (див. Візантія), яка загинула 1453 під ударами осман. турків. Ідеологи Рос. І., які створили цей міф, використали для цього два істор. факти — шлюб Івана III з дочкою деспота Мореї Фоми Палеолога (1430—60), племінницею останніх візант. імператорів Іоанна VIII (1425—48) та Константина XI Палеолога (1449—53) Зоєю (Софією) Палеолог, а також затвердження візант. герба (двоголового орла) гербом Моск. д-ви. Однак тільки у 18—19 ст. політика Рос. І. була переорієнтована на «повернення» Росії «спадщини візантійських імператорів» — тобто на поглинення вже ослабленої на той час Османської імперії. В 15—16 ст. метою Рос. д-ви було оволодіння ін. «спадщиною» — спадщиною Золотої Орди.

Факти свідчать, що від часів вел. кн. владимирського і моск. Івана Даниловича Калити (1325—40) державність майбутньої Росії формувалася на зразках Золотої Орди. У Великому князівстві Моск. не виникли феод. відносини з характерною для них васальною залежністю за ієрархічним ланцюгом і відповідними зобов’язаннями сюзерена перед васалами (див. Феодалізм). Опорою великого князя, а пізніше — царя та імператора, був дворянський стан (див. Дворянство), який діставав від нього спочатку в розпорядження, а потім — у власність землю разом з покріпаченими д-вою селянами. Всі — кожний власник землі і селяни, які сиділи на цій землі, — незалежно від розмірів маєтку й становища в службовій ієрархії — фактично були холопами великого князя. Сусп.-екон. лад азіатського типу давав змогу мати сильну армію і здійснювати за її допомогою завойовницьку політику по всьому периметрові кордонів.

У рос. дореволюц. історіографії, а потім і в рад. історіографії вплив Монгол. І. на завойовану нею Київську Русь і перебування рус. князівств у складі Золотої Орди оцінювалися виключно негативно («татарське іго»). Жахливі картини періоду монголо-татарської навали рос. історіографи поширювали на весь час перебування рус. князівств у складі Золотої Орди аж до здобуття Великим князівством Моск. незалежності. Безсумнівно, данина, яка сплачувалася завойовникам упродовж майже двох з половиною століть, тяжко позначалася на селянах — вони змушені були витримувати подвійний визиск. Але держ. апарат Великого князівства Моск. за час перебування в складі Золотої Орди на засадах автономії зміцнився. Москва сповна скористалася досягненнями монголо-татар у галузі військ. та адм. організації, податкової системи, комунікацій, міжнар. торгівлі й навіть культ. обміну.

Збільшуючись у розмірах протягом 15—19 ст., Рос. імперія кілька разів змінювала вектор своєї геополітики. У серед. 16 ст. були завойовані Казанське та Астраханське ханства, як наслідок — Велике князівство Моск. перетворилося на поліетнічну Рос.   д-ву. Після знищення наприкінці 16 ст. Сибірського ханства розпочався безупинний рух І. в сх. напрямку. В серед. 17 ст. під контроль царя Олексія Михайловича перейшла Лівобережна Україна з Києвом, після чого зх. вектор у дальшому розширенні імперських кордонів став пануючим.

У серед. 17 ст. рос. землепроходці дійшли до Тихого океану, а потім почали освоювати Аляску (нині штат у США) і просунулися вздовж тихоокеанського узбережжя Пн. Америки до Каліфорнії (нині штат у США). Слідом за землепроходцями йшли військ. команди, збирачі податків і купці.

Освоєння Пн. Азії відбувалося шляхом поселення на цих тер. вихідців з Росії (подібним чином освоювалися західноєвроп. колоністами малозаселені землі Пн. Америки, Австралії й Нової Зеландії). З більшим або меншим успіхом, а в Америці — з провалом (1867 імп. Олександр II продав Аляску та Алеутські о-ви, надто віддалені від імперських центрів амер. володіння, США) — цей малозаселений простір поступово ставав продовженням Рос. імперії. Освоєння нових земель зображалося в героїчних тонах, але реальна картина не завжди бувала такою: козацькі й стрілецькі команди (див. Козацтво, Стрільці), які мали вогнепальну зброю, нещадно винищували аборигенів.

