Портсмутський мирний договір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Російські та японські делегати на Портсмутській конференції.

Портсмутський мирний договір (яп. ポーツマス条約, 日露講和条約) — договір, укладений 5 вересня 1905 року між Російською Імперією і Японською Імперією, що завершив російсько-японську війну 19041905 років.

Мирна конференція в Портсмуті (США, штат Нью-Гемпшир) відкрилася 21 серпня (9 серпня за старим стилем) 1905 року, мала 12 офіційних засідань і закрилася, закінчивши свою роботу 5 вересня (23 серпня) 1905 року підписанням договору про мир і двох додаткових статей до нього.

На конференції японську делегацію очолював міністр закордонних справ Комура Дзютаро і посол у США Такахіра Коґоро, а російську — голова ради міністрів Вітте Сергій Юлійович і посол у США Розен Роман Романович.

Передумови[ред.ред. код]

Незважаючи на військові успіхи, Японія була виснажена у війні, тому японський уряд починаючи з липня 1904 неодноразово намагався через Великобританію, Німеччину і США схилити Росію до переговорів. Цього ж домагалася дипломатія Великобританії, Франції і США, які боялися ослаблення Росії, посилення позицій Німеччини в Європі і Японії на Далекому Сході.

Перша спроба була зроблена японським послом у Великобританії Хаясі в липні 1904 року і повторена ним же після падіння Порт-Артура через німецького дипломата Еккардштейна. При цьому з японської сторони була висунута умова, щоб офіційне прохання про мир було заявлено російською стороною. Російський уряд відкинув цю пропозицію.

Ініціативу у врегулюванні російсько-японських відносин виявила Франція у зв’язку з зацікавленістю в отриманні підтримки Росії через Марокканську кризу (1905). За згодою російського уряду 5 квітня 1905 року французький представник запропонував японському послу в Парижі Мотоно посередництво Франції, попередивши, що Росія погодиться на мирні переговори лише за умови виключення з вимог Японії пунктів про сплату контрибуції і поступки російських територій. 13 квітня Мотоно інформував французьку сторону про відмову прийняти ці російські умови.

У зв’язку з прояпонською позицією Теодора Рузвельта, яка надавала Японії величезну фінансову підтримку, японська сторона звернулася за сприянням до США. 18 квітня 1905 року японський посол у США Коґоро Такахіра попросив Рузвельта виступити з пропозицією про мир. Як попередню вимогу американської сторони Рузвельт поставив перед Японією умову — дотримуватись в Китаї принципу «відкритих дверей» і евакуювати після закінчення війни свої сили з Маньчжурії. Японія дала необхідні зобов’язання нотою від 24 квітня 1905 року.

Царський уряд, який відмовлявся до цього йти на поступки, після розгрому російської ескадри в Цусімській битві, прагнучи розв’язати собі руки для боротьби з революцією, яка почалася в Росії, прийняв пропозицію Рузвельта про переговори в Портсмуті, спробувавши при цьому заручитися підтримкою Німеччини (Бйоркський договір). Коли Рузвельт на прохання японського уряду виступив із пропозицією «від свого імені і зі своєї ініціативи» про організацію мирних переговорів, Микола II цю пропозицію прийняв виходячи з позиції «внутрішній добробут важливіший за перемогу».

У ході підготовки до мирних переговорів Японія домовилася про підтримку з боку Великобританії і США. У січні 1905 року Рузвельт і посол Великобританії Дюранд домовилися про передачу Порт-Артуру і Ляодунського півострова Японії. США (секретна японсько-американська угода Кацура-Тафта) і Великобританія (другий англо-японський союзний договір 1905 року) заздалегідь визнали права Японії на Корею.

