Київський укріплений район

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Київський укріпрайон. Карта А. Кравченка
Меморіальна дошка на будинку (вулиця Січових Стрільців № 24)

Київський укріплений район (скорочено КиУР) — укріплений район під Києвом, створений протягом 1929—1941 роках. Він охоплював Київ півкільцем, спираючись флангами на Дніпро.

Перша лінія оборони проходила від Дніпра по річці Ірпінь до Білогородки і далі — через населені пункти Віту-Поштову, Лісники, Мриги і упиралася лівим флангом у Дніпро. Довжина її становила 85 км. На 5-10 км усередину від цієї лінії оборони було вирито близько 30 км протитанкових ровів, споруджено 750 дзотів, закладено близько 15 км мінних полів. До 8 липня 1941 року зусиллями трудящих столиці, солдатів і офіцерів Київський укріплений район був приведений у бойову готовність. На півдні частина Дотів була вбудована в залишки древнього «Змійового валу».

Друга лінія проходила від Дніпра в районі Вишгорода в напрямку на Пущу-Водицю, Біличі, Микільську Борщагівку, Пост-Волинський, Чоколівку, Голосіївський ліс.

Третя лінія оборони пролягала безпосередньо по околиці міста.

Гарнізон КиУРу на 11 липня 1941 року налічував близько 40 тисяч бійців, 29 танків, 283 гармати і 148 мінометів. Саме КиУР зіграв вирішальну роль в обороні Києва, що тривала з 6 липня по 19 вересня 1941 року. Таким чином, оборона Києва продовжувалася більш двох місяців, скувавши тут до 7 дивізій німців, і зіграла велику роль у зриві плану «блискавичної» війни фашистського вермахту.

КиУР поділявся на 14 батальйонних районів з різною кількістю оборонних споруд. Загальна довжина переднього краю становила 85 кілометрів, глибина оборонної смуги — до 5 км. Усього було побудовано 217 ДОТів). Вогневі точки з'єднувалися в опорні пункти по 6-15 ДОТів. В основному будувалися кулеметні ДОТи на 1-4 амбразури. Для посилення оборони через 4-5 кулеметних ДОТів зводилися довгострокові артилерійські споруди — напівкапоніри на дві гармати, що будувалися для прострілювання великих заплавних ділянок рік, або ж стаціонарні артилерійські позиції. Найбільшим і найскладнішим в інженерному плані був підземний командний пункт глибиною 65 метрів, побудований у Святошиному. За деякими відомостями, німці за два з лишком роки окупації КП так і не знайшли його.

Доти будувалися із залізобетону. Товщина їхніх стін досягала 150 см. Вантажних машин було мало і десятки тонн будівельного матеріалу доставлялися до майбутніх дотів гужовим транспортом. Спочатку весь цей матеріал зосереджувався на станції Жуляни, де знаходився штаб з будівництва КиУРу. Конструкція ДОТів припускала наявність залежності від типу: казематів для озброєння, приміщень для гарнізону, складських приміщень, допоміжного устаткування (фільтро-вентиляційних установок, дизель-генераторів). Між ДОТами іноді прокладалися підземні галереї. Більшість дотів мало автономну систему водопостачання (артезіанські свердловини). Амбразури дотів закривалися броньованими заслінками. Входи в ДОТи звичайно влаштовувалися в тильній стіні, у вигляді П-подібного, залізобетонного коридора з амбразурою для ручного кулемета і перегородкою, що захищала гарнізон від ударної хвилі. Малися також запасні виходи (прорізи, лази). Входи закривалися залізними ґратами, у внутрішніх приміщеннях встановлювалися масивні залізні двері. Доти ретельно маскувалися під місцевість, а також житлові і господарські будівлі. Озброювалися доти в основному станковими кулеметами «Максим» (зразка 1910 року) на спеціальних поворотних рамах і ручними кулеметами «ДП» (зразка 1927 року). Артилерійські доти і польові артилерійські позиції були оснащені 76-міліметро-вими гарматами на капонірному лафеті (зразка 1902 року). Гарнізони дотів становили 5-16 чоловік під командуванням лейтенантів.

