Іван IV Грозний

Іван IV Грозний
Іван IV Грозний (парсуна 17 століття)
Цар і великий князь всієї Русії (Росії) Московське царство
Початок правління:	1533 рік, 1576 рік
Кінець правління:	1575 рік, 1584 рік
Коронація:	1547 рік
Інші титули:	Великий князь
Попередник:	самопроголошення, Симеон Бекбулатович
Наступник:	Федір Іванович
Дата народження:	25 серпня 1530
Місце народження:	Москва
Дата смерті:	18 березня 1584
Місце смерті:	Москва
Династія:	суздальські Юрійовичі
Батько:	Василь ІІІ
Мати:	Олена Глинська

Іван IV Грозний (рос. Иван (Иоанн) IV Грозный) (* 25 серпня 1530 — † 18 березня 1584) — московський великий князь (з 1533), перший самопроголошений цар Московського царства (з 1547 — оф. титул — «Цар і Великий князь всієї Русії (Росії)»). З молодшої гілки роду Мономаховичів (династії суздальських Юрійовичів), син Великого князя московського Василя III і Олени Василівни Глинської.

З кінця 1540-х років правив за участю Вибраної ради. При ньому почалося скликання Земських соборів, складений Судебник 1550 року. Проведені реформи суду і управління, зокрема упроваджені елементи самоврядування на місцевому рівні (Губна, Земська і інші реформи). У 1565, після зради князя Курбського, введена опричнина. При Івану IV встановилися торгові зв'язки з Англією (1553), створена перша друкарня в Москві. Підкорені Казанське (1552) і Астраханське (1556) царства. У 1558—1583 велася Лівонська війна за вихід до Балтійського моря і вперта боротьба проти протекторату кримського хана нащадка золотоординських ханів з династії Чингізідів Девлет I Ґерая (Московсько-кримська війна 1571—1572), після несподіваної перемоги в Молодинській битві (1572) Московська держава здобула фактичну незалежнісь та укріпила за собою права на Казанське та Астраханське царства, почалося приєднання Сибірського царства (1581). Внутрішня політика Івана IV, після смуги невдач в ході Лівонської війни, набуває репресивного характеру щодо боярства і торгової верхівки. Багаторічна виснажлива війна на декілька фронтів приводить до посилення податкового тягара і селянської залежності.

В 1575 році Іван Грозний відрікся від престолу у передав владу потомку Чингізхана Симеону Бекбулатовичу, який був визнаний іншими монархами та предстоятелями церков в титулі царя. Після визнання московським володаря в царському титулі, в 1576 році Іван Грозний знову повернувся на престол.

З московських літописних джерел XVI ст

1. «Багато проміж бояр ворожнечі різної бо усяк про своє печеться, а не про державне, кожен собі різних і високих санов бажає, і пішла володарювати і самолюбність, і неправда, і бажання розкрасти сусідній маєток. І створили вони крамолу між собою, і владолюбства заради, один проти одного повставали, і на своїх друзів…. і доми їх і села захоплювали собі, і скарби свої наповнювали багатством неправедним».

2. Є в Переписній книзі Посольського наказу рядки — стовп, а в нім статейний список з з питань зрадної справи 1570 року на …. Еписькопа Пімена і на …. дьяків і на подьячих, як вони з московськими боярами хотіли …. і Псков віддати …. королеві. . а царя Івана Васильовича. хотіли злим задумом винищити і на державу посадити князя Володимера Ондрєєвіча. У тій справі з тортур багато про ту зраду сам Єпископ Пімін та його радники на себе говорили, про свої вчинки злодійські, і в тій справі багато страчені різною смерттю, та інші розіслані по в'язницях. Та тут ж є перелік, кого і як треба покарати і якою карою …

3. …Але всі надії римлян не стверджувались успіхом. Іван Васильович надав всю гнучкість розуму свого, сою спритність і розсудливість, якою і сам єзуїт повинен був віддати своє, відлинув він домагання різні і, відхилив спори про віру і з'єднання Церков на підставі правил римського собору і не захопився зрадливою обіцянкою придбання всій імперії Римської, втраченою греками ніби то за відступ від Риму.

