Русини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Фрагмент етнолінгвістичної мапи Східної Європи з польського атласу 1927 року. «Rusini» подана як єдина назва для українців.

Руси́ни або ру́сь — самоназва автохтонного етносу України, переважно християн східного обряду, в 11 — початку 20 століття. Поступово витіснена новим етнонімом — «українці». Найдовше зберігалася на теренах Західної України. На відміну від русів (жителів Руси) — ті етноси, що мешкали в Московському царстві, називалися «московити» — це сучасні росіяни; а жителів Литви — називали «литвини» або «білоруси». Вживалася в країнах, що володіли українськими землями — Київській Русі, Галицько-Волинському князівстві, Великому князівстві Литовському, Королівстві Польському, Речі Посполитій, Московському царстві, Російській та Австро-Угорській імперіях. Похідні назви — рутени та руснаки, з XVIII ст. поетична — русичі.

Значення

Русини (Ruthenians) Австро-Угорщини. Мапа з американського атласу 1911 р.
Німецька лінгвістична мапа 1880 р. Малороси, що проживають в межех Австро-Угорської імперії позначені також як русини (Ruthenen).
Етнографічна мапа Австро-Угорщини, 1881 р. Всі українці, як на території Австро-Угорської імперії так і на території Російської імперії позначені лише як русини (Ruthenen).

У часи княжої Русі, вживалися слова «русин» — однина, «русь» — множина. Слово «русини» не вживалося до XV століття.

Похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 р. (7 разів) та Ігоря 945 р. (6 разів) у Київській Русі, згодом у Галицько-Волинській та Литово-Руській державі[1].

З XV ст. під польським впливом починає використовуватися у множині — русини — для позначення людей руського народу (спільна назва українців та білорусів, у тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, польськ. rusini, rusacy)[1]. Як спільна назва українців і білорусів (білорусинів) етнонім використовувався до XVIIXVIII ст.[2]. У XIX-ХХ ст. використовувався для позначення українців.

З часів Козацької держави назва поступово замінюється на українець, українці (від Україна) або похідні від книжного терміну Малоросія (Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос використовувалась у підросійському діловодстві Російської імперії, а серед населення — руські або русини[1]. На українських землях в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) ця назва утримувалася до Першої світової війни, на Закарпатті до 1944 р., на Пряшівщині і Югославії на еміграції в США затрималася ця назва до нині: русин, руснак, русин-українець[1]. У «Слові о полку Ігоревім» використовується синонімічна назва русинам у множині «русичі»[1].

Найдовше цей етнонім зберігся за українцями. В сучасності термін русини, або русини-українці[3][4] зберігся також як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі Закарпатської України, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині. Народи іншого етнічного походження, підлеглі Русі, називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі».

Згадки

Вважаючи (рос. русскими) росіянами русинів російська література з історії повідомляє абсолютну неправду з антинауковою манерою для політично-пропагандистської мети, фальсифікуючи історію й маніпулюючи фактами (див. «третій Рим», «російський світ» тощо): в них написано, що Русь нібито з'явилася на території Росії в IX столітті, але Росії тоді ще не існувало. А насправді, термін «росіяни»-«Росія» (рос. руССкие-Россия) публічно повстав у 1711 р. через мовну реформу Московії (після наслідків Полтавської битви), був штучно видуманий російським царем Петром I Олексійовичем шляхом його чергової кабінетної фантазії у Санкт-Петербургу, бо було вже раніше Руське воєводство. А писати йому російському цареві рос. руСЬкие про себе та свої підданих московитів замість рос. руССкие означало для тогочасних його сучасників юридично визнавати себе російського царя та російський народ васалом під владою Руського воєводства, під жовто-блакитним гербом Руського воєводства, що не сумісне з гегемонізмом росіян, тяглістю манії величі. Подальша традиційна шахрайська російська манера переписувати історію тому підтвердження (див. розділ «Критика дослідників» в «Укри», розділ «Юридичний аспект» у «Романови» тощо).

