Бронекатери типу Н
| Проєкт | |
|---|---|
| Назва: | Бронекатери типу Н |
| Будівники: | суднобудівний завод К. О. Ревенського в Одесі та яхт-верф «Бюро Вега» в місті Борго, Фінляндія |
| Оператори: |
 Російська імперія СРСР |
| Будівництво: | 1916—1918 |
| У експлуатації: | 1916—1941 |
| Заплановано: | 18 |
| Побудовано: | 18 |
| Втрачено: | 18 |
| Основні характеристики | |
| Тип: | Бронекатер |
| Водотоннажність: | 26,5 т (повна) |
| Довжина: | 15,2 м |
| Ширина: | 3,05 м |
| Осадка: | 0,9 м (повна) |
| Двигуни: | 2 двигуни «Буффало» 75 к.с. кожний |
| Швидкість: | 20/12 км/год (за/проти течиї Дніпра) |
| Дальність плавання: | 1000/600 км (за/проти течиї Дніпра) |
| Автономність: | 50 годин |
| Екіпаж: | 8 (у воєнний час — 10) осіб |
| Озброєння: |
|
| Бронювання: | 5-6 мм[1] |
| Зауваження: | Динамомашини на катерах не було, а бортова мережа живилась від акумулятора |
Бронекатери типу Н — клас броньованих катерів-розвідників, збудованих у 1916—1918 роках на замовлення Головного військово-технічного управління (ГВТУ) Російської імперії.
Після початку бойових дій на фронтах Першої світової війни перед Російським Військовим відомством постало питання про використання річок як транспортних артерій для передислокації військ та їх постачання, а також проведення бойових операцій по вогневій підтримці військ та висадці десантів. Тому, перед Головним військово-технічним управлінням було поставлено завдання: створити бойові судна для дій на річках. Найважливішою вимогою до проєктованих річкових броньованих суден було обмеження по зануренню в 2 фута (0.61 м), що було зв'язано з мілководдям річок на заході Росії. За проєктом передбачалося встановлення двох кулеметів «Максим» у носовій та кормовій броньованих баштах з боєзапасом 4000 пострілів. Крім того, всі судна повинні були без розборки перевозитися залізницею. Як прототип у ГВТУ був лише проєкт посильного судна типу «Штик» Амурської флотилії, виготовлений на Путилівському заводі у 1909 році. Наприкінці квітня 1915 року штабс-капітан Симонов організував ескізне проєктування кораблів, яке вдалося закінчити вже за 1,5 місяці. На основі проєкту посильного судна типу «Штик» було розроблено шість нових проєктів. Канонерський човен і броньований катер-розвідник, являли собою найбільш потужні бойові одиниці, мали однакову компоновку та всі необхідні побутові умови для екіпажу. Таким чином фактично було створено новий клас кораблів — бронекатери.
Замовлення на виготовлення бронекатерів видали Технічній конторі «Бюро Вега», яхт-верфі в місті Борго, Фінляндія (за іншими даними — у м. Санкт-Петербург, Росія) на 4 катери, та суднобудівному заводі К. О. Ревенського в Одесі на 14 катерів. «Бюро Вега» справилося зі своїм замовленням до середини 1916 року, натомість завод Ревенського затягнув замовлення аж до 1918 року. Таким чином у 1916—1918 рр. було збудовано 18 катерів цього типу.
Кораблі цього типу використовувались в умовах річок, оскільки для умов Чорного моря вони мали малу морехідність. Наприкінці 20-х років на частину катерів встановлено 76,2-мм гірську гармату зразка 1909 року з боєзапасом 160 пострілів, замість кормової кулеметної башти. На катер «Н-5» у 1931 році встановлено безвідкатну пушку Курчевського на кормі. Катери могли прийняти на палубу до п'яти мін типу «Р» на кошках. На катерах-розвідниках передбачалася можливість встановлення швидкозйомного річкового тралу. Для постановки димової завіси у 30-х роках катери «Н-2» и «Н-4» мали 43 кг хлор-сульфонової кислоти і аміаку (у балонах)[2].
Використовувалися з 1916 по 1941 рік. Перші чотири катери цього типу увійшли до складу флоту 19 березня 1916 року. Решта — будувалася до 1918 року. Під час Громадянської війни 8 лютого 1920 року Червона Армія зайняла Одесу та захопила у якості трофеїв 11 катерів даного типу[1].
Зупинимося на долі одного з катерів, який був досить довго на службі та був єдиним з цього типу, який зустрів Німецько-радянську війну на Дніпрі. Мова йде про катер під номерною назвою № 5. Вже 3 липня він був у складі червоного Чорноморського флоту. З 1920 і до 1923 року корабель ремонтувався, а потім до 1928 року знаходився на збереженні у Миколаїві. Лише тоді, у 1928 році, його перевезли до Києва. Там катер внесли до складу Дніпровської військової флотилії, де він отримав нову назву «Н-5» та виконував функцію або службового плавзасоба або платформи для технічних артилерійських випробувань. Невдовзі, у 1933 — 34 роках, корабель знову знаходиться на ремонті[1].
З формуванням 17 липня 1940 року Пінської військової флотилії «Н-5» входить до її складу та отримує нову номерну назву «Н-15». Організаційно бронекатер «Н-15» разом з бронакатерами типу Д числився у загоні бронекатерів флотилії. 22 червня 1941 року «Н-15» зустрічає у Києві під командуванням лейтенанта Гончара І. П. та залишається у резерві до 4 серпня, коли був створений Київський загін річкових кораблів (ЗРК) для дій на річці Дніпро на флангах Київського укріпленого району. За планом прикриття переправ «Н-15» ніс службу 24 — 26 серпня біля села Глібівка[1]. Тут знаходилася одна з переправ 27-го стрілецького корпусу Південно-Західного фронту[3]. У цілому «Н-15» нічим незвичайним не відзначився. Маючи добру швидкість та бронювання, але велику осадку, він не діяв разом з іншими катерами на річці Березина. 18 вересня 1941 року «Н-15» підірвано власним екіпажем в районі Києва за наказом Військової Ради Південно-Західного фронту[1], коли 37-ма армія Південно-Західного фронту, відбиваючи другий німецький штурм Київського укріпрайону, за наказом залишала Київ[3].
- ДОЗОРНЫЕ КАТЕРА-РАЗВЕДЧИКИ (БРОНЕКАТЕРА ТИПА «Н») (рос.)
- Речные бронированные катера Военного Ведомства [Архівовано 7 серпня 2017 у Wayback Machine.] (рос.)
- Кораблі російської армії [Архівовано 7 серпня 2017 у Wayback Machine.] (рос.)
- ЭНЦИКЛОПЕДИЯ МОНИТОРОВ. Защитники речных границ России. Черников И. И. [Архівовано 7 серпня 2017 у Wayback Machine.] (рос.)
- ↑ а б в г д В. А. Спичаков «Пинская военная флотилия в документах и воспоминаниях» - Львов: Лига-Пресс, 2009 - 384 с. - ISBN: 978-966-397-118-2
- ↑ Широкорад О. Б. Чудо-оружие СССР. Тайны советского оружия — 2005 р., 352 сторінки, ISBN 5-9533-0411-0(2005)
- ↑ а б А. В. Кайнаран, Д. C. Муравов, М. В. Ющенко «Киевский укрепленный район. 1941 год. Хроника обороны» — ПП Видавництво «Волинь», 2017. — 456 с. (Серія «История фортификации») ISBN 978-966-690-210-1