Особистість пануючи Івана ІV (Грозного) завжди притягала до себе, що називається негативною чарівністю. Це була яскрава особистість, індивідуальність, а не посередність. Іван Грозний залишився в історії уособленням деспотизму і тиранії російського самодержавства. Вихований у роки боярського правління, з 8-ми років позбавлений матері, він випробував на собі жахи боярських звад і боярського розгулу. Він бачив кров і лестощі, дуже рано почав задумуватися про владу, про те, що він государ Московський і Всея Русі.

Іван народився 25 серпня 1530 р. у родині великого князя Василя ІІІ. Будучи трьох років від роду, він позбавився батька, а в неповних вісьмох років — матері Олени Глинской. Його чотирирічний брат Юрій не міг поділяти з ним дитячих забав. Дитина була глухонімим від народження. Відповідно до заповіту батька правління державою перейшло в руки бояр, що повинні були передати владу по досягненні ним повноліття.

Після смерті великої княгині Олени Глинской влада перейшла в руки членів семибоярщины, що поспішили розправитися з князем Овчиною. Опікуни були одностайні у своїй ненависті до тимчасового правителя, але їх згоді незабаром прийшов кінець.

З загибеллю Андрія Старицького старшим серед опікунів став князь Василь Васильович Шуйский. Цей боярин, якому було більш 50 років одружився на царівні Настасії, двоюрідній сестрі малолітнього великого князя Івана . Ставши членом великокнязівської родини, князь Василь захотів улаштувати життя, пристойну його новому стану, зі старого подвір'я він переїхав жити на двір Старицького.

У той час як між феодалами йшла боротьба за владу, Іван, за власним виразом, ріс у «небреженьи». Бояри мало піклувалися про підлітка. І він і його молодший брат Юрій терпіли нестаток навіть у платті і їжі. Усе це озлобляло й обурювало підлітка, що уже віддавав собі звіт у тому, що відбувалося. Тому Іван на все життя зберіг недобре відношення до опікунів. У своїх листах він не ховав роздратування проти них. Бояри не посвячували Івана у свої справи, але зірко стежили за його прихильностями і поспішали видалити з палацу можливих фаворитів.

Досягши зрілого віку, Іван не раз згадував його сирітське дитинство. Чорнило його зверталося в жовч, коли він описував образи, заподіяні йому — покинутому сироти — боярами. У душу сироти рано і глибоко урізалося почуття покинутості й самотності. Потворні сцени боярського своєволля і насильства, серед яких ріс Іван, перетворили його боязкість у нервову лякливість. Дитина пережила страшне нервове потрясіння, коли бояри Шуй-ські один раз на світанку вломилися в його спальню, розбудили і злякали його. З роками в Івані розвилися підозрілість і глибока недовіра до людей.

Іван швидко розвивався фізично й у 13 років виглядав сущим здорованем. Посольський наказ офіційно оголосив за рубежем, що великий государ «у мужеский вік входить, а ростом зробленої людини вуж є, а з божою волею помышляет уже шлюбний сезон приняти.» Дяки досить точно описали зовнішні прикмети рослого юнака, але вони дарма приписували йому статечні помисли про одруження. Підліток дуже мало нагадував колишнього хлопчика, росшего в «неволі» і строгості; звільнившись від опіки й авторитета найстарших бояр, великий князь віддався диким потіхам і іграм, яких його позбавляли в дитинстві.

Навколишніх уражали буйство і шалена вдача Івана. Років у 12 він підіймався на гостроверхі тереми і спихивал відтіля кішок і собак. У 14 років він почав «чоловічків уроняти». Криваві забави потішали «великого государя». Хлопчисько запекло бешкетував. З ватагою сверстників, дітьми знатнейших бояр, він роз'їжджав по вулицях і площах міста, топтав конями народ, бив і грабував простолюд «що скачуть і бігають усюди неблагопристойно».

