Black Sabbath

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Black Sabbath
логотип
фотографія
Black Sabbath в 1970 році. З ліва направо: Гизер Батлер, Тоні Айоммі, Білл Ворд, Оззі Осборн.
Основна інформація
Жанр Хеві-метал
Роки 19692006; 2011 -
Країна Велика Британія Велика Британія
Звідки Вест-Мідлендс, Бірмінґем
Мова англійська
Лейбл Sony Music Entertainment
Склад Ронні Джеймс Діо
Тоні Айоммі
Гізер Батлер
Вінні Еппіс
Скотт Варрен
Колишні
учасники
Дон Ейрі, Бев Беван, Майк Бордін, Йо Бурт, Террі Чімс, Гордон Коплі, Лоуренс Коттл, Боб Дейзлі, Давід Донато, Ієн Гіллан, Рей Ґіллен, Роб Гелфорд, Ґленн Хьюз, Рон Кіл, Нейл Мюррей, Ґеофф Ніколс, Оззі Осборн, Козі Пауелл, Боббі Рондінеллі, Ерік Сінґер, Дейв Спітц, Адам Уейкман, Дейв Вокер, Білл Ворд, Джез Вудрофф
http://www.blacksabbath.com/

«Black Sabbath» — хеві-метал гурт з Англії, що вважається одним із засновників хеві-металу як музичного жанру, та засновником дум-металу. «Black Sabbath», що взяли за основу блюз-рок кінця 60-х років («Cream», «Blue Cheer», «Vanilla Fudge»), задали нового напрямку для розвитку рок-музики: вони уповільнили темп, підсилили звучання бас-гітари та почали вибудовувати свої композиції на базі важких рифів. У текстах гурт відмовився від любовної лірики і характерних фразеологічних штампів блюз-рока, створивши абсолютно новий для свого часу поетичний світ, у якому переважали найпохмуріші образи та мотиви. Перший альбом «Black Sabbath» часто називають найпершим хеві-метал альбомом. Крім того, «Black Sabbath» заклали фундамент і для подальшого розвитку дум-металу; багато їхніх альбомів називають прототипами сучасного дум-металу.

Історія гурту[ред.ред. код]

Заснування і перші дні (1968-69)[ред.ред. код]

1968 року, після розпаду Mythology(англ.)укр., гітарист Томмі Айоммі і ударник Білл Ворд вирішили зібрати новий колектив, який би грав важкий блюз. Вони запросили до складу Ґізера Батлера та Оззі Осборна, на той час — учасників гурту Rare Breed, — після того, як помітили в місцевому музичному магазині написане останнім оголошення: «Оззі-Зіґу потрібен „ґіґ“ — підсилювач в наявності»[1]. Спочатку гурт назвали The Polka Tulk Blues Band (на честь дешевого різновиду талькової пудри, що Осборн її бачив у ванній кімнаті своєї матері)[2]. До його складу входили також слайд-гітарист Джиммі Філіпс і саксофоніст Алан Кларк. Потім назву гурту скоротили до Polka Tulk, а потім (всупереч протестам Осборна) перейменували його на Earth[3]; на той час Філіпса і Кларка в складі гурту вже не було[4][5]. До періоду, коли гурт називався Earth, належать і кілька демо: гурт записав декілька композицій Норманна Ґейнса, зокрема, «The Rebel», «Song for Jim», и «When I Came Down»[6].

У грудні 1968 року Айоммі несподівано покинув Earth і приєднався до Jethro Tull[7]; участь гітариста в цьому складі була нетривалою, але він встиг з'явитися з гуртом у телешоу The Rolling Stones Rock and Roll Circus. Вже у січні 1969 року, розчарувавшись у напрямку розвитку, що його обрали Jethro Tull, він повернувся до Earth. «Було відчуття, що все не так … Спочатку мені здалося, Tull — класна команда, але мені якось не припала до душі ідея, що в гурті має бути явний лідер, яким, власне, і був Ян Андерсон. З Tull я повернувся з абсолютно зміненим ставленням до справи. Вони навчили мене тому, що якщо хочеш рушити з місця, слід над цим добре попрацювати», — пізніше згадував Айоммі[8].

Тим часом з'ясувалося що в Англії багато хто плутає їх з іншим, утвореним раніше, гуртом Earth, а це означало, що прийшов час змінювати назву. На той час в репертуарі гурту вже з'явилася пісня «Black Sabbath», на створення якої надихнули роботи майстра окультної прози Денніса Вітлі(рос.)укр., до якої Осборн написав текста[9][10], почасти під впливом переказаного Батлером епізоду, що був трапився з ним невдовзі після того, як він прочитав книгу XVI-го століття про чорну магію. («… Я прокинувся серед ночі: по той бік ліжка стояла фігура у чорному. А кілька секунд потому вона немов би розчинилася, змусивши мене пережити момент незабутнього жаху…» — звідси перші рядки пісні: «What is this that stands before me? Figure in black which points at me…»)[11][12]. Композиція, створена з використанням горезвісного трітона[13] (в тональності G; ідея ця, ​​як стверджували Айоммі та Батлер, прийшла до них одночасно)[14], надала музиці гурту нового напрямку розвитку[15][16]. Вражені власним оновленим звучанням, у серпні 1969-го року музики вирішили перейменувати гурт у Black Sabbath[17] і в подальшому зосередитися на створенні саме такого роду пісень, які б могли слугувати свого роду рок-аналогом до фільмів жахів.