У 18 ст., пересвідчившись у техніко-екон. відставанні від країн Заходу, правителі Росії взяли курс на вестернізацію. Це допомогло їм перемогти Швецію в Північній війні 1700—1721, відібрати в Осман. імперії азово-чорномор. узбережжя й зупинити завойовницькі походи франц. імп. Наполеона I Бонапарта . На поч. 19 ст. Росія завершила поглинення більшої частини тер. колиш. Речі Посполитої.

Від поч. 19 ст. Росія почала експансію в густозаселені країни Закавказзя й Серед. Азії, які мали багатовікову і відмінну від європ. історію та к-ру. Поглинення цих країн зробило Росію колоніальною І.

У середині 19 ст. імп. Микола I зробив вирішальну спробу оволодіти візант. спадщиною й покінчити з Осман. імперією. Військ. розгром турец. армії був цілком прогнозованим. Великі  д-ви Європи опинилися перед перспективою появи суперімперії, яка могла простягтися від каліфорнійського узбережжя Америки через Пн. Азію й Сх. Європу до африканських володінь султана. Тому вони об’єдналися і завдали поразки Росії в Кримській війні 1853—1856. Панівні кола Росії зрозуміли, що обмежуватися поверховою вестернізацією більше неможливо. Країна повинна була здійснити глибоку модернізацію, передусім ліквідувати кріпацтво.

Здійснені в 60—70-х рр. 19 ст. реформи допомогли Рос. І. зберегти статус великої д-ви. Проте країна залишалася неконкурентноспроможною на міжнар. рівні. І. не витримала силових навантажень I світ. війни і 15(02) берез. 1917 імп. Микола II зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду.

Політика самодержавства щодо українців і укр. земель ґрунтувалася на кількох системних для поступу Рос. імперії ідейних засадах. По-перше, українці вважалися православними (див. Православ’я) від народження, а це значить, що вони не були для І. інородцями — людьми другого сорту, до яких І. ставилася з недовір’ям, хоча і толерантно (інородець не міг займати держ. посади доти, доки не ставав православним).

По-друге, І. розглядала українців як людей, які не лише за реліг. ознакою належать до політично домінуючого в І. етносу, а фактично є частиною цього етносу. Тобто українці, на відміну від ін. етнічних груп, які проживали в І., не вважалися окремим етносом. Рос. імперія декларувала, що вона є спадкоємицею Київ. Русі та всіх її земель по обидва боки Дніпра.

Щоб відмежуватися від домінуючого в І. народу за назвою, інтелігенції українській довелося в 19 ст. перетворити давньорус. топонім «україна» на етнотопонім. Але як тільки українець ідентифікував себе українцем, що виключало його приналежність до рос. етносу, для імперських чиновників і російських патріотів він ставав не представником ін. етносу, а зрадником і відступником.

Відстоюючи право укр. народу на власну літ. мову, відмінну від рос. нац. історію, самобутню к-ру, укр. інтелігенція не могла в принципі розраховувати на терпиме до себе ставлення з боку імперських чиновників. Самим своїм існуванням вона кидала виклик імперським колам.

Так само, як Рос. імперія не визнавала українців окремим народом, не визнавала вона й Україну як окрему нерос. землю. Тому питання про окремішність України в складі Рос. імперії для рос. урядовців не існувало. Воно постало вже в пореволюц. часи.

