Гармата

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гармата Mk 45 калібру 127 мм під час пострілу. Ескадрений міноносець типу «Арлі Берк», флот США.

Гарма́та — тип артилерійської зброї, що відрізняється від інших представників ствольної артилерії, таких як гаубиця або мортира, більшим подовженням ствола, більшою початковою швидкістю снаряда, але меншим максимальним кутом піднесення. Умовною межею між гаубичним і гарматним стволом вважається його довжина. За сучасною класификацією, при довжині ствола менше 25 калібрів зброя класифікується як гаубиця, при більшій — як гармата. Класифікація гладкоствольної артилерії у XVII—XIX ст. була дещо інша: існували гармати з довжиною ствола 18-22 калібрів, гаубиці ж були ще коротшими (5-6 калібрів).

Основним призначенням гармат є вогонь за настильною траєкторією по об'єктах противника. Обстріл з гармат може вестися як із закритих позицій по неспостережуваних з вогневої позиції цілях таких як артилерійські батареї ворога, колони його військ на марші і в місцях зосередження, населені пункти), так і прямим наведенням — по танках, кораблях, фортифікаційних спорудах противника.

Етимологія[ред. | ред. код]

Українське гармата походить через посередництво пол. armata від італ. armata («зброя»)[1]. Рідковживане пушка[2] походить через польське посередництво з давн.в-нім. buhsa, що зводиться до лат. buxis («коробка з самшиту»). У сучасній польській puszka означає «металева коробка чи коробка» (таке ж значення відоме в деяких українських діалектах)[2][3].

У західноєвропейських мовах слово «гармата» звучить як «канон», «кенон», «каноне» — англ. cannon, фр. canon, нім. Kanónе, чеськ. kanón, що походить від староіталійського слова cannone (велика труба), яке у свою чергу має грецькі та латинські коріння[4]. До цього терміна сходить військове звання «канонір» — буквально «гармаш».

Історія[ред. | ред. код]

Перші гармати з'явилися у ХІІ столітті у Китаї[5] та являли собою вдосконаленням та подальшою розробкою так званого вогневого списа[en], вогнепальної зброї для ураження живої сили супротивника з невеликих відстаней, зробленої із паперової або бамбукової трубки с чорним порохом (інша назва димний порох), що вистрілювала спис-снаряд[6]. На певному етапі розвитку списи-снаряди були замінені невеликими шматками брухту, порцеляновими уламками або камінням[7]. Згодом папір та бамбук замінено металом для виготовлення ствола[8]. Найдавніше зображення гармати датується 1128 роком. Це одна із скульптур у Печерах Дацзу[5].

Поширення у Європі[ред. | ред. код]

Найдавнішнє зображення гармати у Європі: манускрипт «De Nobilitatibus Sapientii Et Prudentiis Regum» Вальтера де Мілемета[de], 1326 рік.

Найперший опис гармати на теренах Європи датується 1322 роком, але цей артифакт був втрачений ще у ХІХ столітті[9]. Найдавнішнє зображення гармати (або взагалі вогнепальної зброї) міститься у манускрипті Вальтера де Мілемета[de] та датоване 1326 роком[9]. У Історичному музеї[ru] у Стокгольмі зберігається найдавніший зразок гармати, виготовлений у першій половині XIV століття[10][11].

Найперші зразки європейських гармат вистрілювали стріли-снаряди, такий різновид вогнепальної зброї відомий під назвами pot-de-fer, tonnoire, ribaldis та büszenpyle. Рібальді (ribaldis) — гармати, що робили постріл короткими стрілами, прототипом дрейфгагелю, були застосовані англійцями в битві при Кресі у 1346 році[12].

Слід ураховувати той факт, що вогнепальна зброя середини XIV століття була відносно легка, її можна було переносити або перевозити на полі бою. Наприкінці XIV століття легкі ручні гармати поступово витісняються великими гарматами або бомбардами, спроможніми проламувати кам'яні фортечні стіни[9].

Вже через століття рівень розвитку знань та техніки дозволяв виробляти бомбарди, дальність стрільби яких сягала майже 2 км. До таких гармат відноситься османська бомбарда «Базиліка», що обстрілювала укріплення Константинополя під час його облоги у 1453 році військом султана Мехмеда II[13].

