Параджанов Сергій Йосипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Сергій Йосипович Параджанов (вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան Саркіс Говсепі Параджанян; 9 січня 1924(19240109), Тбілісі — 20 липня 1990, Єреван) — вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно).

Біографія[ред.ред. код]

Пам'ятник Сергію Параджанову на Батьківщині — в Тбілісі

Народився Сергій Параджанов у Тбілісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім'ї (сестри Рузанна й Аня). Батько — Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.

Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду — Йосип Параджанов — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.[1]

Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік.[2] У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».

У 1942–1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. В 1945 р. перевівся до Московської консерваторії в клас Ніни Дорліак. Паралельно до занять в консерваторії, в 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Закінчив ВДІК у 1951 р.

Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету.[1] 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А. Слісаренком).

Тіні забутих предків[ред.ред. код]

Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.

Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».

Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку і дав йому в глаз , дякуючи за цей шедевр.

Колір гранату[ред.ред. код]

«Колір гранату»

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір гранату» («Саят-нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу.

Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір гранату», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури.

Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне».

І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився змонтовувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Арменфільму», і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії.[3]

Переслідування і арешти[ред.ред. код]

У 1965–1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески»[4]. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.

В 1971 повернувся у Київ. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени.

Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація урок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.[1]

Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».

Останні роки[ред.ред. код]

Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з фільмом «Ашик-керіб» побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми „Ашик-керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл.[5]

Смерть прийшла до нього тоді, коли в Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь».[6] Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.

Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено в Москві, але стан Сергія Йосиповича не покращився. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.

Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном й іншими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.[2]

Творчість[ред.ред. код]

Фільмографія[ред.ред. код]

Сценарії[ред.ред. код]

Художник-постановник[ред.ред. код]

Художник по костюмах[ред.ред. код]

Композитор[ред.ред. код]

Персонаж[ред.ред. код]

  • 1968 Колір вірменської землі
  • 1987 Острів
  • 1989 Ашхарумс
  • 1990 Я — Сергій Параджанов
  • 1991 Бобо
  • 1992 Параджанов. Остання весна
  • 1995 Параджанов. Останній колаж
  • 1997 Дім Параджанова
  • 1998 Параджанов
  • 1998 Ніч в музеї Параджанова
  • 2004 Я помер у дитинстві
  • 2004 Небезпечно вільна людина

Факти[ред.ред. код]

