Буковина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Буковина
Буковина 1500 рік

Bukovina.JPG

Карпати

Chernivtsi University.jpg

Резиденція митрополитів Буковини і Далмації

Букови́на (край буків) — історичний регіон розташований між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Сірету. Нині ця територія входить до складу України (частина Чернівецької області) та Румунії (частина повіту Сучава). У більш широкому розумінні охоплює все Буковинське Прикарпаття, Сучавське плато, та Хотинську височину й прилеглу територію між Дністром і Прутом. Таким чином на цій території розташовані: Чернівецька область України, частково Сучавський та Ботошанський повіти Румунії, частково Бричанський та Окницький райони Молдови.

Етимологія[ред.ред. код]

Назва офіційно увійшла у вжиток в кінці XIV століття під час перебування краю у складі Молдавського князівства, витіснивши історичну назву Шипинська земля. Походить від слов'янського слова бук.

Перші сліди людини на Буковині[ред.ред. код]

Трипілля (IV–III тис.до н. е.)
Антський союз (VI ст.)


Перші сліди людини на Буковині датуються епохою палеоліту (12 000 — 10 000 років до н. е.) — стоянки Бабин, Біла, Міліїве. У письмових джерелах землі Буковини вперше згадав грецький історик Геродот (V ст. до н. е.), який вказував, що в цей час тут розселялись племена гетів. В період неоліту тут розселялись племена трипільської культури (4 тисячоліття до н. е. — 3 тисячоліття до н. е. — стоянки Дорошівці, Хлівище, Шипинці, Серет та ін.


Споконвічними жителями Буковини були слов'янські племена, свідченням цього є численні досліджені стоянки зарубинецької (II століття до н. е.-II ст. н. е.) та черняхівської (II-VII століття) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини.

Протягом 1 тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. через Буковину пройшли багато племен та кочових народів. Зокрема: бастарни, карпи, даки, готи, гуни, авари, угри, анти та інші. Протягом І-го-ІІІ-го століть буковинський край межував з римською провінцією Дакією, під впливом якої перебувала незначна південна частина буковинських земель.


Антський союз, що існував протягом IV-VII-го століть як союз слов'янських племен (антів), був першим державним утворенням, до якого увійшли усі буковинські землі. До складу слов'янського державного утворення входили шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»: уличі, бужани, дуліби, волиняни, тиверці, білі хорвати. Двоє останніх заселяли землі буковинського краю. Центром Антського союзу було поселення Головське, що стояло там, де тепер стоїть Львів.

Період Київської Русі[ред.ред. код]

Впродовж Х-го — XI-го століть край був у складі Київської Русі.

Великий князь київський Ігор І Рюрикович (912945), продовжуючи справу свого попередника Олега з об'єднання слов'ян в єдиній державі, долучив землі тиверців між Дністром і Дунаєм до Давньоруської держави, які в подальшому розвивались у складі Галицького князівства.

Остаточно закріпив ці землі у складі руської держави князь Галицький Ярослав Осмомисл (11531187), посиливши владу на землі між Дністром, Карпатами та пониззям Дунаю. Він мав велике військо, при допомозі якого став одним з наймогутніших князів на Русі.

Про це згадує автор «Слова о полку Ігоревім»:

« …підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу

зачинив ворота Дунаєві…

 »

У часи правління Ярослава Осмомисла на лівому березі Пруту постало руське городище Черн, зруйноване монголами у середині XIII століття. Згодом місто відбудували на високому правому березі Пруту як новий Черн — Чернівці (столиця Буковини).

Галицько-Волинська держава (1245–1349)

Після занепаду Київської Русі протягом XII — XIV-го століть край у складі Галицько-Волинської держави. В цей час активно розвивались містечка Василів, Онут та ін. Водночас почала формуватись адміністративна одиниця — Шипинська земля. Шипинська земля охоплювала територію Північної Буковини та Північної Бессарабії, практично ту саму, що сьогодні утворює Чернівецьку область. Адміністративним центром землі було селище Шипинці. Шипинська земля складалась з трьох волостей, центри яких були укріплені градами: Хотин, Цецин, Хмелів. За часів розквіту Шипинської землі з'являються такі населені пункти, як: Кіцмань, Кучурів, Лужани, Глибока, Вашківці та ін. Після монгольської навали зв'язки Шипинської землі з галицько-волинськими землями послабились, що призвело до її фактичного відокремлення на початку XIV століття, та визнання зверхності Золотої Орди.

На півдні Шипинська земля межувала з Берладською землею — територією між Дністром, Карпатами, Дунаєм та Чорним морем, яка до XIV століття перебувала під контролем Галицько-Волинської держави. Назва походить від ріки та містечка (Бирладь), що були центром цієї землі. Населення землі називали — берладники. На цих землях також активно розвиваються Серет, Сочава та інші. Таким чином південна частина Буковини (Південна Буковина) тоді належала до Берладської землі.

Берладська земля була населена вільними людьми з багатьох давньоруських земель, втікачами від князів і бояр або просто шукачами пригод. В очах панівної верхівки Давньоруської держави Берладська земля стала символом свавілля й беззаконня, місцем скупчення викинутих із суспільства людей, про що свідчать слова Володимиро-Суздальського князя Андрія Боголюбського, з презирством кинуті ним 1173-го року Давиду Ростиславичу, котрого він прагнув вигнати з Русі:

« А ты поиди в Берладь, а в Руськой земли не велю ти быти  »

На території Берладської землі переховувався небіж галицького князя Володимирка Володаревича — Іван Берладник після невдалої спроби 1145-го року відібрати Галич у дядька. Приборкати бунтівний регіон вдалось Галицькому князю Ярославу Осмомислу, який 1158-го року біля Старої Ушиці розбив 6-титисячне військо берладників на чолі з Іваном Ростиславичем.

У другій половині XIV століття на території Шипинської та Берладської земель постало Молдавське князівство.

Молдавський період[ред.ред. код]

Олександр Добрий і Анна Подільська
Руїни княжого замку 1374, Сучава
Молдавське князівство в часи правління Стефана Великого (бл. 1500)
Церква Святого Георгія в монастирі Іоана Сучавського (Сучава). Місце зберігання мощів святого
Стефан Великий

У середині XIV століття починається занепад Золотої Орди, в залежності від якої перебував край. 1349-го року Королівство Польське захопило Галицьке князівство. Шипинська земля відійшла їхнім союзникам Королівству Угорському. В цей же час на землях у басейні ріки Молдова формується нова держава — Молдавське князівство, яке перебувало у васальній залежності від Королівства Угорського. У 40-их-50-их роках XIV століття король Людвік І Великий призначив на ці землі намісника воєводу Драгоша, який сприяв переселенню на ці землі волоського населення з Семигороду (Трансільванія) та Мармарощини.

1359-го року, внаслідок повстання проти угорського панування, князівство стало незалежним. Першим правителем незалежного Молдавського князівства (13591365) став Богдан I, який до того був воєводою в Мармарощині і васалом угорського короля. Першою столицею держави було місто Серет. З 1385-го року — Сучава.