Отже, поняття та термін «русини», «рутени», «руські» не є приватною власністю росіян. Історіографії відомо про усталення даного терміну з періоду Київської Русі, коли піддані даного державного утворення мали цю самоназву та усвідомлювали себе такими, й до нині зберегли цю самоідентифікацію на теренах сучасної України. Що фактично було відсутнім і є відсутнім в середовищі росіян. А в Київську Русь принесли цю назву «Русь» від полабських слов'ян варяги та Рюрик (Рурко-Ререк). У 1097 р. русини масово брали участь у першому хрестовому поході та особливо відзначилися в битві під м. Нікея. У наслідку хрестового походу русини заснували в Сирії руську колонію, місто носило назву «Руссія». Отже, слова «русь-русини-рутени-руський» були до часу виникнення Київської Русі (див. «Славія»).

У даному контексті термін «русини» не має відношення до географії Русі, але до народності русинів.

Назва «русини-рутени-руські» та ця ж самоназва існувала задовго до виникнення Київської Русі. Споконвічно «Русь» (Роусь) — це острів Рюген-Руян (Русин або Русія, русинський-руський острів), Полаб'я (звідки походив Рюрик), гирло річки Німан. А також Подунав'я, де в X–XIII століттях згадується Ругія (від племені ругів та титулу київської княгині Ольги «королева ругів»), Рутенія (від «рутени»), «Руссія», «рутенська марка» (калька німецького світогляду «рутенська земля»), «Рутонія»; в V–VIII століттях тут розташовувалася «Ругія» або «Ругіланд» — на території нинішньої Австрії та північних районів бувшої Югославії, тобто саме там, звідки «Повість врем'яних літ» виводила «полян-русь» і всіх слов'ян. Відгалуженням цієї Русі з'явилися два князівства «Русь» («Рейс» і «Рейсланд», тобто «Руська земля») на кордоні Тюрінгії та Саксонії. Ці князівства відомі джерелам з XIII ст. до 1920 р., коли були скасовані.

Отже, була не лише Київська Русь з русинами, похідне та вторинне, створене колоністами-русинами з Центральної Європи. Хронологія:

  1. «Ругіланд-Русинія» на Дунаї,
  2. «Русія» в Прибалтиці чи
  3. Київська Русь.
  • Біля 935 р., «Статут турніру» в Магдебурзі називає в числі учасників лицарського турніру Велеміра, князя (принцепса) «Руського», а також виступаючих під прапором герцога Тюрингії Оттона Редеботто, герцога «Русії» і Венцеслава, князя «Ругіі» (див. «Славія»). Документ опублікований в числі інших магдебурзьких актів Мельхіором Гольдастом (XVII ст.). Частина історичної Русі відійшла до складу зазначеної Тюрингії, але керували нею ще русичі (слов'янські) князі Велемир і Венцеслав. Далі в історичних хроніках ця «Русь», що попала до складу німецької держави, буде не раз згадуватися.
  • 946 р., документ, де Балтійське море названо «морем русів». Аналогічну назву «руське море» повторено в документі 1150 р.. Під «русами» маються на увазі не росіяни Росії, а русини Полаб'я, тобто варяги (котрі колись прийшли на Україну-Русь).
  • 965 р., Ібн Якуб відвідав з дипломатичним дорученням німецьку імперію (Священна Римська імперія) і зустрічався з Оттоном I. У донесенні про поїздку (включеному до твору автора XI ст. Аль-Бекрі) він дає опис слов'янських земель. Де називає русів, які живуть західніше володінь польського князя Мешко і з заходу намагаються захопити і підпорядкувати собі «Порусся» (Пруссію).
  • 967 р., Папа Іоанн XIII спеціальною буллою дозволив установлення празького єпископства, заборонив залучення священиків з руського Полаб'я (тобто русинів з полабських слов'ян) і болгарського народу, заборонив богослужіння слов'янською мовою. Документ відтворюється в Хроніці Козьми Празького (бл. 1125 р.), а також анналістом саксонським (бл. 1140 р.).
  • 968 р., Адальберт затверджений магдебурзьким архієпископом, а у його Грамоті згадується про першу поїздку до русинів (ругів).
  • 969 р., Магдебурзькі аннали свідчать, що жителі-слов'яни острова Рюген називають себе «русцамі» (порівняти з — «beбілорусці»[7]), коли острів Русин-РуянРюген ще не був загарбаний німцями і датчанами.
  • 973 р., Ламберт Герсфельдський (XI ст.) свідчив про прибуття до двору Оттона II у Кведлінбург в числі інших послів й русів.
  • Біля 990–992 років, у документі «Дагоме юдекс» згадано місце «Русе», прикордонне з «Поруссям» (Пруссією), а також зазначено, що східний кордон «Русі» південніше «Порусся» (Пруссії) простягається до м. Кракова.
  • 992 р., Хільдесґеймські аннали (XI ст.) згадане про майбутню війну польського князя Болеслава з русами.
  • 997 р., у списках Житія Адальберта, загиблого в Поруссі (Пруссії), вбивцями названі русини (рутени), а замість Порусся (Пруссії) називається «Русія», бо Порусся тоді було під владою полабської Русі.
  • Біля 1002 р., коментатор Адама Бременського (бл. 1075 р.) говорить про підпорядкування Болеславом Хоробрим в союзі з Оттоном III (†1002 р.) всієї Славонії (Західного Помор'я балтійських слов'ян, Полаб'я), «Русії» та «Порусіі» (Пруссії).
  • 1008–1009 роки, Бруно Кверфуртський відвідав Київ і дав опис поїздки в листі королеві Генріху II. Після поїздки до печенігів він попрямував до «порусів» (прусси) і був убитий на кордоні «Порусії» (Пруссії) і Русі. У «Житії Ромуальда» 1040 року Петро Даміані, цей Бруно згаданий як місіонер, що хрестив на Русі.
  • 1016 р., англійський король Едмунд II Залізобокий був убитий, а його сини бігли від заволодівшого престолом Кнута Великого на Русь, розповів Адам Бременський. У коментарі до «Закону Едуарда Сповідника», затвердженого Вільгельмом Завойовником бл. 1070 р. називається «земля ругів, яку ми називаємо Руссю». Коментар включений також в Хроніку Ордеріка Віталія (†1143 р.) і Роджера з Ховедана (†1201 р.). У хроніці Жеффрея Геймара (1135–1140 рр.) сказано про втікачів, котрі висадились на континенті, «за п'ять днів» переїхали Русь, завершивши подорож в Угорщині. Син Едмунда Едуард в 1057 р. повернувся до Англії з Угорщини, де був близько сорока років, і в Англії помер при підозрілих обставинах.
  • 1019 р., французький автор писав в першій половині XI ст. про французьких норманів, котрі прибули в Барі, були розбиті при Каннах «народом руським».
  • 1031 р., у Гільдесгеймських анналах повідомляється, що після укладення німецько-угорського миру «Генріх, син короля Стефана герцог Русі, загинув сумною смертю, роздертий на полюванні вепром». Йдеться про Імре, сина Іштвана I.
  • до 1035 р., коментатор Адама Бременського зазначає, що Кнут Великий (†1035 р.) «віддав у дружини свою сестру Естрель (Естрід-Маргарита Данська донька Свена I Вилобородого) за сина короля Русі»[8] (за одною з версій — це «Вісавальд із Гардарики» Всеволод Володимирович[9][10] або Гліб-Давид Володимирович[11], чи Ілля Ярославич, «Сага про Олава Трюґвасона»).
  • 1032–1034 роки, Віппо в Житії Конрада II (бл. 1040 р.) розповідає про вигнання польським князем Мешко II (1025–1034 рр.) брата Оттона в країну «Русь», яку автор називає також «Руґією».