Black Sabbath та Paranoid (1970–1971)[ред.ред. код]

У грудні 1969 року Black Sabbath підписали контракт з Philips Records[18]. Місяць потому Fontana Records, дочірній лейбл Phillips, видав дебютний сингл «Evil Woman», кавер-версію пісні, яка незадовго до цього стала американським хітом Crow (гурту, що ніяк більше в історії року себе не проявив). Незважаючи на те, що сингл до чартів не увійшов, Vertigo Records (щойно створений лейбл, що спеціалізувався на жанрі прогресив-рок, і якому гурт «дістався» від Fontana) надав Black Sabbath два студійних дні в кінці січня, аби записати дебютний альбом з продюсером Роджером Бейн. «Дізнавшись про те, що у нас є два дні на запис і один день на мікшування, ми вирішили зіграти все в концертному режимі. Оззі записував вокал паралельно — ми тільки посадили його в іншу кабінку, і почали. Переважно, так все з першої спроби й було записане»,[19]:34 — згадував пізніше Айоммі.

У п'ятницю 13 лютого 1970 року Black Sabbath вийшов у світ. Він піднявся до 8-ї сходинки у рейтингу UK Albums Chart,[20] чотири місяці потому був випущений (на Warner Bros. Records) в США, де піднявся до 23-ї сходинки в Billboard 200, протримався в Top 40 приблизно рік і розійшовся за цей час мільйонним накладом.[21] Попри те, що альбом мав комерційний успіх (а згодом став — як у США, так і в Великобританії — платиновим),[22][23] в 1970 році він піддався серйозній критиці; зокрема, був вкрай невисоко оцінений Лестером Бенґсом, рецензентом Rolling Stone[24]. Скептичне ставлення до гурту з боку музичних критиків зберігалося протягом багатьох років. Як зазначав 1973 року альманах «Rock Files», «… Будь-який третьосортний "гурт для розігріву" мав більше шансів потрапити до програми Джона Піла, ніж Black Sabbath».[25] Гурт, що до виходу Осборна 1979 року спромігся продати 8 мільйонів альбомів[26], своїм злетом був зобов'язаний виключно відданості фанів. Сам Оззі Осборн згодом так пояснював витоки музичного світогляду свого колективу: «У чартах < кінця 1960-х років > лише й чулося: ' Якщо ви рушите до Сан-Франциско, не забудьте, що у вас мають бути квіти у волоссі… ' Ми ж, в Астоні, якщо й бачили квіти, то лише у вінках на трунах, що прямували до цвинтаря»[25].

Не маючи бажання втрачати темп, що вже був взятий і про що свідчили успіхи в чартах, Black Sabbath повернулися до студії вже у червні 1970-го року і записали матеріал другого альбому. Спочатку передбачалося назвати його War Pigs (за однойменною піснею, що очолювала платівку і що була свого роду коментарем до теми В'єтнамської війни), але Warner Bros., Побоюючись можливих політичних ускладнень, наполягли на зміні заголовку. У вересні 1970-го року вийшов другий альбом, Paranoid: він й очолив британський хіт-парад. Учасники гурту заперечували проти випуску титульного треку в якості окремого синглу і не зраділи звістці про те, що він видерся на 4-те місце у UK Singles Charts, вивівши їх таким чином, як вони вважали, «на підлітковий ринок». Згодом критики відзначали, що трек в чомусь випередив свій час і тяжів радше до панк-року, аніж до хеві-металу. Про те, наскільки випадковою виявилася ця новація, свідчить й той факт, що пісня «Paranoid» була записана останнього момента, виключно заради того, аби зробити альбом довшим за звучанням.

Американський реліз був відкладений до січня наступного року; компанія вирішила зачекати, допоки перший альбом не покине чартів. Paranoid піднявся до 12-ї сходинки в США[27]. Комерційний успіх альбому дозволив гурту рушити у грудні 1970-го року в своє перше американське турне, після чого компанія звукозапису вирішила видати другий сингл «Iron Man»; до Top 40 він не увійшов, але пісня стала однією з найпопулярніших у концертному репертуарі гурту[21]. Альбом Paranoid увійшов до історії музики не тільки як найбільш комерційно вдалий альбом гурту, що лише тільки в США розійшовся 4-мільйонним накладом[28], але й (згідно з Allmusic) як один з «найвідоміших та найвпливовіших з хеві-метал альбомів усіх часів».[29]

Master of Reality і Volume 4 (1971—1973)[ред.ред. код]

В лютому 1971 року Black Sabbath повернулись в студію і приступили до роботи над новим третім альбомом. Комерційний успіх забезпечив музикантом готівкою. достатньою для того щоб забезпечити іх різко збільшену потребу в наркотиках[30]. Білл Ворд згадав, що основним в «меню» був кокаїн, але в діло йшли любі припарати:«виходило так що нові музичні ідеї просто забувалися тільки через то що ми були постійно в не собі»[31].

В квітні 1971 року студійна робота на альбомом була закінчена і в серпні 1971 року гурт випустив Master of Reality. На протязі двох тижнів Master of Reality отримав статус «золотого», як в Великобританії ,так і в США[32], де в кінцевому результаті він став платиновим[32] двічі.

До моменту роботи над альбомом Тоні Айомі приспустив струни свого «Гібсона» з стандартного E до Db (ре бемоль), оскільки, ще в 1960-х роках, працюючи на заводі, позбувся кінчиків двох пальців і, грав з протезами-наконечниками. Відповідно перенастроювався і Гізер Батлер[33]. Новий, нижчий настрій і був випробуваний на матеріалі третього альбому. Пластинка, в якій разом з швидко увійшовши ми в «важкий » репертуар речами («Children of the Grave», «Sweet Leaf»), вперше появилися акустичні композиції[34], в котре була розгромлена в пресі: Rolling Stone (вустами того ж Лестера Бенгса) назвав її «наївною, примітивною, монотонною - і взагалі, досконалою нісенітницею»[35]. Цей же,журнал після такої заяви через 22 роки включило Master of Reality в свій список 500 найбільших альбомів всіх часів (#298).

Провівши усесвітні гастролі на підтримку альбому в 1972 році, Black Sabbath сзяли паузу - першу за три роки. « Гурт став відчувати серйозну втому. На протязі декількох років ми знаходились в непереривному русі, чергуючи концерти і студійну роботу. Master of Reality в якомусь сенсі закінчив еру трьох перших альбомів , і ми вирішили взяти канікули перед роботою над новим альбомом» , - розказує пізніше Білл Ворд.

