Генріх I Птахолов

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Генріх I Птахолов
нім. Heinrich der Vogeler
Генріх I Птахолов
герцог Саксонії
30 листопада 912 — 2 липня 936
Попередник: Оттон I Сіяючий
Наступник: Оттон II Великий
8-й король Східно-Франкського королівства
6 травня 919 — 2 липня +936
Попередник: Конрад I Франконський
Наступник: Оттон I Великий
 
Народження: бл. 876
Смерть: 2 липня 936(0936-07-02)
Мемлебен
Похований: Кведлінбургське абатство
Династія: Людольфінги
Батько: Оттон I Сяючий
Мати: Гедвіга фон Бабенберг
Дружина: 1-а:Хатебурга Мерзебурзький
2-я:Матильда Вестфальська
Діти: Від 1-го шлюбу:
син: Танкмар
Від 2-го шлюбу:
'сини: Оттон I Великий, Генріх I, Бруно (Брюнон)
дочки:'
Герберга Саксонська, Едвіга Саксонська

Генріх I Птахолов (нім. Heinrich der Vogeler; бл. 876 — 2 липня 936, Мемлебен) — герцог Саксонії з 912 року, король Східно-Франкського королівства (Німеччини) з 919 року, син Оттона I Ясновельможного, герцога Саксонії і Гедвіги фон Бабенберг. Перший король з Саксонської династії (Людольфінгів). Талановитий правитель і майстерний політик[1], Генріх значно зміцнив Східно-Франкське королівство.

Молоді роки[ред.ред. код]

Спадкоємець герцогства[ред.ред. код]

Генріх походив із знатного остфальського роду Людольфінгів. Він був наймолодшим з трьох синів герцога Саксонії Оттона I ясновельможного. В кінці його правління королівська влада в Східно-Франкськім королівстві під час правління Людовика IV Дитя була слабка. За малолітнього короля правили архієпископ Майнца і єпископи Констанца і Аугсбурга, які більше дбали про інтереси церкви. Завдяки цьому значно посилилися племінні герцогства, в тому числі і Саксонія, герцог якої, Оттон, зумів добитися значної концентрації влади у своїх руках, а після загибелі 908 року маркграфа Тюрінгії Бурхарда приєднав ще й його володіння[1].

Точний рік народження Генріха невідомий, але передбачається, що він народився близько 876[2]. Про його дитинство і юність в історичних джерелах нічого не повідомляється, в них він з'являється вже в досить зрілому віці. У 906 Генріх, якому на той момент було близько 30 років, одружився з Хатебургою, дочкою графа Ервіна, що, ймовірно, володів областю біля міста Мерзебурга. Тітмар Мерзебурзький повідомляє, що Генріх наполегливо пропонував їй руку і серце «заради її краси і користі від успадкування багатства». Церковна влада перешкоджала цьому шлюбу, оскільки Хатебурга до того часу встигла вже овдовіти і піти до монастиря, однак це не зупинило Генріха. Від цього шлюбу народився єдиний син Танкмар, однак в 909 Генріх і Хатебурга розлучилися[1].

Приводом для розлучення послужила незаконність укладання шлюбу. Одночасно незаконнонародженим став і старший син Генріха, Танкмар, який в одній з хронік часів Оттона I, спадкоємця Генріха, названий «брат короля, народжений від наложниці»[1]. Проте справжньою причиною розлучення стало змінене становище Генріха. Його старші брати, Танкмар і Людольф, до того моменту померли, що зробило Генріха спадкоємцем батька. І для зміцнення свого становища Генріх вирішив знайти знатнішу дружину. Після розлучення Хартебурга пішла в монастир, однак її придане Генріх утримав за собою[3]. Його новою обраницею стала Матильда, яка походила з багатого і знатного вестфальського роду, що походив від знаменитого вождя саксів VIII століття Відукінда. Завдяки цьому шлюбу Генріх зміг поширити свій вплив на Вестфалію[4].

На час першого шлюбу відноситься і перший самостійний військовий похід Генріха. Мерзебург, який він отримав у посаг за Хатебургу, знаходився на кордоні з територією, заселеною слов'янським племенем далемінців. Ініціатором походу виступив герцог Оттон, батько Генріха. Виступивши з Мерзебурга, Генріх зміг отримати над слов'янами легку перемогу, проте далемінці закликали собі на допомогу угорців, які вторглися до Саксонії, жорстоко спустошивши її. Багато жителів Саксонії або загинули, або опинилися в неволі[4].