Одним з найбільш видатних Господарів Молдавського князівства (14001432) був Олександр Добрий, який доклав значних зусиль для зміцнення держави, організації її війська, фінансів, судочинства, домігся певної централізації влади. В часи правління Олександра Доброго почала діяти Боярська рада Молдавського князівства. За староруською мовою, яка використовувалась в діловодстві та в церковній літературі, фактично закріпився офіційний статус. Значна увага приділялась розвиткові міст, для чого роздавались різні привілеї купцям. Саме в грамоті Олександра Доброго від жовтня 1408-го року міститься перша відома письмова згадка про столицю Буковини — Чернівці. Грамота, написана староруською мовою, зберігається в Державному історичному музеї Росії, куди вона потрапила зі Львова. Чернівецький обласний державний архів має лише копію цього історичного документа. Значна увага Олександром Добрим приділялась розбудові Православної церкви. Було засновано самостійну Сучавську митрополію під зверхністю Константинопольського патріархату, при якій почала діяти школа для княжих та боярських дітей. Першим Митрополитом став єпископ з Білгороду Дністровського Йосип, за сприяння якого 1402-го року до Сучави були перевезені мощі патрона Буковини — Іоана Нового (Сучавського). 12 березня 1402 року Олександр Добрий підтвердив домовленості, укладені його попередникими Петром I Мушатом та Романом I Мушатом з Королівством Польським і визнав її зверхність. За його сприяння був укладений польсько-волосько-молдавський союз. Король Владислав Ягайло дав Олександру Доброму леним правом Покуття з містами Коломия та Снятин.

До Молдавського князівства Шипинська земля була приєднана на правах автономії у другій половині XIV століття. Автономний статус проіснував майже століття.

Поступово назва краю Шипинська земля почала витіснятись іншим родовим ім'ям — Буковина. Вперше назва Буковина зустрічається в грамоті молдавського господаря Романа І від 30 березня 1392-го року, виданій у Сучаві. Ще в Люблінському договорі (що стосувався руської, подільської, молдавської земель, та визначав межі між Молдавським князівством та Королівством Угорським, укладеним 15 березня 1412-го року між Владиславом Ягайло та Сигізмундом одночасно вживаються терміни Буковина та Шипинська земля. Останній відомий документ, в якому згадується Шипинська земля датується 1444-им роком (Е.Hurmuzaki. «Documente privitoare la istoria Românilor». 1, 2, 1874). Згодом за цими, вкритими буковими лісами, землями закріпилась географічно-історична назва Буковина. При цьому під Буковиною досить часто розуміли всю північну частину Молдавського князівства, включно з територію Північної Бессарабії, і навіть Покуття. Досьогодні збериглись такі визначення, як Покутсько-Буковинські Карпати, Покутсько-буковинський говір тощо.

Виключно під назвою Буковина край згадується у договорі 1482-го року між польським королем Владиславом Ягайло та угорським королем Сигізмундом. Буковина та Покуття, як колишні землі Галицького князівства, трвалий час були предметом суперечок між Королівством Польським та Молдавським князівством. Місцеві мешканці, сповідуючи православ'я більше схилялись до Молдавії, і брали активну участь у війнах з католицькою Польщею. У 1490-му-1492-му роках землі Буковини та Галичини були охоплені повстанням під керівництвом Мухи.

Протистояння між Молдавським князівством та Королівством Польським тривало з перемінним успіхом. Від визнання Молдавією своєї васальної залежності від Польщі до взяття під повний контроль усіх спірних територій.

За правління Стефана Великого (14571504) вдалось змусити поляків підписати мирний договір і закріпити у Молдавському князівстві територію Буковини, визнавши за Королівством Польським права на Покуття. Вирішальне значення при цьому мала битва 26 жовтня 1497-го року у буковинському лісі біля села Валя Кузьмина, в якому 22-тисячне молдавське військо завдало нищивної поразки 60-тисячному польському війську. Пізніше поле битви Стефан Великий наказав розчистити і засадити дібровою. З посаджених дубів до сьогодні начебто зберігся один — дуб Стефана.

Післі цього Буковина остаточно була закріплена за Молдавським князівством. Автономний статус краю, який існував з моменту входження до Молдавської держави ліквідували. На початку XV століття Молдавське князівство вже охоплювало доволі значну територію. Східним кордоном була річка Дністер, західним — верхів'я Карпат, південним — нижні течії річок Серет та Дунай і Чорне море. На півночі природнього кордону не було. Молдавське князівство поділялось на культурно-географічні частини: Верхню Молдавію та Нижню Молдавію, згодом і Бессарабію. Буковина знаходилась в межах Верхньої Молдавії. Адміністративно Верхня Молдавія поділялась на 8 цинутів: Хотинський (центр Хотин), Сорокський (Сороки), Дорохойський (Дорохой), Хирлевський (Хирлеу), Чернівецький (Чернівці), Сучавський (Сучава), Нямцький (Нямц), Бакеуський (Бакеу). Населення Молдавського князівства переважно складали волохи та рутени. Якщо загалом у державі рутенів було близько 30%, то в межах Верхньої Молдавії вони становили більшість — близько 60%.

У XV столітті Молдавське князівство вело запеклу боротьбу проти турецької агресії, очолювану князем Стефаном Великим. Однак після його смерті 1514-го року потрапило у васальну залежність від Османської імперії і зобов'язувалось платити щорічну данину султанові. Наприкінці XVI століття князівство було перетворено на звичайну провінцію імперії. Тоді ж розпочалось активне оволощення буковинських земель, яке особливо посилилось після перенесення 1564-го року столиці князівства з Сучави до Ясс. Незалежною державою у тогочасних кордонах Молдавія вже ніколи не відновилась.

Буковина та Козацька держава[ред.ред. код]

Дмитро «Байда» Вишневе́цький
Митрополит Петро Могила
Тиміш Хмельницький

Протягом XVI-го-XVII-го століть загони козаків часто вели воєнні дії на території Молдавського князівства проти турецько-татарських загарбників. Буковина також не залишилась осторонь подій, пов'язаних з прагненням українців створити у XVII столітті власну Козацьку державу.

1563-го року на пропозицію молдавських боярів український кошовий отаман Дмитро Вишневецький (козацький ватажок, 1552-го року заснував Малу Хортицю з якої розпочала свій розвиток Запорозька Січ) мав стати Господарем Молдавського князівства, й очолити боротьбу молдавського народу проти Османської імперії. Через зраду протурецької частини боярства планам не судилося бути реалізованими. Дмитра Вишневецького було взято в полон і відправлено до Оттоманської порти, де він помер смертю мученика. У 1570-ті роки походи сюди очолював Іван Підкова (15771578) був Господарем Молдавського князівства.

1620-го року в Цецорській битві пліч-о-пліч з іншими українцями, підданими Молдавського князівства та Речі Посполитої, брали участь чигиринський підстароста Михайло Хмельницький та його син Богдан Хмельницький. У битві з татарами під Цецорою Михайло Хмельницький загинув. Богдан Хмельницький потрапив у полон, де перебував два роки.

