Операція «Страйкбек»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Операція «Страйкбек»
англ. Operation Strikeback
Холодна війна
GIUK gap.png
Дата: 3-12 вересня 1957 року
Місце: Північний Атлантичний океан, GIUK прохід, Норвезьке море
Результат: Навчання завершились успішно

Операція Страйкбек — широкомасштабні морські військові навчання НАТО, що проводились упродовж десяти днів у вересні 1957 року.

Операція була серією навчань, що симулювали напад СРСР на країни-члени НАТО. Операція мала досягнути дві мети. Первинно на меті стояло розгортання військово-морських сил Альянсу (умовна назва «Блакитний флот») проти інших натівських сил, які симулювали ворога (умовна назва «Помаранчевий флот»). Іншою метою було виконання палубних авіаційних ударів по «ворожих» формуваннях та вогневих точках, що розміщувались уздовж північного флангу НАТО у Норвегії.

В операції брали участь понад 200 бойових суден, 650 літаків та 75 000 військовослужбовців зі США, Великої Британії, Канади, Франції, Нідерландів та Норвегії. Ця навчальна операція стала наймасштабнішою морською операцією мирного часу, військовий аналітик Генсон Болдвін з Нью-Йорк Таймс зазначив, що Страйкбек «зібрав найбільший та найрізноманітніший флот з часів Другої світової війни»[1]

Операція Страйкбек та інші паралельні навчання НАТО, проведені восени 1957 року, дотепер є наймасштабнішим військовим заходом Альянсу. До серії тих навчань було залучено понад 250 000 осіб, 300 кораблів та 1 500 літаків. Район навчань простягався від Туреччини до Норвегії[2][3].

Передумови[ред.ред. код]

Стратегічний огляд[ред.ред. код]

Стикнувшись із беззаперечною перевагою збройних сил СРСР та країн Варшавського договору, у НАТО було ухвалено концепцію ядерної парасольки для захисту Західної Європи від радянського наземного вторгнення[4][5][6][7]. Таку стратегію вперше було сформульовано 1954 року американським генералом, у подальшому керівником Командування ОЗС НАТО в Європі Альфредом Грюентером:

« Ми маємо повітряно-наземний щит, який, хоч і не є досить сильним, але змусить противника сконцентруватись перед нападом. При цьому, зосередившись, він зазнаватиме величезних втрат від ударів атомної зброї... Нині ми можемо застосовувати атомну зброю проти ворога не лише за допомогою стратегічної авіації, але й використовуючи більш легкі літаки, а також 280-мм артилерійські гармати... Така повітряно-наземна команда є досить ефективним щитом, який захищатиме досить добре у разі нападу[6].  »

Та концепція знайшла своє відображення в американській стратегії Масована відплата за часів президентства Дуайта Ейзенхауера, яку сформулював державний секретар Джон Фостер Даллес:

« ми маємо об’єднатись задля забезпечення колективної безпеки. Наша мета – зробити такі взаємовідносини більш ефективними та менш дорогими. Місцева оборона завжди буде дуже важливою. Проте не існує місцевої оборони, яка могла б самотужки стримати усю міць комуністичногго світу. Тому місцева оборона має бути посилена за рахунок атериторіальних сил. Потенційний агресор повинен знати, що він не завжди може нав’язувати правила ведення бойових дій, які вигідні лише йому[8].  »

Структура військового командування НАТО[ред.ред. код]

Після створення Стратегічного атлантичного командування НАТО (ACLANT) 30 січня 1952 року Верховне командування Атлантики (SACLANT) приєдналось до створеного раніше Верховного командування ОЗС НАТО в Європі (SACEUR), ставши однією з двох принципових частин військової структури НАТО[9]. Окрім того 21 лютого того ж року було створено Стратегічне командування каналів для забезпечення контролю над Ла-Маншем та Північним морем, захисту їх від імовірного противника, охорони морських шляхів сполучення та забезпечення проведення військових морських операцій SACEUR і SACLANT[10][11].