На цьому етапі у деяких країнах засновуються та будуються державні ливарні. Таким чином централізуються промислові та фінансові ресурси для виробництва зброї. До таких відносяться Королівський Арсенал[en] у Лондоні, заснований у 1540-х роках, або московська князівська ливарня, заснована у 1475 році Іваном III[14].

Зразки артилерії періоду XVI століття.
Стародавня ілюстрація наведення гармати на ціль за допомогою квадранта[en].

XVI століття визначилося подальшим розвитком важкої вогнепальної зброї. Бомбарди еволюціонують у широкий спектр спеціалізованих гармат: кулеврини, фальконети, мортири тощо. Крім того перехід на колісні лафети та винахід артилерійських передків робив гармати більш мобільними та спроможніми до дій не лише під час облоги фортець, але і у битвах та маневрах. Більш того покращується технологія виробництва димного пороху, камінні снаряди заміщуються металевими (чавунними) ядрами, стандартизація калібрів робить навіть легкі зразки гармат ефективним засобом ураження. Незважаючи на ці покращення артилерія все ж таки залишалася найбільш повільним компонентом у тогочасних арміях. Для транспортування однієї польової гармати залучалося від 9 до 23 коней, а швидкість руху не перевищувала 3-5 км/годину[15]. Звичайно гармати тієї епохи заряджалися з дула. Але як показано ліворуч у ілюстрації зразків артилерії XVI століття, вже тоді існували гармати з заряджанням через казенну частину. Така конструкція мала ту перевагу, що процес заряджання потребував менше місця, що особливо важливо при розташуванні артилерії на вузьких фортечних стінах або на палубі кораблів. Недоліками були ненадійність та складність виготовлення таких моделей гармат у тогочасних умовах. Тому дульнозарядна зброя залишалася домінуючою.

Наступним імпульсом у розвитку гармат стали впровадження шведського короля Густава II Адольфа в 1620-х — 1630-х роках. Під час реорганізації шведської армії акцент був поставлений на покращення мобільності війська та використання легких польових гармат калібру 4 — 9 фунтів для активних маневрів вогнем під час битви. Обслуга таких гармат налічувала лише 3 — 4 особи, а її транспортування потребувало лише 2 коней. Крім того Густав Адольф вперше у світовій практиці розпочав використання картечі проти ворожої піхоти та картузів для прискорення процесу заряжання, що складалися з ядра та порції димного пороху в зав'язаному мішечку. Якщо до того часу на одну тисячу солдат польових військ налічувалася лише одна гармата, то у шведській армії короля Густава на одну тисячу піхотинців приходилося 6 гармат[15]. Шведи з успіхом показали ефективність своїх технічних та організаційних нововведень у битві під Брейтенфельдом під час Тридцятилітньої війни.

Іншою важливою фігурою у розвитку гармат та артилерії як науки у цілому став англійський математик Наталіел Най[en]. Його дослідження фокусувалися на таких темах як тріангуляція, арифметика, теоретична математика, картографія, а також специфікація складу димного пороху та вогнепровідних шнурів[16][17].

Гармата Армстронга зразка 1859 року з нарізним стволом.

У XVIII та XIX століттях технічні аспекти виготовлення та військового застосування гармат поглибшувалися. У США накрикінці XVIII століття запроваджено гідравлічне випробування[ru] для перевірки якості гарматних стволів[18]. Англійці запровадили новий тип морських гармат — карронади[19]. Приблизно у 1860-ті — 1870-ті роки гладкоствольні гармати витісняються нарізними. Нарізи в стволі додавали снаряду обертальний рух, чим забезпечували стійкість снаряда в повітрі, забезпечували купчасту стрільбу та підвищували дальність вогню. З переходом на нарізні стволи дульнозарядні гармати заміщено казнозарядними системами, адже це спрощувало процесс заряджання. Крім того нарізні стволи дозволяли відійти від сферичної форми снарядів (ядер). Тепер форма гарматних снарядів набула сигароподібної форми з більшим об'ємом. Це у свою чергу дозволяло збільшити в снаряді заряд вибухівки та кількість уражаючих елементів.