Розанда Лупул

1621-го року значна частина буковинців брала участь у Хотинській битві у складі Війська Запорозького на чолі з Гетьманом Петром Сагайдачним, який був смертельно поранений під час битви. У Цецорській та Хотинській битвах у лавах Війська Запорозького також брав безпосередню участь видатний буковинець — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Петро Могила.

В роки національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького (16481657) у складі козацько-селянських військ перебувала значна частина буковинців, які утворили власний полк, що брав участь у облозі Львова (1648).

1650-го року Богдан Хмельницький очолив похід у Молдавію, який завершився укладенням союзу з Господарем Василем Лупулом. З метою зміцнення союзу у липні 1652-го року було укладено шлюб між Тимошем Хмельницьким (сином Богдана Хмельницького) та Розандою Лупул (донькою Василя Лупула).

Союз Козацької держави з Молдавським князівством викликав занепокоєння у семигородського Князя Юрія ІІ Ракоці та Господаря Волощини Матея Басараба, які, об'єднавшись із загонами претендента на молдовський престол канцлера (логофета) Стефана Георгіцу, розпочали війну проти Василя Лупула. На захист Молдавського князівства та влади свого тестя від зовнішнього агресора змушений був виступити Тиміш Хмельницький, який героїчно загинув 15 вересня 1653-го року в місті Сучава під час Сучавської кампанії.

Впродовж XVI-го-XVIII-го століть культурні зв'язки Буковини з іншими українськими землями залишались постійними. Молдавські господарі були фундаторами багатьох храмів в Україні (Успенська та П'ятницька церкви у Львові та ін.). Відбувався обмін культурними цінностями, насамперед друкованими книгами. Багато вихідців з Буковини навчалися у школах та колегіях Києва, Львова та інших українських міст.

Австрійський період[ред.ред. код]

Буковина у складі Австро-Угорської імперії, мапа 1901 р.
Карл Енценберг
Владика Євгеній (Гакман) 1849
Герб герцогства Буковина
Прапор герцогства Буковина
Лук'ян Кобилиця

Під час Російсько-турецької війни (1768–1774) Буковина з 1769-го року перебувала під контролем російської армії. Після завершення війни Габсбурзька монархія, бажаючи покращити сполучення між своїми землями, висунула претензії на Буковину. Свої вимоги вона аргументувала тим, що за результатами Першого поділу Речі Посполитої 1772-го року Габсбурзька монархія володіла Галичиною та мала права на всі історичні землі колишнього Галицького князівства. Російська імперія залишила Буковину 1774-го року. 31 серпня того ж року австрійські війська під командуванням генерала Габріела Сплені зайняли Чернівці. Остаточне зайняття Буковини завершилось у другій половині жовтня 1774-го року. 7 травня 1775-го року в Константинополі було укладено Конвенцію між Османською імперією та Габсбурзькою монархією про передачу Буковини. 25 лютого 1777-го року, після остаточної демаркації кордонів, було ратифіковано Конвенцію від 7 травня 1775-го року. 12 жовтня 1777-го року Буковина присягнула на вірність Габсбурзькій монархії, у складі якої Буковина перебувала до 1918-го року.

Спочатку на території краю діяла Військова Адміністрація, що безпосередньо підпорядковувалась Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Королівства Галичини та Володимирії у Львові. В офіційних військових документах регіон спочатку називали Чернівецьким генералатом. У травні 1775-го року за новою австрійською провінцією утвердилась офіційна назва — Буковина. До цього назва Буковина, як позначення певної територіальної цілісності або політична назва, не вживалась. З цього часу і до 1786-го року на теренах краю функціонує Дистрикт Буковина з центром в Чернівцях. При цьому край був поділений на Чернівецький, Сучавський, Серетський та Вижницький директоріати, очолювані військовими (директорами). Головою Військової Адміністрації протягом цього часу був генерал Габріел Сплені фон Міхалди.

На основі цісарського патенту від 6 серпня 1786-го року Дистрикт Буковина реорганізували в Буковинський округ Королівства Галичини та Володимирії, а Військова Адміністрація, виконавши місію організації влади перехідного періоду, передала повноваження Окружному Управлінню. Останнім Головою Військової Адміністрації був генерал Карл фон Енценберг, який водночас став і першим керівником цивільної адміністрації краю. Окружне Управління розміщувалась в Чернівцях. Керував Управлінням староста, якого разом з комісарами призначав особисто цісар, а решту чиновників — окружний староста самостійно. Округ поділявся на 4 дистрикти1 серпня 1794-го року — повіти) та окремий Довгопільський окіл. Кожен повіт складався з 12 околів по 10 громад у кожному. Повітові управи, які підпорядковувались Окружному Управлінню, очолювались повітовими старостами. У військовій галузі Буковинський округ поділявся на Чернівецький і Сучавський полкові райони. У 1820-их роках на Буковині було запроваджено рекрутський набір до австрійської армії. Служба тривала 14 років і лише з 1845-го року була скорочена до 8-ми.

З січня 1849-го року Буковина — коронний край Герцогство Буковина. Герцогство було поділено на 8 округів. Дев'ятим самостійним округом було головне місто Чернівці. На території герцогства діяли 16 окружних судів та два суди другого ступеня. Головною посадовою особою був Президент коронного краю. Першим керівником Герцогства Буковина (лютий-липень 1849-го року) став граф Едуард фон Бах. На Буковині почав діяти крайовий сейм. Відповідно до постанови від 20 лютого 1861-го року Буковинський сейм складався з 31-го посла, а саме: архієпископа, 10 представників від великих землевласників, 5 представників від міст, 2 представників від торгової та промислової палат, 12 представників від сільських громад. Від 1875-го року послом Буковинського сейму також був ректор Чернівецького університету. До австрійського парламенту Буковина відправляла 9 представників. Незважаючи на те, що адміністративно Буковина була окремим суб'єктом, у судових справах вона підпорядковувалась Оберландсгерихту у Львові. Так само військове управління підпорядковувалось львівському генерал-комендантству.

Німецьку мову було встановлено урядовою.

1781-го року Імператор Йосиф II видав патент (указ), яким усі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини було об'єднано в одну єпархію та підпорядковано Радівському єпископові Доситею Херескулу. 12 грудня того ж року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. 23 січня 1873 року вийшов декрет Франца Йосифа I, відповідно до якого було утворено незалежну Буковинську митрополію, яка мала фактично автокефальний статус. Першим Митрополитом Буковини і Далмації став єпископ Євгеній (Гакман). При митрополії почала діяти своя друкарня, де видавалось багато православної релігійно-духовної й богословської літератури: двомовний єпархіальний журнал «Світильник» («Candela»), збірники церковних проповідей, церковні календарі, книги й брошури повчального характеру для мирян. Завдяки зусиллям владики у Чернівцях було споруджено кілька визначних архітектурних пам'яток церковного зодчества: Свято-Духівський Кафедральний собор, Свято-Параскевинську церкву, Резиденцію митрополитів Буковини і Далмації. Водночас Митрополит Євгеній (Гакман) не залишався осторонь громадсько-політичного життя краю. Протягом 1848-го-1849-го років на прохання (за деякими даними — на вимогу) представників румунської громади на чолі з Євдоксієм Гурмузакі підписував петиції щодо відокремлення Буковини від Галичини. Після цього активно протидіяв намаганням румунів прилучити Буковину до Семигороду (18491861). 1861-го року він став першим крайовим Маршалком Буковинського сейму. Брав безпосередню активну участь (1869) в організації на Буковині товариства «Руська Бесіда».