Портсмутська мирна конференція[ред.ред. код]

Неві Ярд — місце проведення Портсмутської мирної конференції

9 серпня 1905 року відбулася попередня нарада уповноважених представників Росії і Японії в Неві-Ярді. Справа обмежилася лише коротким обміном думок, у результаті якого була вироблена схема майбутньої роботи конференції.[1]

Перша декада конференції проходила з 9 по 18 серпня 1905 року.[2] Обидві сторони виступали без посередників. Перше офіційне засідання відбулося 9 серпня 1905 року. Це була російсько-японська зустріч без участі американців. Барон Комура через секретаря дав знати росіянам, що японська делегація готова почати переговори. Він передав Вітте листок з японськими умовами миру. У наданому Комурою поштовому листі зазначалось 12 умов[2]:

  1. Передача Кореї під повний контроль Японії.
  2. Евакуація російських військ з Маньчжурії.
  3. Передача оренди Ляодунського півострова Японії. Замість цього повертаються Китаю всі окуповані нею частини Маньчжурії.
  4. Китай має право на розвиток торгівлі і промисловості без втручання Росії і Японії.
  5. Острів Сахалін (Карафуто) і всі прилеглі острови передаються Японії.
  6. Оренда Порт-Артуру, Таліену (Дальнього) і прилеглих територій передається Японії.
  7. Залізниця між Харбіном і Порт-Артуром передається Японії.
  8. Росія має право експлуатувати КВЖД лише в промислових цілях.
  9. Росія відшкодовує Японії витрати на війну.
  10. Усі військові кораблі Росії, пошкоджені в бою чи ті, що шукали притулок у нейтральних водах, повинні бути передані Японії.
  11. Обмеження морських повноважень Росії в далекосхідних водах.
  12. Необмежений рибний промисел Японії у водах Японського, Охотського і Берингового морів.

На другому офіційному засіданні конференції 13 серпня 1905 року Вітте передав відповідь на японські вимоги[3]. На подальших засіданнях йшло обговорення кожного пункту до повного узгодження між сторонами. Потім рішення заносилося до протоколу. Так пункт 1 був занесений до протоколу з одним виправленням: «заходи, які Японія вважатиме за необхідне вживати в Кореї, будуть застосовані за згодою уряду Кореї».[4] Після цього було обговорено пункти 2 і 3, що були прийняті й остаточно затверджені. Потім перейшли до обговорення пункту 5 про Сахалін. Микола Ⅱ телеграфував Вітте: «про поступку острова Сахаліну не може бути і мови, російський народ не простив би мені поступки і п’яді землі ворогу, та й совість моя так само». Після двогодинних суперечок з повною визначеністю з’ясувалося, що угода за цим пунктом недосяжна. Було вирішено перейти до пункту 6. Ляодунський півострів разом з Порт-Артуром був переданий Японії, але з виправленням Вітте: Японія не буде користуватися островом зі стратегічними цілями і це володіння не послужить загрозою Уссурійському краю. Пункти 7 і 8 Микола Ⅱ вважав «неприйнятними», а в російській «відповіді» японцям пункт 7 був прийнятий «в принципі», пункт 8 «не викликав заперечень». Обговорення пункту 9 Вітте описував так: «Японці, очевидно, найбільше бажають грошей, що видно із сьогоднішніх суперечок про пункт 9…».

Сергій Вітте — голова російської делегації на переговорах
Комура Дзютаро — голова японської делегації на переговорах

Росія відхилила вимоги Японії щодо Сахаліну, інтернованих суден, обмеження російських морських сил на Далекому Сході і про контрибуцію. Була дана згода лише на компенсацію Японії витрат на утримання військовополонених. У зв’язку з твердою позицією російської делегації, яка заявила на першому засіданні, що «на конференції немає ні переможців, ні переможених», конференція опинилася на межі провалу. Опинившись перед перспективою продовження війни Японія 18 серпня 1905 року відмовилася від пунктів 9, 10, 11 (вимог обмеження морських сил, видачі інтернованих судів і сплати контрибуції) за умови згоди Росії прийняти її пропозицію по пункту 5 (передачі складу Японії південної частини Сахаліну і сплати 1,2 мільярдів єн за повернення північної частини Сахаліну Росії). На цьому 1-ша декада мирної конференції була закінчена, яка чітко показала, що найдискусійнішим і проблемним стало територіальне питання, що і визначило характер взаємин сторін у майбутньому.