Напротязі всіх цих столітть єдиною метальною вибуховою речовиною залишався чорний порох. Його виготовлення було технологічно простим, адже це була механічна суміш трьох компонентів. Але з іншого боку чорний порох має відносно низьку теплоту вибуху та виділяє великі об'єми диму, що ускладнювало спостереження на полі битви та управління військами. Крім того ця вибухова речовина легкозапальна, має низьку вологостійкість та при згорянні залишає тверді тліючі частинки. Тому гармаші після пострілу з гармати проводили обов'язкову процедуру так званого банення, тобто канал ствола протирався вологим банником. Цей додатковий крок у процесі заряджання у свою чергу уповільнював скорострільність гармат того часу. З середнини XIX століття вчерні вели дослідження та пошуки альтернативи димному пороху. У другій половині XIX століття це цілком вдалося, чорний порох замінено у відносно короткий час (2-3 десятиліття) різноманітними типами бездимних порохів, що мали вищу теплоту вибуху, не утворювали при згорянні диму та твердих тліючих частинок.

На межі ХІХ та ХХ столітть з початком застосування більш потужніших типів пороху виникла технічно обумовлена необхідність компенсувати силу відбою та відкоту гармати у момент пострілу. Інженери розпочали розробку та виготовлення відповідних пристроїв, якто буферів лафетів для пом'якшення сили відбою на станок та ходову частину лафета, дулових гальм для зменшення сили відбою, механічних, гідравлічних або гідропневматичних противідкотних пристроїв для зменшення ударних навантажень на лафет при відбої.

Іншим аспектом у еволюції гармати стали механізми наведення. Окрім військової необхідності якмога швидше влучити у ціль, технічні (збільшення дальності пострілу, вага гарматного стволу) та економічні (значне підвищення ціни набоїв) фактори вимагали покращити керування вогнем. Промисловість у той же час розпочала виробництво різноманітних механізмів наведення гармати, до яких відносяться далекомір, оптичний приціл, інклінометр, панорамний приціл.

Спеціалізація та технічні параметри гармат обумовили також зміну у процесі заряджання. Якщо напочатку ХІХ століття артилерійський постріл був виключно картузного заряджання, то на межі ХІХ та ХХ столітть промисловість була здатна виготовляти так звані унітарні патрони, у яких снаряд або картеч, заряд пороху та запальний елемент (капсуль-запальник) з'єднані в одне ціле за допомогою гільзи, та які заряджаються в один (лат. unitas — «єдність») прийом. Такий тип набоїв характерний для артилерийських систем калібру менше 76 — 88 мм. Для калібрів від 100 мм типовим є роздільне гільзове заряджання — незмінний за вагою пороховий заряд у гільзі не з'єднаний зі снарядом, а гармата заряджається в два прийоми (снаряд, заряд) — або ж роздільне картузне заряджання, коли елементи містяться роздільно, а заряджання гармати здійснюється в кілька прийомів.

Німецька «Паризька гармата» з дальністю пострілу у 130 кілометрів, 1914—1918 роки.

XX століття стало апогеєм у розвитку ствольної артилерії. З'явилися нові види набоїв (хімічні снаряди, кумулятивні снаряди тощо). Нарізні гармати могли уражати ворожі цілі на відстанях 5 — 15 та більше кілометрів. Часто обслуга гармати не могла спостерігати ціль та самостійно корегувати вогонь по супротивнику. Це спонукало до подальшого розвитку вспоміжних засобів, пристроїв та організаційних структур, що забезпечували надійне накриття цілі вогнем з якомога меншою кількістю набоїв. У часи Першої світової війни воюючі сторони використовували спостережні аеростати та літаки-коригувальники. Серед останніх був відомий німецький пілот-корегувальник Максиміліан фон Коссель[de]. Нові методи керування вогнем та нові зразки набоїв призводили до того, що 70 % людських втрат воюючих армій були наслідком артилерійських обстрілів[15]. Бойовий досвід російсько-японської війни та Першої світової війни призвів до появи бронещитів, що кріпилися на лафетах та захищали обслугу гармати від ворожого вогню. Яскравим прикладом цієї зміни є російські 76-мм гармата зразка 1900 року (без бронещита) та 76-мм дивізійна гармата зразка 1902 року (з бронещитом).

Радянська 45-мм протитанкова гармата зразка 1937 року.

