Атлантичний вал

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Атлантичний Вал» (виділений золотавим кольором)
   Третій Рейх, його союзники та окуповані зони
   Союзники
«Атлантичний Вал»
«Атлантичний Вал»
«Атлантичний Вал»
«Атлантичний Вал»

Атлантичний вал (нім. Atlantik Wall) — система довготривалих оборонних споруд, що створювалася німцями в 1940-44 після розгрому Франції уздовж атлантичного узбережжя Західної Європи (від Данії до Іспанії), протяжністю 4000 км для запобігання вторгненню англо- американських військ на континент. Будівництво «Атлантичного валу» було розраховане на 8 років, планувалося побудувати 15 000 довготривалих укріплень. Проте, до літа 1944 будівництво «Атлантичного валу» не було завершене (план інженерних робіт на узбережжі Па-де-Кале був виконаний на 68%, на узбережжі Нормандії — на 18%).

Головним інженером, що розробив систему укріплень і керував її будівництвом, став Фріц Тодт, що раніше розробив «Західний вал» на кордоні між Францією і Німеччиною.

«Атлантичний вал» був лінійною системою украплень (без ешелонування в глибину), складався з окремих укріплених ділянок, які, як правило, не мали між собою вогневого зв'язку. Рубіж обороняли 27 дивізій 1-го ешелону груп армій «Б» і «Г», а також частини берегової оборони ВМС. Більшість дивізій мали не більше 70-75% особового складу і в основному трофейне озброєння. Найбільша щільність оборони була створена на узбережжі Па-де-Кале, де між річками Шельда і Сена (700 км) оборонялися 14 дивізій, на ділянці між річками Сена і Луара (1600 км) — 8 дивізій, від Луари до кордону з Іспанією — 5 дивізій. Артилерійське прикриття «Атлантичного валу» складали батареї берегової і польової далекобійної артилерії (калібр 122—406 мм) з середньою щільністю 1 батарея на 20 км фронту.

В цілому «Атлантичний вал» не складав собою серйозної перешкоди. У пропагандистських цілях він рекламувався нацистами як «неприступний», щоб дезінформувати противника і підняти престиж гітлерівського командування в очах німецького народу.

Історія[ред. | ред. код]

Відразу після захвату Франції, німецьке командування приступило до реалізації грандіозного за своїми масштабами проекту. Згідне йому все узбережжя Атлантичного океану, починаючи від данських проток і до іспанських пляжів, повинно було перетворитися на неприступну фортецю, своєрідну «Китайську стіну», загальною протяжністю чотири тисячі кілометрів, що відрізує захоплену нацистами Європу від західного світу.

Будівництво століття[ред. | ред. код]

Пропаганда Геббельса охрестило проект «Атлантичним валом», покликаним надійно захищати Великий Третій Рейх від вторгнення англо-американських військ. Вперше ця назва пролунала в кінці 1940 року. Так іменувалися чотири далекобійні батареї, споруджені на узбережжі протоки Па-де-Кале. Справді, будувалися вони не для відбиття вторгнення противника, а виключно з піратськими цілями — для порушення судноплавства в протоці.

23 березня 1942 фюрер підписав директиву № 40, якою офіційно започаткував спорудження «Атлантичного Валу».

А в серпні 1942 році, після провалу висадки канадських рейнджерів під Дьєпом (Франція), почалося будівництво оборонних споруд на всьому узбережжі. Сам Гітлер надавав високе значення «Атлантичному валу» і не жалів на його споруду народних грошей. Фюрер навіть особисто спроектував декілька оборонних позицій, і ніхто з відповідальних за будівництво інженерів не посмів вносити зміни до цих «священних» креслень. На зведенні гігантських оборонних споруд працювали десятки тисяч німців і сотні тисяч «добровольців» з окупованих країн. Мільйони тонн фортифікаційного бетону і найкращої сталі були буквально зариті в землю на цьому «будівництві століття».

Нацистське командування навіть заснувало спеціальну винагороду: медаль «За спорудження Атлантичного валу». До кінця війни цю медаль отримали більше шестиста тисяч чоловік.

Проте, попри шалені витрати (а проект обійшовся німецькому уряду більш ніж в три з половиною мільярди рейхсмарок), велика частина могутніх бастіонів так і залишилася на папері. Збереглися спогади фельдмаршала Роммеля, що інспектував навесні 1944 роки вже готові оборонні споруди:

«Я отримав шок від того, як нікчемно мало насправді було тут зроблено. Декілька крупних фортифікаційних споруд — так, це є, але в цілому — це сама рядова система лінійних укріплень без ешелонування в глибину оборонних порядків. На незахищених просторах між ними немає абсолютно нічого! Лише кілька відкритих позицій берегової артилерії, які будуть знищені першим же бомбовим ударом. Отже я не маю ілюзій з приводу наших найближчих перспектив. Якщо ми не скинемо противника в море в перші ж декілька годин після висадки і дозволимо йому захопити плацдарм, то зазнаємо поразки».

Ледве закінчивши інспекційну поїздку, Роммель розвинув бурхливу діяльність по «залатанню дір». З позицій знімалися бойові дивізії і солдатам вручалися лопати замість гвинтівок. У проходах між укріпленнями в квапливому порядку встановлювалися протитанкові надовби, протягувався колючий дріт, встановлювалися міни

Проте, поряд з дійсно міцними і неприступними ділянками валу, як і раніше, залишалася безліч уразливих місць. Глибина оборонних позицій валу становила всього 2-4 км (для порівняння — Лінія Зігфрида за цим показником мала 35-100 км, Лінія Маннергейма — 90 км). План інженерних робіт на узбережжі Па-де-Кале був виконаний трохи більше ніж на половину, на узбережжі Нормандії — лише на чверть, а час підтискав…

Тим часом міністерство пропаганди Геббельса по-своєму брало участь в зміцненні німецької моці і обрушило шквал пропагандистського вогню на громадськість. Протягом травня засоби масової інформації опублікували ряд журналістських статей „про абсолютну неприступність «Атлантичного валу» і зброю нечуваної потужності, яка буде застосована в разі вторгнення“.

Операція «Оверлорд»[ред. | ред. код]

Як не квапилося нацистське командування, а день «Д», що увійшов до історії, як день відкриття другого фронту, настав для німців несподівано. У ніч на 6 червня під прикриттям авіації та сил флоту англо-американські війська викинули парашутний десант між Каном і Гавром на півострові Котантен, а вранці висадили морський десант на узбережжі Сенської затоки. Ширина фронту вторгнення склала понад 100 км.

Під час висадки військ союзники десантувалися там, де за запевненнями експертів німецького військово-морського флоту було «технічно неможливо здійснити висадку внаслідок підводних скель і профілю берегової лінії». Подібні заяви в минулому призвели до того, що саме на цій ділянці «Атлантичного валу» будівництво оборонних споруд залишилося в зачатковому стані.

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]