Скандинавія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Скандинавія
   Скандинавія відповідно до місцевого визначення
   Розширене використання в українській, яке включає Ісландію, Фарерські острови, Аландські острови і Фінляндію.

Скандинавія — регіон у Північній Європі, що характеризується спільним етнокультурним спадком Північної Німеччини та взаємно зрозумілими північно-германськими мовами. Термін «Скандинавія» в місцевому застосуванні охоплює три королівства Данії, Норвегії та Швеції.

При вжитку українською мовою термін «Скандинавія» також іноді відноситься до Скандинавського півострова або до більш широкого регіону, який включає Фінляндію та Ісландію і Фарерські острови та Аландські острови. Цей широкий регіон, як правило, відомий як Нордичні країни.

Як правило, не розглядаються як частина Скандинавії віддалені норвезькі острови Шпіцберген (Свальбард) та Ян-Маєн, а також Гренландія, яка є складовою частиною Королівства Клімат: Найхолодніший місяць року в Норвегії — це березень. У цей час випадає сніг, значно опускається температура повітря і починаються сильні морози.

Етимологія[ред. | ред. код]

Скандинавія з космосу в зимовий період

Назва вказаної групи країни походить від слова «Скандія», яким в античний час і пізніше в раннє середньовіччя позначали території, які лежали на півночі від Балтики. Це латинізоване слово германського походження початково було близьке до понять «темряви, мороку, туману» і використовувалося в північних германців, як і в деяких інших народів Північної Європи, для визначення поняття «північ» (фінською «похйола» — «країна мороку» або «північ»; поморське і північно-руське «північ» — «північне спрямування», «північник» — північно-східний вітер, норд-ост).

Історія[ред. | ред. код]

Скандинавістичний плакат XIX століття з норвезьким, данським і шведським солдатами, що тиснуть руки
Кальмарська унія станом на 1400 рік

Північногерманські племена в першій половині 1 століття нової ери колонізували Скандинавію. Протягом багатьох століть Скандинавські країни об'єднувалися в різні політичні союзи.

У період християнізації та утворення держав у X-XIII століттях численні дрібні германські царства та вожді були об'єднані в три царства:

Ці три скандинавські королівства 1387 року об'єдналися у Кальмарську унію під короною королеви Маргарити I Данської. 1523 року за правління Густава I Швеція залишила союз. Внаслідок цього в Норвегії й Данії спалахнула громадянська війна, після чого почалася Реформація. Персональна унія, укладена Данією та Норвегією в 1536 році, тривала до 1814 року. Згодом з цього союзу виникли три держави-правонаступники: Данія, Норвегія та Ісландія.

Кордони країн Скандинавії отримали свої сучасні обриси у середині XVII століття, коли за умовами Бремсебруського миру 1645 року землі Гер'єдален, Ємтланд та Ідре і Серна відійшли від Данії-Норвегії до Швеції, так само як й острови Готланд і Сааремаа у Балтійському морі. Роскілльський мир, підписаний 1658 року, змусив Данію-Норвегію віддати Швеції данські землі Сканія, Блекінге, Галланд, Борнгольм і норвезькі землі Треннелаг і Богуслен. За умовами Копенгагенського миру, укладеного 1660 року, Швеція була вимушена повернути Даніїї-Норвегії Борнгольм і Треннелаг і відмовитися від своїх недавніх претензій на острів Фюн. Що до скандинавського сходу, то Фінляндія була повноцінною частиною Швеції від часів Середньовіччя до наполеонівських воєн, коли вона відійшла до Росії. Незважаючи на часті війни протягом багатьох років після утворення трьох королівств, країни Скандинавії лишалися політично та культурно близькими.

Мови[ред. | ред. код]

Скандинавські народи мають між собою багато спільного.

Основні скандинавські мови пішли від давньоскандинавської мови і належать до північної гілки германської групи мов. Більшість діалектів норвезької, шведської і данської мов взаємнозрозумілі. Ісландська і фарерська мови теж пішли від давньоскандинавської, але зберегли більше архаїчних рис.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерело[ред. | ред. код]

  • Э.О'Делл. Скандинавия /Пер. с англ. В. В. Волковой и Д. Н. Ляликова. — М.:Изд-во иностранной литературы, 1962. — С. 5-6.