У міжвоєнний період розпочалося проектування та виробництво авіаційних автоматичних гармат для озброєння літаків, зенітних гармат та протитанкових гармат, спеціалізованої зброї проти нового вида озброєння — танка[20]. Крім того змінювалася організаційна структура військ для підвищення ефективності артилерийського вогню. Наприклад у німецькій армії у 1920-ті — 1930-ті роки виникли так звані артилерійські спостережно-корегувальні дивізіони (нім. Beobachtungsabteilung). Це були підрозділи без вогневих засобів ураження, які підпорядковувалися штабам армій або корпусів та тимчасово передавалися піхотним дивізіям під час наступу на ділянках прориву. Спостережно-корегувальний дивізіон складався з 2 — 4 спеціалізованих батарей звукометрії, світлометрії, топографічні та аеростатні. За допомогою різноманітних точних оптичних та електромеханічних пристроїв німці могли швидше та точніше локалізувати ворожі цілі, наприклад ворожу гарматну батарею, що відкрила вогонь[21]. Насліком цього став той факт, що під час німецько-радянської війни вермахт ніколи не зосереджував більше ніж 80 гармат на один кілометр фронту, такої щільності вогню вистачало для виконання бойових завданнь[22]. У протилежність німцям Червона Армія у наслідок економічного та науково-технічного відставання СРСР не мала достатніх промислових потужностей для виробництва точних механічних або оптико-електричних пристроїв керування артилерійским вогнем. Тому акцент вимушено робився на масованому гарматному вогні. Так під час наступу на Київ у листопаді 1943 року радянська сторона зосередила 300—415 гармат на один кілометр фронту[23].

Основний бойовий танк БМ «Оплот» має гладкоствольну танкову гармату калібром 125-мм.

У повоєнних роках розвиток гармат та спектр їх використання змінився під впливом нових видів озброєннь, таких як керовані протитанкові або протиповітряні ракетні комплекси, крилаті ракети. Наприклад, останні взяли на себе функції важких корабельних гармат. У артилерійські системи інтегруються супутникові засоби керування вогнем. Нові американські есмінці типу «Зумвольт» озброєні 155-мм гарматами з керованими за допомогою супутника активно-реактивними снарядами спроможні знищувати ворожі цілі на відстані у 190 кілометрів з такою ж точністю як і в крилатої ракети. Але ціна такого снаряду набагато менша ніж крилатої ракети[24]. У танкобудівництві був зроблений крок у напрямку розробки гладкоствольних гармат. У стволі такої гармати можна підвищити тиск порохових газів у момент пострілу та збільшити початкову швидкість снаряда. А кумулятивні підкаліберні снаряди, маючи оперення, вже не потребують стабілізації за допомогою обертального руху, що досягається нарізами у каналі гарматного ствола. У свою чергу відсутність обертального руху позитивно впливає на формування кумулятивної струї. Крім того гладкоствольна гармата надає можливість запускати з неї керовані ракети, як наприклад українська протитанкова керована ракета «Комбат»[25]. Додатково конструктори артилерійських систем намагаються максимально автоматизувати процес ведення вогню, як наприклад у самохідних гарматах-гаубицях PzH 2000 (ФРН) та 2С19 «Мста-С» (СРСР).

Типи гармат[ред. | ред. код]

За призначенням:

За типом дії:

Останній із вказаних типів гармат є відносно новою розробкою. Вперше вона була випробувана на круїзному лайнері «Seabourn Spirit» у 2005 році неподалік берегів Сомалі. Розробка американських військових досі не набула широкої популярності через високу вартість та сумнівну безпечність використання, однак неодноразово доводила свою ефективність при розгоні демонстрантів та стримування розлюченого натовпу. Система LRAD (Long Range Acoustic Device) також здатна передавати повідомлення на далекі відстані, що буде корисне в зонах стихійного лиха тощо. Перші прототипи гармати працювали на високому звуковому тиску (162 дБ на метр), що могло фізично нашкодити людині, однак зараз використовують моделювання звуку, що здатне викликати відчуття паніки без шкоди для організму[26].

Спеціалізовані гармати на лафетах з круговим обстрілом і дуже великим кутом піднесення використовуються як зенітна зброя, призначена для боротьби з авіацією противника.

Іншим видом спеціалізованих гармат є протитанкові гармати (ПТГ), які мають невеликий кут піднесення стволу, але дуже високу початкову швидкість снаряду. Вони використовуються в основному для обстрілу прямим наведенням бронетехніки супротивника. Розміри і масу таких гармат прагнуть зробити якомога меншими, щоб полегшити їх транспортування та маскування на місцевості.