До проведення військових навчань, у тому числі й до проведення операції Страйкбек залучались такі ключові структури військового командування НАТО[12][13]:

Історія операції[ред.ред. код]

Наутилус
Група Альфа ВМС США (1959)

У межах програми надання відсічі можливому нападу СРСР на всіх фронтах операція Страйкбек мала на меті перевірити можливості об'єднаних військово-морських сил (Блакитного флоту), доручивши їм знищення ворожого флоту (Помаранчевий флот) та його потужних підводних засобів, захист трансатлантичного судноплавства, а також завдання послідовних палубних авіаударів по ворожих позиціях[14].

Починаючи з 3 вересня 1957 року американські та канадські військово-морські сили вирушили на з'єднання з британським, французьким, нідерландським та норвезьким флотами у східній Атлантиці та північноєвропейських водах. Загальне командування було покладено на віце-адмірала Роберта Пірі, який виконував обов'язки головнокомандувача ударних військово-морських сил НАТО (COMSTRIKFLTLANT). Дорогою спільні американсько-канадські сили провели операцію Сіспрей, двосторонні військово-морські навчання, спрямовані на захист групи постачання Блакитного флоту (URG) від атак ворожих підводних човнів[15]. До того часу атомний Наутилус та звичайний підводний човен Тригер завершили виконання завдань в Арктиці та приєднались до 34 інших підводних човнів, що тимчасово склали підводні сили Помаранчевого флоту[16]. Головне судно помаранчевого флоту Маунт Маккінлі мало базою Портсмут.

Власне операція Страйкбек почалась 19 вересня 1957, загалом у ній брали участь 200 бойових суден, 650 літаків та 65 000 військовиків. Для забезпечення більш реалістичної симуляції захисту трансатлантичного судноплавства було задіяно понад 200 комерційних суден, в тому числі океанські лайнери Квін Мері та Іль-де-Франс[16]. Групи перехоплювачів (HUK) Блакитного флоту, зосереджені навколо авіаносців Ессекс, Васп і Тарава, а також підводні човни та протичовнові патрульні літаки наземного базування призначались для виявлення, відстеження і стримування прориву підводних сил Помаранчевого флоту на лінії Гренландія-Ісландія-UK прохі (так званий GIUK-прохід")[17][18]

Однією з частин операції Страйкбек стала операція Арктичне коло у Норвезькому морі. Під час цієї операції сили Блакитного флоту, у розпорядженні якого були нові суперавіаносці Саратога й Форрестол, завдали повітряних ударів по ворожих позиціях, що розміщувались у Норвегії.

Після завершення операції Страйкбек, дорогою до місць базування, військово-морські сили США провели операцію Пайпдаун, що передбачала тренування із захисту групи дозаправки пальним[19].

Особливо важливими були дії атомних підводних човнів Наутилус та Сівулф. На думку військово-морського аналітика-історика Нормана Фрідмена Наутилус становив найбільшу загрозу за 21 рік історії підводного флоту. Під час операції Страйкбек цей підводний човен здійснив 16 успішних атак проти різних військово-морських формувань, зберігаючи при цьому тактичні переваги та високошвидкісні можливості переслідування. Наутилус пройшов 3 384 морські милі (6 267 км) із середньою швидкістю 14,4 вузлів (26,7 км/год)[20]. Сівулф, який вирушив з військово-морської бази у Нью-Лондоні 3 вересня, прибув на базу до Ньюпорта 25 вересня, загалом пробувши під водою 16 нів, пройшовши 6 331 миль (10 189 км). Зважаючи на необхідність протичовнової оборони, було вжито таких кроків:

Операція Страйкбек стала останньою для бойових суден Айова та Вісконсин до їхньої розконсервації у 1980-их роках за часів адміністрації Рональда Рейгана[25].

