Іван IV Грозний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван IV Грозний
Kremlinpic4.jpg
Іван IV Грозний (парсуна кінця XVI - поч. XVII століття, т. зв. "Копенгагенський портрет" Івана Грозного [1]
Цар і великий князь всєя Русі
Початок правління: 1533 рік, 1576 рік
Кінець правління: 1575 рік, 1584 рік
Коронація: (вінчання на царство) 1547 рік
Інші титули: Великий князь
Попередник: самопроголошення, Симеон Бекбулатович
Наступник: Федір Іванович
Дата народження: 25 серпня 1530(1530-08-25)
Місце народження: с. Коломенське поблизу Москви
Дата смерті: 18 березня 1584(1584-03-18) (53 роки)
Місце смерті: Москва
Династія: суздальські Юрійовичі
Батько: Василь III
Мати: Олена Глинська

Іван IV Грозний (рос. Иван (Иоанн) IV Грозный) (* 25 серпня 1530, с. Коломенське поблизу Москви — † 18 березня 1584, Москва) — московський самодержець; титулувався як великий князь Московський і всєя Русі (1533–1547 рр.), Великий государ, Божиєю милістю цар і великий князь всєя Русі[2] (з 16 січня 1547 р. до 18 березня 1584 р., крім 1575–1576 рр., коли «великим князем всєя Русі» номінально був Симеон Бекбулатович).

Син великого князя московського Василя III та Олени Василівни Глинської. Увійшов в історію Росії як дуже суперечлива особистість: з одного боку — як реформатор і талановитий публіцист, автор блискучих літературних «послань» до різних діячів[3], а з іншого — як жорстокий тиран і людина з хворобливою психікою[4].

З кінця 1540-х років правив за участю Вибраної ради. За його правління почали скликати Земські собори, укладений Судебник 1550 року. Проведені реформи суду та управління, зокрема впроваджені елементи самоврядування на місцевому рівні (губна, земська і інші реформи). 1565 року. Після зради князя Курбського, запроваджена опричнина (комплекс адміністративних і військових заходів для посилення царської влади та знищення опозиції). При Іванові IV встановлені торгівельні зв'язки із Англією (1553)[5], заснована перша друкарня у Москві. Підкорені Казанське (1552) та Астраханське (1556) ханства. У 15581583 роках велася Лівонська війна за вихід до Балтійського моря і вперта боротьба проти протекторату кримського хана — нащадка золотоординських ханів із династії Чингізідів — Девлет I Ґерая (Московсько-кримська війна 1571–1572). Після несподіваної перемоги у Молодинській битві (1572) Московська держава здобула фактичну незалежність та укріпила за собою права на Казанське та Астраханське ханства, а також розпочала приєднання Сибірського царства (1581). Внутрішня політика Івана IV, після смуги невдач під час Лівонської війни, набула репресивного характеру щодо боярства і торгової верхівки. Багаторічна виснажлива війна на декілька фронтів призвела до посилення податкового тягара і селянської залежності.

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство і юність Івана[ред.ред. код]

Цар Іоанн Грозний та ієрей Сильвестр під час великої московської пожежі 24 червня 1547 року. Худ. П. Ф. Плешанов (1855)
Василь ІІІ благословляє сина перед кончиною (гравюра ХІХ ст.)

Після смерті батька трирічний Іван залишився під опікою матері, яка була його регентшою і померла в ніч з 3 на 4 квітня 1538 року [6]. Від 1538 до 1547 року - до повноліття царевича - тривало боярське правління. Іван зростав в обстановці палацових переворотів, боротьби за владу ворогуючих між собою боярських родів Шуйських та Бєльських. Вбивства, інтриги і насильство, що оточували його, сприяли розвитку його підозрілості, мстивості й жорстокості. Схильність знущатися над живими істотами проявилася у Івана вже в дитинстві, і щонайближчі схвалювали це.

В кінці грудня 1543 р. тринадцатилітній князь-сирота вперше показав свой норов - арештував одного из найвпливовіших бояр, князя Андрія Шуйського, та "велів його віддати псарям, і псарі взяша и убіша його, коли тягнули до тюрми". "І з того часу (зауважує літопис) почали бояри від государя страх мати" [7].