Найбільше поширення в КиУРі мали одноповерхові трьохамбразурні доти типу «М2», призначені для ведення фронтального вогню. Вони через невеликі розміри не мали житлового приміщення для гарнізону (гарнізон знаходився в доті тільки під час бою) і великого запасу боєприпасів. Також поширення мали одноповерхові і двоповерхові доти типу «Б» (на нижньому поверсі розміщалися приміщення для гарнізону, склади і допоміжне устаткування) з декількома бойовими казематами. Для ведення бічного вогню по противнику, що прорвався, будувалися 1-2 кулеметні ДОТи, по своїй конструкції капоніри і напівкапоніри. За індивідуальними проектами було побудовано 4 доти типу «Міна», що являли собою групу дотів, з'єднаних між собою підземними галереями (наприклад, ДОТ № 205 «лейтенанта Вєтрова»).

Практично всім цим ДОТам був властивий ряд істотних недоліків. Амбразури дотів мали досить примітивний пристрій і не могли захистити гарнізони при обстрілі з автоматичної зброї або вогнеметів. Товщина бронезаслонок виявилася недостатньою, щоб витримати влучення 37-мм бронебійного снаряда (у музеї історії України в Другій світовій війні виставлена одна з них, пробита навиліт). Заслінки бронековпаків мали слабке кріплення. Товщина виступу напрямної становила всього 30 мм, тому при прямому влученні бронезаслонку вибивало разом з напрямною. Відсутність у більшості ДОТів можливості кругового обстрілу утруднювало підтримку контратак при захопленні противником ділянки оборони і давало останньому можливість обійти ДОТ з флангу, використовуючи ділянки місцевості, що не прострілювалися з ДОТу. Відсутність належного огляду впливала на ефективність вогню на близьких дистанціях, що дозволяло саперам противника підбиратися впритул до споруджень.

Відновлення Київського укріпленого району почалося 24 червня 1941 року, коли командувач Південно-Західним фронтом М. П. Кирпонос дав директиву про формування частин КиУРу, відновлення устаткування й озброєння ДОТів і будівництво польових укріплень. Для проведення робіт було мобілізоване населення Києва. Причому 30 червня на будівництві було задіяно 50 000 чоловік, 2 липня — вже 160 000, а в останні дні будівництва — до 200 000 чоловік. Вони виконали величезний обсяг робіт із приведення в готовність довгострокових споруд і польових укріплень. Оскільки при будівництві не передбачалося ніяких протитанкових перешкод, для ліквідації цього недоліку було відрито 30 км протитанкових ровів і 15 км — ескарпів, встановлено металеві їжаки, не враховуючи звичайних протипіхотних перешкод, серед яких — 16 км дротових електрифікованих загороджень. У великій кількості застосовувалися мінні поля.

Вирито величезну кількість окопів, траншей, ходів сполучень, побудовані сотні кулеметних гнізд і артилерійських позицій. Для посилення оборони було побудовано близько 750 дзотів. На всіх танконебезпечних напрямках були створені позиції протитанкової артилерії. Для посилення першої лінії оборони широко використовувалася ріка Ірпінь. В її усті була споруджена дамба, у результаті чого рівень води піднявся майже на 2 м. Була залита вся заплава і ширина ріки досягла 700—1000 м, а глибина по руслу — майже 4 м. Паралельно з цими роботами споруджувалися друга і третя лінії оборони, а Київ готувався до ведення вуличних боїв. У самому місті формувалося народне ополчення і до 8 липня чисельність його досягла 29400 чоловік. На всіх оборонних роботах, крім місцевого населення, були задіяні інженерні війська. Тільки на будівництві перешкод працювало 5 саперних і інженерних батальйонів і дві електророти. 8 липня роботи з обладнання першої лінії оборони були закінчені.

У зв'язку з загрозливою обстановкою, що склалася на підступах до Києва, 10 липня частини зайняли оборонні рубежі. Розпочалися бої за укріпрайон, що продовжувалися до 18 вересня. У ніч з 18 на 19 вересня радянські війська, за винятком частин прикриття і загонів народного ополчення, залишили Київ. Бої за місто й особливо серпневі бої, виявили слабкі сторони довгострокових фортифікаційних споруджень КиУРу і величезне значення польових укріплень. Саме на третій лінії оборони, що складалася з польових укріплень, вдалося затримати німців і потім нанести сильний контрудар.

Світлини[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • «Київська правда» за 25 вересня 2008 року