Однак затягування переговорів в Портсмуті однаково непокоїло і Токіо і Санкт-Петербург. Під час аудієнції американського посла в Росії Майєра у імператора, Микола Ⅱ відзначив, що готовий пришвидшити підписання мирного договору поступкою японцям південної частини острова Сахалін. Подробиці цієї бесіди стали відомі в Токіо. Японській делегації в Портсмуті була надіслана телеграма з наказом відстрочити останнє засідання делегацій двох сторін на один день. Після довгої наради прем’єр-міністр Кацура і віце-міністр надіслали японській делегації нові інструкції.[5]

Друга декада конференції тривала з 19 по 29 серпня, але вже в присутності президента США Теодора Рузвельта.[6] Було знову підняте питання щодо пункту 5. Японська делегація зробила наступну заяву: «Імперський уряд вирішив в знак свого миролюбства відмовитись від домагань на весь Сахалін і робить останню поступку, задовольнившись південною половиною острова». Комура запропонував «розділити Сахалін по 50 паралелі: одна половина Росії, інша — Японії, вимагав не вживати заходів, що перешкоджають вільному плаванню в Татарській протоці і протоці Лаперуза, сплати Росією за північну половину Сахаліну 1,2 мільярди єн». Хоч війна коштувала Японії 2 млрд єн, але було домовлено скоротити суму, прийнявши до уваги «розладнані фінанси Росії». Вітте відповів, що Росія погодиться «на їхню пропозицію розподілу Сахаліну з вільними протоками, але без усякої винагороди», попередивши їх, що ні на які подальші поступки він не піде. З американської сторони пішов тиск на Росію з метою змусити неї прийняти умови Японії, але Вітте був твердий у відстоюванні російської позиції. Не домігшись поступки від Росії Рузвельт настійно радив японській стороні не продовжувати війну через контрибуцію. Комура заявив про згоду «залишити у володінні Росії північну частину Сахаліну без усякого відшкодування, але за умови, що кордон між обома частинами острова пройде по 50° північної широти і що застереження про військові заходи, що містяться в російському повідомленні, як і зобов’язання гарантувати свободу плавання в протоках Лаперуза і Татарській будуть взаємні». Вітте зазначив, що детальне розмежування острова Сахалін, відповідніше обрисам місцевості, варто було б зробити на місці спеціальною комісією. Оскільки Комура відповів, що він розділяє цей погляд про Сахалін, питання було врегульовано, і секретарям було доручено скласти редакцію пункту 5. Дипломатично на цьому з війною було покінчено.[7]

Протокол про перемир’я був підписаний уповноваженими 1 вересня 1905 року тільки після того, як до 29 серпня переговори привели сторони до угоди за всіма спірними пунктами. Портсмутский мирний договір складався з 15 статей. Відповідно до договору Росія визнавала Корею сферою японського впливу, поступалась Японії орендним правом на Ляодунський півострів з Порт-Артуром і Талієном (Дальнім) і частиною ЮМЖД від Порт-Артуру до Чанчуня (Куаньченцзи) і територій та вод, які прилягали, за умови, що права власності російських підданих на цій території будуть поважатись зі сторони Японії. Росія і Японія домовились повністю і одночасно евакуювати свої війська з Маньчжурії і «повернути у виключне управління Китаю в загальному об’ємі всі частини Маньчжурії», за винятком території, на яку поширювалась оренда Ляодунського півострова. Відповідно до статті 9 цього договору Росія поступалась Японії південною частиною острова Сахалін (до 50° північної широти) і острови, що прилягають до нього. Взаємно було домовлено не будувати на Сахаліні військових укріплень і не перешкоджати мореплаванню в Татарській протоці і протоці Лаперуза. Договір закріплював використання маньчжурських доріг обома сторонами «виключно в цілях комерційних і промислових, але аж ніяк не в цілях стратегічних». За договором Японія нав’язувала також Росії укладення риболовної конвенції, яка надавала японським підданим право рибної ловлі вздовж узбережжя російських володінь в Японському, Охотському і Беринговому морях. Сторони погодились також поновити торгові відносини і провести обмін військовополоненими. Також цей договір скасував дію союзного договору між Російською і Китайською імперіями від 1896 року, який передбачав військовий союз Росії і Китаю проти Японії у випадку агресії останньої, і російсько-китайської конвенції від 1898 року, яка надавала Росії право оренди Ляодунського півострова (і Порт-Артуру зокрема).