  • 1040 р., Саксонський анналіст повідомляє, що в день святого Андрія (30 листопада) в місто Альтштедт (Тюрингія) до Генріха III прийшло посольство «русів» з великими дарами і підношеннями.
  • Друга чверть XI ст., герцог Ласло (Владислав) Сар, двоюрідний брат короля Іштвана, був одружений на княжні з «Рутенії». Його діти Андрій (Ендре) і Левенте по смерті батька рятувалися від інтриг королеви Ґізели на «Русі». Дочка герцога «Рутенії» Аґмунда-Анастасія стала дружиною Андрія I, покликаного на угорський престіл (1046–1061 рр.). У 1061 р. вона після смерті Андрія I біжить в Тюринґію «князівство Русь» (в Тюрингії існувало до 1920 р.). У 1061 р. Генріх IV направив на «Русь» пфальцграфа саксонського Фрідріха.
  • 1062 р., помер маркграф саксонської північній марки (земель балтійських слов'ян) Бернхард II, згідно «Саксонської всесвітньої хроніки» (XIII ст.) його дружина мала походження «з Русі».
  • 1062 р., Саксонський анналіст повідомляє про шлюб графині Куніґунди Орламюнде і «короля русів». Орламюнд — місто в Тюрингії на річці Сале (в землях лужицьких сербів), з безпосереднім стосунком до князівства або графству «Русь» (Рейс). Лужицькі серби і є осколком тієї Стародавньої Русі.
  • Бл. 1075 р., Адам Бременський та його коментатор неодноразово згадують «Русь». Дається опис міста «Волін» (Волинь) у гирла Одри, де живуть на думку німців «варвари», які відкидають християнство. Тобто, описуються русини Полаб'я. Київ теж згадується, але його називають «грецьким містом», «містом в Греції». Коментатор вказує, що з усіх слов'ян одні тільки русини з острова «Реуна»-Руян (Русін-Рюген) мають королів.
  • 1083 р., автор Житія маркграфа лужіцкого Віперта (середина XII ст.) згадує королів русів і угорців.
  • 1086 р., Мельхіор Гольдаст з посиланням на Хагеція повідомляє, що Генріх IV звів у королівську гідність Вратислава II Богемського і підпорядкував йому трьох маркграфів: силезского, лужицького і «руського». Козьма Празький у своїй хроніці відтворює Грамоту, датовану цим же роком, про кордони празької єпархії. Названі маркграфства в неї не включаються. Але під 1087 роком сказано, що раніше у «вічне володіння» від імператора була отримана Сербія, тобто область, на якій розташовувалися Лужицьке і Руське маркграфства (Тюрингська Русь).
  • 1097 р., в «Історії Антіохії і Єрусалиму» (XIII ст.) вказується, що під час першого хрестового походу в битві під Нікеєю особливо відзначилися лицарі з Норвегії, Польщі та Русі. Як і вихідці з інших країн, руси-русини трималися відособлено. Ними був засноване в Сирії місто, що називався в джерелах «Ругія», «Русія», «Руйя», «Рурсія» (нині «Руйат» в Сирії).
  • 1112 р., Штаденські аннали (XIII ст.) повідомляють, що дочка Леопольда Штаденського Ода була видана за руського короля, слов'янина. Після його смерті вона була змушена тікати з Русі (очевидно у тюрінзьку Русь). Заривши скарби в землю, вона разом з сином Вартіславом повернулася до Саксонії. Потім, однак, Вартіслав був покликаний назад на князювання «в Русь».
  • 1024–1125 роки, в Житіях Оттона Бамбергського, написаних супутниками єпископа Едоном і Гербордом, багато є відомостей про Рутенію, що межує з Польщею на сході, Рутенія що межує з Данією і Помор'ям. Герборд свідчив про другу «Рутенію», що знаходиться у владі данського архієпископа. Місіонери отримали у щетинців (Щецин) «багато» відомості «про походження племені Рутенів». Очевидно, переказувалися якісь генеалогічні перекази. Етнічно — це західні балти: вони залишалися язичниками і домагалися повернення в язичництво поморян, прийняли хрещення. Про «землі варварів, які називаються рутенами», говорить і Ебон. Згідно нього, Оттон намагався навернути до християнства і рутенів, але останні попередили, що якщо єпископ наблизиться до «кордонів Рутенії», то йому і його людям будуть «відрубані голови», а тіла їх будуть викинуті на розтерзання звірям. Зазначимо, що у Герборда поморська «Рутенія» не має відношення до острова Рюген, який згадується як «Ругія» або «Русія». Очевидно, що тут самоназва «рутени» (русини) взяли собі балти-язичники Помор'я, які довгий час жили поруч з русинами-слов'янами і вважали себе частиною «Русі».
  • до 1131 р., у «Генеалогії королеви Інгеборг» (друга половина XII ст.) дружина короля ободритів і герцога Шлезвігу Канута II (†1131 р.) Інгеборга іменується дочкою «наймогутнішого короля русів» Ізяслава. Згідно «Історії данських королів» (XIII ст.) — це дочка Мстислава Володимировича (Гаральда), сестра Малфріда. Резиденція королівського будинку знаходилася в ободритському місті Любек. Син Канута II і Інгеборги Вальдемар був данським королем (1157–1182 рр.): в області Батьківщині Рюрика, бо Рюрик був князем ободритів (що знаходилося в унії з Данією).