Починаючи з 1960-х років, у зв'язку з удосконаленням авіації і ракетних озброєнь, протитанкові і великокаліберні неавтоматичні зенітні гармати переважно замінені на інші засоби боротьби з броньованими і повітряними цілями. Однак порівняльна простота обслуговування і бойового застосування, а також невисока собівартість знаряддя і боєприпасів сприяють збереженню гармат на озброєнні військ.

Виробництво[ред. | ред. код]

Україна[ред. | ред. код]

За часів СРСР на території України попри серійне виготовлення бронетехніки — танків та самохідних артилерійських установок, виготовлення стволів до їх гармат налагоджене не було, і вони надходили з території сучасної Росії[27].

З отриманням у другій половині 90-х років великого замовлення від Пакистану на виготовлення танків Т-80УД/Т-84 постала нагальна проблема у гарматах до бойових машин. Росіяни, що були конкурентами українського танку на тендері для Пакистану навідріз відмовились від постачання танкових гармат та цим намагались зірвати виконання українськими підприємствами іноземного замовлення. Але тоді силами вітчизняних заводів ця проблема була вирішена — на ПАТ «Сумське НВО» було налагоджено виробництво гладкоствольних стволів до 125-мм танкових гармат КБА-3, а їх збирання з виробництвом решти деталей здійснювалось на ДП «Завод імені В. О. Малишева»[27].

Після отримання замовлення на 49 бойових машин «Оплот», знову постала потреба у виробництві гладкоствольних танкових гармат. На цей раз виготовлення стволів освоїв «Краматорський завод важкого верстатобудування»[27].

З початком росісько-української війни, на цьому ж підприємстві було значно розширено номенклатуру — тут розпочали виготовляти стволи до мінометів, а у 2018 році саме це підприємство представило колісну 155-мм самохідну артилерійську установку «Богдана», ствол до якої вже був нарізним[27].

Всі ці стволи підприємство виготовляє на обладнанні власного виробництва. Зокрема на спеціальному нарізному верстаті з цифровим програмним керуванням КЖ 1975Ф3. Цей верстат призначений для нарізання внутрішніх профілів гвинтового каналу ствола з перемінним чи постійним кутом підйому у 10°[27].

Як видно з характеристик верстата, на ньому можуть виготовлятись стволи калібром від 80 до 205 мм та довжиною до 10 000 мм. Тобто на ньому можливе виробництво гармати калібром 155-мм та довжиною у 40 калібрів, що в метровому значенні — 6200 мм[27].

Також на цьому обладнанні можна виготовляти стволи майже всіх наявних на озброєнні української армії артилерійських систем, наприклад ствол до 152-мм гармати 2А36 «Гіацинт-Б» разом з дульним гальмом має довжину в 53 калібри — 8197 мм[27].

Винятком є самохідна артилерійська система 2С7 «Піон» калібром 203 мм та стволом завдовжки у 55,3 калібрів — 11 226 мм[27].

Самохідна гаубиця «Богдана» має нарізний 155-мм ствол

Кам'янець-Подільське Державне підприємство «Науково-технічний комплекс „Завод точної механіки“», що спеціалізується на виробництві стрілецького та артилерійського озброєння налагодило серійне виробництво 30-міліметрових автоматичних гармат ЗТМ-1 та ЗТМ-2[28]. Виробництво цих гармат також було налагоджене на заводах КБ «Артилерійське озброєння» та «Лорта».

Станом на вересень 2018 року в Україні уже було два підприємства, які опанували виробництво танкових гармат калібру 120- і 125 мм[29]. Одне з них, Краматорський завод важкого верстатобудування опанувало виробництво і 155-мм стволів для самохідної гаубиці «Богдана»[30].

