Русини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Фрагмент етнолінгвістичної мапи Східної Європи з польського атласу 1927 року. «Rusini» подана як єдина назва для українців.

Руси́ни або ру́сь — самоназва автохтонного етносу України, переважно християн східного обряду, в 11 — початку 20 століття. Поступово витіснена новим етнонімом — «українці». Найдовше зберігалася на теренах Західної України. На відміну від русів (жителів Руси) — ті етноси, що мешкали в Московському царстві, називалися «московити» — це сучасні росіяни; а жителів Литви — називали «литвини» або «білоруси». Вживалася в країнах, що володіли українськими землями — Київській Русі, Галицько-Волинському князівстві, Великому князівстві Литовському, Королівстві Польському, Речі Посполитій, Московському царстві, Російській та Австро-Угорській імперіях. Похідні назви — рутени та руснаки, з XVIII ст. поетична — русичі.

Значення

Русини (Ruthenians) Австро-Угорщини. Мапа з американського атласу 1911 р.
Німецька лінгвістична мапа 1880 р. Малороси, що проживають в межех Австро-Угорської імперії позначені також як русини (Ruthenen).
Етнографічна мапа Австро-Угорщини, 1881 р. Всі українці, як на території Австро-Угорської імперії так і на території Російської імперії позначені лише як русини (Ruthenen).

У часи княжої Русі, вживалися слова «русин» — однина, «русь» — множина. Слово «русини» не вживалося до XV століття.

Похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 (7 разів) та Ігоря 945 (6 разів).

З XV ст. під польським впливом починає використовуватися у множині — русини — для позначення людей руського народу (спільна назва українців, білорусів, у тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, польськ. rusini, rusacy). Як спільна назва українців і білорусів етнонім використовувався до XVIIXVIII ст.[1] У XIX-ХХ ст. використовувався для позначення українців.

З часів Козацької держави назва поступово замінюється на українець, українці (від Україна) або похідні від книжного терміну Малоросія (Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос використовувалась в діловодстві, а серед населення — руські \ русини.

Найдовше цей етнонім зберігся за українцями. В сучасності термін русини, або русини-українці[2][3] зберігся також як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі Закарпатської України, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині. Народи іншого етнічного походження, підлеглі Русі, називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі».

Згадки

Фрагменти з джерел

Фрагмент (вся мапа) лінгвістичної мапи Європи з російського атласу 1907 р. Українці в своїх етнічних межах позначені як Малоруси або русини («Малорусы или Русины»).
Німецька мапа 1930 на якій все українське населення Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР позначене як українціUkrainer»).
Русини з різних історико-етнографічних регіонів, 1836 рік. 1,2 — русини галицькі, 3 — русин карпатський, 4,5 — русини подільські.
Русини з околиць Холму (пол. Rusini z okolic Chelma), літографія 1861 року.

У всіх давньоруських джерелах слово «русин» використовується тільки в однині:

Фрагмент тексту договору Ігоря із греками 945 (ПВЛ, 38[1]; тут «грьчин» використовується в значенні мешканець Візантії', 'грек'), в якому читаємо:

аще ударить мечемъ или копьемъ, или кацемъ любо оружьемъ Русинъ Грьчина или Грьчин Русина, да того деля греха заплатить сребра литр 5, по закону рускому

Фрагмент Повісті врем'яних літ (тут «хрестианинъ» вживається в значені мешканця Візантії, «грек»)[2]:

О сем, аще кто убьет или хрестьанина русин, или хрестьянинъ русина, да умрет, идѣже аще сотворит убийство. Аще ли убежит сотворивый убийство, да аще есть домовит, да часть его, сирѣчь иже его будеть по закону, да возметь ближний убьенаго, а и жена убившаго да имѣеть, толицем же пребудеть по закону. Аще ли есть неимовит сотворивый убой и убежавъ, да держиться тяжи, дондеже обрящеться, и да умреть.

Аще ли ударит мечем, или бьеть кацѣм любо сосудомъ, за то ударение или бьенье да вдасть литръ 5 сребра по закону рускому; аще ли не имовит тако сотворивый, да вдасть елико можетъ, да соиметь съ себе и ты самыа порты, в них же ходит, да о процѣ да ротѣ ходит своею вѣрою, яко никакоже иному помощи ему, да пребывает тяжа отоле не взыскаема.

О сем, аще украдеть что любо русин у хрестьанина, или паки хрестьанинъ у русина, и ятъ будеть в том часѣ тать, егда татбу сътворит, от погубившаго что любо; аще приготовиться тать творяй, и убьенъ будеть, да не взищеться смерть его ни от хрестьанъ, ни от Руси; но паче убо да возмет свое, иже будеть погубил. Аще вдасть руцѣ свои украдый, да ят будеть тѣм же, у него же будеть украдено, и связанъ будеть, и отдасть тое, еже смѣ створити, и сотворить триичи.