Одними із сильних юнацьких вражень царя були «велика пожежа» [8] і Московське повстання 1547 р. У вогні червневої пожежі загинуло 1700 людей. Тоді горів Кремль і різні церкви та монастирі [9]. До сімнадцятирічного віку Іван вже вчинив стільки страт і жорстокостей, що сприйняв спустошливу пожежу в Москві 1547 року як відплату за свої гріхи. У посланні до церковного собору 1551 р. він згадував: "Господь карав мене за гріхи то потопом, то мором, і все я не каявся; кінець-кінцем Бог послав великі пожежі: і ввійшов страх в душу мою, і трепет в кості мої, і збентежився дух мій" [10].

Столицею поповзли чутки, що в пожежі винуваті "лиходії" Глинські [11]. Після вбивства одного з Глинських, родича царя, бунтівники з'явилися у селі Воробйовому, де сховався великий князь, і зажадали видачі інших Глинських. З великими труднощами вдалося умовити натовп розійтися, переконавши його, що їх у Воробйовому немає. Ледве небезпека минула, цар наказав заарештувати головних змовників і стратити їх.

Вінчання на царство. Військові походи і державні реформи Івана IV[ред.ред. код]

Улюбленою ідеєю царя, усвідомленою вже в юності, стала думка про необмежену самодержавну владу. Ця ідея спиралася на створену за Василя III концепцію "Москви - Третього Риму", що стала ідеологічним підґрунтям московського самодержавства. Іван, зважаючи, що його бабуся по батькові Софія Палеолог була племінницею останнього візантійського імператора Костянтина ІХ Палеолога, вважав себе потомком римських імператорів. 16 січня 1547 в Успенському соборі Московського Кремля відбулося урочисте вінчання на царство великого князя Івана IV. На нього були покладені знаки царської гідності: хрест Животворящого Дерева, барми і шапка Мономаха. Царський титул дозволяв зайняти поважнішу позицію у дипломатичних зносинах із Західною Європою. Великокнязівський титул перекладали як «принц» чи навіть «великий герцог». Титул же «цар» або зовсім не перекладали, або перекладали як «імператор». Російський самодержець тим самим ставав врівень з єдиним у Європі імператором Священної Римської імперії.

Від 1549 правив разом з Вибраною радою (окольничий О. Ф. Адашев, митрополит Макарій, князь А. М. Курбський, протопоп Сильвестр). У тому ж 1549 р. засновано Посольський приказ, очолений І. М. Вісковатим; починає формуватися приказна система управління Московського царства. Іван IV провів ряд реформ, спрямованих на централізацію держави: земську реформу, губну реформу, перебудову армії. 1550 року прийнято новий Судебник Івана IV. 1549 року скликано перший Земський собор, 1551 — Стоглавий собор, що прийняв збірник рішень про церковне життя «Стоглав» [12].

Цар Іоанн IV відкриває перший Земський собор своєю покаянною промовою. Гравюра з рисунка К. В. Лебедева (1894)

У 1550–1551 Іван Грозний особисто брав участь у Казанських походах. 1552 року була підкорена Казань [13], потім Астраханське ханство (1556), в залежність від російського царя потрапили сибірський хан Єдігер і Ногай Великий. Від 1553 встановлюються торговельні відносини з Англією.

Лівонська війна і встановлення опричнини[ред.ред. код]

Докладніше: Лівонська війна
Докладніше: Опричнина

1558 Іван IV розпочав Лівонську війну за оволодіння узбережжям Балтійського моря. Спочатку військові дії розвивалися успішно для Москви. До 1560 армія Лівонського ордена була остаточно розгромлена, а сам Орден перестав існувати.