Статус укр. земель у складі Рос. імперії деякі укр. історики-економісти визначають як колоніальний. Цю думку піддав справедливим сумнівам ще І.Лисяк-Рудницький. У статті «Роль України в новітній історії», опубл. у журналі «Сучасність» (1966), він писав: «Деякі історики-економісти, які працювали під час раннього радянського періоду (М.Слабченко, М.Яворський, О.Оглоблин, М.Волобуєв-Артемов — Авт.), для визначення становища України в колишній царській імперії вживали термін “колоніялізм”. Вибір цього поняття, запозиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий. Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зарахувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій Європейської Росії».

Теза про колоніальне становище України суперечить фактам. Після селянської реформи 1861 за кілька десятиліть саме на укр. землях виник найбільш потужний в І. екон. регіон — Донецько-Придніпровський. Дві хвилі залізничного буд-ва — в 60—70-х і в 90-х рр. 19 ст. — принесли особливо вагомі результати якраз в Україні (див. Залізничне будівництво в Україні, Іноземний капітал в Україні). Передвоєн. екон. піднесення 1910—14 теж було найбільш відчутним саме в укр. містах (поряд з петерб. і моск. пром. р-нами).

Імперські кола не розглядали дев’ять губерній і Кубанську область, в яких перший у Росії перепис населення 1897 виявив переважання українців, як відмінний від центр. губерній регіон, у межах якого треба було б здійснювати певну нац. політику. Власне, в програмі перепису навіть не було питання про національність. Тому, коли 1917 експерти Української Центральної Ради визначали кордони України, вони керувалися лише опосередкованими даними цього перепису — про рідну мову і конфесійну приналежність. А от Тимчасовий уряд, який змушений був визнати реальність укр. визвол. руху й самої України, визначив її кордони не за етногр., а за істор. принципом — у межах тих земель, з якими Укр. козац. д-ва гетьмана Б.Хмельницького увійшла до Рос. д-ви. Тер. цих земель, однак, була майже вдвоє меншою за тер., що фактично (за даними перепису нас. 1897) стала укр. внаслідок кількавікової колонізації азово-чорномор. степів і Слобідської України.

Отже, Рос. імперія не помічала присутності українців. До інородців, якщо вони не приймали православ’я, на рівні законодавства і в адм. практиці застосовувалося чимало дискримінуючих норм. Проте самі ці норми свідчили, що імперська влада визнавала існування тих чи ін. інородців як нац. меншин, а тому визнавала і їхнє право на власну мову й к-ру. Українців дискримінуючі норми не стосувалися, але українцям в якості саме українців у Рос. імперії було відмовлено в існуванні.

Революція 1905—1907 спонукала царську владу визнати право всіх націй на власну мову й   к-ру. Коли укр. політ. сили спробували реалізувати декларації маніфесту імп. Миколи II від 30(17) жовт. 1905, одразу стало очевидним, що політика імперських кіл щодо українців є незмінною, оскільки вона випливала з глибинних імперських ідеологем. У трав. 1908, коли деякі депутати Державної думи Російської імперії від укр. губерній внесли законопроєкт про запровадження укр. мови в народних школах, «Клуб русских националистов города Киева» зустрів цю ініціативу зі щирим обуренням.

Дискримінація українців з особливою силою виявилася під час I світ. війни. Рос. війська, які 1914 прийшли в Галичину і Буковину (див. також Галицьке генерал-губернаторство), за лічені тижні зруйнували всю культ. інфраструктуру, яку місц. українці створювали десятиліттями. Нім. й польс. школи продовжували функціонувати, а укр. були перетворені на рос., хоча тамтешні діти не знали рос. мови. Були ліквідовані всі україномовні періодичні видання. Під час відступу рос. армії в 1915 жандарми депортували вглиб Росії укр. інтелігенцію і навіть священиків Української греко-католицької церкви.

