Екстрадиція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Екстради́ція (видача затриманої особи) — форма міжнародної співпраці держав в боротьбі зі злочинністю. Полягає в арешті і передачі однією державою іншій (за запитом) особи, що підозрюється або обвинувачується в скоєнні злочину, або ж засудженого злочинця.

Правові засади[ред. | ред. код]

Як правило, видача здійснюється на підставі договору між відповідними державами. Це може бути або двосторонній договір, або багатостороння конвенція, учасниками якої повинні бути як запрошувана, так і та держава, що запрошує. Прикладом такої конвенції є Європейська конвенція про видачу 1957.

В принципі видача може здійснюватися і без договору, якщо це передбачається законодавством запрошуваної сторони.

Умови видачі злочинців[ред. | ред. код]

Видача злочинців — право держави, але не її обов'язок. Обов'язком вона стає лише за наявності двостороннього договору про взаємну правову допомогу у кримінальних справах.

Видача може здійснюватися лише відносно певних злочинів — як правило, їх список або критерії їх визначення (тяжкість покарання тощо)встановлюється в договорі. Традиційно повинне дотримуватися правило «подвійної підсудності», тобто злочин, за здійснення якого запрошується видача, повинен признаватися таким в законодавстві як як запрошувана, так і та сторона, що запрошує.

При цьому видачі можуть перешкодити наступні обставини:

  • відсутність міжнародно-правової норми, яка б зобов'язувала запитувану сторону здійснити видачу;
  • перебування особи в громадянстві (підданстві) запитуваної сторони;
  • надання особі статусу біженця, політичного притулку;
  • відсутність у законодавстві запитуваної сторони кримінального покарання за відповідні діяння, або збіг строків давності;
  • тяжка хвороба особи;
  • інші моменти.

Видача своїх громадян[ред. | ред. код]

Згідно зі світовою практикою, у більшості країн світу своїх громадян не видають. Цей принцип закріплений в конституціях багатьох держав, в тому числі у Конституції України.

Усі країни ЄС мають між собою правові угоди, що дозволяють видачу своїх громадян. Велика Британія, згідно з Актом про екстрадицію 2003, зобов'язана видавати у тому числі і своїх громадян в ряд держав, з якими вона має відповідні міжурядові угоди.[1] Аналогічна ситуація в США.

Процедура видачі[ред. | ред. код]

Екстрадиція Віктора Бута (посередині) до США. 16.11.2010

Процедура видачі починається зі скерування запиту однією державою до іншої. Зазвичай передбачається складання запиту або на мові сторони запиту, або на одній з мов міжнародного спілкування (англійська, французька — залежно від вимоги сторони запиту). Запити передаються або через міністерства закордонних справ, або безпосередньо через правоохоронні органи (міністерства внутрішніх справ, юстиції, прокуратури тощо).

У разі затримання передбачуваного злочинця в запрошуваній державі починається судова процедура. Роль суддей — підтвердити юридичну обґрунтованість запиту і дотримання всіх відповідних вимог. Якщо суд відхиляє запит, процедура припиняється. Якщо ж суд підтверджує можливість видачі, рішення ухвалюється адміністративними органами. Вважається, що остаточне рішення про видачу особи має політичний характер.

Сучасні тенденції[ред. | ред. код]

У сучасному міжнародному праві спостерігається тенденція спрощення процедури видачі. Зокрема, йде мова про пом'якшення вимог «подвійної підсудності», скорочення числа підстав відмови у видачі, скороченні ролі адміністративних органів. Гальмом в цьому процесі є неготовність держав беззастережно визнавати видані в інших країнах ордери на арешт зважаючи на відмінність судових систем, а деколи і недовіри один до одного.

Найбільшого прогресу в спрощенні видачі добилися країни-члени Європейського союзу, які ввели у відносинах між собою так званий «Європейський ордер на арешт». Фактично він припускає автоматичного виконання запиту про передачу передбачуваного злочинця, без перевірки цього запиту з погляду змісту.

Видача і передача[ред. | ред. код]

З видачею часто ототожнюють інші види міжнародної правової допомоги, зокрема, ті, які офіційно називаються «передачею». Зокрема:

  • передача особи міжнародному судовому органу (такому, як Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії або Міжнародний кримінальний суд).
  • передача засуджених (для відбування покарання в іншій державі, ніж те, в якому ухвалений вирок). Саме ця процедура була застосована в 2007 при передачі Лівією Болгарії групи болгарських медсестер, засуджених до страти [1] [Архівовано 27 вересня 2007 у Wayback Machine.]. Аналогічна процедура використовувалася при передачі Росії співробітників російських спецслужб, засуджених в Катарі на довічний ув'язнення за теракт проти Зелімхана Яндарбієва. Домовленості про здійснення таких процедур часто передбачають, крім оповіщених формальних умов, також якісь умови політичного або фінансового характеру, які не розкриваються.
  • тимчасова передача особи, що перебуває під вартою або засудженого до позбавлення волі, для проведення слідчих дій в іншій державі.

Історія видачі[ред. | ред. код]

  • «І послали Ізраїлеві племена людей по всіх Веніяминових родах, говорячи: Що це за зло, що сталось між вами? А тепер давайте тих людей, розпусних синів, що в Ґів'ї, і ми повбиваємо їх, та й вигубимо зло з Ізраїля. Та не хотіли Веніяминові сини слухати голосу своїх братів, Ізраїлевих синів.» (Книга Суддів 20:12,13)
  • З історії Греції наводять приклад того, як афіняни погодилися видати македонському цареві Филипу всіх осіб, що зробили замах на його життя.
  • Ахейці загрожували Спарті порушенням союзу, якщо не будуть видані її громадяни, що зробили напад на одне з селищ.
  • В історії Риму посилаються на галлів, які вимагали видачі Фабія, що напав на них; і на аналогічну вимогу римлян стосовно Аннібала; а також на Катону, який вимагав видачі Цезаря германцям за те, що той почав з ними несправедливу війну.
  • З давніх часів до кінця XVII століття екстрадиція — рідкісне явище, застосовувалася в основному до політичних злочинців, єретиків, перебіжчиків.
  • У XVIII — першій половині XIX століття індустріалізація і поява нового вигляду транспорту викликали збільшення інтенсивності переміщення людей, що привело до проблем з пограбуваннями на залізницях, волоцюгами і міжнародними злочинами. Договори про видачу з’являлись великих кількостях між суміжними країнами і розповсюджувалися не тільки на дезертирів, але і на загальнодержавних злочинців (вбивць, злодіїв).
  • 18401943 — третій період в історії екстрадиції.
  • З 1943 — Друга світова війна показала необхідність посилати військових злочинців у країни, в яких були здійснені їх дії. Для цього вже в 1942 році союзники прийняли «Міжсоюзницьку заяву про покарання за військові злочини».

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. opsi.gov.uk Текст Акту про екстрадицію 2003. Архів оригіналу за 28 жовтня 2007. Процитовано 1 листопада 2007. 

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]