Тим часом у внутрішньому становищі країни відбулися серйозні зміни. Близько 1560 цар порвав з діячами Вибраної ради і наклав на них різні опали; особливо жорстоким до боярства цар став після несподіваної смерті цариці Анастасії (7/20 серпня 1560 р), підозрюючи, що її отруїли[14]. На думку деяких істориків, Сильвестр і Адашев, розуміючи, що Лівонська війна не обіцяє Росії успіху, безуспішно радили царю піти на угоду з ворогом. 1563 року російські війська оволоділи Полоцьком, на той час великою литовською фортецею. Цар особливо пишався цією перемогою, здобутою вже після розриву з Вибраною радою. Проте вже 1564 Росія зазнала серйозної поразки. Цар став шукати «винних», почалися опали і страти.

Іван IV дедалі більше переймався думкою про встановлення особистої диктатури. 1565 року він оголосив про введення в країні опричнини. Країна ділилася на дві частини: території, що не входили до опричнини, називалися Земщина, кожен опричник приносив клятву на вірність цареві і зобов'язувався не спілкуватися з земськими. Опричники вдягалися в чорний одяг, подібний до чернечого. Кінні опричники мали особливі знаки відмінності, до сідел чіплялися похмурі символи епохи: мітла — щоб вимітати зраду, і собачі голови — щоб вигризати зраду. За допомогою опричників, які були звільнені від судової відповідальності, Іван IV насильно конфісковував боярські вотчини, передаючи їх дворянам-опричникам. Страти і опали супроводжувалися терором і розбоєм серед населення. Значною подією опричнини був новгородський погром у січні-лютому 1570, приводом до якого стала підозра у бажанні Новгорода відійти до Литви. Цар особисто керував походом. Були пограбовані всі міста на шляху від Москви до Новгорода. Під час цього походу в грудні 1569 Малюта Скуратов задушив у тверському Отроч монастирі митрополита Пилипа, що намагався протистояти царю. Вважається, що число жертв у Новгороді, де тоді проживало не більше 30 тисяч чоловік, досягло 10-15 тисяч. Більшість істориків вважають, що 1572 року цар скасував опричнину. Свою роль відіграв напад на Москву 1571 року кримського хана Девлет-Гірея, що його опричницьке військо не змогло зупинити; були підпалені будівлі, вогонь перекинувся на Китай-город і Кремль.

Поділ країни згубно позначився на економіці держави. Величезне число земель було зруйноване і спустошене. 1581 року, з метою запобігти запустінню земель Іван запровадив заповідні літа — тимчасову заборону селянам йти від своїх господарів у Юріїв день, що сприяло утвердженню в Росії кріпосницьких відносин. Лівонська війна завершилася повною невдачею і втратою земель, що належали Московській державі. Об'єктивні підсумки царювання Іван Грозний міг побачити вже за життя: це був провал усіх внутрішньо- та зовнішньополітичних починань. Від 1578 цар перестав страчувати. Майже в цей же час він наказав скласти синодики (поминальні списки) страчених і розіслати по монастирях вклади на поминання їх душ; у заповіті 1579 р. каявся у скоєному.

Цар Іван Грозний просить ігумена Корнилія постригти його в ченці. Картина К. В. Лебедєва (1852-1916), олія на полотні.

Періоди покаяння і молитви змінювалися страшними нападами люті. Під час одного з таких нападів 9 листопада 1582 в Олександрійській слободі, заміській резиденції, цар випадково поранив свого сина Івана Івановича, потрапивши палицею із залізним наконечником йому в скроню, а через 11 днів той помер [15]. Смерть спадкоємця привела царя у відчай, оскільки інший його син, Федір Іванович, був нездатний керувати країною. Іван Грозний відправив в монастир великий внесок на поминання душі сина, навіть сам думав піти у монастир.