Правління в Саксонії[ред.ред. код]

Генріх I Птахолов

У 911 помер король Людовик Дитя, з ним згасла східнофранкська гілка Каролінгів. Головним претендентом на королівство згідно з давньогерманським звичаєм був король Західно-Франкського королівства Карл III Простакуватий, однак німецька знать відмовилася визнати його права, вирішивши обрати нового короля з числа герцогів королівства. Спочатку корона була запропонована Оттону Саксонському, проте 75-річний герцог відмовився. У результаті в листопаді 911 року у Форхаймі новим королем був обраний герцог Франконії Конрад. Його вибір був підтриманий герцогами Саксонії, Баварії і Швабії. Однак незабаром новий король посварився з правителями всіх герцогств [5].

Оттон помер наступного, 912 року. Новим герцогом Саксонії став Генріх. Незабаром після цього король Конрад, який прагнув зменшити владу племінних герцогів, що правили у своїх володіннях як суверенні правителі, зажадав від Генріха повернути Тюрінгію, приєднану до Саксонії його батьком. Герцог відповів відмовою і, більше того, захопив до саксонських і тюрінгських володінь архієпископа Майнца Гаттона, союзника короля [5]. У 913 Гаттон помер. У цей час Конрад, зайнятий боротьбою проти герцога Швабії Ерхангера, не мав сил воювати проти Генріха. Тільки в 915 герцог Франконії Ебергард, брат Конрада, напав на володіння Генріха, але в битві при Ересбурзі був розбитий, після чого Генріх, у свою чергу, вторгся в Франконію, але, дізнавшись про наближення війська, яким командував сам король Конрад, відступив до Саксонії. Конрад переслідував саксонців до Гроно під Геттінгеном, однак можливості здобути перемогу над бунтівним герцогом у нього не було. У результаті Конрад вважав за краще домовитися з Генріхом, який визнав Конрада королем, але зберіг незалежність від королівської влади, яку Конрад був змушений визнати. При цьому Генріх більше з королем не конфліктував [6].

Обрання Генріха королем Німеччини[ред.ред. код]

Генріху підносять королівську корону (худ. Герман Фогель, 1900 р.)

23 грудня 918 року помер король Конрад. Дітей у нього не було. За повідомленням Відукінда Корвейського, відчуваючи наближення смерті, Конрад звелів своєму братові Еберхарду відмовитися від претензій на престол і передати знаки королівської влади, меч і вінець франкських королів, священний спис і королівську порфіру, герцогу Генріху Саксонському[7]. Хоча ряд істориків і піддавали повідомлення Відукінда сумніву, але його звістки підтверджують «Продовжувач Регіна» [8] і Ліутпранд Кремонський[9]. Еберхард виконав волю брата, після чого зберігав вірність Генріху до його смерті[10][11].

Незважаючи на волю Конрада, вибори нового короля затягнулися. Тільки в травні 919 за Фріцларом, що розташовувався на кордоні Саксонського і Франконського герцогств, зібралася саксонська і велика частина франконської знаті, які проголосили королем Генріха. Однак баварська франконська знать відмовилися визнати Генріха королем, проголосивши своїм правителем герцога Баварії Арнульфа. Швабська знать у виборах не брала участь, хоча за повідомленням деяких анналів частина швабського духовенства підтримала вибір Генріха[12].

Попри те, що архієпископ Майнца Херігер запропонував помазати і коронувати Генріха, той відмовився. Однак з цього моменту він іменував себе королем, носив корону і використовував королівську печатку. Духовенству не дуже сподобалося, що Генріх проігнорував формальну процедуру, однак новий король, бажаючи залучити на свій бік церкву, призначив канцлером королівства архієпископа Херігера. Також Генріх визнав за Еберхардом титул герцога Франконського[12].

Перші роки правління[ред.ред. код]

Підпорядкування Швабії та Баварії[ред.ред. код]

Генріх I Птахолов

Одним із перших завдань Генріха після обрання королем було домогтися визнання свого титулу серед інших герцогів. У момент смерті Конрада до складу Східно-Франкського королівства входило 4 так званих племінних герцогства: Саксонія (з Тюрингією), Баварія, Франконія і Швабія. Саксонське герцогство перебувало під контролем самого Генріха, герцог Франконії Еберхард визнав владу Генріха. Однак герцоги Швабії та Баварії, які за час правління Людовика IV і Конрада I домоглися значної самостійності, практично не підкорялись королю. Попри те, що Генріх у момент обрання був наймогутнішим магнатом королівства, відразу ж підпорядкувати герцогів своїй владі він не міг. Для того, щоб домогтися визнання герцогів Баварії і Швабії, Генріх постарався досягти з ними компромісу[12].