Імператор Франц Йосиф I доволі прихильно ставився до Буковини. За активного сприяння цісаря було відкрито цілу низку навчальних закладів та медичних установ на Буковині. Зокрема, 4 жовтня 1875-го року указом Франца Йосифа I на основі теологічного інституту, що існував із 1827-го року, засновано Чернівецький університет з німецькою мовою викладання, та з окремими кафедрами української (руської) і румунської філологій. Першим ректором університету став відомий учений і громадський діяч Костянтин Томащук (українець за походженням).

Незважаючи на цілу низку позитивних змін для Буковини в «австрійський період», негативні явища імперіалізму на основі феодальних відносин відчувались і тут. Кріпацтво, зубожіння простого люду, незбалансована національна політика, ставлення до українців як до людей «другого сорту» породжували повстанські рухи. Опришківські повстання відбувались на Буковині регулярно протягом усього австрійського періоду. В 1843-му-1844-му та 1848-му-1849-му роках Лук'ян Кобилиця (простий селянин з путильщини, який став депутатом парламенту Австрії) очолив виступи селян з двадцяти двох буковинських сіл, які відмовились від повинностей, вигнали чиновників, встановили самоуправління, висунули вимоги щодо відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами, зажадали переведення їх на становище державних селян.

У березні 1848-го року Австрійську імперію охопила революція. Внаслідок революційних подій у відставку був відправлений реакційний уряд канцлера Меттерніха, проголошено свободу друку, намір провести вибори до парламенту і прийняти конституцію, дозволено створювати національні військові частини. Одним з найсерйозніших наслідків було скасування кріпацтва. 22 квітня 1848-го року (на Великдень) було проголошено закон, виданий Фердинандом І, яким у Австрійській імперії ліквідовувалось кріпацтво, а селяни ставали вільними. Все це розбудило підкорені Габсбурзькою монархією народи, зокрема й русинів.

2 травня 1848-го року у Львові постала перша українська політична організація в Австрійській імперії — Головна Руська Рада, яка заявила про єдність усього 15-мільйонного українського народу і підтримала національні права усіх поневолених народів. Головна Руська Рада одна з перших висунула ідею поділу Галичини на Східну (українську) та Західну (польську), Буковини — на Північну (українську) та Південну (румунську), та разом із Підкарпатською Русью об'єднатись в одну провінцію у складі Австрійської імперії. Висувались вимоги щодо викладання у школах та видання урядових розпоряджень українською мовою. 19 жовтня 1848-го року у Львові було проведено Собор руських учених, в якому брали участь й представники Буковини. У роботі Собору брали участь 99 осіб, які здійснювали наради у 9 секціях. В результаті було накреслено широку програму організації української науки і народного шкільництва (серед інших видання шкільних загальноосвітніх довідників), схвалено утворити «Общество просвіщення народного» та питання української літературної мови тощо.

Микола фон Василько

У цей же час в Чернівцях почали активну діяльність товариства «Руська Бесіда» (1869) та «Руська Рада» (1870), студентське товариство «Союз» (1875). У лютому 1884-го року були скликані установчі збори товариства «Український Народний Дім у Чернівцях», на яких головою було обрано професора Єротея Пігуляка. Одразу після створення товариства постало питання про спорудження власного будинку. У жовтні того ж року серед місцевих українців було розповсюджено звернення і започатковано збір коштів на власний будинок товариства. Допомагали у зборі коштів під час канікул студенти українського походження. На будівництво Народного дому пожертвували кошти бургомістр Антін Кохановський та буковинський митрополит Аркадій (Чуперкович). Українські академічні художники Юстин Пігуляк і Микола Івасюк погодились намалювати по картині для лотерейного продажу на користь Українського Дому. Юрій Федькович пожертвував свої найкращі драматичні твори. Після Єротея Пігуляка товариство очолив Сидір Воробкевич. 1888-го року осередок українства на Буковині переїхав у новозбудоване приміщення. Водночас на Буковині починають виходити українські часописи: «Буковина» (1885), «Руська Рада» (1898) тощо. 1903-го року українські посли Буковинського сейму на чолі з Миколою Васильком організували ліберальну групу «Вільнодумний союз», яка стала реальною альтернативою «румунській групі», що не визнавала прав інших національних груп краю на самовизначення і переймалась виключно правами буковинських румунів. До складу «Вільнодумного союзу» увійшли представники практично всіх національних громад Буковини, включно з румунською на чолі з Аурелом Ончулом, який не підтримав Коаліцію великих румунських землевласників. «Вільнодумному союзу» вдалось затвердити у сеймі кілька законів, що допомогли здобути культурну автономію національним групам, що проживали на Буковині. Відтоді національний рух на Буковині почав переходити зі стану аматорсько-просвітницького в державно-політичний. Активними діячами руського (українського) руху на Буковині кінця XIX-го — початку XX-го століть були: Степан Смаль-Стоцький, Омелян Попович, Єротей Пігуляк, Микола Василько, Сидір Воробкевич, Теофіл Драчинський, Володимир Залозецький, Володимир Ясеницький-Корнич, Володимир Филипович та багато інших.

Георге Гурмузакі

румуни Буковини також гуртувались у свої національні рухи. Протягом XIX століття їхньою основною рушійною силою були брати Євдоксій, Георге та Александру Гурмузакі, які 1848-го року заснували «Партію патріотів», започаткували румунську політичну, релігійну і літературну газету «Буковина» («Bucovina»; друкувалась румунською та німецькою мовами). До випуску газети активно долучався один з фундаторів духовного життя румунів Буковини Арон Пумнул. З 1865-го року локомотивом руху за національно-культурне відродження буковинських румунів виступало Товариство румунської культури і літератури Буковини, першим керівником якого став Георге Гурмузакі. Ставлення братів Гурмузакі до «буковинського питання» не було однозначним. Від ліричного захоплення поліетнічністю краю Александру Гурмузакі до майже шовіністичних поглядів Євдоксія Гурмузакі. Так за твердженнями відомого буковинознавця Івана Снігура: «у своїх дослідженнях та публіцистиці Євдоксій Гурмузакі однобічно висвітлював буковинське питання та виражав відверту ворожість до всього українського, заклав основи шовіністичної історіографії багатьох румунських істориків щодо Буковини, з його легкої руки Буковину почали називати Верхньою Молдавією».