  • 1135 р., Саксонський анналіст повідомив про прибуття до імператора Лотаря королів «угорців, русів, данців і франків». У тому ж році Лотар, за повідомленням Оттона Фрейзінґенського (†1158 р.), отримав від Болеслава III данину за 12 років і передав польському князеві право на володіння «поморянами і ругами-русинами». Фактично Помор'я, а Русія-Ругія ще не визнавали влади польського князя і німецького імператора.
  • 1141 р., французький хроніст Альберік із Труа-Фонтен (†1252 р.) згадує «короля Русі» на ім'я Мусух, чоловіка польської княжни Рікси і батька Софії, майбутньої королеви Данії.
  • Бл. 1145 р., Матвій Краківський у відповіді «батькові хрестоносців» Бернарду Клервоському, крім «незліченних» рутенів на сході, згадує також рутенов в Полонії і Богемії. Він зазначає, що рутени «Христа лише по імені визнають, а по суті в глибині душі заперечують». «Не бажає згаданий народ ні з грецькою, ні з латинською церквою бути однаковим, але, відмінний від тієї й іншої, Таїнства жодної з них не поділяє». З цього свідоцтва випливає, що і в XII ст. у значної частини рутенів-русинів (згодом засновників Великого Князівства Литовського).
  • 1147 р., у хрестовому поході проти порусів (прусів) з польським військом брали участь, за повідомленням Магдебурзьких анналів також і рутени.
  • 1152 р., Кнут — майбутній співправитель Свена (1147–1157 рр.), за повідомленням Рієнських анналів (XIII ст.), втік до Саксонії, а звідти — у Русь полабських слов'ян. У 1153 р. він втік з Русі в сусідню Фрізію, де побудував фортецю Мільдеборг.
  • 1157 р., на Польщу з півночі напали рутени, про що пише хроніст Рагевін (†1177 р.).
  • 1158 р., за повідомленням Гельмольда, місто Любек (Батьківщина Рюрика) було заново відбудовано після пожежі, і саксонський герцог Генріх Лев направив послів «в міста і північні держави — Данію, Швецію, Норвегію і Русь». Цю Русь як «північну державу» віднести не можна до Києва. В одному списку Хроніки замість «Русі» використовується «Ругія».
  • До 1182 р., у «Генеалогії королеви Інгеборг» згадано, що дружиною датського короля Вальдемара I (†1182 р.) була Софія дочка руського (русинського) короля Валедара (Веледара), Софія була ландграфинею Тюрингії.
  • 1187 р., у привілеї Фрідріха I місту Любеку названі купці міста — «рутени, готи і нормани».
  • 1189 р., Бенедикт з Пітерборо в числі народів Священної Римської імперії поряд з «альпійцями» називає русинів-рутенів. Куди вміщено послання Саладину від Фрідріха I, в якому послідовно названі Богемія, Австрія, «Фрісція», «Рутонія», «частина Іллірики». Фрісція — це Карінтія, а «Рутонія» — це Штирія.
  • Бл. 1191 р., герцог Австрії та Штирії Оттокар IV в статуті міста Енс призначає розмір плати за провезення солі «на Русь» і «з Русі». Соляні джерела в Подунав'ї знаходилися в районі Зальцбурга і в верхів'ях притоки Дунаю, Траун.
  • XII ст., у французькому романі «Іпомедон» в переліку земель і країн названі як прикордонні «Русь» і «Алеманія» (Німеччина). У романі «Октавіан» (між 1229–1244 рр.) послідовно названі Алеманія, Русь, Угорщина.
  • Початок XIII ст., Фрідріх II висловлює претензії австрійському герцогу, який затримав подарунки від «герцога Русі», слов'янської Русі в самому центрі Австрії.
  • Бл. 1221 р., Петро Дусбургський (початок XIV ст.) свідчив про прибуття русинів в «землю скаловитів» в гирлі р. Німану за дев'ять років до приходу тевтонських лицарів. Нова створювана мігрантами «Земля Русь» ідентифікувалася автором між рікою «Мемель» (Німаном) і Мазовією західних балтів.
  • 1245 р., Папа Іннокентій IV звернувся з відозвою до духовенства Богемії, Швеції, Норвегії, а також «провінцій Польщі, Лівонії, Славії, Русі і Поруссії», вимагаючи припинити переслідування ордену францисканців.
  • Середина XIII ст., Хома Сплітський (†1268 р.), згадуючи про події IV ст. поміщає «Рутенію» на кордоні з Паннонією (Західною Угорщиною).
  • 1254 р., «Данська Зеландська хроніка» (XIII в.) згадує Герарда, першого єпископа «Русі» з ордену цистерціанців.
  • у 1260-ті роки, Роджер Бекон (пом. бл. 1292 р.) у «Великому творі» називає «Левковію» (Литву), навколо якої «з обох сторін» Балтійського моря «розташована велика Русь».
  • 1304 р., у листі до рюгенського князя Папа Бенедикт IX звертається як до «улюблених синів, славетних мужів, князів руських».
  • 1308 р., Землетрус зруйнував острів Русен-Рюген, в результаті чого відколовся острів «Руден».
  • 1373 р., місто Любек офіційно розташоване «у Русі» в документі 1385 року.
  • 1402 р., за повідомленням німецького літопису на острові Русин-Рюген померла остання жінка, яка говорила по-слов'янськи (по-руськи).
  • XV ст., французький історик Манріко, згадуючи хрещення жителів о. Рюгена в 1168 р., називає острів то «Ругія», то «Русція».
  • XVI ст., географ Меркатор називає жителів Рюгена (Русія) «рутенами».
  • Український переписувач «Житія Кирила» в XVII ст. зробив коментар до оповідань про «Руську грамоту»: «І не токмо муравляне (моравці), чехи, козари, Карват (хорвати), серби, болгари, ляхи і „земля Мунтаньская“ (південне Прикарпаття), вся Далматія і Діоклітія, і волохи биша Русь».