Усесвітня популярність практично не змінила відношення учасників групи до себе і навколишньому світу. Своє відчуття від стрімкого сходження з убогості до вершин слави Батлер описував так:

« Ми з'явилися з Астона, де всі були дуже бідні. У нас в будинку навіть не було гарячої води. Ми були у той час дітьми - про гроші навіть не думали. До Black Sabbath - була у мене робота: отримував по 2.50 в тиждень. З дна ми піднялися до таких вершин, коли легко можна було купити роллс-ройс, але для нас це не мало ніякого значення. Гроші текли між пальців, як вода. На гроші ми не молилися.
Оригінальний текст (англ.)

We came from Aston where no-one had any money. Our family didn’t even had hot water. We were just kids at the time and didn’t have a clue about money. The job I had before Black Sabbath, I used to get 2.50 a week. To get from that to being able to buy a Rolls Royce doesn’t mean anything. We spent it like it was water. We didn’t worship money.

 »

«Насамперед ми купили собі будинки і машини. Ну а потім... що купувати потім? Якщо для чогось і були потрібні нам гроші, так тільки, щоб купити нову гітару або нове устаткування. Наша мета була - створювати хорошу музику і удосконалюватися на концертах. Ми завжди твердо стояли обома ногами на землі», - говорив Тоні Айоммі.

В червні 1972 року квартет зібрався разом в Лос-анджелівскій студії Record Plant для того, щоби почати роботу над четвертим альбомом. Процес виявився ускладнений проблемами, зв’язаних, в основному, з зловживанням різними препаратами. Білл Уорд згадував, як перед початком роботи над «Cornucopia» музиканти накачали себе наркотиками, просто всівшись посередині кімнати, після чого він сповнився до композиції такою огидою, що пізніше через це майже був звільнений. «Я врешті-решт добив-таки <пісню>, але потім довго до мене відносилися з прохолодою. Мовляв - ну і їдь додому: від тебе все одно тут ніякого толку»[36], - згадував барабанщик.

Спочатку альбом передбачалося назвати Snowblind, але записуюча компанія, побоюючись кокаїнового підтексту однойменної пісні, в останню мить змінила заголовок, вибравши, на думку Білла Уорда, украй невдалий варіант. Black Sabbath Vol. 4 вийшов у вересні 1972 року, знову ж піддавшись критичній критиці, але золотий статус (у США) придбав менш, ніж за місяць[37] і став четвертим підряд релізом групи, тираж якого перевалив за мільйон[21][37]. У вересні 1972 року альбом піднявся до #8 в Британії[20]. З альбому вийшов сингл «Tomorrow’s Dream» (перший після Paranoid) але до чарти він не увійшов. Після тривалого турне по США група вперше в своїй кар'єрі вилетіла до Австралії, після чого продовжила гастролі в континентальній Європі.

Маючи можливість провести в студії більше часу, ніж до того, група дозволила собі експерименти з текстурою і аранжуваннями, в яких були використані струнні інструменти, фортепіано і оркестровка[38]. Проте щодо якості матеріалу і історичної значущості Vol. 4 існують різні думки. Оззі Осборн вважає його слабшою з ранніх робіт групи, що записувалася спішно і в стані наркотичного хаосу. Позначилася, крім того, відсутність продюсерського дуету Роджер Бейн - Томмі Аллом: звучання вийшло відносно полегшеним[39]. Тим часом, в ретроспективних оглядах пластинка оцінюється достатньо високо, особливо центральні речі: «Changes», «Supernaut», «Snowblind» и «Tomorrow’s Dream»[38].

Sabbath Bloody Sabbath и Sabotage (1973—1975)[ред.ред. код]

Закінчивши турне в підтримку Volume 4, Black Sabbath повернулись в Лос-Анджелес, знову в Record Plant, для того щоб почати роботу над наступним альбомом. На свій подив музиканти виявили, що кімната, в якій вони записувалися, зайнята «гігантським синтезатором». Знявши будинок в Бель-Ейр, літом 1973 вони почали готувати матеріал нової платівки, але - по різних причинах - перш за все, із-за стомлення і все тих же проблем з наркотиками, - вияснили що вони не можуть закінчити ні одну пісню. Айоммі сказав: «Ідеї не виникали <самі собою>, як це було під час роботи над Volume 4 і ми впали в смуток(депресію). Всі сиділи і чекали , поки я що-небудь не придумаю. Але ні в мене ні у кого не будь іншого нічого не виникало»[40].

Тоні Айоммі и Оззі Осборн на концерті в Мельбурні 13 січня 1973 року.

Провівши в Лос-Анджелесі безплідний місяць, група повернулась в Англію і розквартирувалася в поселеніЛес Діна. Тільки тут, в похмурих підвалах замку Кліарвелл, де почались репетиції, у Black Sabbath під впливом моторошнуватої атмосфери почали з'являтися відповідні ідеї. . Тут то і відвідав Айоммі «рятівний рифф», поклавши початок пісні «Sabbath Bloody Sabbath uken» (в честь якої і був названий альбом): з цієї миті робота тільки і почалася. Вона була продовжена в лондонській Morgan Studios за участю продюсера Майка Бутчера, що узявся за оформлення експериментів, початих в volume 4; звучання групи збагатилось синтезаторним звучанням і струними аранжуваннями. У записі композиції «Sabbra Cadabra» взяв участь запрошений як сесійний музикант Рік Уэйкман, клавішник Yes[41].

Вийшовши в грудні 1973року Sabbath Bloody Sabbath став першим альбомом гурту, отримавший позитивні рецензії, в тому числі і від Rolling Stone, рецензент якого Гордон Флетчер назвав пластинку такою, що «незвичайно захоплює» і «поза сумнівом вдалою»[42]. Альбом, названий рецензентом Allmusic «шедевром» і «невід'ємною частиною будь-якої хеві метал-коллекції»[43], став п’ятим релізом Black Sabbath, получивши в США статус платинового[44], і піднявшись до 11 сходинки, а також до 4 в Британії.