Особисте життя. Сім’я і діти Івана IV[ред.ред. код]

Точно невідома кількість дружин Івана Грозного, але, ймовірно, він був одружений вісім разів[16] (а якщо не брати до уваги його одноденний шлюб з княгинею Марією Долгорукою, то сім). Не рахуючи дітей, померлих у дитинстві, мав трьох синів. Від першого шлюбу з Анастасією Захар'їною-Кошкіною народилося двоє синів, Іван і Федір. Другою дружиною була дочка Кабардинського князя Марія Темрюківна. Третьою — Марфа Собакіна, несподівано померла через три тижні після весілля. За церковними правилами одружитися більше трьох разів заборонялося. У травні 1572 був скликаний церковний собор, щоб дозволити четвертий шлюб — з Анною Колтовською. Але в тому ж році вона була пострижена в черниці. П'ятою дружиною стала в 1575 Анна Васильчикова, померла в 1579, шостий, ймовірно, Василина Мелентьєва. Останній шлюб був укладений восени 1580 з Марією Нагою. 19 листопада 1582 народився третій син царя — Дмитро Іванович, який загинув у 1591 в Угличі.

Окрім того, Іван IV безрезультатно сватався до англійської королеви Єлизавети та її племінниці, дочки лорда Генрі, Мері Гастінґс [17].

Останні роки життя та підсумки правління Івана Грозного[ред.ред. код]

Сучасник Грозного лютеранський пастор Павло Одерборн (? - 1608) у написаному ним з розповідей німців, що були на службі або в полоні московського царя, політичному памфлеті «Життя Іоанна Васильовича, великого князя Московії» (1585 р.), характеризуючи абсолютистські московські порядки тих часів, писав, що государя, рівного Грозному за тиранією, за авторитетом, за силою влади, він не знав серед його сусідів [18]. Подібні спостереження зауважують у своїх творах і інші сучасники Івана (Йоганн Таубе і Елерт Крузе [19], Генріх Штаден[20], Альберт Штихлінг [21], Джильс Флетчер [22] та ін.).

Джильс Флетчер, мемуари якого в Російській імперії довгий час не хотіли видавати через критично правдиве зображення московського політичного побуту, писав, що "Спосіб правління у них (московитів) вельми схожий до турецького, якому вони, очевидно намагаються наслідувати, наскільки це можливо по становищу своєї країни і в міру їх здібностей в справах політичних" (гл. 7 [23]). В історичній та історико-правовій літературі навіть існує думка, що "Реформи Івана IV були спрямовані на перетворення Росії за взірцем наймогутнішої держави того часу – Османської імперії. Проект Івана Пересвєтова [24] містив лише ідею цих реформ. Сама ідея порхала в повітрі досить давно, і перші кроки до її втілення були вжиті ще Іваном ІІІ. Однак реформи не зводились лише до простого переймання турецьких порядків. В їх перебігу мали місце інновації і відступи від взірця, як було наприклад, з вимірюванням земель і виплатами поміщикам додаткового жалування. … Реформи Івана IV перетворювали Росію в східну державу" [25].

Як зауважував М. Костомаров, "своє прізвисько «Грозний» Іван IV здобув перш за все як тиран і деспот, котрий з'їдається сумнівами і підозрілістю …. <Грозний> все життя знаходився під впливом то тих, то інших, … (причому дуже часто впливати на тирана було найвірнішим засобом бути з часом ним же й замученим)" [26].

Іван IV увійшов в історію не лише як тиран. Він був одним з найосвіченіших людей свого часу, мав феноменальну пам'ять, богословську ерудицію. Він автор численних послань (в тому числі до князя Курбського), музики і тексту служби свята Володимирської Богоматері, канону Архангелу Михаїлу. Цар сприяв організації книгодрукування в Москві і будівництва храму Василя Блаженного на Красній площі. На початку 2000-х рр. навіть обговорювалася ідея канонізації царя[27], однак вона зустріла спротив тодішнього патріарха Московського і Всєя Русі Алексія II з огляду на те, що від царя постраждало багато церковників, в тому числі митрополит Пилип II (Количев)[28]. Сам Алексій II назвав намагання прихильників канонізації Івана Грозного канонізувати царя "спробами псевдоревнителів Православ'я канонізувати тиранів і авантюристів[29]".

Правління Івана Грозного відбувалось війною проти свого народу, державним терором, використовуваним виключно для зміцнення особистої влади, а це, своєю чергою, впливало на моральну атмосферу в суспільстві. Існуюча суспільна мораль розкладалась легкістю розправи над людиною. Все це наклало серйозний відбиток на подальшу російську історію [30]. Політика терору, що проводилася Іваном Грозним, призвела до подій смутного часу і зміни правлячої династії в Росії.