в 1112 році, Ярослав Володимирович (князь новгородський), в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та русі:

«Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое».

Фрагмент договору Смоленська і Полоцька з німцями (1229)[3]:

Или Русьскыи гъсть свои тъварь дасть в дългъ в Ризе или на Гътьскомъ бере(зе) Немьчичю, а нъ дъдълженъ боудеть инемъ, Роусьскомоу же гъстьи напереде възяти. Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу, аче дълженъ боудеть инемъ, Немечьскомоу гъстьи напереде 133

възати.

Немьчичю же не льзе позвати на поле Роусина битъ ся въ Ризе и на Гътьскомь березе, Роусиноу же не льзе позвати Немьчича на поле битъся Смоленьске.

Фрагмент «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна, який сам себе іменує русином. (кінець XV століття) [4]:

А в том в Чюнерѣ ханъ у меня взял жеребца, а увѣдал, что яз не бесерменянин — русинъ.

Фрагмент думи XVII століття «Похід на Молдавію»: [5]:

Ей Іване Потоцький, королю польський. Ти ж бо то на славній Україні п'єш, гуляєш, А об моїй ти пригоді нічого не знаєш, Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин,

Всю мою землю волоську обрушив …

У 1620 році черкаський підстароста, князь Семен Лико так прокоментував королівський судовий позов, який було написано йому польською[6]:

...то страхи на ляхи, а я єм русин. Видает король его мл., ж-ем русин, а позви мини по полску шлеть.

Ян Казимир Пашкевич 1621 р. записав вірш «Полска квитнет лациною…» в рукописі Великого статуту литовського першої редакції (1529), зазначивши: «Ян Казимер Пашкевич рукою властною писал. Року тисеча шестсот двадцат первого, мЂсяца августа двадцат второго дня».

Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Полщє не пребудеш,
Без сей в Литвє блазном будеш.
Той Латиа єзик даєт,
Та без Руси не вытрваєт.
Ведзь же юж Русь, иж тва хвала
По всєм свєтє юж дойзрала,
Весели ж се ты, русине,
Тва слава никгды не загине.

Ласлов Чопей [7], з передмови до «Русько-мадярськомго словника» (1883), текст надруковано Максимовичівкою

Кто знае нашого русина у Мадярскôй краинѣ, тотъ знае и то, што вôнъ себе русиномъ, руснакомъ и руснякомъ называе, а российского чоловѣка нигде не говоритъ ги за русина, ги за свого, ай ги за москаля. У Галицѣи простый народъ и векша часть образованныхъ лемъ себе держить за русина, а не российскихъ. У 1881 роцѣ российская газета «С.-Петербургскія Вѣдомости (203 число) помѣстила корреспонденцию, у котрôвъ алемъ што говорить галичанинъ российскому чоловѣку:

— „Вы не русскій!“ — Навѣрное, говорю, русскій. — Вы изъ Россіи? — Изъ Россіи. — Ну, вотъ и значить россіянинъ, а не русскій. Русскіе это только мы, здѣсь, въ Галиціи… Вы и говорите не по-русски, а пороссійски… Нашего языка не знаете»

Изъ выше сказаныхъ видно, што и филологъ, и историкъ, и самъ народъ, на руськовъ сторонѣ стоять.

Коли Киевска Русь перейшла пôд володу Москвы, сеся перебрала вôд неѣ нелемъ политичное значенье, ай литературный руський языкъ. Перебравши руськый языкъ, змѣшала го зъ своимъ, тай изъ церковно-славянскимъ, и изъ сихъ трьохъ наладила собѣ книжный, або российский языкъ.

Сучасність

Влада Польщі та Чехо-Словаччини у 20 ст. забороняла називатися корінному населенню українських земель «українцями», лише «русинами».

Після відновлення незалежності України чимало українських діячів, наприклад Святослав Караванський, отримали надію, що «коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в общерусском колгоспі, вони вернуть собі своє безсмертне руське ім'я, яким його записано і в „Слові о полку Ігоревім“, і в літописах Нестора». Та визначальних кроків зроблено не було, що зокрема дало Московщині змогу підігрівати москвофільський рух на Закарпатті в уже незалежній Україні. Його основою стала штучна розбіжність між етнонімом «русин», що найдовше протримався саме на Закарпатті, та новішим етнонімом «українець», що вже міцно прижився та замінив історичний етнонім українців «русин» на всіх інших теренах держави.

Див. також

Примітки

  1. Універсальний словник-енциклопедія
  2. Олексій Курінний Історична чисельність та етнічна територія русинів-українців Словаччини у контексті самовизначення національної меншини (корінного народу)
  3. Віталій Моцок, Віталій Макар, Сергій Попик. Українці та українська ідентичність у сучасному світі. — Чернівці: Прут, 2005. — 400 с.
  4. а б Іван Вишенський. Книжка // Українська література XIV-XVI ст. — Київ: Наукова думка" 1988.

Джерела та література