Слов'яни
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Слов'яни — східна група індоєвропейських народів, які розмовляють слов'янськими мовами.
Зміст |
[ред.] Етимологія
Термін «слов'яни» загальноприйнятої етимології не має[1]. Існують кілька версій походження етноніму «слов'яни»:
- Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного слов'янського племені, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведені конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, імовірно, це назва ріки; порівн. Славутич (Дніпро); назви рік Слуя, сюди ж польські назви рік Sɫawa, Sɫawica, сербське Славница. Ці гідроніми походять до індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати» [1][2]. Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась при цьому від гідроніма[3].
- Часто етимологію самоназви зв'язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов'яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов'янського (тобто іншомовних племен) — нѣмьци «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Ця етимологія відкидалась багатьма авторами через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов'язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями[2]. Зі славістів XX століття її захищав Р. О. Якобсон[3].
- Етимологія самоназви походить до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто зустрічається в різних уживаннях у значенні виражень «слава» й «популярність». У такий спосіб слов'яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких говорить поголоска, про яких йде слава[4]. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов'янською є саме огласовка з -о-, у той час як огласовка з -а- є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI—XVII в.[2]; крім того, вірно й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.
- Назва пов'язана зі slaṷos — народ, порівн. грецьке λᾱός; прихильниками цієї точки зору були Й. Ю. Міккола[2] та С. Б. Бернштейн[3].
- Писемні пам'ятки з VI століття стійко говорять про словен (словѣне) і про словенську (словѣньской) землі, вагомих ратних досягненнях слов'ян, особливо на землях Візантії, де слов'яни, імовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що пізніше був запозичений у європейських мовах у різних трансформаціях. У грецькій мові від їхньої племінної назви була утворена також назва раба (середньогрецьке σκλάβος, звідси пізнолат. sclavus, німецьке Sklave, тощо)[5][6][7] оскільки слов'янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об'єктом візантійської, германської й арабської работоргівлі; з давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були й надалі об'єктом експорту слов'янських князівств.
Даний етнонім як племінний закріпився в ході етногенезу словаків (трохи із іншим суфіксом), словенців, словінців. Етнонім «словєнє» як основний, крім цих народів, носили також ільменські словєнє — жителі Новгородської землі.
[ред.] Генеза
В середині 1 тисячоліття н. е. слов'янські племена ще не мали обєднуючо-загальної назви «слов'яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їх племена одержували окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venäja, на Заході — германські племена звали їх Венеди, Венеті (сьогодн.нім. Wenden), Візантійці звали східну групи словянських племен Анти, а південних подунайських слов'ян Склавіні, звідси назва перейшла до арабів — Скаліба (sqãliba). Оскільки в ранньому Середньовіччі Візантія була країна з найбільш розвиненою писемною культурою, візантійська (греко-латинська) назва Південних (Балканських) слов'янських племен згодом поширилась і на Східні та Західні слов'янські племена.
[ред.] Розселення
[ред.] Сучасність
Слов'яни займають близько 20 % території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги.
В наш час до західнослов'янської групи належать польська, верхньо- та нижньолужицька, чеська, словацька та мертві полабська й поморська мови.
У східнослов'янських племен, розташованих на території сучасної Білорусі, Росії та України, сформувалися білоруська, російська та українська мови.
До південнослов'янських — сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська мови.
Перші слов'янські літературні пам'ятки збереглися з XI ст.
Писемність на основі кирилиці та латинської графіки.
[ред.] Дивіться також
[ред.] Примітки
- ↑ а б Етимологічний словник української мови, 2006, т.5, стор. 307
- ↑ а б в г М. Фасмер. Этимологический словарь русского языка
- ↑ а б в О. Н. Трубачев. Дополнение к словарю Фасмера
- ↑ The American Heritage® Dictionary of the English Language: Fourth Edition. 2000
- ↑ Lexikon des Mittelalters. Artemis-Verlag: München-Zürich, 1980—2000. — Bd.7, S.2000-2003
- ↑ Der Grosse Brockhaus. Enzyklopädie. 16. Aufl. in 12 Bände — Bd. 10, S. 753—754
- ↑ Goehrke С. Friihzeit des Ostslaventums.:
[ред.] Джерела та література
 |
Ця стаття не містить посилань на джерела.
Ви можете допомогти поліпшити цю статтю, додавши посилання на надійні джерела. Матеріал без джерел може бути підданний сумніву та вилучений.
|
|
|
|
|---|---|
| Західні слов'яни | гуралі • кашуби • лужичани • моравцi • поляки • сілезці • словаки • чехи |
| Східні слов'яни | білоруси • росіяни • українці |
| Південні слов'яни | болгари • босняки • македонці • серби (ґоранцi ) • словенці • хорвати (бунєвцi • шокцi) • чорногорці |