Першим кроком була відмова від політики Конрада, що спирався при боротьбі з герцогами на церковних ієрархів. На думку істориків, саме цим була викликана відмова від коронації в Фрісларі. Але герцоги Баварії і Швабії не прагнули визнавати над собою королівську владу. Більш того, герцог Баварії Арнульф сам був проголошений своїми прихильниками королем. А Герцог Швабії Бурхард II зайняв вичікувальну позицію. Тоді Генріх перейшов до активних дій[12].

Спочатку він виступив проти герцога Швабії Бурхарда, який був менш серйозним супротивником. Бурхарду вдалося утвердитися в Швабії після страти Конрадом I герцога Ерхангера. Однак влада його в герцогстві не була міцною. Крім того, Бурхарду довелося вести боротьбу з королем Верхньої Бургундії Рудольфом II, володіння якого межували зі Швабією. У підсумку, коли Генріх з армією вторгся на територію Швабії, герцог Бурхард вважав за краще визнати над собою владу короля. У нагороду за це Генріх не тільки визнав титул Бурхарда, а й зберіг за тим право повелівати швабською церквою[12].

Наступною метою Генріха стало підпорядкування Баварії. На відміну від Бурхарда герцог Арнульф приготувався дати відсіч королівській армії, організувавши запеклий опір. Перший похід Генріха в Баварію в 920 році закінчився невдало[13]. Однак після того, як Генріх обложив Регенсбург, де сховався Арнульф, той вважав за краще укласти мир з королем. Арнульф відмовився від прав на корону, визнавши Генріха королем. Натомість Арнульф зберіг великі герцогські повноваження, а також отримав право призначати єпископів у Баварії[12][14][15][16].

Таким чином, вже до 921 Генріх Птахолов зміг відновити єдність Східно-Франкського королівства. Однак герцоги зберегли великі права у своїх володіннях[12].

Відносини з Західно-Франкським королівством і підпорядкування Лотарингії[ред.ред. код]

Вирішивши внутрішні проблеми королівства і зміцнивши в ній владу, Генріх зміг перейти до вирішення зовнішньополітичних завдань. Одним із них стало Лотаринзьке питання. За Мерсенським договором 870 частина королівства Лотарингія на схід від Мозеля виявилася підпорядкована королям Східно-Франкського королівства. А в 879 король Людовик III Молодший, скориставшись смутою в Західно-Франкському королівстві, зміг приєднати до своїх володінь і західну частину Лотарингії[17]. У 895 році імператор Арнульф Каринтійський виділив Лотарингію як королівство своєму незаконному синові Цвентібольду. Однак проти нього виступила знать, яку очолював Реньє Довга Шия. Реньє вступив у союз з королем Франції Карлом Простакуватим. У результаті Цвентібольд був убитий в одному з боїв 13 серпня 900, а фактичним правителем Лотарингії став Реньє. Після смерті короля Людовика IV Дитя Лотарингська знать, яку очолював Реньє Довга Шия, відмовилася визнати своїм правителем Конрада I Франконського, оскільки він не був Каролінгом. Щоб зберегти свою владу, а 911 року Реньє присягнув королю Західно-Франкського королівства Карлу III Простакуватому, в результаті чого Лотарингія увійшла до складу Західно-Франкського королівства, зберігши при цьому самостійність, оскільки Карл не мав можливостей затвердити у Лотарингії свою владу[18]. Всі спроби Конрада повернути Лотарингію виявилися безуспішними, а після 913 року він змирився з її втратою[19].

Після смерті Реньє його положення успадкував старший син, Гізельберт. Однак незабаром він посварився з Карлом Простакуватим. Бажаючи отримати королівську корону, Гізельберт у 920 році підняв повстання проти Карла, що закінчилося невдачею. Генріх вирішив підтримати Гізельберта, але його похід (920) успіхом не увінчався[20]. У результаті Гізельберт був змушений втекти до Німеччини, де знайшов притулок при дворі Генріха Птахолова. Незабаром Генріху вдалося приміряти Гізельберта з Карлом. Більш того, Карл визнав за Гізельбертом герцогський титул[21].