Особливості австрійської імперської політики щодо українців і українських земель у складі Австрійської імперії та Австро-Угорщини. На поч. 20 ст. Австро-Угорщина охоплювала тер. 676 тис. км2 (для порівняння: тер. сучасної України — 603 тис.), на якій мешкали понад 51 млн осіб. За цими показниками вона посідала третє місце в тогочасній Європі (після Російської і Германської імперій). У ній проживало 12 млн німців, 10 млн угорців, 6,5 млн чехів, 5 млн поляків, понад 4 млн українців, 3,5 млн хорватів і сербів, понад 2 млн румунів, 2 млн словаків, понад 1 млн словенців. Країна складалася з двох окремих д-в, поділених кордоном по річці Лейті, — Ціслейтанії (землі Австрійс. корони) і Транслейтанії (землі Угор. корони), а також анексованої 1908 Боснії і Герцоговини. В Ціслейтанії знаходилося Королівство Галіції та Лодомерії й Князівство Буковина, де мешкало 3,7 млн українців. У Транслейтанії проживало 470 тис. українців (в основному — у Закарпатській Україні).

Формування сучасних націй у Центр.-Сх. Європі розпочалося після революцій 1848—49 (див. Революції 1848—1849 в Європі).  Єдина освічена верства в тамтешньому укр. сусп-ві — духовенство — висунула тоді вимогу об’єднати етнічні укр. землі в одному коронному краї з наданням йому автономії. Відтоді це була гол. вимога всіх укр. політ. сил аж до кінця існування імперії.

Імп. Франц-Йосиф I, який правив з 1848 по 1916, встиг побувати в якості абсолютного й конституційного монарха. Він був досить гнучким у поводженні з підданими різних національностей, і це стало підґрунтям для виникнення легенди про дивовижну толерантність Австрійс. імперії (з 1867 — Австро-Угорщина) в нац. питанні. Однак фактично Франц-Йосиф I у своїй імперській нац. політиці поступився тільки угорцям, які з особливою наполегливістю домагалися політ. прав. 1867 імперія була поділена на дві багатонаціональні д-ви — Австрію й Угорщину. Вимоги чехів надати ідентичні права землям корони Святого Вацлава (Чехії, Моравії й Сілезії) були проігноровані. Слов’яни, які складали мало не половину строкатого нас. імперії, але не утворили єдиного фронту визвол. боротьби, не отримали належних політ. прав. Інтереси українців і поляків виявилися протилежними: обидва народи претендували на одну й ту саму тер. — Королівство Галіції та Лодомерії, сформоване зі Східної Галичини — укр. за складом нас. з центром у Львові (до 1772 — Руське воєводство; див також Східна Галичина) — і т. зв. Зх. Галіції — польс. за складом нас. з центром у Кракові (нині місто в Польщі).

Висвітлюючи історію українців в Австрійс. імперії, дослідники тривалий час підкреслювали тільки один бік зміни життєвого устрою українців при переході «від Польщі під Австрію»: кріпаки стали суб’єктами правових відносин, людськими істотами де-юре. Однак, як засвідчують факти, перехід українців під Австрію розширив також їхні можливості творити свою націю.

Габсбурги не мали особливих причин перешкоджати нац. відродженню українців (так само як і поляків).

Толерантною нац. політикою Габсбургів краще скористалися більш організовані поляки (адже вони втратили свою державність не так давно), ніж українці. Полонізація земель колиш. Рус. воєводства  після 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) відбувалася навіть інтенсивніше, ніж упродовж чотирьох попередніх століть — між 1370 і 1772. Австрійс. власті робили істотні поступки в нац. питанні консолідованим польс. силам і лише незначні — організаційно розпорошеним силам русинів. 1861 Галіція та Лодомерія дістала автономію з крайовим сеймом (див. Виборча сеймова ординація для Галичини, Галицький крайовий сейм) і крайовим урядом, де поляки мали переважну більшість. Від 1867 урядовою мовою в королівстві стала польс. мова. Спроби поділити край на укр. і польс. частини залишалися безуспішними: польс. орг-ції не бажали поступатися територією.