7 березня 1892-го року у Чернівцях відбувся мітинг румунів, який прийняв постанову про об'єднання усіх румунських сил в єдину національну партію (в рамках політичної сили «Конкорд»). Ця дата в історіографії вважається моментом створення Румунської національної партії Буковини (PNR). 1898-го року керівником партії обрали Янку Флондора, одного з найбільш активних учасників румунського руху на Буковині. Через суперечки в партії він залишив її і заснував «Національну Популярну Партію» (PNP), де він обіймав посаду керівника Центрального Комітету, тільки щоб возз'єднатися 1902-го року з PNR. Потім Янку Флондор став головою цієї партії. В жовтні 1903-го року через скандал, пов'язаний з обвинуваченням в антисемітських висловах Янку Флондор остаточно залишив PNR. Навколо Янку Флондора гуртувались буковинські румуни, які виступали за якнайшвидше приєднання всієї Буковини до Королівства Румунія. Більш помірковані буковинські румуни гуртувались навколо депутатів парламенту Австро-Угорщини Аурела Ончула (доктора права) та Ґеорґе Ґрігоровіча (лідер політичного об'єднання «Вперед», був секретарем і видавцем румунської соціал-демократичної газети «Іддріа»), які виступали за порозуміння з буковинськими українцями та поділ Буковини на румунську та українську частини.

Бенно Штраухер

На межі XIX-го — XX-го століть надзвичайно впливовою на Буковині була єврейська громада, яка гуртувалась навколо Чернівецької єврейської релігійної громади. Ця єврейська організація, як об'єднання громадян, що сповідували іудаїзм була створена 1786-го року згідно з Указом австрійського цісаря. Чернівецька єврейська релігійна громада мала свої власні установи, зокрема: школу, шпиталь, громадські синагоги, лазню, цвинтар, птахорізку. Найбільш впливовим представником єврейської громади Буковини був багаторічний президент Чернівецької єврейської релігійної громади, доктор права Бенно Штраухер, який 35 років віддав служінням інтересам євреїв Буковини та Чернівців і був безперечним їхнім лідером на політичній арені. За активного сприяння д-ра Штраухера у було споруджено Чернівецький палац юстиції, Чернівецький міський театр, Чернівецький залізничний вокзал. Спільно з архітектором Юліусом Бохнером у 1907-му-1908-му роках керували будівництвом шедевру містобудування — Єврейського Народного Дому в Чернівцях. Як громадський радник доктор Штраухер брав участь у вирішенні питань вуличного руху в Чернівцях, становлення міської шкільної освіти, реорганізації магістрату. В 1907-му-1911-му роках доктор Штраухер обирався депутатом буковинського Сойму та парламенту Австрії. 1903-го року доктор Штраухер (посол буковинського крайового Сойму) разом з представниками інших національних громад став активним членом ліберальної групи «Вільнодумний союз». Миколи Василька

Антон Кохановський

Буковинські німці були четвертою за чисельністю етнічною громадою краю і гуртувались в чотири товариства: «Товариство християнських німців Буковини», «Товариство німецьких сільськогосподарських спілок», «Ощадне і позичкове товариство для німців міста Чернівці та передмість», а також «Німецька шкільна спілка». Силами цих товариств протягом 1908-го-1910-го років в на вулиці Панській (сьогодні вулиця Кобилянської) було збудовано архітектурну окрасу Чернівців — Німецький Народний Дім. Керував будівництвом надвірний радник Ервін Мюллер.

Поляки Буковини об'єднувались у громадських організаціях «Польське товариство братньої допомоги» і «Польська Читальня», які були створені у Чернівцях 1869-го року. Видавалась «Газета польська», редактором якої був Клеменс Колаковський. Провідниками польського руху на Буковині були О.Моргенбессер, К.Каміл, І.Курніцький, А.Гостковські, Т.Мішке. Найвидатнішим діячем польської громади Буковини був барон Антон Кохановський (Anton Kochanowski Freiherr von Stawczan), який протягом 26 років (18661874 та 18871905) обіймав посаду бургомістра Чернівців. Всі громадські польські громадські товариства Буковини об'єднувались у Польський Народний Дім у Чернівцях.

На межі XIX-го — XX-го століть на Буковині жили і творили видатні українські літератори Юрій Федькович, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Євгенія Ярошинська, Іван Бажанський та ін., німецькі літератори Ернст Рудольф Небауер (Ernst Rudolf Neubauer), Людвіг Адольф Стауф-Сіміновіч (Ludwig Adolf Staufe-Simiginowicz) та ін., румунські літератори Міхай Емінеску, Арон Пумнул та композитор Чіпріан Порумбеску. Багато хто з них описував тяжке становище буковинського селянства та інших верств населення. У зв'язку з несприятливими умовами стала масовою еміграція населення, головним чином до США та Канади. У 18911910 роках з Буковини виїхало біля 50 тисяч осіб.

Етнографічна карта Буковини за даними перепису 1910 року
Сполучені Штати Великої Австрії

Станом на кінець XIX-го століття (1887) на Буковині було 4 міста, 6 містечок, 325 сіл, проживало біля 627786 осіб (313076 чоловіків і 314715 жінок). За походженням: 42% русини, 32,5% румуни, 12% євреї, 8% німці, 3% поляки, 1,7% угорці, 0,5% вірмени, 0,3% чехи. За віросповіданням — православні 71%.

На початку ХХ-го століття ерцгерцог Франц Фердинанд з групою вчених (на чолі з австро-угорським юристом та політиком, Аурелом Поповічі, румуном за походженням) розпочав роботу над реформою адміністративно-територіального устрою Австро-Угорщини. Планувалось радикально перекроїти карту держави, створивши напівавтономні штати, кожен з яких би представляв одну з 11 націй імперії. Разом вони мали б утворити велику конфедерацію — Сполучені Штати Великої Австрії. Одним з 15 новоутворених штатів мав бути український штат Ost-Galizien (Східна Галичина), до якого увійшли би всі землі імперії з компактним проживанням русинів, зокрема Північна Буковина. Південна Буковина мала увійти до складу румунського штату Siebenbürgen (Трансільванія (Семигород). Таким чином Франц Фердинанд хотів виправити дисбаланс політичного впливу в імперії. Проекту чинили значний спротив в угорській частині імперії, оскільки за результатами планованих реформ Угорське королівство зазнавало суттєвих втрат. Реформу не встигли реалізувати. 28 червня 1914-го року Франц Фердинанд був убитий в Сараєві що стало приводом до розв'язання Першої світової війни, внаслідок якої Австро-Угорщина перестала існувати.

У роки Першої світової війни Буковина була безпосереднім театром воєнних дій, у зв'язку з чим зазнала значних руйнувань, а місцеве населення відчуло на собі всі лихоліття війни. Після кількох успішних військових операцій (Галицька битва, Карпатська операція тощо) російська імператорська армія захопила Галичину та Буковину. На цих землях було створено тимчасову адміністративно-територіальну одиницю — Галицько-Буковинське генерал-губернаторство (19141917), на основі якого передбачалось створення Львівської, Перемиської, Тернопільської та Чернівецької губерній. Адміністративними центрами генерал-губернаторства у різні роки були міста Львів та Чернівці. Першим генерал-губернатором був призначений Георгій Бобринський. Керована ним адміністрація проводила відверту антиукраїнську політику, за власним зізнанням, його завданням було надання захопленим землям «російського характеру» і викорінення «мазепинства». За його розпорядженнями закривались українські школи, газети, друкарні, відбувались масові арешти і депортації української інтелігенції углиб Російської імперії. Російський політик Павло Мілюков, виступаючи в Державній Думі, розцінив таку діяльність як «європейський скандал».