У 921 році мир між Карлом Простакуватим і Генріхом Птахоловом був порушений. Карл, який бажав розширити свої володіння, вторгся в Ельзас, який він намагався захопити ще після смерті Людовика IV Дитя. Проте його армія дійшла тільки до Вормса. Біля міста він дізнався про те, що у Вормсі збирається армія, після чого спішно повернувся в свої володіння. У результаті 7 листопада 921 року Карл зустрівся з Генріхом на Рейні поблизу Бонна. Зустріч відбулася на кораблі посеред річки. У результаті 11 березня було укладено перемир'я (Боннський договір), що принесло Генріху великий зовнішньополітичний успіх: він забезпечив, йому не Каролінгу, визнання Західнофранкським Каролінгами. При цьому Карл називав Генріха «своїм другом східним королем», а Генріх Карла — «Божою милістю королем західних франків»[21][22]. За договором Генріх визнав Карла сеньйором лівобережної Лотарингії.

У 922 році західнофранкська знать, незадоволена політикою Карла Простакуватого, обрала нового короля на противагу Карлу. Ним став маркіз Нейстрії Роберт I Паризький. У числі тих, що підтримали Роберта, був Гізельберт Лотаринзький. На початку 923 року Роберт зустрівся в Лотарингії з Генріхом Птахоловом. Джерела замовчують про те, яких домовленостей вони досягли. На думку істориків найімовірніше були підтверджені умови Боннського договору. Але незабаром Роберт загинув у битві при Суассоні, однак Карл Простакуватий потрапив у полон, в якому він у результаті і помер. Новим королем Західно-Франкського королівства став герцог Бургундії Рауль, обрання якого відмовився визнати Гізельберт Лотаринзький. На відміну від Карла Простакуватого, що походив із династії Каролінгів, Рауль не мав династичних прав на Лотарингію. А після того, як Рауль захопив одну з фортець в Ельзасі, Гізельберт і архієпископ Тріра Руотгер призвали на допомогу короля Німеччини. Скориставшись ситуацією, що склалася, Генріх вже в 923 році організував похід в Лотарингію, захопивши області вздовж Мозеля і Мааса. А коли Гізельберт в черговий раз вирішив змінити табір і в 925 році перейшов на бік короля Рауля, Генріх зробив новий похід (925). Незабаром Лотарингія повністю перейшла під контроль Генріха Птахолова. За повідомленням хроніста Флодоарда вся Лотарінзька знать присягнула Генріху[23]. Король Рауль, становище якого в Західно-Франкському королівстві було хитким, не зміг протистояти захопленню Лотарингії Генріхом, який включив її до складу свого королівства[20][21].

Гізельберт, який потрапив у полон до Генріха[22], був змушений визнати над собою владу Генріха Птахолова, який не лише визнав за Гізельбертом герцогський титул, але і видав за нього заміж свою дочку Герберга в 928 році. Завдяки цьому Лотарингія виявилася міцно прив'язана до Німеччини, ставши п'ятим племінним герцогством в її складі[20][21].

Відносини з церквою[ред.ред. код]

Зовнішня політика Генріха[ред.ред. код]

Боротьба з угорцями і слов'янами[ред.ред. код]

Печатка Генріха I Птахолова в документі від 18 жовтня 927 р.

У всій урядовій діяльності Генріха видно людину зі світлим і вірним поглядом, що вміє виждати зручну хвилину для дій, а не такий, що усе прагне зробити відразу і вирішити одним ударом. Найважливішим завданням і національним життєвим питанням була боротьба на смерть з угорцями, майже щорічно робили спустошливі набіги на Саксонію.