У міру того, як князь великий підростав, інтриги підсилювалися, бояри всі частіше стали вплутувати хлопчика у свої звади. Спроба Ф. С. Воронцова ввійти в довіру до Івана скінчилася для нього сумно. Іван добре пам'ятав, як у його присутності відбулася бійка в Думі, коли Андрій Шуйский і його прихильники кинулися з кулаками на боярина Воронцова, стали бити його, обірвали на ньому плаття, «винести з хати так би убити хотіли». Після чого він був засланий у Кострому, незважаючи на заступництво Івана.

Цю образу 13-літній «самодержець», однак, не простив. Не пройшло 3 місяців після інциденту в Думі, один з «ласкателей» підучив великого князя стратити Андрія Шуйского. Князь Шуйский, що стояв у той час на чолі керування, був по його наказі схоплений великокнязівськими псарями й убитий, а його радники були розіслані в посилання по містах. Псарі наброси-лись на боярина біля палацу в Курятных воріт, убитий лежав 2 години «Від тих місць — записав літописець — стали бояри від государя страх мати і послушаніє».

Падінням Шуйских, в остаточному підсумку скористалися дядьки великого князя — князі Глинские. Власне кажучи правління Глинских мало чим відрізнялось від хозяйничества Шуйских; їхні люди беззаконно грабували населення. Бояри розпоряджалися у свою користь державним земельним фондом, государ-ственная скарбниця була розграбована.

Пройшли довгі і довгі роки, перш ніж Іван ІV домігся слухняності від бояр, поки ж він сам став знаряддям у руках придворних.

Створені внаслідок «бесчиния і самовольства» бояр положення становило серйозну небезпеку для цілісності держави і повинні були викликати спроби зміцнити владу з боку тих груп пануючих класів, що побоювалися розвалу державної єдності. Першу таку спробу зробив Митрополит Макарій. По переконаннях він був гарячим прихильником сильної самодержавної влади. Під безсумнівним впливом Макарія склалася і політична ідеологія Івана Грозного. Макарію, очевидно, належала думка про вінчання на царство молодого Івана. Цей акт повинний був не тільки підвищити міжнародне значення Московського царства, але і зміцнити центральну владу, що розхиталася.

Коли Іванові виповнилося 16 років, Боярська дума і митрополит коронували його на царство. Прийняття царського титулу знаменував початок його самостійного правління.

Вінчання на царство відбувалося 16 січня 1547 р. Було зроблено все, щоб додати йому якнайбільше блиску й урочистості.

Над Москвою плив дзвін. Дзвонили у всіх кремлівських ратуш, їм вторили окраїнні церкви і монастирі. Вони возвещали московським жителям про урочисту подію — вінчанні молодого государя великого князя всея Русі Івана Васильовича на царство.

У Кремлеві повільно і чинно рухалася процесія. З великокнязівського палацу вона направлялася до головного московського собору Успенія Богородиці, відбудованому при Івані ІІІ, діді нинішнього великого князя. У важких хутряних шубах, соболіних, горностаєвих, білячих, критих те східними шовками з яскравими розводами, те італійським оксамитом, те фландрским сукном, плавно рухалися бояри. Заворожена пишнотою ходу і серьйзоністю що відбувалася, юрба застигла. Чи жарт, вінчання на царство. Такого Москва ще не бачила.

Під час довгої, за звичаєм православної церкви, урочистої служби митрополит поклав на Івана хрест, вінець і бармы. Вустами митрополита була написана програма діяльності пануючи: У союзі з церквою, що відтепер з'являлася «матір'ю» царської влади, цар повинний був зміцнити «суд і правду» усередині країни, вести боротьбу за розширення держави.

По завершенні чина вінчання великий князь став «боговенчаним царем». По червоному оксамиті, струившемуся, немов потік крові, на сліпуче білому снігу, йшов у свої хоромы перший російський цар, що носив цей титул на за-кінних, з погляду того світу підставах.

Столиця держави, Москва, відтепер прикрасилася новим титулом — вона стала «царюючим містом», а російська земля — Російським царством. Але для народів Росії почався один з найтрагічніших періодів його історії. Наставав «час Івана Грозного».