Історичні джерела дозволяють знайти відповідь на найважливіше питання походження самого слова «Русь»: Спочатку, в першій половині I тисячоліття н. е., русини іменувалися ругами, а «Русь» — це «Ругія». Надалі (до VIII ст. н. е.) еволюція руської мови призвела до переходу м'якого звуку «р» в звук «с», хоча протягом двох-трьох століть русів продовжували в рівній мірі називати «ругами». Як вважають історики, це самоназва пов'язана з багряним кольором (геральдично червоний): руги-руси відрізнялися червоним кольором щитыв і плащів (багато народів мали тоді свої кольори, наприклад, кольором бриттів був синій). Відповідно до літописів, русини Полаб'я мали білі щити з червоними хрестами на них: надалі, після їх міграції на територію Білорусі, точно такі щити опинилися у воїнів-русинів Великого князівства Литовського (і біло-червоно-білий історичний прапор білоруського народу). У середньовічній символіці червоний колір означав могутність, право на владу.

Фрагменти з джерел

Фрагмент (вся мапа) лінгвістичної мапи Європи з російського атласу 1907 р. Українці в своїх етнічних межах позначені як Малоруси або русини («Малорусы или Русины»).
Німецька мапа 1930 на якій все українське населення Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР позначене як українціUkrainer»).
Русини з різних історико-етнографічних регіонів, 1836 рік. 1,2 — русини галицькі, 3 — русин карпатський, 4,5 — русини подільські.
Русини з околиць Холму (пол. Rusini z okolic Chelma), літографія 1861 року.