Після провалу Наступу Керенського у середині літа 1917-го року Буковина була окупована цісарською армією. Після повернення Буковини, австрійська адміністрація надзвичайно підозріло ставилась до українців, вважаючи їх потенційними союзниками Росії. В листопаді 1917-го року у Росії відбувся переворот, після чого вона фактично вийшла з війни. Не кращою була ситуація й в Австро-Угорщині — у жовтні-листопаді 1918-го року угорські, чеські, словацькі, а незабаром також і австрійські війська почали тікати з фронту. Почалась революція. З Антантою було підписано угоду про перемир'я, а фактично капітуляцію. Імперія розпалась, Австро-Угорщина припинила своє існування. Останнім керівником уряду коронного краю Герцогства Буковина (19161918) був граф Йозеф фон Ецдорф.

Буковина у визвольних змаганнях за Україну[ред.ред. код]

Тимчасовий Уряд Буковини (ЗУНР) (Крайова Управа Герцогства Буковина)
Аурел Ончул
Омелян Попович

18 жовтня 1918-го року у Львові було скликано Конституанту (Конституційні Збори) українського народу, який проживав на своїх етнографічних землях, що належали Австро-Угорській імперії, а також створено Українську Національну Раду. 19 жовтня 1918-го року УНРада прийняла постанову про утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), та закликала національні меншини направити своїх представників пропорційно кількості населення до УНРади, як вищого законодавчого органу новоствореної держави. Президентом обрали Євгена Петрушевича. 25 жовтня 1918-го року у Чернівцях було створено Український Крайовий Комітет Буковини на чолі з Омеляном Поповичем, як складову частину УНРади ЗУНР.

При цьому у другій половині жовтня 1918-го року депутат австрійського парламенту від Буковини (виборчий округ Чернівці-місто) активний член «Румунської Національної Ради» Ґеорґе Ґрігоровіч у своєму виступі наголошував, що «у буковинських румунів немає абсолютно ніякого сумніву в тому, що українська частина Буковини повинна належати Україні, а румунська — Румунії». Одночасно на Буковині різко активізувались прихильники гасел про «Велику Румунію» на чолі з Янку Флондором — сучавська газета «Вяца ноуе» 27 жовтня 1918-го року виступила із осудом «Румунської Національної Ради» у Відні, яка пропонувала розподіл Буковини за національною ознакою. «Що стосується Буковини, — писала газета, — то нам здається, що наші депутати в парламенті поспішили погодитись на її розчленування… Історично і географічно Буковина єдина. Це суто румунська територія не тільки від Сучави до Прута, але й від Ватра-Дорней до Дністра». Того ж дня «конституанта», ініційована правлячими колами королівської Румунії, під головуванням Янку Флондора прийняла резолюцію про створення (на противагу «національній раді» у Відні) «Румунської національної ради» в Чернівцях і «об'єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу». Поспішність у проведенні «конституанти» були викликані терміновою потребою у рішенні фіктивних «представницьких зборів» як формального приводу для інтервенції королівської Румунії. Безпосередньо на Буковині флондорівцям протидіяла група поміркованої румунської інтелігенції на чолі з доктором права Аурелом Ончулом, який продовжував наполягати на необхідності поділу Буковини на дві частини за етнічним принципом. Зі свого боку Ґеорґе Ґрігоровіч направив заяву про відмову від членства в «Румунській національній раді Флондора», оскільки вона не визнавала прав решти національних меншин, зокрема права української нації на чисто українську частину краю.

3 листопада 1918-го року у Чернівцях відбулось, організоване Українським Крайовим Комітетом Буковини, велелюдне (понад 10 тисяч учасників) Буковинське віче, що прийняло рішення про воз'єднання Північної Буковини із ЗУНР та подальшу злуку у соборну Україну. Віче також висловило протест проти спроб «Румунської національної ради Флондора» оголосити всю Буковину «румунською землею».

На базі Українського Крайового Комітету Буковини було сформовано Тимчасовий Уряд Буковини на чолі з президентом Омеляном Поповичем. Протягом наступних днів Північну Буковину було взято під повний контроль Тимчасового Уряду Буковини. 6 листопада 1918-го року останній австрійський губернатор Буковини граф Йозеф фон Ецдорф офіційно передав владу Омеляну Поповичу у Північній Буковині, а Аурелу Ончулу — у Південній Буковині. Однак, мріям українців Північної Буковини про воз'єднання з Україною на той час не судилося реалізуватись. Буковина виявилась жертвою становлення молодої української держави, що змушена була воювати за своє право на самовизначення та незалежність на кілька фронтів. У зв'язку з цим розквартирований у Чернівцях та Вижниці, легіон Українських січових стрільців під проводом Василя Вишиваного змушений був на початку листопада вирушити на захист Львова, який опинився під смертельною загрозою польського наступу. Сформований у Києві у листопаді 1917 року Галицько-Буковинський курінь в цей період вирішував загальнодержавні завдання у складі Запорізького корпусу Армії УНР як 3-й курінь 2-го піхотного полку під командуванням хотинця Петра Болбочана. Таким чином українську владу на Буковині не було кому обороняти. Користуючись цим, 11 листопада 1918-го року румунське військо під командуванням генерала Якоба Задіка захопило Чернівці, а згодом, долаючи опір тільки поганоозброєних загонів самооборони, окупувало всю Північну Буковину. Тимчасовий Уряд Буковини на чолі з президентом Омеляном Поповичем був змушений працювати в екзилі, виїхавши до Галичини, де продовжував діяти до падіння ЗУНР як «Буковинська Рада», представляючи інтереси українців Буковини. Активну участь в розбудові української влади на Буковині брали: Омелян Попович, Осип Бурачинський, Микола Василько, Антін Лукашевич, Ілля Семака, Степан Смаль-Стоцький, Микола Спинул та багато інших.

Водночас група буковинців під проводом учителя з Великого Кучурова, члена товариства Український Народний Дім у Чернівцях Миколи Топущака звернулись до генерал-хорунжого Армії УНР Сальського з пропозицією створити окрему військову частину з добровольців із Буковини. Володимир Сальський виклопотав в Уряду УНР дозвіл на організацію майбутнього військового формування українців Буковини, вирішив питання з його фінансуванням та озброєнням, і невдовзі Миколи Топущака із соратниками, отримавши чотири вагони військового спорядження, вирушили до Коломиї, де знаходилась команда майбутнього куреня. Збірна станиця для збору добровольців з Буковини була в Кутах. У січні 1919-го року формування буковинського військового підрозділу фактично завершилось. Таким чином було створено добровольче військове формування — Буковинський курінь.