В січні 1974 року Black Sabbath почали усесвітнє турне, закінчивши його на фестивалі California Jam uken в Онтаріо, Каліфорнія, 6 квітня перед 200 тисячами глядачів виступив на одній сцені з Deep Purple, Eagles, Emerson, Lake & Palmer, Rare Earth, Seals and Crofts, Black Oak Arkansas и Earth, Wind & Fire. Частково концерт транслювався телекомпанією ABC, для широкої телеаудеторії, котрій Black Sabbathбули приставлені вперше. В томуж році підпишавши контракт з Доном Арденом uken, група була втягнута в судову тяганину з попередніми менеджерами, яка тягнулась напротязі двох років[40].

Робота над альбомом почалися в лютому 1975 році, знову в Morgan Studios в Уіллесдені. Музиканти вирішили свідомо змінити напрям, заданий попередньою платівкою. Айоммі казав: «Ми могли б продовжувати і далі, удосконалюючись технічно, використовуючи оркестри і інше, але саме цього нам зовсім і не хотілося. Ми поглянули один одному в очі і вирішили, що хочемо зробити рок-альбом, а Sabbath, Bloody Sabbath рок-альбомом за своєю суттю не був»[45].

Альбом Sabotage, записаний з Майком Бутчером, вийшов в липні 1975 і був високо оцінений критикою: Rolling Stone, зокрема, назвав його кращим в кар'єрі групи[46], хоча рецензент Allmusic визнав, що «особливі зв'язки, що зумовили унікальність звучання таких альбомів, як Paranoid і Volume 4, почали тут розпадатися»»[47]. Sabotage, хоч і увійшов до перших альбомних «двадцяток» США і Великобританії, в цілому продавався гірше (зокрема, в Америці став першим, не отримавший статус платинового)[48]. Єдиний сингл з нього, «Am I Going Insane (Radio)» у чарти не потрапив, але як мінімум два трека - «Hole in the Sky» и «Symptom of the Universe» - міцно увійшли до концертного репертуару Black Sabbath[47]. Група вийшла в турне запросивши Kiss в якості розігріву, але була вимушена перервати виступи в листопаді 1975 року після того як в аварії на мотоциклі Осборн порвав мяз спини. В грудні без участі групи обидва лейби випустили збірник We Sold Our Soul for Rock 'n' Roll, який в кінцевому результаті в США розійшовся двохмільоним тиражем[49] і став міжнародним хітом.

Technical Ecstasy и Never Say Die! (1976—1979)[ред.ред. код]

Тоні Айоммі в 1978 году.

До роботи над наступним альбомом Black Sabbath взялися в березні 1976 року в Маямі, Флорида, орендувавши Criteria Studios і запросивши до участі клавішника Джеральда Вудроффа, який вже приймав участь в записі альбому Sabotage (хоча в значно меншому обсязі). До цього часу в групі назрівав конфлікт. Тоні Айоммі пропонував різноманітити аранжування і стиль групи, зокрема, використовуючи духові інструменти. Осборн рішуче настоював на тому, щоб група не зраджувала принципам хэви метал[25]. В Technical Ecstasy (вересень 1976 року) Black Sabbath пішли шляхом, по якому їх вів гітарист: наситили музику струнами і сентизаторами. Наголошувалось, що Джезз Вудраффне просто зіграв замітну роль в оформлені нового звуку, но і (за власним твердженням) був співавтором як мінімум половини композицій в альбомі; втім з незрозумілих причин він був виключений із «титрів».

В альбом Technical Ecstasy, який вийшов 25 вересня 1976 року,відмічені пресою були дві пісні: які стали популярні на концертах «Dirty Women» і «It’s Alright», де Білл Ворд дебютував в якості соліста[50]. В цілому робота, повністю залишена doom-елемента і насичене сентезаторним звучанням, викликала неоднозначну реакцію, а в ретроспективі отримала навіть ще нижчі оцінки, ніж ті, що дали їй критики того часу. Зокрема, рецензент AllMusic (оцінка 2/5) замітив, що альбом став початком «лякаючи швидкого розпаду » ансамблю[50]. Technical Ecstasy в UK Albums Chart піднявся до 13 місця, але в США невійшов навіть в Top 50, хоч і став тут золотим в 1997 році[51]. В листопаді 1976 року Black Sabbath почали в США турне на підтримку альбому, запросивши [Boston (група)|Boston]] і Теда Ньюджента, закінчивши його в Європі (з AC/DC) в квітні 1977 року[17].

В листопаді 1977 року в ході репетицій незадовго до початку студійної роботи над наступним альбомом Оззі Осборн, розчарований вибраним напрямком розвитку, вийшов із складу гурту.«Останні альбоми Sabbath залишили в мені гнітюче відчуття. Я працював лише ради того, щоб хоч щось вижати із записуючої компанії, щоб заробити на пиво ну, і пластинку випустити»[52], — зізнавався вокаліст. На заміну йому був терміново запрошений Дэйв Уокер, співак, відомий по участю в Fleetwood Mac і Savoy Brown: з ним група і почала працювати над новим матеріалом[53].8 січня 1978 року Black Sabbath єдиний раз виступили з Уокером, зігравши «Junior’s Eyes» в телепрограмі BBC «Look! Hear!»[17].