У всіх давньоруських джерелах слово «русин» використовується тільки в однині:

Фрагмент тексту договору Ігоря із греками 945 (ПВЛ, 38[1]; тут «грьчин» використовується в значенні мешканець Візантії', 'грек'), в якому читаємо:

аще ударить мечемъ или копьемъ, или кацемъ любо оружьемъ Русинъ Грьчина или Грьчин Русина, да того деля греха заплатить сребра литр 5, по закону рускому

Фрагмент Повісті врем'яних літ (тут «хрестианинъ» вживається в значені мешканця Візантії, «грек»)[2]:

О сем, аще кто убьет или хрестьанина русин, или хрестьянинъ русина, да умрет, идѣже аще сотворит убийство. Аще ли убежит сотворивый убийство, да аще есть домовит, да часть его, сирѣчь иже его будеть по закону, да возметь ближний убьенаго, а и жена убившаго да имѣеть, толицем же пребудеть по закону. Аще ли есть неимовит сотворивый убой и убежавъ, да держиться тяжи, дондеже обрящеться, и да умреть.

Аще ли ударит мечем, или бьеть кацѣм любо сосудомъ, за то ударение или бьенье да вдасть литръ 5 сребра по закону рускому; аще ли не имовит тако сотворивый, да вдасть елико можетъ, да соиметь съ себе и ты самыа порты, в них же ходит, да о процѣ да ротѣ ходит своею вѣрою, яко никакоже иному помощи ему, да пребывает тяжа отоле не взыскаема.

О сем, аще украдеть что любо русин у хрестьанина, или паки хрестьанинъ у русина, и ятъ будеть в том часѣ тать, егда татбу сътворит, от погубившаго что любо; аще приготовиться тать творяй, и убьенъ будеть, да не взищеться смерть его ни от хрестьанъ, ни от Руси; но паче убо да возмет свое, иже будеть погубил. Аще вдасть руцѣ свои украдый, да ят будеть тѣм же, у него же будеть украдено, и связанъ будеть, и отдасть тое, еже смѣ створити, и сотворить триичи.

в 1112 році, Ярослав Володимирович (князь новгородський), в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та русі:

«Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое».

Фрагмент договору Смоленська і Полоцька з німцями (1229)[3]:

Или Русьскыи гъсть свои тъварь дасть в дългъ в Ризе или на Гътьскомъ бере(зе) Немьчичю, а нъ дъдълженъ боудеть инемъ, Роусьскомоу же гъстьи напереде възяти. Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу, аче дълженъ боудеть инемъ, Немечьскомоу гъстьи напереде 133

възати.

Немьчичю же не льзе позвати на поле Роусина битъ ся въ Ризе и на Гътьскомь березе, Роусиноу же не льзе позвати Немьчича на поле битъся Смоленьске.

Фрагмент «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна, який сам себе іменує русином. (кінець XV століття) [4]:

А в том в Чюнерѣ ханъ у меня взял жеребца, а увѣдал, что яз не бесерменянин — русинъ.

Фрагмент думи XVII століття «Похід на Молдавію»: [5]:

Ей Іване Потоцький, королю польський.

Ти ж бо то на славній Україні п'єш, гуляєш, А об моїй ти пригоді нічого не знаєш, Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин, Всю мою землю волоську обрушив …

У 1620 році черкаський підстароста, князь Семен Лико так прокоментував королівський судовий позов, який було написано йому польською[6]:

...то страхи на ляхи, а я єм русин. Видает король его мл., ж-ем русин, а позви мини по полску шлеть.

Ян Казімір Пашкевич 1621 р. записав вірш «Полска квитнет лациною…» в рукописі Великого статуту литовського першої редакції (1529), зазначивши: «Ян Казимер Пашкевич рукою властною писал. Року тисеча шестсот двадцат первого, мЂсяца августа двадцат второго дня».

Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Полщє не пребудеш,
Без сей в Литвє блазном будеш.
Той Латиа єзик даєт,
Та без Руси не вытрваєт.
Ведзь же юж Русь, иж тва хвала: По всєм свєтє юж дойзрала,
Весели ж се ты, русине,
Тва слава никгды не загине.