Іван Грозний як публіцист і політичний мислитель[ред.ред. код]

Постать Івана Грозного в історіографії[ред.ред. код]

Постать Івана Грозного в культурі[ред.ред. код]

Постать Івана Грозного неодноразово привертала увагу літераторів, художників, скульторів, кінематографістів та інших митців і використовувалась у народній творчості та масовій культурі (комп'ютерні ігри та ін.).

Хронологія основних подій життя і правління Івана Грозного[31][ред.ред. код]

Іван Грозний. Скульптура М. М. Антокольського (1871 р.)
  • 1530, 25 серпня — народження Івана IV Грозного
  • 1533, 3 грудня — смерть великого князя Василія III, батька Івана IV; початок номінального правління Івана IV
  • 1533–1538 — регентство великої княгині Олени Глинської; боярське правління
  • 1537, 2 травня — 1 червня — заколот князя Андрія Старицького (рідний брат вел. кн. Василія III, дядько Івана IV)
  • 1538, 3 квітня — смерть великої княгині Олени Глинської
  • 1542, 2 січня — прихід до влади боярського угруповання на чолі з князем Шуйським
  • 1542, 16 березня — поставлення в митрополити Макарія
  • 1543, кінець грудня — арешт і смерть князя Андрія Шуйського, очільника боярської партії
  • 1545 — перший казанський похід
  • 1546, 6 травня — страта князя Івана Кубенського і Воронцових
  • 1547, 7 (16) січня — вінчання Івана IV на царство, прийняття ним царського титулу
  • 1547, 3 лютого — одруження Івана IV з Анастасією Романівною Захар'їною-Юрьєвою(-Кошкіною) (померла 1560 р.)
  • 1547, червень — «велика» пожежа і бунт у Москві
  • 1547–1548 — другий казанський похід московських військ
  • 1549–1550 — третій казанський похід московських військ
  • 1549, лютий — скликання першого Земського Собору («Примирного»); створення системи приказів
  • Кінець 1540-х рр. — кінець 1550-х рр. — діяльність дорадчо-виконавчого органу при царі — «Вибраної ради»
  • 1550, червень — прийняття нового Судебника
  • 1550 — створення стрілецького війська
Скульптурна реконструкція зовнішності Івана Грозного за черепом, виконана за методом професора М. М. Герасимова
  • 1551, січень-лютий — «Стоглавий» церковний собор. Уніфікація церковного життя в Російській православній церкві
  • 1551–1552 — приєднання до Московської держави марійських земель
  • 1552, травень — початок третього казанського походу
  • 1552, 1 жовтня — ультиматум казанцям про здачу міста, початок штурму, руйнування стін Казані
  • 1552, 2 жовтня — взяття Казані; приєднання Казанського ханства до Росії
  • 1554–1557 — російсько-шведська війна
  • 1556, вересень — приєднання Астраханського ханства до Росії
  • 1556 — видання уложення про службу
  • 1558, січень — початок Лівонської війни
  • 1561, 21 серпня — одруження Івана IV з на Марії Темрюківній Черкесській (померла 1569 р)
  • 1562, грудень — похід Івана IV на Литву
  • 1564, квітень — зрада і втеча до Литви лівонського намісника кн. Андрія Курбського
  • 1565, лютий — Земський Собор в Москві, установлення опричнини
  • 1566–1568 — перебування на чолі Російської православної церкви митрополита Пилипа II (Количева)
  • 1566, 28 червня - скликання за наказом царя Земського Собору [32]. Протест земських дітей боярських проти встановлення опричнини
  • 1568–1576 — створення Лицьового Зводу  — значного пам'ятника літописання Московської Русі
  • 1572, серпень — указ Івана IV про скасування опричнини
  • 1584, 18 березня — смерть Івана IV

Цікаві факти[ред.ред. код]