Під час набігу 924 один з найважливіших угорських ватажків був узятий в полон і приведений до Генріха. Угорці пропонували за нього дорогий викуп. Але король скористався цим зручним випадком, щоб вимовити триваліше, років на дев'ять, перемир'я, протягом якого зобов'язався виплачувати щорічну данину. Південну частину імперії Карла він залишив напризволяще і ворогів, щоб захистити від них Саксонію. Цим перемир'ям він скористався чудово: зібрав сильне військо і влаштував ряд укріплених пунктів, які зайняв гарнізонами і призначив в їх склад кожну дев'яту людину зі своїх службових людей, а решту вісьмох, з тієї ж черги, зобов'язав піклуватися про його утримання. Підтримуючи таким чином зв'язок з цими далеко висунутими укріпленнями, він сприяв тому, що багато хто з них потім перетворилися на міста, хоча спочатку це не передбачалося. Військо, зібране і навчене їм для боротьби проти угорців, він мав можливість випробувати в прикордонних війнах зі слов'янами, за які знову гаряче взявся в 928929 роках. У 928, за словами літописця, «при посередництві голоду, заліза та холоду», Генріх завоював місто полабських слов'ян Бранібор, підкорив і ще 2-3 найближчих племені і серед них побудував укріплення, на місці якого згодом виникло місто Мейсен. У наступному році він проник далі на південь, в Чехію, де король чи герцог тих місць, що правив в місті Празі, визнав його верховенство над собою. Однак незабаром після цього, під час облоги Генріхом слов'янського міста Ленцем на Ельбі, відбулося загальне повстання слов'ян, що жили між Ельбою і Одером. Королю вдалося відбити і розбити слов'янське військо, що підступало на виручку міста, після чого слов'янські племена визнали себе переможеними і стали платити йому данину (929). У 932 році після завоювання фортеці Лебуса були обкладені даниною і лужичани.

Надгробна плита Генріха I Птахолова

Генріх терпляче вичекав час, коли скінчилося укладене з угорцями перемир'я. На великому народному зібранні в Ерфурті (932 рік) він переконався в тому, що вся Саксонія готова дати одностайну відсіч ворогові, і тому, коли угорські посли з'явилися за отриманням щорічного «подарунка», їм довелося повернутися додому з порожніми руками. Очікуване вторгнення угорців не забарилося — навесні 933 року вони з'явилися з великими силами, і тут довелося переконатися, як багато зробив завбачливий Генріх для запобігання цієї небезпеки — одна орда хижаків у південній Саксонії потерпіла від саксів і тюрінгців жорстокої поразки; голод і холод довершили її загибель; та угорських бранців не пощадили. Проти іншої орди, яка наступала в східній Тюрінгії, що становила головний загін угорського війська, король виступив сам і поблизу містечка Ріад 15 березня 933 зійшовся з нею. Але битви не сталося: угорці втекли, тільки побачивши королівське військо. Їх табір дістався до рук воїнів Генріха, причому було звільнено безліч бранців, і вся країна зітхнула вільно. З великою радістю всі взялися за відновлення зруйнованих угорцями церков і монастирів, оскільки тепер можна було надовго заспокоїтися і не побоюватися їх нападу.

Останні роки правління[ред.ред. код]

У 934 Генріх здійснив похід проти данців. Він змусив їх короля Горма укласти мир. Крім того, Генріх організував 2 марки і огородив кордон від вторгнення слов'ян і угорців.

Відукінд повідомляє, що Генріх мав намір зробити похід до Італії, але йому завадила раптова смерть. Перед смертю Генріх скликав з'їзд князів у Ерфурті і назвав своїм наступником сина Оттона. Помер Генріх 2 липня 936 в своєму пфальці Мемлебен і був похований в заснованому і зміцненому ним Кведлінбурзі (див. Кведлінбурзьке абатство).

Шлюби і діти[ред.ред. код]

    • Танкмар (907/909 — 28 липня 938), позбавлений батьком спадщини.

Предки Генріха I Птахолова[ред.ред. код]

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Бруно (Брунхард)
граф у Вестфалії
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Людольф (бл. 805 - 864/866)
герцог Саксонії
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Гізелла фон Верле
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Оттон IЯсновельможний (бл. 836 - 912)
герцог Саксонії
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Біллунг
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Ода
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Еда
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Генріх IПтахолов
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Поппо I (пом. 839/841)
граф у Грапфельді
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Генріх Франконський (пом. 886)
маркіз Нейстрії
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Гедвіга Франконська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Унрош II
граф у Тернуа
 
 
 
 
 
 
 
Ебергард (бл. 810 - 866)
маркграф і герцог Фріульський
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Інгельтруда Паризька
 
 
 
 
 
 
 
Інгельтруда Фріульська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Людовик I Благочестивий (788-840)
імператор Заходу
 
 
 
 
 
 
 
Гізелла (819/822 - 874)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Юдиф Баварська (805-843)
 
 
 
 
 
 