Від 1919-го року до завершення Другої світової війни[ред.ред. код]

Дізнавшись про вторгнення на Буковину румунських військ, Аурел Ончул вирушив до Сучави з протестом проти окупації, де був інтернований і вивезений в Ясси зі забороною повертатись на Буковину. 13 листопада 1918-го року Ґеорґе Ґрігоровіч у своєму виступі на засіданні «Румунської Національної Ради» розкритикував зовнішню політику уряду королівської Румунії, якому бракувало такту і здогадливості, бо потрібно було шукати «порозуміння з нашими сусідами українцями, котрі разом з росіянами будуть і в майбутньому наймогутнішими і найнебезпечнішими сусідами», порозуміння з якими хотіли досягнути румунські депутати з Відня. Після цього Ґеорґе Ґрігоровіч перейшов до інших пунктів програми, висловивши переконання в абсолютній необхідності значної виборчої реформи з пропорційним голосуванням, аграрної, соціальної і санітарної реформ, закінчивши словами: «Зрозумійте часи, в які ми живемо. В наші двері стукає новий час. Відчиняйте йому двері, щоб вони не розвалилися». У майбутньому (з 1919-го року) Ґеорґе Ґрігоровіч впродовж кількох років був депутатом і сенатором румунського парламенту від соціал-демократичної партії.

28 листопада 1918-го року румунським окупаційним режимом було сфабриковане рішення т.зв. Генерального Конгресу Буковини під головуванням Янку Флондора, що складався винятково з румунів, про об'єднання Буковини з Румунією. Сам Янку Флондор мав надію бути обраний першим президентом румунського уряду на Буковині, але деякі розбіжності з тимчасовою адміністрацією привели до того, що 15 квітня 1919-го року він назавжди пішов у відставку зі всіх займаних постів і з політики загалом.

12 червня 1919-го року в залі Чернівецької ратуші відбулись збори усіх етнічних громад Буковини, на яких висловлювались різкі звинувачення румунської адміністрації. Учасники зборів вимагали створення власної адміністрації Буковини, збереження автономії провінції за допомогою адміністративної ради, створеної із представників етнічних меншин та політичних партій. Учасниками зборів було проголосовано резолюцію, яку направили до Паризької мирної конференції.

10 вересня 1919-го року було укладено Сен-Жерменський мирний договір. Дипломатичними маніпуляціями королівській Румунії вдалось закріпити за собою не тільки Південну Буковину, а й окуповану Північну. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. Враховуючи те, що УНР не пристала на пропозицію Антанти в січні 1918-го року продовжити бойові дії на Західному і Південному фронтах, розраховувати на лояльність головних союзних держав в «українському питанні» не доводилось.

Повіти Румунії 1919–1925
Один з варіантів територіального поділу Румунії 1920

Доволі красномовним фактом є те, що нова влада відразу забула про обіцянки щодо збереження Буковини як цілісного краю з автономним статусом. Автономія Буковини та самоврядування сільських громад були скасовані відразу, а територію краю поділено на 11 звичайних провінційних жудеців (повітів). Реформою 1926-го року їх об'єднано в 5 жудеців (повітів): Чернівці, Сторожинець, Радівці, Кимполунг, Сучава, які разом Хотин та Дорохой в подальшому увійшли до цинуту Сучава з центром в Чернівцях.

Першочерговим завданням для окупаційної адміністрації було якнайшвидше знищення «австрійської спадщини». Зносились або замінювались пам'ятники, перейменовувались вулиці й населені пункти. Після цього настала черга українців, як найбільшої загрози «Великій Румунії». 1919-го року у Чернівцях та прикордонних з Україною районах було запроваджено військовий стан. Будь-який рух дозволявся тільки з 6 до 18 години, заборонялись мітинги і демонстрації, запроваджувалась цензура на приватне листування. За поширення українських патріотичних ідей, випуск листівок чи газет без дозволу влади засуджували на смерть або ж довічну каторгу. Виборчого права позбавляли навіть тих, хто виявив зневагу до румунської держави. Внаслідок цього під час перших виборів до румунського парламенту в листопаді 1919-го року право голосу мав тільки кожен десятий з 850 тисяч населення. Наступного року в Чернівцях із 140 тисяч населення було зареєстровано тільки 12 тисяч виборців. Щоб позбавити анексовані землі української інтелектуальної еліти, чимало вчителів-українців та священиків перевели на службу вглиб Румунії. На анексованих землях румунську мову було проголошено державною і єдиною офіційною. Крім того, окупаційна влада створювала й спеціальні комісії (переважно з жандармів та військових), котрі мали виховувати місцеве населення. На практиці це означало сприяння румунським переселенцям на Буковину та їхнім організаціям в українських повітах. Щоб «виховання» стало ефективнішим, було закрито 218 українських шкіл, де навчались 50 тисяч дітей, кілька гімназій тощо. На всіх українців Буковини лишилась тільки одна гімназія та одна учительська семінарія у Чернівцях. Були закриті україністичні кафедри Чернівецького університету. Після прийняття 1923-го року нової Конституції Румунії на її основі було ухвалено закон про шкільництво. Відтепер спілкуватись українською мовою заборонялось не лише в офіційних установах, а навіть у крамницях та на міських вулицях. Українські назви населених пунктів та прізвища змінювали на румунські.

герб Цинуту Сачава
Буковина у складі Цинуту Сачава Румунії до 1940

1926-го року міністерство освіти усно підтвердило формальне право українців на школу з рідною мовою навчання, але для цього треба було зібрати відповідну кількість підписів батьків і пройти різні бюрократичні перепони. При цьому щойно охочі знаходились, їх починала переслідувати сигуранца. Тож українці Румунії опинились в найгіршому становищі, порівняно з іншими народностями цієї держави. Водночас, усі ці заходи призводили тільки до ще більшого спротиву населення. Після безглуздої та реакційної Аграрної реформи 1921 року (в результаті якої поміщики збагатились, а селяни зубожіли) у країні ще й погіршилась соціально-економічна ситуація.

У зв'язку зі зростаючим невдоволенням населення уряд змушений був скасувати військовий стан та лібералізувати свою політику, внаслідок чого настав короткий період українського національного відродження. Важливу роль у ньому відіграв радикальний український патріотичний рух, представлений насамперед ОУН. Його засновниками на Буковині були Орест Зибачинський (провідник Крайової Екзекутиви ОУН), Денис Квітковський, Сильвестр Никорович, Іван та Петро Григоровичі, Любомир Гузар та ін. Вони мали значний вплив серед українського студентства, членів академічних товариств Чорноморе, «Запороже», Залізняк, «Мазепа». Почали видавати місячник «Самостійна думка» (серед його редакторів був Олег Ольжич) і тижневик «Самостійність». Слід зазначити, що діяльність ОУН на Буковині була напівлегальною. Єдиною легальною українською партією міжвоєнної Румунії була УНП на чолі з Володимиром Залозецьким, яка спромоглася 1928-го року провести українських представників у парламент (2 посли і 1 сенатор) Румунії.