Єлизавета Тюдор, що не стала дружиною Івана IV. 1576 р. Іван IV запропонував Єлизаветі вийти за нього заміж й просив переїхати до неї в Англію. Єлизавета на шлюб відповіла відмовою. Обурений, що королева знехтувала потомком римських імператорів, Іван IV, не церемонячись, у листі назвав Єлизавету "безсоромною дівицею, що засиділася в дівках"[33].
  • У 1557 - 1561 рр. на службі у Івана Грозного був український князь (козацький гетьман) Дмитро Вишневецький[34].
  • Давно відомо і доведено, що Іван IV, як вважають від часу смерті цариці Анастасії (померла 7/20 серпня 1560 р.) і до кінця своїх днів, хворів сифілісом [35], що був наслідком безладного статевого життя царя.
  • За час опричнини в 1565 - 1572 рр. Іван IV фізично знищив за різними оцінками від 4 до 20 тисяч москалів.
  • Після смерті 1572 р. польського короля Сигізмунда II Августа, кандидатура Івана IV розглядалася в якості нового польського монарха [36], однак польська магнатерія не погодилася обрати Івана IV королем через його домагання аби Польща і Литва навіки з'єдналася з Московською державою і польський трон був визнаний спадковим в династії Рюриковичів [37] .
  • В додатковому указі 1582 р. до царського судебника статус офіційного покарання (додаткового до "биття батогом") отримало заслання[38]; постановлялось "лихова человека казнити торговою казнью (тобто бити батогом на торговій площі) да сослати в казаки в Украйные города"[39].

Див. також[ред.ред. код]