В січні, коли група знову приступила до репитицій, Осборн, який раніше збирався створити сольний проект(з учасниками Dirty Tricks Джоном Фрезером-Бінні, Террі Хорбері і Енді Бірном), раптом передумав і повернувся до Black Sabbath. «Але він відмовився співати те, що ми записали з тим іншим хлопцем, що створило труднощі. У студію ми прийшли практично не маючи пісень. Ми писали їх вранці, а записували вечорами, що було нелегко, тому що осмислити створюване не було можливості... Мені було дуже важко видавати нові ідеї і реалізовувати їх з такою швидкістю», - говорив Тонні Айоммі. П’ять місяців група провела в Sounds Interchange Studios в Торонто, працюючи і записуючи матеріал , який склав згодом альбом Never Say Die!. Як згадував Айоммі, процес затягнувся, знову таки через зловживання наркотиками:«Ми приїжджали на сесію і вимушені були розходитися, тому що були занато накачані наркотиками. Ні у кого нічого не виходило, ми були ніякі - кожен грав своє. Ми поверталися, намагалися проспати і наступного дня повторити спробу»[52].

Never Say Die!, стилістично різнорідний альбом насичений елементами джаз-, сінт-, блюз- і прог- року, вийшов в вересні 1978 року, піднявшись до #12 в Британії (#69 в США). Синглами з альбому вийшли «Never Say Die» і «Hard Road». Обидва потрапили в британський top 40 і дозволили групі знову виступити в програмі Top of the Pops (з «Never Say Die»). Золотого статусу платівці в США довелось чекати 20 років[54].

В цілому Never Say Die мав мало спільного з тими ідеями, які зробили Black Sabbath піонерами свого жанру[25]. Музична преса розкритикувала альбом, і згодом критики не виявили в ньому достоїнств: згідно AllMusic, «ці росфокусовані пісні ідеально відобразили в собі внутрішню напруженість в групі, що розривається особистими конфліктами і зловживанням наркотиками»[55]. Гастролі Black Sabbath на підтримку Never Say Die! розпочалися 1978 році. Журналісти відмітили, що група на сцені виглядала «втомленою і позбавленою натхнення» - в неприємному контрасті з «юнацьким завзяттям» розігрівальщиків Van Halen, для яких це усесвітнє турне було першим[17]. Червневий концерт в Hammersmith Odeon вбув знятий на плівку і пізніше вийшов на DVD під назвою Never Say Die. Завершальний концерт турне, в якому Осборн в останній раз (перед багаторічною відсутністю) вийшов із групою на сцену, відбувся в Альбукерке, Нью-Мексико, 11 грудня.

Закінчивши тур, Black Sabbath повернулися в Лос-Анджелес, знову зняли будинок в Бель-Єйр і провели рік, готуючи матеріал до наступної пластинки. Процес йшов тяжко, і напруга наростала, підігріта вимогами записуючої компанії прискорити його. Осборн був невстані запропонувати нові ідеї, і Айоммі звільнив його. ««На цей час Оззі підійшов до кінця. Всі ми багато приймали наркоти, кокаїну, всього взагалі, але Оззі ще і пив безперервно. Вважалося, що ми репетируємо. Але нічого не відбувалося. Типу: „Ну що, порепетируєм сьогодні? Давай краще завтра“. Так нічого і не вийшло: гроші розчинилися»[56], — згадував Айоммі. «Алкоголь безумовно був бичем Black Sabbath. У нас просто долею було зумовлено, щоб ми себе знищили», - визнавав Ворд, якому в той момент, як другу Оззі, доручили повідомити вокалісту звістку про те що його звільнено із складу групи[57].

Heaven and Hell и Mob Rules (1979—1982)[ред.ред. код]

В1979 році Шерон Арден (пізніше - Шерон Осборн), дочка Дона Ардена, менеджера Black Sabbath, запропонувала Ронні Джеймсу Діо, вокалісту Rainbow, замінити Осборна. В червні Діо, став офіційним учасником групи і та приступила до роботи над новим альбомом. Прихід Діо, співака абсолютно іншого вокального стилю, ознаменував собою радикальну зміну звучання групи. «Вони були абсолютно різними, і не тільки по тембру голосу але й в манері виконання. Оззі був блискучим шоуменом, але Діо приніс з собою абсолютно нове відношення до музичного рішення, в вокалі. Якщо Оззі співав слідуючи рифу, як в 'Iron Man', то Діо 'всупереч' рифу. Його прихід приніс абсолютно новий погляд на сам процес створення пісень.[58], — казав Айоммі. Багато в чому завдяки Діо і його знаменита «коза» (спочатку покликана нейтралізувати «дурной взгляд», а потім ставша його звичним вітанням, зверненим до аудиторії ) отримала популярність в метал-субкультурі, ставши жестом, загально прийнятим серед - музикантів так і серед фанів[59][60].

В вересні 1979 року Гізер Батлер тимчасово покинув склад: його замінив Джефф Ніколс (Geoff Nicholls, экс- Quartz). Такий склад повернувся в листопаді в Criteria Studios і почав запис матеріалу. В січні в групу повернувся Батлер, після чого Ніколос перейшов за клавіші. Альбом Heaven and Hell, записаний Мартіном Бірчем, вийшов 25 квітня 1980 року і був добре прийнятий критикою. Через десятиліття після виходу рецензент Allmusic назвав реліз одним з найкращих альбомів Sabbath, який ніс в собі всі признаки відродження і присутності нової енергії.[61]. Heaven and Hell піднявся до # 9 в Виликобританії (# 28 США), успіх в чартах мали і два його сингли: «Neon Knights» і «Die Young» які стали хітами. Група вийшла в велике всесвітнє турне, давши свій перший концерт з Діо в Німеччені 17 квітня 1980 року. Весь 1980 рік Black Sabbath гастролювали разом з Blue Oyster Cult в рамках туру Black and Blue. Концерт в Nassau Coliseum (Юніондейл, Нью-Йорк) був знятий на плівку і вийшов фільмом в 1981 році під заголовком «Black and Blue»[62]. 26 липня 1980 року Black Sabbath виступили перед 75-тисячним натовпом фанів, заповнивши весь лос-анджелеський Memorial Coliseum (разом з Journey, Cheap Trick і Molly Hatchet[63]). Приблизно в цей час на Vertigo вийшов концертний альбом Black Sabbath Live at Last, куда увійшли записи, зроблені на протязі попередніх семи років; він був майже зразу знятий з продажу, але встиг потрапити в Top-5( пере випущений сингл «Paranoid» увійшов в першу двадцятку).