Ласлов Чопей [7], з передмови до «Русько-мадярськомго словника» (1883):

Кто знае нашого русина у Мадярскòй краинѣ, тотъ знае и то, што вòнъ себе русиномъ, руснакомъ и руснякомъ называе, а российского чоловѣка никда не говоритъ, ги за русина, ги за свого, ай ги за маскаля. У Галицѣи простый народъ и векша часть образованыхъ лемъ себе держить за русина, а не российскихъ. У 1881. роцѣ российская газета „С.-Петербургскія Вѣдомости“ (203. число) помѣстила кореспонденцию, у котрòвъ алемъ што говорить галичанинъ российскому чоловѣку:

— „Вы не русскій!“ — Навѣрное, говорю, русскій. — Вы изъ Россіи? — Изъ Россіи. — Ну, вотъ и значить россіянинъ, а не русскій. Русскіе это только мы, здѣсь, въ Галиціи… Вы и говорите не по-русски, а пороссійски… Нашего языка не знаете…
Изъ вышше сказаныхъ видно, што и филологъ, и историкъ, и самъ народъ, на руськòвъ сторонѣ стоять.

Сучасність

Влада Польщі та Чехо-Словаччини у 20 ст. забороняла називатися корінному населенню українських земель «українцями», лише «русинами».

Після відновлення незалежності України чимало українських діячів, наприклад Святослав Караванський, отримали надію, що «коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в общерусском колгоспі, вони вернуть собі своє безсмертне руське ім'я, яким його записано і в „Слові о полку Ігоревім“, і в літописах Нестора». Та визначальних кроків зроблено не було, що зокрема дало Московщині змогу підігрівати москвофільський рух на Закарпатті в уже незалежній Україні. Його основою стала штучна розбіжність між етнонімом «русин», що найдовше протримався саме на Закарпатті, та новішим етнонімом «українець», що вже міцно прижився та замінив історичний етнонім українців «русин» на всіх інших теренах держави.

Див. також

Примітки

  1. а б в г д стор. 2644, том 7, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1998 р. ISBN 966-7155-02-1
  2. Універсальний словник-енциклопедія
  3. Олексій Курінний Історична чисельність та етнічна територія русинів-українців Словаччини у контексті самовизначення національної меншини (корінного народу)
  4. Віталій Моцок, Віталій Макар, Сергій Попик. Українці та українська ідентичність у сучасному світі. — Чернівці: Прут, 2005. — 400 с.
  5. а б Іван Вишенський. Книжка // Українська література XIV–XVI ст. — Київ: Наукова думка" 1988.
  6. Е. Ч. Скржинская. О склавенах и антах, о Мурсианском озере и городе Новиетуне. // Византийский временник, т. XII. (рос.)
  7. Беларуская энцыклапедыя: У 18 т. Т.2: Аршыца — Беларусцы / Рэдкал.: Г. П. Пашкоў і інш — Мн.: БелЭн, 1996. — Т. 2. — 480 с. — 10 000 экз. — ISBN 985-11-0061-7 (т. 2) (біл.)
  8. Адам Бременский // «Деяния архиепископов Гамбургской церкви», книга 2, глава 54 (52), схолия 39 (40). — С. 52, 121 (рос.)
  9. Сухотин Л. М. // «Брачные союзы ближайших потомков князя Владимира» // Владимирский сборник в память 950-летия крещения Руси. — г. Белград, 1938 г. — С. 175–187. (рос.)
  10. Назаренко А. В. // «Древняя Русь на международных путях». — С. 476–488 (рос.)
  11. Свердлов М. Б. // «Дания и Русь в XI в.» // Исторические связи Скандинавии и России IX–XX вв. Сборник статей. — Л., 1970 г. — С. 83—85 (рос.)

Джерела

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  • составив о. Ириней Мих. Кондратович парох Хоньковскій // «Исторія подкарпатскоѣ Русі для народа», выдавництво товариства «Просвѣты» в Ужгородѣ, друге перевѣрене выданя, книгопечатня акційного тов. «Уніо» в Ужгородѣ, число 35-37, 1925 р., 119 с. (укр.)

Посилання