Смутний час

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сергій Іванов. В Смутний час.

Сму́тний ча́с — період історії Московського царства з 1604 року до 1613 року.

Смутний час розпочався з виступу Лжедмитрія I — самозванця, чиє походження та поява на історичній арені досі загадкові для істориків Росії. Він, удаючи з себе сина Івана Грозного, який чудом уникнув замаху, підготовленого регентом Борисом Годуновим, з'явився на польсько-московському кордоні з військом донських козаків та польських добровольців, хоч Сигізмунд III і не надав йому підтримки, загрожуючи руйнуванням у Московії всіх надбань нащадків Івана Калити.

Спершу Борис Годунов успішно тримався й намагався викрити самозванця в очах народу як ченця-розстригу, що переметнувся до латинян і пообіцяв придушити православ'я. Але самозванець знайшов підтримку серед народу, а коли Борис нагло помер, навіть знать на чолі з Василієм Шуйським залишила Борисового сина Федора і перейшла на бік Лжедимитрія (1605 р.). Федора вбили, і Лжедмитрій утвердився в Москві.

Невдоволена польськими манерами нового царя й заздрісна до впливовості його польського оточення вища знать виступила проти Лжедмитрія і вбила його. Змова спричинила різанину, в якій полягли тисячі козаків та польських прибічників убитого царя. Заколот являв собою спробу вищої знаті повернути собі владу, а її ватажок, Василій Шуйський, став царем (1606—1610).

Ян Матейко. «Представлення полоненого царя Василя Шуйського Сенату й Сигізмунду ІІІ у Варшаві 1611»

Нижчі верстви населення, однак, повстали проти царя, і суспільний лад опинився в небезпеці внаслідок нового повстання, очолюваного колишнім кріпаком Болотниковим. До повстанців пристало чимало представників знаті, невдоволених Шуйським. Москва опинилася в облозі й урятувалася лише через те, що знать, налякана жорстокостями своїх нових союзників, облишила їх. Це дозволило Шуйському здолати повстанців і позбутися їхнього ватажка Болотникова (1607 р.).

Але Смутна доба ще не скінчилася. На Заході з'явився новий Лжедмитрій II, таємнича постать, відома в російській історії як «вор», який зумів згуртувати навколо себе чимало ницих елементів — козаків, литовців та поляків. До нього пристали всі вороги Шуйського.

Побачивши, що з польського боку новий Лжедмитрій, який побрався з полькою — удовою першого Лжедмитрія, користувався підтримкою його політичних супротивників, Сигізмунд III пішов на домовленість із Шуйським. Та коли останній у скрутному становищі уклав угоду з ворожою Польщі Швецією, король вирішив прямо втрутитися у московські справи. Він, однак, відкинув слушну пораду свого талановитого гетьмана Жолкевського, що слід рушити просто на Москву та домагатися федерації Московії з Річчю Посполитою на ґрунті цілковитої поваги до московського релігійного та суспільного ладу. Натомість Сигізмунд під тиском литовської знаті розпочав облогу Смоленська, маючи на меті розширення своєї території та завоювання Московії.

Б. А. Чориков «Великий Князь Дмитро Пожарський звільняє Москву»

Задля цього він уклав угоду з деякими прибічниками «вора» і привернув на свій бік більшу частину війська останнього. Водночас, обіцяючи гарантувати в Московії свободу релігії, польський король прийняв пропозицію Філарета Романова та інших бояр щодо проголошення царем його сина Владислава. Коли Жолкевський розгромив московсько-шведське військо, відряджене для звільнення Смоленська від облоги, бояри усунули Шуйського й пообіцяли царство синові Сигізмунда за умови, що той прийме православ'я і правитиме лише разом з московським боярством. Здолавши рештки прибічників «вора», польське військо ввійшло до Москви.

Це видається апогеєм польського впливу в Московії та остаточним поворотом у відносинах між двома слов'янськими народами. Проте так тривало недовго. Сигізмунд III сам поклав край польським успіхам, наполягаючи, що замість сина слід обрати царем його самого, і що Смоленськ має відійти до Литви. Він навіть ув'язнив членів делегації від московського боярства, у тому числі Філарета Романова, незгодних з його намірами. Це розпалило серед бояр і народу, який боявся, що Сигізмунд збирається запровадити в Московії римо-католицизм, антипольські настрої. Після вбивства «вора» навіть його колишні прибічники, бояри та козаки, приєдналися до нового потужного народного руху, який став ширитися на Півночі та на Сході і перетворювався на релігійно-політичний хрестовий похід проти чужоземних зайд.

Першу невдалу спробу вигнати поляків із Москви було здійснено після захоплення Новгорода шведами, а Смоленська — поляками. Але завдяки ініціативі патріотів Мініна та князя Пожарського було створене нове народне військо. Польське військо, що прибуло на порятунок польській залозі Кремля, зазнало поразки, і з допомогою козаків Москва була звільнена (1612 р.). На початку наступного року Пожарський закликав усі міста Московського царства відрядити по десять представників на народні збори. Земський собор, який представляв усі верстви населення Московії крім невільного селянства, обрав царем молодого Михайла Романова (1613—1645), сина Філарета. На московському престолі утвердилася нова династія, яка царювала в Росії до 1917 року.

Джерела[ред.ред. код]