Подібно до Галіції та Лодомерії, 1861 дістала автономію Буковина. Але буковинські русини теж не змогли здобути для себе достатні культ.-нац. права: урядовою мовою на Буковині залишалася німецька.

У Закарпатті 1849 був створений окремий Руський дистрикт, укр. нас. тут дістало можливість користуватися широкою автономією щодо нар. освіти й самоврядування. Однак після утворення Австро-Угорщини угор. влада не визнала русинів як окрему націю і 1868 сейм у Будапешті оголосив все нас. д-ви угорцями.

На відміну від Рос. імперії, яка не визнавала того факту, що українці є окремим народом, Австрійс. імперія не перешкоджала поступові укр. нац. к-ри, однак не інвестувала коштів в укр. землі, й тому вони перебували у досить занедбаному госп. стані. Провідними тут були сировинні галузі пром-сті — видобуток солі й нафти, заготівля деревини. Для розвитку нафтопереробної або деревообробної пром-сті не вистачало капіталів. Підприємці не поспішали йти туди ще й тому, що там була відсутня кваліфікована робоча сила. Більшість галузей пром-сті в цілому була представлена дрібними кустарно-ремісничими осередками.

Сільс. нас. дедалі більше страждало від аграрного перенаселення — неминучого наслідку зосередження осн. частини орних земель у руках поміщиків. У пошуках кращої долі селяни подавалися за океан: з Галичини й Буковини в 1900—10 виїхало майже 300 тис. осіб, Закарпаття в 1905—1914 покинуло понад 40 тис. селян.

Соціально-екон. умови життя, істор. пам’ять і весь життєвий уклад укр. громад в Рос. імперії та Австро-Угорщині дуже різнилися. Пояснюючи дивний, на перший погляд, феномен формування єдиної нації української в двох ворожих одна одній імперіях, Р.Шпорлюк указував на дві вирішальні обставини. По-перше, українські землі в складі Рос. імперії мали культ. ресурси, які давали галичанам можливість компенсувати культ. та соціальну відсталість, робили їх у духовному плані конкурентноспроможними щодо польс. середовища. По-друге, проголошуючи себе приналежними до єдиної України, галичани відчували себе частиною нац. спільноти, кількісно більшої за польську. Вони не випадково називали укр. землі в Росії Великою Україною: без українців цієї України чисельність галицької етнічної спільноти була незначною.

22 січ. 1919 Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка, які постали на руїнах повалених імперій, об’єдналися в єдиній соборній  д-ві (див. Акт злуки). Цій істор. події передували десятки років просвітницької роботи укр. інтелігенції, яка нагадувала своїм співвітчизникам, що вони є частиною єдиного укр. народу.

Радянський Союз як імперська держава. Ключем для розуміння закономірностей можливих трансформацій Рос. імперії в 20 ст., на думку одного з найбільш авторитетних на Заході дослідників рад. комунізму А.Безансона, є той факт, що в Росії перед I світ. війною були серйозні шанси розв’язати свої соціальні й екон. проблеми, але зовсім не було шансів вирішити нац. питання. Ліберальна, демократ., модернізаційна політика імперського режиму могла істотно прискорити соціально-екон. розвиток країни й утвердити Росію як велику д-ву в колі демократ. країн Заходу. Проте дана політика мала б своїм наслідком також посилення нац. рухів, і це неминуче підірвало б імперію зсередини, спричинило б її розпад.

У світі, який на поч. 20 ст. цілком змінився, Рос. імперія, щоб зберегтися, мала б трансформуватися, але трансформуватися не в бік демократії, а навпаки — у бік тоталітаризму. Саме таку модель трансформації імперії й реалізували більшовики, які ставили собі за мету оволодіти не лише Росією, а й усім світом.