Різкий злам у ставленні румунської влади до українців настав 1937-го року, що було пов'язано з посиленням фашистських і великодержавно-шовіністичних тенденцій у країні, підготовкою панівного режиму, особливо націонал-цараністської партії, до війни. Згортались демократичні свободи, заборонялись профспілки тощо. Режим короля Кароля II став авторитарним. 1937-го року в Буковині знову було запроваджено військовий стан, відбулись два політичні процеси над членами ОУН. Головне обвинувачення полягало у тому, що підсудні заперечували румунську владу над українськими землями. Судові вироки стали сигналом для заборон будь-яких проявів українського національного життя — чернівецька префектура вимагала, аби людей, які «навмисне» не розмовляли румунською мовою, негайно звільняли з роботи і віддавали до військового трибуналу. 1938-го року була прийнята нова конституція відверто реакційного змісту. Вона значно погіршувала становище нерумунського населення. Почалось витіснення корінного населення румунами навіть на підприємствах, чимало українців було позбавлено румунського громадянства, через що вони не могли володіти землею, працювати в державних установах і брати участь у виборах. Практично всі українські організації перейшли на нелегальне становище, й змушені були продовжувати підпільну боротьбу.

1940-го року СРСР висунув ультиматум Румунії щодо повернення окупованих 1918-го року територій. Після Бесарабсько-буковинського походу румунські війська в паніці залишили Північну Буковину, яка 28 червня 1940-го року була воз'єднана з іншими етнічними українськими землями у складі УРСР.

Перші контакти буковинців і радянських офіцерів в червні 1940 року

Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940-го року було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР, до якої увійшли території Північної Буковини та Хотинщини. Таким чином Чернівецька область охопила практично всю територію, яка входила до Шипинської землі у XIV столітті. Незважаючи на те, що місцеве населення вітало звільнення краю від румунської окупації, після встановлення радянської влади почались масові репресії проти національно свідомої частини українського населення. Водночас протягом року було створено низку промислових підприємств. До кінця 1940-го року в Чернівцях було засновано індустріальний та текстильний технікуми, обласну бібліотеку), музичне училище, педагогічне училище тощо. Було реорганізовано Чернівецький університет, який почав діяти у складі шести факультетів з українською мовою викладання. Було створено обласний центр народної творчості та Чернівецьку обласну філармонію. Почали функціонувати обласна телерадіокомпанія, обласні та районні друковані ЗМІ.

Губернаторство Буковина у складі Румунії 1941–1944

З початком Другої світової війни та після відступу радянських військ відбулась спроба встановити місцеву українську владу на Буковині. Наміри не були реалізовані внаслідок окупацію Румунією, яка була союзницею Нацистської Німеччини. Румуни утворили концентраційні табори, провели масові судові процеси проти українських діячів, відновили насильницьку румунізацію краю. Проти румунських окупантів безперервну боротьбу вели представники українського націоналістичного та комуністичного підпілля. З кінця 1943-го року. у гірських та лісових районах Буковини почали формуватись повстанські загони.

У березні-квітні 1944-го року після Проскурівсько-Чернівецької операції від румунської окупації було остаточно звільнено Чернівецьку область і знову включено до складу УРСР.

Мирний договір, укладений союзниками з Румунією у Парижі 10 лютого 1947-го року та інші повоєнні міжнародні акти затвердили кордон між СРСР і Румунією. Остаточне закріплення політичних і територіальних підсумків Другої світової війни відбулось 1975-го року Гельсінськими угодами.

Після відновлення радянської влади на Буковині знову розпочались масові репресії проти місцевого населення, було проведено колективізацію сільського господарства, яка переважно завершилась 1949-го року. Поряд з цим продовжувались значні позитивні зрушення у економічному, культурному та освітньому розвитку регіону.

Повоєнний період[ред.ред. код]

У повоєнний період територію області залишили біля 33 тисяч осіб. Значну частину місцевого населення було примусово депортовано у східні райони УРСР та СРСР. Водночас край поповнювався переселенцями з інших регіонів СРСР, переважно партійними, комсомольськими та профспілковими функціонерами, фахівцями народного господарства, кваліфікованими робітниками, військовими пенсіонерами. 1946-го року до Чернівецької області прибуло понад 53 тисячі осіб. У 19461947 роках прибуло 318 родин реемігрантів з Франції, Румунії та Болгарії. Водночас мешканці Буковини, особливо некваліфіковані, змушені були виїжджати за оргнаборами на відбудову промисловості у східні райони України, де працювали на важких і некваліфікованих роботах. Це призвело до змін у етнічному складі населення й почало процес зросійщення населення Чернівців та інших міст регіону.

У жовтні 1947-го року було досягнуто середньомісячного довоєнного випуску продукції регіону. Наприкінці 1940-их—початку 1950-их років у Чернівцях було побудовано авторемонтний завод, «Емальпосуд», м'ясокомбінат, деревообробний комбінат та ін.

В 19561958 роках на Буковині було споруджено понад 20 нових підприємств: Чернівецький завод калібрування насіння кукурудзи, 4 цегельні заводи, Чернівецький завод залізобетонних виробів, Чернівецький хлібокомбінат та ін. На кінець 1950-их років промисловість стала провідною галуззю економіки краю. Валова продукція промисловості 1958-го року перевищила валову продукцію сільського господарства у 1,3 рази, 1960-го року — в 1,5 рази, а 1965-го року — в 1,7 рази.

Продовжувався активний розвиток освіти зокрема, та соціально-культурної сфери взагалі. 1944-го року було створено Чернівецький медичний інститут. Крім того відкрито велику кількість середніх, середніх-спеціальних учбових закладів, низку професійно-технічних училищ. Будувались нові мікрорайони, дитячі садочки, поліклініки, лікарні та інші об'єкти соціально-культурного побуту.

З часом все очевидніше ставало, що радянська система є утопічною. Економіка все більше деградувала, населення зубожіло. Планова економіка перетворила державу у країну дефіциту. Це в свою чергу породжувало корупцію. Нічим не зміг зарадити й курс на перебудову. Не завжди продумана, а інколи й авантюрна індустріалізація, надмірна мілітаризація економіки тощо завдавали значної шкоди екології та позначились на здоров'ї людей. 1986-го року світ здригнувся від Чорнобильської катастрофи, від якої потерпіло чимало буковинців. Повністю забрудненими виявились деякі населені пункти області. 1988-го року обласним центром пройшла хвиля масових захворювань на алопецію невідомої етіології. В області почали активно формуватись екологічні організації. Все активнішими ставали українські громадські патріотичні організації. 1989-го року було створено крайову організацію НРУ, обласне об'єднання Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», чернівецьку філію Української Гельсінської спілки тощо. 1990-го року група громадсько-культурних діячів Буковини на чолі з Володимира Старика ініціювала відновлення діяльності товариства Український Народний Дім у Чернівцях.

Поряд з цим, Буковина народила плеяду видатних діячів культури та мистецтва державного та світового значення: легенду українського кінематографу Івана Миколайчука, видатного оперного співака Дмитра Гнатюка, одного з основоположників української естрадної музики Володимира Івасюка, видатних виконавців Назарія Яремчуку, Павла Дворського, Софію Ротару, Іво Бобула, Лілію Сандулесу та багато інших. Таке багатство краю на таланти було однією з причин організації на буковинській землі першого національного фестивалю української пісні Червона Рута, який пройшов в Чернівцях у вересні 1989-го року.

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]