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Балакін В. Д.: Творці Священної Римської імперії 39-40с.
  2. Foundation for Medieval Genealogy: HEINRICH I.
  3. Бульст-Тиле Мария Луиза, Йордан Карл, Флекенштейн Йозеф. Священная Римская империя: эпоха становления. — С. 27.
  4. а б Балакин В. Д. Творцы Священной Римской империи. — С. 40.
  5. а б Балакин В. Д. Творцы Священной Римской империи. — С. 42-45.
  6. Бульст-Тиле Мария Луиза, Йордан Карл, Флекенштейн Йозеф. Священная Римская империя: эпоха становления. — С. 22.
  7. Видукинд Корвейский. Деяния саксов, кн. I, 25-26. — С. 141-142.
  8. Адальберт. Продовження хроніки Регіна з Прюма, 919 і 920 рік.
  9. Лиутпранд. Антаподосис, кн. II, 20. — С. 41.
  10. Балакин В. Д. Творцы Священной Римской империи. — С. 29-30, 45.
  11. Егер О. Всемирная история: в 4 томах. — Т. 2: Средние века С. 131.
  12. а б в г д е ж Балакин В. Д. Творцы Священной Римской империи. — С. 45-48.
  13. Видукинд Корвейский. Деяния саксов, кн. I, прим. 253. — С. 142.
  14. Видукинд Корвейский. Деяния саксов, кн. I, 27. — С. 142.
  15. Титмар Мерзебургский. Хроника, кн. I, 26 (15). — С. 15.
  16. Лиутпранд. Антаподосис, кн. II, 21-23. — С. 41-42.
  17. Пиренн А. Средневековые города Бельгии. — С. 36 -37.
  18. Пиренн А. Средневековые города Бельгии. — С. 43-45.
  19. Бульст-Тиле Мария Луиза, Йордан Карл, Флекенштейн Йозеф. Священная Римская империя: эпоха становления. — С. 19-20.
  20. а б в Бульст-Тиле Мария Луиза, Йордан Карл, Флекенштейн Йозеф. Священная Римская империя: эпоха становления. — С. 34-36.
  21. а б в г Балакин В. Д. Творцы Священной Римской империи. — С. 48-52.
  22. а б Егер О. Всемирная история: в 4 томах. — Т. 2: Средние века С. 131-135.
  23. Флодоард. Анналы, 925 //.

Література[ред.ред. код]

Першоджерела
  • Адальберт. Продовження хроніки Регіна з Прюма 8 Darmstadt: (1977).
  • Видукинд Корвейский. Деяния саксов = Res Gestae Saxonicarum. — М.: Наука, 1975. — (Памятники средневековой истории народов центральной и восточной Европы).(рос.)
  • Лиутпранд Кремонский. Антаподосис; Книга об Оттоне; Отчет о посольстве в Константинополь / Перевод с лат. и комментарии И. В. Дьяконова. — М.: «SPSL» — «Русская панорама», 2006. — 192 с. — (MEDIÆVALIA: средневековые литературные памятники и источники). — 1 200 прим. — ISBN 5-93165-160-8(рос.)
  • Титмар Мерзебургский. Хроника / Пер. с лат. И. В. Дьяконова. — 2-е издание, исправленное. — М.: SPSL — «Русская панорама», 2009. — 254 с. — 1 500 прим. — ISBN 978-5-93165-222-1(рос.)
  • Флодоард. Анналы. // Рихер Реймский. История. / Пер. с лат., сост., коммент. и указ. А. В. Тарасовой ; отв. ред. И. С. Филиппов. — М.: РОССПЭН, 1997. — ISBN 5-86004-074-1(рос.)
Дослідження
  • Балакин В. Д. Творцы Священной Римской империи. — М.: Молодая гвардия, 2004. — 356 с. — (Жизнь замечательных людей: Серия биографий; Вып. 1095 (895)). — 5000 прим. — ISBN 5-235-02660-8(рос.)
  • Бульст-Тиле Мария Луиза, Йордан Карл, Флекенштейн Йозеф. Священная Римская империя: эпоха становления / Пер. с нем. Дробинской К.Л., Неборской Л.Н. под редакцией Ермаченко И.О. — СПб.: Евразия, 2008. — 480 с. — 1000 прим. — ISBN 978-5-8071-310-9(рос.)
  • Егер О. Всемирная история: в 4 томах. — СПб.: Специальная литература, 1997. — Т. 2: Средние века. — 690 с. — 5 000 прим. — ISBN 5-87685-085-3
  • Пиренн А. Средневековые города Бельгии. — СПб.: Издательская группа «Евразия», 2001. — 512 с. — 2000 прим. — ISBN 5-8071-0093-X(рос.)

Посилання[ред.ред. код]