Ронні Джеймс Діо

Поміж тим, батьки Ворда померли один за другим на протязі дуже короткого часу, і він тяжко пережив удар. «Я стрімко йшов на дно: п’яний був 24 години на добу. І коли виходив на сцену, вона здавалась мені не такою вже яскравою, Ніби почала помирати з середини. Концерти здавалися блідними, Рон стояв там, і робив свою роботу, а я думав про себе: 'Все закінчено'. Мені подобався Ронні , але в музикальному відношенні він - не по мені.»[19]:104, — згадував барабанщик. 18 серпня 1980 року після концерту в Міннеаполісі, штат Міннесота, Білл Ворд був звільнений з Black Sabbath, на заміну йому був запрошений Вінні Еппіс. «Мене просто стусаном вибили із сільця, навідь не попередивши. Я розумів що їм потрібен був ударник, щоб спасти тур, але я грав з групою багато років, майже з дитинства. Це було боляче»[19]:111, — признавався Ворд.

В січні 1981 року Black Sabbath завершили турне Heaven and Hell і повернулись в студію для роботи над новим альбомом[64]. Записаний з продюсером Мартіном Бірчем, Mob Rules, вийшов в листопаді 1981 році. і був добре прийняти фанами. Натомість критики оцінювали його гірше. Рецензент Rolling Stone Дж. Д. Консідайн оцінив його однією зіркою, зауваживши, що гурт тут звучить «так само тупо і пихато, як звучала завжди»[65]. Вже після кількох років оцінки критиків змінилися: Є. Рівадавіа, рецензент з AllMusic назвав альбом «прекрасним»[66]. Mob Rules отримав статус золотого в Великобританії і піднявся в top 20 їхніх чартів. Головний трек, записаний в старому англійському будинку Джона Ленона[64], увійшов в звукову доріжку мультиплікаційного фільму 1981 року Heavy Metal, але в версії яка відрізнялася від альбомної[64]. Успіх в Британії мали і два сингла: «Mob Rules» і «Turn up the Night».

Незадоволена якістю альбому Live at Last, група підготувала ще один концертний альбом , Live Evil, складений із записів, зроблених під час турне Mob Rules в Далласі, Сан-Антонио і Сиэтлі, в 1982 році[67]. В ході мікшування матеріалу у Айоммі і Батлера стався конфлікт з Діо, отримавши (як вияснилось помилкову ) інформацію від звукорежисера, вони звинуватили вокаліста в тому, що він в ночі прокрався в студію і збільшив гучність своєї партії вокалу[68]. Діо, в свою чергу, не задовольнило якість його фотографій на обкладинці[69]. «Ронні хотів розширити свою сферу впливу, Гізера це дратувало, це і поклало початок розладу. Підчас запису Live Evil все і розвалилось. студійний звукорежисер просто не знав кого слухати : ми говорили йому одне, а Ронні - друге. В кінцевому результаті ми сказали хватить: з групою покінчено »[19]:118, — згадував Айоммі. До моменту виходу платівки в січні 1983 року Діо вже покину Black Sabbath; за ним пішов і Еппіс.

1983—1985[ред.ред. код]

Кадрову проблему, яка появилась в результаті виходу з гурту Діо, група вирішила, вмовивши повернутися до склад Ворда і (на здивування багатьох метал-фанів) запросивши Ієн Гіллан (Ian Gillan), колишнього вокаліста Deep Purple (обидві групи на початку 70-х жорстоко конкурували на концертній сцені). Новий склад записав і випустив Born Again (іще один Тор-5-хіт). В світове турне Black Sabbath вийшли з барабанщиком Бівом Біваном (Bev Bevan, 25 листопада 1946 року), відомим до того моменту по роботі в Electric Light Orchestra. Ворд повернувся в гурт весною 1984 року. По приході Ворда з гурту йде Гіллан, приєднавшись до своєї старої групи. «Я і не збирався входити в склад Black Sabbath, - пізніше говорив він. - просто ми напилися з Гізером і Тоні, а на наступний день я дізнався про свою згоду. Крім цього вони такі милі хлопці. Я добре повеселився , прекрасно провів рік, так що авантюра вдалася».

Після виходу Гіллана гурт пробував різних вокалістів, таких як Дэвід Донато, Рон Кіл, Джефф Фенхольт але по деяких причинах ніхто з них не підходив. В кінці-кінців Ворд вирішує покинути групу, пізніше він скаже: Підчас репетицій з Дейвом Донато я зрозумів, чому відчував себе таким нещасним і чому не міг повністю зануритись в роботу з групою. Всьо тому, що там не було Оза... і в цьому була безжалісна правда. Приходилось з нею миритися, і на самому початку 1984 року в мене вийшло. Мені хватило чесності признати той факт і пояснити це Тоні і Гізеру. Ось так, дуже і дуже засмученим я покинув „Black Sabbath". Тоді я не запив. Я не повторив помилки, допущеної роком раніше, і залишався тверезим. Тому я пішов з гордо піднятою головою і достоїнством .[70] Слідом за Вордом групу покидає і Батлер для роботи у власному проекті «The Geezer Butler Band».

1985—1995[ред.ред. код]

13 липня 1985 року Black Sabbath доли концерт в рамках добродійного заходу Live Aid з Оззі Осборном (були виконані три композиції: «Children Of The Grave», «Iron Man» і «Paranoid» ). Після цього з групи пішли Оззі Осборн і Батлер (осатаній створив Geezer Butler Band, яка так і не випустила ні одної платівки), залишивши Айоммі єдиним учасником оригінального складу. Після таких подій сам гітарист приступив до запису сольного альбому, запросивши до студії Гленна Хьюза, Джеффа Ніколса, басиста Дейва «The Beast» Спітца і ударника Еріка Зінгера, співробітників по цеху метал-діви Літи Форд, з якою Айоммі був тоді заручений.