Наслідки[ред.ред. код]

Російські та японські делегати

У підсумку після укладення мирного договору Японія отримала панівне становище в Кореї і Південній Маньчжурії, що було використано пізніше японським імперіалізмом для нападу на Китай і російський Далекий Схід. Портсмутский мир позбавляв Росію виходу в Тихий океан. Втрата Південного Сахаліну ставила під загрозу зв’язок Владивостоку з Камчаткою і Чукоткою. Ці зв’язки могли бути в будь-який час порушені японцями. Російсько-японська війна закінчилася поразкою царату через економічну, політичну і військову відсталість Росії. У перемозі Японії велику роль зіграла допомога, яку надали їй такі найбільші капіталістичні держави як США і Великобританія.

Умови договору були значно ближче до російського, ніж японської програми миру, тому цей мирний договір був сприйнятий в японській громадськості як приниження, що викликало в Токіо масові безладдя.

Європейські держави і США були задоволені укладенням договору. Франція у зв’язку з німецькою загрозою прагнула залучити Росію до врегулювання Марокканської кризи. Великобританія після ослаблення позицій Росії на Далекому Сході розглядала її як можливого союзника проти Німеччини. Німеччина після укладення Бйоркського договору 1905 року сподівалася використовувати Росію у своїх цілях. США вважали, що домоглися своєї мети зупинити просування Росії на Далекому Сході, і в той же час зберегти Росію як противагу Японії.

При встановленні в 1925 р. радянсько-японських дипломатичних відносин уряд СРСР визнав Договір за умови, що СРСР не буде нести за нього політичної відповідальності. Японія систематично порушувала цей договір: в 1931 р. майже повністю окупувала Північно-Східний Китай (Маньчжурію), позбавило СРСР можливості нормально експлуатувати КВЖД, збудувала укріплення на Південному Сахаліні і на корейсько-радянському кордоні.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Романов Б. А. Очерки дипломатической истории Русско-японской войны. Москва-Ленинград,1955, с.494 .
  2. а б История Русско-японской войны 1904—1905 . М., 1977, с.518-520 .
  3. Романов Б. А. Очерки дипломатической истории русско-японской войны 1904—1905 . Москва-Ленинград, 1955, с.522
  4. Романов Б. А. Очерки дипломатической истории русско-японской войны 1904—1905 . Москва-Ленинград, 1955, с.523 .
  5. Шишов А. В. Неизвестные страницы русско-японской войны, Москва, 2004, с. 369
  6. Романов Б. А. Очерки дипломатической истории русско-японской войны 1904—1905 . Москва-Ленинград, 1955, с.563 .
  7. Романов Б. А. Очерки дипломатической истории русско-японской войны 1904—1905 . Москва-Ленинград, 1955, с.564

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Дипломатический словарь. Том Ⅱ. К-Р//Под ред. А. А. Громыко… М., «Наука», 1985 . (рос.)
  • История Русско-японской войны 1904—1905. Москва, 1977 . (рос.)
  • Романов Б. А. Очерки дипломатической истории Русско-японской войны. Москва-Ленинград,1955 . (рос.)
  • Шишов А. В. Неизвестные страницы русско-японской войны, Москва, 2004 . (рос.)
  • 吉村昭 『ポーツマスの旗』 (Йосімура Акіра. Портсмутські прапори) 新潮社、1979年 (яп.)
  • Geoffrey Jukes, The Russo-Japanese War 1904—1905, Osprey Publishing, Oxford, England 2002 (англ.)

Посилання[ред.ред. код]