Твори І. Грозного (публікації)[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Відео[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. В 1677 р. цар Федір Олексійович передав картину данській посольській місії як подарунок королю. Тепер зберігається в Національному музеї Данії в м. Копенгаген, див.: Таценко С. Духовная культура Москвы конца XV-XVI в.
  2. Про титулатуру Івана Грозного докладно див.: Зуборева Г. Ф. Наименования московских царей XVI–XVII вв. (титулярий и неофициальные названия) //Вестник Московского государственного областного университета. Серия «Русская филология». — № 2. — 2010. — С. 80 — 81. В 1576 році імператор Священної Римської імперії Максиміліан II, бажаючи залучити Івана Грозного до військово-політичного союзу проти Туреччини, пропонував йому на майбутнє престол та титул «східного цесаря». Іван IV цілком байдуже поставився до «цесарства грецького», але став вимагати негайного визнання себе царем «всєя Русі», і імператор поступився в цьому принциповому питанні. Беззастережно титул «імператора» вже з 1554 р. визнавався за Іваном IV протестантською Англією (королева Єлизавета). З особливою наполегливістю Іван Грозний домагався визнання його царського титулу Польською та Литовською державами, однак ні ВКЛ, ні Польське королівство, ні об'єднана Річ Посполита впродовж всього XVI століття так і не погодилися з цією вимогою. Див.: История дипломатии. Под ред. В. П. Потемкина. — М. — Л.: ОГИЗ, 1941. — Том 1. — С. 203.
  3. Див.: Послания Ивана Грозного. Подготовка текста Д. С. Лихачева и Я. С. Лурье. Перевод и комментарии Я. С. Лурье. М.- Л., 1951; Переписка Ивана Грозного с Андреем Курбским.- М.: Наука, 1979. (Серия: Литературные памятники.); Иван IV Грозный. Сочинения. — СПб.: Азбука, 2000; Иоанн Грозный. Царская правда / Сост., предисл., комм. В. Г. Манягина. — М.: Алгоритм, Эксмо, 2009. — 320 с.
  4. Психіатричний «портрет» Івана Грозного окреслив відомий російський психіатр П. І. Ковалевський (1849–1923), див.: Ковалевскій П. И. Іоаннъ Грозный и его душевное состояніе: психіатрическіе эскизы изъ исторіи. — 4-е изд.. — Харьковъ : Типографія М. Ф. Зильберберга, 1894. — 207 с. (7-е изд. – Спб.: М.И. Акинфеев и И.В. Леонтьев, 1901. - 369 с.).
  5. Див. про це: Обзор сношений между Англией и Россией в XVI и XVII столетиях. - Санкт-Петербург: Тип. Имп. Акад. наук, ценз. 1854. - [2], 66 с.; Любименко И. И. История торговых сношений России с Англией. Вып. I. - Юрьев. 1912. Стр. IV, 1-192; Накашидзе Н.Т. Русско-английские отношения во второй половине XVI в. - Тбилиси: Изд-во ТГУ, 1955. - 156 с. ; Соколов А. Б. Навстречу друг другу. Россия и Англия в XVI-XVIII вв. // Яросл. гос. пед. ин-т им. К. Д. Ушинского, Студ. фонд Яросл. обл. - Ярославль: Верх.-Волж. кн. изд-во, 1992. - 300 [3] с.; Лабутина Т.Л. Англичане в допетровской России. – СПб.: Алетейя, 2013. – 272 с. (Серия: Библиотека Средних веков) та ін.
  6. Як писав німецький дипломат З. Герберштайн, велику княгиню отруїли недруги (див.: Сигизмунд Герберштейн. Записки о Московии. - М.: Изд-во МГУ, 1988. - С. 192.), хоча сам Іван IV ніколи не згадував про те, що її саме отруїли.
  7. Платонов С. Ф. Иван Грозный. — Пг. : Брокгауз-Ефрон, 1923. — 160 с. — C. 10, див. також с. 40 - 41.
  8. Див.: Московский пожар (1547) // wikipedia.ru
  9. Тарле Я.М. Государи российские. - М.: Цитадель-трейд, Вече, 2006. - С. 227.
  10. Цит. за: Казарезов В. В.Самые знаменитые реформаторы России. — М.: Вече, 2002. — 480 с. - С. 58.
  11. Тарле Я.М. Государи российские. - М.: Цитадель-трейд, Вече, 2006. - С. 227.
  12. Про реформи докладно див. спеціальну монграфію О. О. Зиміна (Зимин А. А. Реформы Ивана Грозного: очерки социально-экономической и политический истории России середины XVI в. - М. : Соцэкгиз, 1960. - 511 с.)
  13. Хованская О. С. Осада и взятие Казани в 1552 году: Историко-археологический очерк. – Казань: Издательство МОиН РТ, 2010. – 228 с.
  14. Див. профіль Івана Грозного на сайті Російського імператорського дому (рос.)
  15. Марасанова В.М. История России до конца XVII столетия. - Ярославль: ЯрГУ, 2013.
  16. Див. докладно: Морозова Л. Е., Морозов Б. Н. Иван Грозный и его жены. — М. : Дрофа-Плюс, 2005. — 284, [2] с.; Детлеф, Йена.Русские царицы (1547-1918) / Пер. с. нем. Т. В. Григорьевой; вступит, ст. И.А. Воронина. - М.: ACT: Астрель, 2008. — 384 с. - С. 19 - 44.