Цю сторінку необхідно дописати чи вдосконалити. Саме Ви можете допомогти проекту, зробивши це!. Це повідомлення варто замінити точнішим.

Іван IV Грозний (25 серпня 1530, село Коломенське під Москвою — 18 березня 1584, Москва), князь Московський і всієї Русі (з 1533), перший російський цар (з 1547), син великого князя Василя III і Олени Василівни Глинської.

Після смерті батька 3-річний Іван залишився під опікою матері, яка померла в 1538, коли йому було 8 років. Іван ріс в обстановці палацових переворотів, боротьби за владу ворогуючих між собою боярських родів Шуйських і Бельских. Вбивства, інтриги і насильства, що оточували його, сприяли розвитку в його підозрілості, мстивості і жорстокості. Схильність мучити живі істоті виявлялася в Івана вже в дитинстві, і щонайближчі схвалювали це. Одним із сильних вражень царя в юності були «велика пожежа» і Московське повстання 1547. Після вбивства одного з Глинських, родича царя, бунтівники з'явилися в селі Воробйово, де сховався великий князь, і зажадали видачі інших Глинських. З великими труднощами вдалося вмовити натовп розійтися, переконуючи її, що їх у Воробйовому немає. Ледве небезпека минула, цар наказав заарештувати головних змовників і стратити їх.

Улюбленою ідеєю царя, усвідомленої вже в юності, стала думка про необмеженої самодержавної влади. 16 січня 1547 в Успенському соборі Московського Кремля відбулося урочисте вінчання на царство великого князя Івана IV. На нього були покладені знаки царської гідності: хрест Животворящого Древа, барми і шапки Мономаха. Царський титул дозволяв зайняти значно іншу позицію в дипломатичних зносинах із Західною Європою. Великокнязівський титул перекладали як «принц» чи навіть «великий герцог». Титул ж «цар» або зовсім не перекладали, або перекладали як «імператор». Російський самодержець тим самим вставав врівень з єдиним у Європі імператором Священної Римської імперії.

З 1549 разом з обраною радою (А. Ф. Адашев, митрополит Макарій, А. М. Курбський, священик Сильвестр) Іван IV провів ряд реформ, спрямованих на централізацію держави: Земську реформу Івана IV, Губну реформу, проведена перебудова в армії, в 1550 прийнято новий Судебник Івана IV. У 1549 скликаний перший Земський собор, в 1551 Стоглавий собор, який прийняв збірник рішень про церковне життя «Стоглав».

У 1550-51 Іван Грозний особисто брав участь у Казанський походах. У 1552 була підкорена Казань, потім Астраханське ханство (1556), в залежність від російського царя потрапили сибірський хан Єдігер і Ногай Великий. У 1553 встановлюються торговельні відносини з Англією. У 1558 Іван IV почав Лівонську війну за оволодіння узбережжям Балтійського моря. Спочатку військові дії розвивалися успішно. До 1560 армія Лівонського ордена була остаточно розгромлена, а сам Орден перестав існувати. Тим часом у внутрішньому становищі країни відбулися серйозні зміни. Близько 1560 цар порвав з діячами вибраної рад і наклав на них різні опали. На думку деяких істориків, Сильвестр і Адашев, розуміючи, що Лівонська війна не обіцяє Росії успіху, безуспішно радили царю піти на угоду з ворогом. У 1563 російські війська оволоділи Полоцьком, у той час великою литовською фортецею. Цар був особливо гордий цією перемогою, здобутої вже після розриву з обраною радою. Проте вже в 1564 Росія зазнала серйозної поразки. Цар став шукати «винних», почалися опали і страти.