У доповнення до операції Страйкбек, що була сконцентрована у Східній Атлантиці та Північній Європі, Північноатлантичний альянс також провів два великих навчання у вересні 1957 року: операція Контр Панч за участі об'єднаних сил Центральної Європи та операція Діп Вотер на південному узбережжі Середземного моря[26][27]

Військово-морські сили операції[ред.ред. код]

Нижче частково наведено список військово-морських сил та засобів, що брали участь в операції Страйкбек[28]

Авіаносці та авіатранспорти[ред.ред. код]

Саратога
Форрестол
Арк Роял
  • Арк Роял — флагман Помаранчевого флоту
    • Полки: 802, 804, 815, 831, 849B, 898 полки морської авіації
  • Булварк
    • Полки: 820, 845, 849D, 891 полки морської авіації
  • Ігл
    • Полки: 803, 806, 813, 814, 848A полки морської авіації

Морські літаки[ред.ред. код]

Douglas A-4 Skyhawk

Військово-морські сили США:

Королівські військово-морські сили Великої Британії:

  • Винищувачі
    • 891 Полк морської авіації de Havilland Sea Venom
    • 894 Полк морської авіації, Sea Venom
    • 802 Полк морської авіації, Hawker Sea Hawk
    • 803 Полк морської авіації, Sea Hawk
    • 804 Полк морської авіації, Sea Hawk
    • 806 Полк морської авіації, Sea Hawk
    • 898 Полк морської авіації, Sea Hawk
  • Торпедні винищувачі
  • Штурмовики
  • Десантні літаки
    • 'A' Летючий 849 Полк морської авіації, Skyraider AEW.1
    • 'B' Летючий 849 Полк морської авіації, Skyraider AEW.1
    • 'D' Летючий 849 Полк морської авіації, Skyraider AEW.1

Втрачені літаки[ред.ред. код]

  • 24 вересня винищувач F4D Skyray упав у море під час спроби посадки на борт авіаносця Саратога. Упродовж подальших пошуково-рятувальних дій зіткнулись у повітрі ще два S2F-2 з авіаносця Ессекс та впали у море. Два додаткових F4D Skyray зазнали катастрофи в результаті зіткнення над норвезьким містечком Анньой. Загалом загинуло 11 осіб[29][30].
  • 26 вересня під час спроби посадки на борт авіаносця Форрестол зазнав катастрофи штурмовий бомбардувальник A3D-1 Skywarrior. Літак затонув у морі, втім трьом членам екіпажу вдалось урятуватись.

Бойові кораблі[ред.ред. код]

Лінкори:

Крейсери:

Есмінці:

Ескортні міноносці:

Головні судна:

Канадські королівські морські есмінці

Субмарини[ред.ред. код]

Атомні підводні човни:

Плавучі бази підводних човнів:

Дизельно-електричні підводні човни:

Допоміжні сили[ред.ред. код]

Група постачання (URG):

Підтримка флоту:

Протичовнові патрульні літаки наземного базування[ред.ред. код]

3 Крило морської авіації США[ред.ред. код]

ВМС США розгорнули два патрульних полки, які взяли участь в операції Страйкбек:

Обидва полки мали на озброєнні патрульні літаки Lockheed P2V-5F.

Берегове командування Королівських ВПС[ред.ред. код]

Королівські ВПС Великої Британії також виділили два полки для участі у навчаннях:

Обидва полки мали на озброєнні патрульні бомбардувальники Avro Shackleton.

Підрозділи морської піхоти США[ред.ред. код]

Зі складу морської піхоти Сполучених Штатів в операції Страйкбек брали участь[34]