I світ. війна прискорила об’єктивний перехід від традиційного сусп-ва до демократ. сусп-ва, яке ґрунтувалося на рівності громадян перед законом та яке контролювало д-ву і визначало персональний склад вищих посадовців на вільних виборах. Імперії стали анахронізмом: змінений світопорядок вивів на авансцену нац. д-ви.

Проте цивілізаційна криза, яка проявилась у формі I світ. війни та Великої депресії 1929—33, породила в країнах з особливо високим рівнем соціальної напруги сусп. мутації: тут на поверхні політ. життя опинялися сили, які формували ієрархічні структури нетрадиційного типу, опановували держ. владу, знищували опонентів, встановлювали тотальний контроль над громадянами.

Першою країною, в якій переміг тоталітаризм, стала рад. Росія. Російська революція 1917—1918 ознаменувалася майже миттєвим поваленням самодержавства й масовим стихійним виникненням рад робітн. і солдатських депутатів. Пристосовуючись до вимог рад, партія більшовиків (див. Комуністична партія Радянського Союзу) опанувала їх зсередини й установила свою диктатуру (див. також Диктатура пролетаріату).

Слідом за Росією тоталітарний режим був встановлений в Італії. На хвилі масового руху там прийшла до влади фашист. (див. Фашизм) партія Б.Муссоліні, яка почала створювати Італ. колоніальну імперію. Використовуючи реваншистські гасла, Націонал-соціаліст. робітн. партія Німеччини, фюрером (провідником) якої 1921 став А.Гітлер, 1933 виборола в електоральному змаганні з комуністами й соціал-демократами мандат на держ. владу в Німеччині, встановила там однопарт. диктатуру, проголосила Третій рейх (тобто імперію) й зробила спробу поширити свій «новий порядок» на всю Європу.

Рад. комунізм не походив на фашизм або нацизм. Рад. д-ва не тільки панувала над сусп-вом, а й зливалася з ним у цілісну квазідемократичну систему. Мільйони людей наділялися реальними, хоча й обмеженими управлінськими або контрольними функціями. Так створювалася ілюзія народовладдя. Разом з тим у країні панувала незрима, тобто не відображена в конституції, диктатура компарт. к-тів, яким підпорядковувалися всі без винятку рад. органи (див. Демократичного централізму принцип).

Квазідемократично більшовики вирішили й нац. питання, й це дало їм змогу використати у власних інтересах протестний потенціал пригноблених народів. Така стратегічна лінія виявилася ефективнішою, ніж примітивний силовий курс на відновлення «єдиної та неподільної» Росії, обраний гол. противниками більшовиків — білогвард. генералами (див. Білий рух).

Природа створеної більшовиками нац. державності знайшла своє відображення в статутних правах респ. компарт. орг-цій. Назви цих орг-цій свідчили про їхній самостійний статус, але насправді вони були, як зокрема і Комуніст. партія (більшовиків) України (див.Комуністична партія (більшовиків) України), обласними орг-ціями унітарної РКП(б). Так, КП(б)У мала свій Центр. к-т, якому підпорядковувалися парткоми укр. губерній. Проте статутні права ЦК КП(б)У не перевищували прав парткомів російських губерній, підпорядкованих безпосередньо ЦК РКП(б). Після утворення в ЦК РКП(б) політбюро, де зосередилася вся повнота влади, честолюбні укр. комуністи домоглися такої самої назви для керівного органу ЦК КП(б)У (в інших національних республіках створювалися бюро, а не політбюро). Коли в ЦК РКП(б) з’явилася посада ген. секретаря, укр. комуністи домоглися такої ж назви для керівника ЦК КП(б)У (посада укр. генсека існувала до 1934). Однак статутні повноваження і політбюро, і ген. секретаря ЦК КП(б)У були такими самими, як і статутні повноваження бюро і секретаря будь-якого губкому в РСФРР.