Цар дедалі більше переймався думкою про встановлення особистої диктатури. У 1565 він оголосив про введення в країні опричнини. Країна ділилася на дві частини: території, що не увійшли до опричнини, стали називатися Земщина, кожен Опричник приносив клятву на вірність цареві і зобов'язувався не спілкуватися з земськими. Опричники вдягалися в чорний одяг, подібну до чернечого. Кінні опричники мали особливі знаки відмінності, до сідел прикріплялися похмурі символи епохи: мітла — щоб вимітати зраду, і собачі голови — щоб вигризати зраду. За допомогою опричників, які були звільнені від судової відповідальності, Іван IV насильно конфісковував боярські вотчини, передаючи їх дворянам-опричникам. Страти і опали супроводжувалися терором і розбоєм серед населення. Значною подією опричнини був новгородський погром у січні-лютому 1570, приводом до якого послужило підозра в бажанні Новгорода перейти до Литви. Цар особисто керував походом. Були пограбовані всі міста по дорозі від Москви до Новгорода. Під час цього походу в грудні 1569 Малюта Скуратов задушив у тверському Отроч монастирі митрополита Пилипа, який намагався протистояти царю. Вважається, що число жертв у Новгороді, де тоді проживало не більше 30 тисяч чоловік, досягла 10-15 тисяч. Більшість істориків вважають, що в 1572 цар скасував опричнину. Свою роль зіграло навала на Москву в 1571 кримського хана Девлет-Гірея, якого опричницьке військо не змогло зупинити; були підпалені будівлі, вогонь перекинувся в Китай-місто і Кремль.

Поділ країни згубно позначилося на економіці держави. Величезне число земель було зруйноване і спустошене. У 1581 з метою запобігти запустіння маєтків Цар впровадив заповідні літа — тимчасову заборону селянам йти від своїх господарів у Юріїв день, що сприяло утвердженню в Росії кріпосницьких відносин. Лівонська війна завершилася повною невдачею і втратою земель, які належали Росії. Об'єктивні підсумки царювання Іван Грозний міг побачити вже за життя: це був провал усіх внутрішньо-і зовнішньополітичних починаннях. З 1578 цар перестав страчувати. Майже в цей же час він наказав скласти синодики (поминальні списки) страчених і розіслати по монастирях вклади на поминання їх душ; в заповіті 1579 каявся у скоєному.

Періоди покаяння і молитви змінювалися страшними нападами люті. Під час одного з таких нападів 9 листопада 1582 в Олександрійській слободі, заміської резиденції, цар випадково вбив свого сина Івана Івановича, потрапивши палицею із залізним наконечником йому в скроню. Смерть спадкоємця привела царя у відчай, оскільки інший його син, Федір Іванович, був нездатний керувати країною. Іван Грозний відправив в монастир великий внесок на поминання душі сина, навіть сам думав піти у монастир.

Точно невідомо кількість дружин Івана Грозного, але, ймовірно, він був одружений сім разів. Не рахуючи скільки померло в дитинстві дітей, у нього було троє синів. Від першого шлюбу з Анастасією Захар'їна-Юр'ївською народилося двоє синів, Іван і Федір. Другою дружиною була дочка Кабардинського князя Марія Темрюковна. Третьою — Марфа Собакина, несподівано померла через три тижні після весілля. За церковними правилами одружитися більше трьох разів заборонялося. У травні 1572 був скликаний церковний собор, щоб дозволити четвертий шлюб — з Ганною Колтовською. Але в тому ж році вона була пострижена в черниці. П'ятої дружиною стала в 1575 Анна Васильчикова, померла в 1579, шостий, ймовірно, Василина Мелентьева. Останній шлюб був укладений восени 1580 з Марією Нагою. 19 листопада 1582 народився третій син царя — Дмитро Іванович, який загинув у 1591 в Угличі.

Іван IV увійшов в історію не лише як тиран. Він був одним з найосвіченіших людей свого часу, мав феноменальну пам'ять, богословську ерудицією. Він автор численних послань (в тому числі до Курбського), музики і тексту служби свята Володимирської Богоматері, канону Архангелу Михайлу. Цар сприяв організації книгодрукування в Москві і будівництва храму Василя Блаженного на Красній площі.

Цікаві Факти

• Підтримував дипломатичні відносини із Дмитром Вишневецьким.
• Під час перебування у Лівонії, татари вирушили на Москву, але Дмитро Вишневецький, перебуваючи у Москві, приготувався до бою,як тільки-но татари дізнались про перебування капітана «Дмитрашки», вони розбіглись.