  • 8 десантний загін (RLT-8) та
  • 1 десантний батальйон.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Baldwin, Hanson W. (22 вересня 1957). 100 Fighting Ships in Vast Exercise. Нью-Йорк Таймс. Процитовано 2014-08-09. 
  2. Key Jr., David M. (2001). Admiral Jerauld Wright: Warrior among Diplomats. Manhattan, Kansas: Sunflower University Press. с. 333. ISBN 978-0-89745-251-9. 
  3. Emergency Call. TIME. 30 вересня 1957. Процитовано 2014-08-09. 
  4. Chapter 3. NATO the first five years 1949-1954. НАТО. Процитовано 2014-08-09. 
  5. Chapter 7. NATO the first five years 1949-1954. НАТО. Процитовано 2014-08-09. 
  6. а б Chapter 9. NATO the first five years 1949-1954. НАТО. Процитовано 2014-08-09. 
  7. Chapter IX-B. NATO the first five years 1949-1954. НАТО. Процитовано 2014-08-09. 
  8. John Foster Dulles (12 січня 1954). The Evolution of Foreign Policy. Department of State, Press Release No. 81. Архів оригіналу за 1998 - 2011 Nuclear Age Peace Foundation. Процитовано 2014-08-09. 
  9. Chapter 7 - The Military Structure - Atlantic Command. NATO the first five years 1949-1954. НАТО. Процитовано 2014-08-12. 
  10. Chapter 7 - The Military Structure - Channel Command and Channel Committee. NATO the first five years 1949-1954. НАТО. Процитовано 2014-08-12. 
  11. Appendix 1 — Chronicle. NATO the first five years 1949-1954. НАТО. Процитовано 2014-08-12. 
  12. Who is who at NATO (PDF). НАТО. Процитовано 2014-08-12. 
  13. Key, Jr., David M. (2001). Admiral Jerauld Wright: Warrior among Diplomats. Manhattan, Kansas: Sunflower University Press. с. 329–331, 334–335, 338–342, 357. ISBN 0-89745-251-8. 
  14. Warrior among Diplomats. стор. 333–334
  15. USS Wasp Veterans Association (1999). U. S. S. Wasp CV 18. Nashville: Turner Publishing Company. с. 119. ISBN 978-1-56311-404-5. 
  16. а б The day Nautilus came to Portland. Archive. Dorset Echo. 5 жовтня 2007. Процитовано 2014-08-12. 
  17. USS Wasp, p. 118
  18. Norwegian subs during the Cold War. Warships1 and NavWeaps Discussion Boards. Процитовано 2014-08-12. 
  19. USS Wasp, p. 119
  20. Friedman, Norman (1994). U.S. Submarines Since 1945: An Illustrated Design History. Аннаполіс: Naval Institute Press. с. 109. ISBN 1-55750-260-9. 
  21. Bendict, John R. (весна 2005). The Unraveling and Revitalization of U.S. Navy Antisubmarine Warfare. Naval War College Review. с. 98. 
  22. The Goblin Killers. Time. 1 вересня 1958. Процитовано 2008-11-03. 
  23. Antisubmarine Boss. Time. 7 квітня 1958. Процитовано 2014-08-12. 
  24. Warrior among Diplomats, p. 357
  25. Chronological History — U.S. Naval Communications, p. 16
  26. Emergency Call. TIME. 30 вересня 1957. Процитовано 2014-08-12. 
  27. All Ashore. TIME. 7 жовтня 1957. Процитовано 2014-08-12. 
  28. Словник американських бойових суден
  29. Loss and Ejections: F4D-1 Skyray. ejection-history.org. Процитовано 2014-08-12. 
  30. United States Navy Crew Crashes While On NATO Maneuvers In The Atlantic 24 September 1957. Arlington National Cemetery. Процитовано 2014-08-12. 
  31. Second VP-8 (PDF). Dictionary of American Naval Aviation Squadrons Volume 2, Chapter 3. Naval Historical Center. Процитовано 2014-08-13. 
  32. Third VP-10 (PDF). Dictionary of American Naval Aviation Squadrons Volume 2, Chapter 3. Naval Historical Center. Процитовано 2014-08-13. 
  33. Ballykelly's Shackleton Era 1952-1971. Процитовано 2014-08-13. 
  34. Donnelly, Ralph W.; Gabrielle M. Nuefield; Carolyn A. Tyson (1971). A Chronology of the United States Marine Corps, 1947–1964 Volume III. Washington, DC: United States Marine Corps. с. 35. LCCN 77-604776. PCN 19000318200. 

Посилання[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]