  • 2004 рік був проголошений ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова.
  • На честь Маестро названа зірка. В Росії існує кіностудія «Параджанов фільм», директором і генеральним продюсером якого є кінокритик і драматург Семенцова-Огієвська Марія Борисівна.
  • Існував Міжнародний комітет з визволення Параджанова, яким керував Луї Арагон.
  • В одній з колоній Параджанов відкрив школу живопису.
  • В'язень Параджанов рідко отримував листи від численних друзів, приятелів і учнів. Зате регулярно приходили міжнародні депеші від якогось Ф. Фелліні. Зміст депеш: «Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся».
  • У в'язниці Параджанов збирав кришки з фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він пресував їх у медальйон і гвіздком робив портрет Пушкіна. Один із таких медальйонів він подарував Тоніно Гуеррі. Тоніно відлив медальйон в сріблі і подарував своєму другу Федеріко Фелліні. Друзі створили приз на честь Параджанова і назвали його «Амаркорд», яким нагороджують за найкращий фільм на фестивалі в Ріміні. Першим отримав нагороду Георгій Данелія, кінорежисер, друг Параджанова, за картину «Настя».
  • Одного разу Параджанов подарував антикварний меблевий гарнітур людині, яка надіслала йому у в'язницю торта.
  • Ів Сен-Лоран якось запросив Маестро до Парижу. Але влада не дозволила: чи вистачить у кутюр'є площі, щоб розмістити всесвітню персону — геніального режисера? Не факт. Сен-Лоран відповів: маю 578 метрів корисної житлоплощі. Все одно не пустили — вже без причини. Через рік Ів прибув до Москви. І Параджанов на його честь створив фантастичний альбом колажів, де Сен-Лоран живе дивовижним життям. Цей альбом Параджанов передав своєму другу Іву Сен-Лорану. На що той зазначив: «Божественно! Ні на що не схоже. Браво, геній!».
  • Одного разу Параджанов надіслав телеграму: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я — єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, наполегливо прошу відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кордон, може, стану родоначальником в іранському кіно. Параджанов».
  • Сергій Йосипович не відпускав додому друзів, поки вони не подивляться фільм Андрія Тарковського «Іванове дитинство». Своїй прихильниці Лілі Брік (а було їй під 80 років) до 8 Березня Параджанов надіслав букет із колючого дроту і власних шкарпеток.
  • Параджанов мріяв поїхати до Берліну, але не для участі в престижному кінофестивалі, а тому, що хотів розшукати на барахолці чашку Гітлера.
  • Ходив Мюнхеном в халаті і торгувався в кожній антикварній лавці, відкладаючи товар до приїзду Ів Сен-Лорана або Франсуази Саган, які, начебто, повинні приїхати і заплатити за нього, і безбожно при цьому запізнювався на всі церемонії вручення нагород.
  • Шляхом Сергія Параджанова пішов тільки один з його родичів — його племінник Георгій Параджанов. Він зняв короткометражний фільм «Всі пішли…», який був відмічений тим самим медальйоном Параджанова на фестивалі в Ріміні[7]
  • Племінникові Георгію, щоб він зрозумів, що таке радянська в'язниця, він привіз коробку з-під сірників, повну вошей.
  • Одного разу у в'язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: «Засуджений, працюєте без вогника!» Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу — так і став підмітати — «з вогником».[8]

Пам'ять[ред.ред. код]

Про С. Параджанова знято фільми

1990 — «Я — Сергій Параджанов» (автор — Церетелі Кора).
2013 — «Параджанов», режисери — Серж Аведікян, Олена Фетисова. Стрічка номінується на «Оскар» у номінації «Фільм іноземною мовою» від України. [9]

23 липня 1997 року в Києві врочисто відкрито пам'ятник Параджанову.

На честь митця названо астероїд 3963 Параджанов.

Цитати[ред.ред. код]

  • Найстрашніше — проґавити прекрасне!
  • Мені все життя щастило в тому сенсі, що ніколи не виходило зберігати фільми в тому вигляді, в якому я їх робив.
  • Мною все життя рухає заздрість. Я заздрив красивим — і став привабливим, я заздрив розумним — і став несподіваним.
  • Глядач часто йде від мене під час перегляду і я лишаюся один у залі. Але він звикне…

Відомі особистості про Параджанова[ред.ред. код]