  17. Див., напр., біографію Івана Грозного на сайті "Русские цари"
  18. Полосин И. И. Немецкий пастор Одерборн и его памфлет об Иване Грозном // Полосин И. И. Социально-политическая история. России XVI – начала XVII в. - М.: Издательство АН СССР, 1963.
  19. Рогинский М. Г. Послание Иоганна Таубе и Элерта Крузе / / Русский исторический журнал. Кн. 8. - Пг., 1922.
  20. Штаден Генрих. Записки о Московии: В 2-х тт. М.: Древлехранилище, 2008. Т. 1: Публикация; М.: Древлехранилище, 2009. Т. 2: Статьи и комментарии.
  21. Новое известие о России времени Ивана Грозного. "Сказание" Альберта Шлихтинга. Пер. (по рукописи, предисл.), ред. и примеч. А. И. Малеина. - Л.: Изд-во АН СССР, 1934. - 62 c.
  22. Флетчер Дж. О Государстве русском. Изд. 3-е. [Вводная статья А. А. Титова. Пер. Д. И. Гиппиуса. Ред. Н. В. Калачева]. Предисл. К. М. Оболенского. - Спб.: А. С. Суворин, 1906. XXII, 138 с.
  23. Флетчер Дж. О Государстве русском.
  24. мається на увазі робота Пересвєтова "Сказание о Магмете-салтане"
  25. Цит. за: Авдеев Д. И. Проблемы образования централизованного государства и восточные традиции в эволюции государства и права России XIV - XVII вв.: (историко-правовое исследование): автореферат диссертации ... кандидата юридических наук: 12.00.01; Санкт-Петербургский государственный университет гражданской авиации. - Санкт-Петербург, 2008. - 20 с. – С. 9 – 10 (п. 8), також с. 19. Див. також: Егоров Д. Н. Идея «турецкой реформации» в XVI в. // Русская мысль, 1907. № 7. Отд. II.; Об османском влиянии на Российскую государственность
  26. Цит. за: История государства Российского: Жизнеописания. IX —XVI вв. / Рос. нац. б-ка.— М.: Изд-во ≪Кн. палата≫, 1996.— 480 с. – С. 308 – 309.
  27. Див.: Царь Иван Васильевич: Грозный или святой?: аргументы Церкви против канонизации Ивана Грозного и Григория Распутина / [сост. Я. Н. Козлов]. — М.: Издательский совет Русской Православной Церкви, 2003. — 54,[1] с.; К вопросу о канонизации царя Ивана Грозного и Григория Распутина. — Серпухов: Издательство Серпуховского Высоцкого мужского монастыря, 2006. — 166, [1] с.
  28. Див. профіль Івана Грозного на сайті «Kremlion.ru» (рос.)
  29. Див.: Царь Иван Васильевич: Грозный или святой?: аргументы Церкви против канонизации Ивана Грозного и Григория Распутина / [сост. Я. Н. Козлов]. — М.: Издательский совет Русской Православной Церкви, 2003. — 54,[1] с.
  30. Начало самодержавия в России. Государство Ивана IV (Грозного). Лекция. Составитель А.И. Кравченко (Тихоокеанский государственный университет).
  31. Хронологію укладено на підставі видань: Флоря Б. Н. Иван Грозный. — М.: Мол. гвардия, 1999. — 403 (13) с. ил. - С. 398 - 400. — (Жизнь замечат. людей; Сер. биогр. Вып. 766).; Время Ивана Грозного. XVI век / Сост. М. Колыванова. — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2010. — 256 с. — с. 241–251; Иоанн Грозный. Царская правда / Сост., предисл., комм. В. Г. Манягина. — М.: Алгоритм, Эксмо, 2009. — 320 с. — С. 310–314.
  32. На думку історика Б. М. Флорі саме цей Собор був першим Земським Собором, див.: Флоря Б. Н. Иван Грозный. — М.: Мол. гвардия, 1999. — 403 (13) с. - С. 398. — (Жизнь замечат. людей; Сер. биогр. Вып. 766).
  33. Цит. по: Пуздрач Ю. В. История российского конституционализма IX-XX веков: монография. - Спб. : Юридический центр Пресс, 2004. - 561 с. – С. 69.
  34. Історія України в особах: Литовсько-польська доба// Упорядник і автор передмови О. Русина. – К.: Видавництво «Україна», 1997. – С. 81.
  35. Маслов А. В. Тайна смерти Ивана Грозного // АиФ Архив , Згурская М. П. 50 знаменитых загадок Средневековья. – М.: Фолио, 2009.
  36. Подробиці про це див. у ст. Дербова: Дербов Л. А. К вопросу о кандидатуре Ивана IV на польский престол (1572—1576)// Ученые записки Саратовского университета, т. XXXIX. - Саратов, 1954.
  37. Уривалкін О.М. Історія України (середина XIII - середина XVII ст.): Навч. посібник. - К. : Кондор, 2005. - 284 с. - С. 101 - 102.
  38. Хавронюк М. І. Історія кримінального права європейських країн: Монографія. – К.: Істина, 2006. – 192 с. - C. 75.
  39. Уривалкін О.М. Історія України (середина XIII - середина XVII ст.): Навч. посібник. - К. : Кондор, 2005. - 284 с. - С. 104.
Корона принца крові Це незавершена стаття про монарха, династію чи її представника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.