Вийшовши у лютому 1986 року альбом Seventh Star був сольним проектом Тоні Айоммі, він був автором музики і тексту, але в останній момент записуюча компанія наполягла на тому, щоб альбом вийшов під іменем Black Sabbath, в результаті чого на обкладинці появився надпис «Black Sabbath featuring Toni Iommi». Альбом, в який були добавлені східні мотиви, став іще менше нагадувати первиний стиль гурту, а потужний вокал Гленна Хьюза не підходив під матеріал Black Sabbath. Сам Гленн казав, що він не був учасником гурту, а перебував в сольному проекті Айоммі. Альбом зайняв двадцять сьоме місце в Великобританії.

З альбомом зв’язана іще одна дивна історія: Джефф Фенхольт стверджував, що на протязі семи місяців був вокалістом Black Sabbath, і що пішов з релігійних міркувань. Учасники гурту кажуть, що офіційно він не ввійшов в склад, а лише записав демо для сольника Айоммі. Проте є підстави припускати що в Seventh Star дійсно увійшов матеріал, співавтором якого був Фенхольт, як такий не згаданий. Платівка (в записі якої офіційно прийняли участь Хьюз, Спітц, Ніколс і Зінгер), мала комерційний успіх, але склад продовжував мінятися. Незадовго до початку Seventh Star-туру в 1986 році Гленн Хьюз вплутався в бійку, і серйозно пошкодив горло що змусило його поступитися місцем біля мікрофону маловідомому американському співакові на ім’я Рей Гілле. Останній залишив гурт під час запису альбому The Eternal Idol (це було пов’язано з тим що гурт несподівано опинився в центрі фінансових проблем) і пізніше з гітаристом Осборна Джейком Є. Лі створив Badlands, де також прийняв участь Ерик Зінгер. На зміну йому прийшов уродженець Бірмінгема Тоні «Кот» Мартін (екс - The Alliance ), перезаписавши всі плівки з гілленівським вокалом. По закінченню роботи над альбомом в складі групи залишились Айоммі, Мартін і Ніколлз. Для участі в турі The Eternal Idol були запрошені басист Джо Берт (Jo Burt) і ударник Террі Чаймс (экс-The Clash).

В 1988 році в склад гурту увійшов Козі Пауэлл ( прославившись як з власним гуртом, так і участю в Rainbow, Whitesnake, Emerson, Lake & Powell). З басистом-сесійником Лоуренсом Коттлом група записала Headless Cross: альбом (самий окультний за всю історію) був тепло сприйнятий критикою. Дуже швидко після виходу платівки Коттла замінив ветеран Нейл Мюррей, (колись як і Пауєлл, іграв в Whitesnake). Альбом Tyr (1990) багато вважають кращим що було записано з Мартіном.

28 серпня 1990 року Ронні Джеймс Діо запросив на концерт Dio в Міннеаполісі Гізера Батлера: з ним група виконала (на біс) «Neon Knights». Відбулося воз’єднання (Діо, Батлера, Айоммі, Пауєлла, Ніколса ), але невдовзі Пауєлл поступився місцем Вінні Єппісу ( згадувалось про дві причини такого кроку: падіння барабанщика з коня і його сварка з Діо). Новий склад записав Dehumanizer (1992); версія альбомного трека «Time Machine» ввійшла в фільм «Світ Уэйна». Альбом вперше за дев’ять років повернув групу в американський Top 50 ; британським хітом став сингл TV Crimes.


Дискографія[ред.ред. код]

Повноформатні альбоми[ред.ред. код]

як Heaven & Hell

Збірки[ред.ред. код]