У жовтні 2018 року на виставці «Зброя та Безпека 2018» було представлено нарізну гармату калібром 90-мм виробництва української корпорації «ТАСКО» ТСК-90. Гармата може бути встановлена на легку бронетехніку (БТР та БМП) або на бронекатери[31].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — 632 с.
  2. а б Пушка // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  3. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 4 : Н — П / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. ; ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — 656 с. — ISBN 966-00-0590-3.
  4. κάννα, Генрі Джордж Лінделл, Роберт Скотт, An Intermediate Greek-English Lexicon, on Perseus
  5. а б Lu, Gwei-Djen «The Oldest Representation of a Bombard», Technology and Culture, 1988: стор. 594—605
  6. Needham, Joseph «Science & Civilisation in China», том 7: «The Gunpowder Epic» — Cambridge University Press, 1986 — ISBN 0-521-30358-3, стор. 263—275
  7. Crosby, Alfred W. «Throwing Fire: Projectile Technology Through History» — Cambridge University Press, 2002 — ISBN 0-521-79158-8, стор. 99
  8. Chase, Kenneth «Firearms: A Global History to 1700» — Cambridge University Press, 2003 — ISBN 0-521-82274-2, стор. 31-32
  9. а б в Andrade, Tonio «The Gunpowder Age: China, Military Innovation, and the Rise of the West in World History» — Princeton University Press, 2016 — ISBN 978-0-691-13597-7.
  10. Pauly, Roger «Firearms: the Life Story of a Technology» — Greenwood Press, 2004 — ISBN 0-313-32796-3, стор. 21
  11. Dockery, Kevin «Stalkers and Shooters: A History of Snipers» — Berkley, 2007 ISBN 0-425-21542-3
  12. Nicolle, David «Crécy 1346: Triumph of the Longbow» — Osprey Publishing, 2000 — ISBN 978-1-85532-966-9, стор. 21
  13. Bradbury, Jim «The Medieval Siege» — Rochester, New York: Boydell & Brewer, 1992 — ISBN 0-85115-312-7
  14. Hosking, Geoffrey Alan «Russia and the Russians: A History» — Harvard University Press, 2001 — ISBN 9780674004733, стор. 91
  15. а б в Manucy, Albert «Artillery Through the Ages: A Short Illustrated History of Cannon, Emphasising Types Used in America» — Diane Publishing, 1994 — ISBN 0-7881-0745-3
  16. Donagan, Barbara «War in England 1642—1649» — Oxford: Oxford University Press, 2008 — ISBN 0-19-928518-7
  17. Porter, Stephen «Nye, Nathaniel (bap. 1624), mathematician and master gunner», Oxford Dictionary of National Biography (Online ed.) — Oxford University Press, 2008
  18. Knox, Dudley W. «Naval Documents related to the United States Wars with the Barbary Powers», том I. — Washington, D.C.: United States Government Printing Office, 1939
  19. Keegan, John «The Price of Admiralty» — New York: Viking, 1989 — ISBN 0-670-81416-4
  20. Широкорад, Александр Борисович «Энциклопедия отечественной артиллерии» / Під ред. А. Є. Тараса. — М.; Мн.: Харвест, Иван Фёдоров, 2014. — 1155 с. — ISBN 985-433-703-0
  21. А. В. Кайнаран, Д. C. Муравов, М. В. Ющенко «Киевский укрепленный район. 1941 год. Хроника обороны» — ПП Видавництво «Волинь», 2017. — 456 с. (Серія «История фортификации») — ISBN 978-966-690-210-1
  22. Манштейн Эрих «Утерянные победы» / Сост. С. Переслегин, Р. Исмаилов. — М.: ACT; СПб Terra Fantastica, 1999
  23. Москаленко, Кирилл Семёнович «На Юго-Западном направлении. 1943—1945. Воспоминания командарма» Книга II. — М.: Наука, 1973
  24. Affordable precision. National Defense Magazine. Архів оригіналу за 8 October 2006. Процитовано 6 November 2018. 
  25. «Комбат», але не «батяня»… — опис ПТКР «Комбат». Джерело: https://cheline.com.ua/news/mens-club/kombat-ale-ne-batyanya-61593 © Чeline | cheline.com.ua]
  26. Що таке акустична гармата і як вона працює?. Tokar.ua (uk-UA). 2018-08-27. Процитовано 2018-10-02. 
  27. а б в г д е ж и Редакція (2018-10-15). В Україні освоїли випуск верстатів для виготовлення стволів до гармат. Український мілітарний портал. 
  28. 30-мм автоматичні гармати ЗТМ-1 і 3ТМ-2. uos.ua. Процитовано 2015-09-05. 
  29. Про перспективи розвитку й модернізації бронетехніки. Ukrainian Military Pages. 2018-09-22. 
  30. Володимир ТКАЧ, Олексій ЛЕВКОВ. ТАК ОСЬ ТИ ЯКА, «БОГДАНО» // Defense Express. — 2018. — 1 жовтня.
  31. Корпорація «ТАСКО» представить 90-мм гармату ТСК-90. Ukrainian Military Pages. 2018-10-08. 

Посилання[ред. | ред. код]