  • Він був передовсім яскравою, надзвичайно яскравою індивідуальністю. А кінорежисура — це похідне, один із проявів його густовимірного буття. І. Драч
  • Можливо це тому, що окрім кінематографічної мови, запропонованої Гріффітом та Ейзенштейном, кіносвіт не відкрив чогось революційно нового до появи стрічки «Колір граната» Параджанова, якщо не вважати невизнану кіномову фільму Бунюеля «Андалузький пес». Михайло Вартанов[10].
  • Він довго вживався, придивлявся, пробував. Не виходило. Брався і за те, і за це, а воно не виходило. Не вийшло з «Першим хлопцем», не вийшло з «Українською рапсодією», з «Квіткою на камені». Але вийшло з «Тінями забутих предків». Через що? Не в останню чергу через те, що Сергій Параджанов знайшов спільний знаменник з українською (гуцульською) культурою, відшукав те, що ріднило, єднало його душу з душею героїв. Це — гори. Він збагнув несподівано для себе, що гуцули — такі ж самі горці, горяни, верховинці, як і він, з походження кавказець. Усвідомлення цього факту перевтілило й пересотворило митця. Власне, він так і знімав «Тіні забутих предків» — як фільм про споконвічних горян, запросивши в картину гуцула Івана Миколайчука, осетинку Тетяну Бестаєву, грузина Спартака Багашвілі, вірменина Леоніда Єнгібарова… Л. Черватенко
  • Непоставлених фільмів у Параджанова більше, ніж у будь-якого іншого режисера. Лише під час арешту зникло сімнадцять сценаріїв, підготовлених до зйомок і відкинутих можновладцями. І ще близько сотні були винесені ним з ув'язнення, але вони існували лише… в його голові. Ю. Іллєнко
  • Він справді все вмів, як той деміург. Намалювати, змайструвати декорацію, пошити костюм, написати (наспівати) сценарій, загримувати, вибрати актора, поставити сценічний танок, розвести мізансцену, закомпонувати кадр — буквально й абсолютно все. Так само він годен був гарно промовляти з трибуни, готувати їжу, приймати гостей, кохати, дружити, ворогувати, обмінюватись антикваріатом, торгуватись, виголошувати надгробні плачі і застольні тости, воювати, хитрувавати і т. д. і т. д. Артистизм, безперечно, визначальна риса таланту Параджанова. І разом із тим його шлях у Мистецтво не був ані прямим, ані легким. І розуміння кінематографа непросто далося йому: «Не повіриш, — звірявся він, — але я радію, я щасливий, що не одразу у мене вийшло. Що я зіпсував п'ять картин, поки щось почало відбуватися на плівці. Але таким чином я принаймні второпав, де шукати в собі самому Впевненість і Майстерність». Л. Черватенко
  • Зі смертю Параджанова світ кіно втратив одного зі своїх чарівників. Федеріко Фелліні, Тоніно Гуерра, Бернардо Бертолуччі[11].
  • У храмі кіно є зображення, світло і реальність, Сергій Параджанов був майстром і господарем цього храму… Жан-Люк Годар[12].
  • «Колір граната» Параджанова, на мій погляд одного з найкращих режисерів сучасності, вражає довершеністю краси… Мікеланджело Антоніоні[13].
  • Параджанов був великим гуманістом. Його мрією було возз'єднання всіх людей. Його мистецтво чудесне, бо це послання у майбутнє. Робер Осейн
  • У мене вдома на стіні висить невеликий колаж, зроблений руками Сергія Параджанова. Він зробив його, коли сидів в тюрмі. Я відправив йому туди книгу «Вітражних справ майстер», а у відповідь Параджанов передав мені цей колаж. Ну що могло бути у руках в'язня? — дріт, сухе листя, випадкова квітка. Але для мене ця річ безмежно дорога. Андрій Вознесенський
  • Він пройшов крізь шумний натовп людей, повз багатьох з нас, тих, що не зуміли зрозуміти і оцінити його, пішов у вічність, самотній і недосяжний, залишаючи золоті сліди свого мистецтва, яке ми, сучасники, тільки починаємо відкривати. Кора Церетелі
  • Параджанов — рідкісний людський тип, який належить не лише Україні, не лише вірменському чи грузинському кінематографу. Це людина, яка належить світу, світовій культурі… Скільки б і як би ми не жили — ніколи нам не забути цю дивовижну, цю яскраву квітку, яка була серед нас, яка дуже багато залишила для нашого життя, для мистецтва. Іван Драч
  • На мій погляд, у своїх колажах Параджанов розкрився і висловив себе повніше, ніж у кіно. Ніяких цензорів і редакторів. Серед тисяч його колажів є кілька справжніх шедеврів. Багато хто називав і називають його генієм; я так про нього ніколи не говорив — я називав його «явищем природи». Стихійним, нез'ясовним, непізнаваним до кінця. Роман Балаян
  • Кінорежисери використовують інші види мистецтв для створення кіно — в цьому могутність і привілей кіномистецтва. Параджанов, будучи унікальним режисером XX століття, використовував своє кіно, створюючи неповторне мистецтво великого художника. Борис Єгіазарян

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]