Відразу після утворення СРСР (див. Автономізація радянських держав) Кремль розпочав коренізації політику (в Україні — українізації політика), гол. метою якої було укорінення рад. влади на місцях. Політика коренізації сприяла відродженню нац. мов і к-р. Так, українізація здійснювалася навіть у місцях компактного проживання українців за межами УСРР. Зокрема, населення Кубані, яке на 2/3 складалося з українців, дістало можливість навчати дітей в укр. школах, читати укр. газети й журнали, слухати передачі місц. радіо рідною мовою. «Націонал-комуністи» (див. Націонал-комунізм) з часом стали робити натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно-Кавказького краю Україні.

Нац. відродження в рад. Україні глибоко вплинуло на західноукр. політ. кола. Лідер найбільш впливової партії націонал-демократів Д.Левицький у лют. 1925 написав у газеті «Діло», що «на Радянській Україні росте, міцніє і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї — чужі рямці фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності».

Кремлівські вожді цінували пропагандистські переваги демагогічних рад. конституцій, але відчували страх перед перспективою переродження декоративної нац. державності на справжню в разі послаблення центр. влади. Саме через це вони позбавили Росію атрибутів нац. державності. Саме через це Україна як найбільша нац. республіка СРСР опинилася з 1929 в епіцентрі репресій, які мали метою запобігти можливим у майбутньому проявам сепаратизму. Цим страхом пояснюється організація під прикриттям хлібозаготівель голодомору 1932—1933 років в УСРР. Цим страхом пояснюється також заборона здійснювати українізацію за межами УСРР і колосальна винищувальна акКиївську Русьція проти укр. інтелігенції, яка тривала майже без перерви до 1939.

Репресії 1930-х рр. на довгі десятиліття знешкодили «етнічну бомбу», закладену в підвалини рад. імперії: ця імперія могла існувати тільки в силовому полі, створюваному диктатурою держ. партії.

Тому, коли самі ж комуністи взялися за вдосконалення непорушних від часів В.Леніна політ. механізмів рад. системи влади і звільнили рад. органи влади від компарт. диктату, то силове поле, в якому існували союзні республіки й країни Центр. та Пд.- Сх. Європи, раптово зникло, і фіктивно-пропагандистські норми радянських конституцій стали чинними. Цим негайно скористалися республіки Балтії (Латвія, Литва, Естонія) й політично маргіналізована Кремлем Російська Федерація, а слідом за ними — усі ін. союзні республіки. Позбавлення КПРС статусу держ. партії привело до колапсу рад. імперії. Перебудова вислизнула з-під контролю Кремля й перетворилася на некерований революційний процес. Протягом 1990—91 СРСР розпався.

Література

Le concept d’empire. Paris, 1980;

• Collins R. WeberiaN Sociological Theory. Cambridge University Press, 1986;
• Suny R. The Revenge of the Past. Nationalism, RevolutioN and the collapse of the Soviet Union. Stanford (California), 1993; Россия–Украина: история взаимоотношений. М., 1997;
• Каппелер А. Россия – многонациональная империя. Возникновение, история, распад. М., 1997; 2-е изд. 2000; 3-е изд. 2001; укр. вид. Львів, 2005;
• MuldooN J. Empire and Order: The Concept of Empire. 800–1800. New York, 1999;
• LieveN D. Empire: The RussiaN Empire and its Rivals. London, 2000;
• Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). СПб., 2000;
• Шпорлюк Р. Імперія і нації. К., 2000;
• Тишков В.А. Этнология и политика. М., 2001;
• Паин Э.А. Между империей и нацией. Модернистский проект и его традиционалистская альтернатива в национальной политике России. М., 2003; Российская империя в сравнительной перспективе. Сборник статей. М., 2004; Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси, т. 1–3. К., 2004;
• Кульчицький С. Украина в царской и советской империях: сходство и отличия. В кн.: Rosja i Europa Wschodnia: «imperiologia stosovana». Warszawa, 2006.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: С.В. Кульчицький.; url: http://history.org.ua/?termin=Imperija; том: 3