Концертні альбоми[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ""Heavy Metal"". Seven Ages of Rock. 5 березня 2009. 8 minutes in.
  2. Osbourne, Ayres, p. 63
  3. Osbourne, Ayres, p. 84
  4. Dwyer, Robert. Timeline «Black Sabbath Live Project – Beginnings». Sabbathlive.com. Архів Timeline оригіналу за 20 січня 2008. Процитовано 9 грудня 2007. 
  5. Siegler, Joe. «Black Sabbath Online: Band Lineup History». Blacksabbath.com. Архів оригіналу за 20 жовтня 2007. Процитовано 9 грудня 2007. 
  6. Gill, Chris (Грудень 2008). «The Eternal Idol». Guitar World. 
  7. «Melody Maker 21 December 1968». Melody Maker Magazine. Архів оригіналу за 4 June 2007. Процитовано 14 лютого 2008. 
  8. Rosen 1996, p. 34
  9. Strong, 2006, p. 97
  10. Wilson, 2004, p. 51
  11. «Black Sabbath» (англійською). Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 2009-09-10. 
  12. Ozzy Osbourne: Behind the Music by VH1; first aired 19 April 1998.
  13. R. Lewis, James (2001). Satanism today: an encyclopedia of religion, folklore, and popular culture. ABC-CLIO. с. 72. ISBN 1576072924. 
  14. Steven Rosen. «Rat Salad: Black Sabbath, The Classic Years, 1969 — 1975 (review)». www.curledup.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 2010-08-13. 
  15. Torreano, Bradley. «Song Review: Black Sabbath». Allmusic. Macrovision. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 23 April 2009. 
  16. Koskoff, Ellen (2005). «Popular Musics». Music Cultures in the United States. Routledge. с. 356. ISBN 0415965896. 
  17. а б в г Sharpe-Young, Garry. «MusicMight.com Black Sabbath Biography». MusicMight.com. 
  18. «Black Sabbath Biography | The Rock and Roll Hall of Fame and Museum». Rockhall.com. Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2011-07-04. 
  19. а б в г Rosen, Steven (1996). The Story of Black Sabbath: Wheels of Confusion. Castle Communications. ISBN 1-86074-149-5
  20. а б «Black Sabbath UK hits». www.chartstats.com. Архів оригіналу за 2012-03-02. Процитовано 2010-03-02. 
  21. а б в William Ruhlmann (2005). «Black Sabbath». Allmusic. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 2009-09-14. 
  22. «RIAA Gold & Platinum database-Black Sabbath». Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 22 February 2009. 
  23. «Certified Awards». British Phonographic Industry. Архів оригіналу за 2012-06-07. Процитовано 23 April 2009. 
  24. Bangs, Lester (May 1970). «Black Sabbath Album Review». Rolling Stone Magazine #66, May 1970. Архів оригіналу за 11 December 2007. Процитовано 14 February 2008. 
  25. а б в г BBC Radio 6. Stewart Maconey. Seven More Days That Shook the World: Стюарт Маконі про Оззі Осборна]
  26. «Біографія Black Sabbath» (англійською). Процитовано 2009-09-10. 
  27. «Black Sabbath. Billboard 200.». Allmusic.com. Процитовано 13 жовтня 2010. 
  28. «RIAA Gold & Platinum database-Paranoid». Архів оригіналу за 2012-03-02. Процитовано 2009-02-22. 
  29. Стів Хьюї (2008). «Black Sabbath: Paranoid». Allmusic. Архів оригіналу за 2012-03-02. Процитовано 2009-09-14. 
  30. Rosen, 1996, p. 63
  31. Rosen, 1996, p. 52
  32. а б «RIAA Gold & Platinum database-Master of Reality». Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 22 February 2009. 
  33. «Tony Iommy biography». www.theblacksabbath.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 2010-08-13. 
  34. Erlewine, Stephen Thomas. «AMG Master of Reality Review». Allmusic.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 18 February 2008. 
  35. «Master of Reality Rolling Stone Review». Архів оригіналу за 2012-06-23. ю — «…Naive, simplistic, repetitive, absolute doggerel»
  36. Rosen, 1996, pp. 73–74
  37. а б «RIAA Gold & Platinum database-Vol. 4». Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 22 February 2009. 
  38. а б Huey, Steve. «AMG Volume 4 Review». Allmusic.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 10 April 2008. 
  39. «Black Sabbath: Vol.4». Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 2009-10-21. 
  40. а б Rosen, 1996, p. 76
  41. Rosen, 1996, p. 79
  42. Fletcher, Gordon (13 февраля 1974). «Sabbath Bloody Sabbath - Album Review». Rolling Stone. Архів оригіналу за 2013-03-27. Процитовано 8 February 2013. 
  43. Eduardo, Rivadavia. «Sabbath Bloody Sabbath - Review». AllMusic. Архів оригіналу за 2013-03-27. Процитовано 9 February 2013. 
  44. «RIAA Gold & Platinum database-Sabbath Bloody Sabbath». Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 22 February 2009. 
  45. Rosen, 1996, p. 80
  46. Altman, Billy (September 1975). «Sabotage Album Review». Rolling Stone Magazine No. 196, 25 September 1975. Архів оригіналу за 31 December 2007. Процитовано 25 February 2008. 
  47. а б Huey, Steve. «Sabotage - Review». AllMusic. Архів оригіналу за 2013-03-27. Процитовано 9 February 2013. 
  48. «RIAA Gold & Platinum database-Sabotage». Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 22 February 2009. 
  49. «RIAA Gold & Platinum Database-We Sold Our Soul for Rock 'n' Roll». Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 22 February 2009. 
  50. а б Prato, Greg. «Technical Ecstasy AMG Review». Allmusic.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 17 March 2008. 
  51. «RIAA Gold & Platinum database-Technical Ecstasy». Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 22 February 2009. 
  52. а б Rosen, 1996, pp. 93–94
  53. «Black Sabbath - Biography». AllMusic. Архів оригіналу за 2013-04-04. Процитовано 9 февраля 2013. 
  54. «RIAA Gold & Platinum database-Never Say Die!». Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 22 February 2009. 
  55. Rivadavia, Eduardo. «Never Say Die! AMG Review». Allmusic.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 27 February 2008. 
  56. Rosen, 1996, p. 95
  57. Rosen, 1996, p. 97
  58. Rosen, 1996, p. 98
  59. Oodyssey of the Devil Horns by Steve Appleford[недійсне посилання — історія]
  60. «The Devil’s Horns: A Rock And Roll Symbol». Ultimate-guitar.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 2010-11-07. 
  61. Prato, Greg. «AMG Heaven and Hell Review». Allmusic.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 29 February 2008. 
  62. Brief Reviews: New Films // New York Magazine. — 14 (5 January 1981) (1). Процитовано 24 April 2009.
  63. Stadiums & Festivals 92 (9 August 1980) (32). Процитовано 24 April 2009.
  64. а б в Reesman, Bryan (1981). Album notes for Mob Rules by Black Sabbath, pp. 2–9 [CD booklet; 2008 reissue]. Burbank, California: Warner Bros./Rhino (R2 460156 B).
  65. Considine, J. D. «Rolling Stone Mob Rules Review». Rolling Stone. Архів оригіналу за 16 February 2008. Процитовано 29 February 2008. 
  66. Rivadavia, Eduardo. «AMG Mob Rules review». Allmusic.com. Архів оригіналу за 2012-06-23. Процитовано 29 February 2008. 
  67. Gilmour, Hugh (1983). "Mob Rules World Tour 1981–1982", pp. 3–5 [CD booklet; 1996 reissue]. Album notes for Live Evil by Black Sabbath. England: Gimcastle/Castle Communications (ESM CD 333).
  68. Marszalek, Julian. «Black Sabbath’s Tony Iommi Recalls the 'Heaven and Hell' Era»[1]. Spiner.com. Retrieved 5 April 2010.
  69. Goodman, Dean (26 October 2006). «Black Sabbath reunites without Ozzy». News Limited. Процитовано 13 May 2008. 
  70. Sharpe-Young, Garry (2006). Sabbath Bloody Sabbath: The Battle for Black Sabbath. Zonda Books Limited. ISBN 0-9582684-1-X. 

Посилання[ред.ред. код]