Голубська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Голубска війна
Перемога молдаван в битві при Марієнбурзі, 1843 рік

Перемога молдаван в битві при Марієнбурзі, 1843 рік
Дата:
Місце: Марієнбург (північна Польща)
Результат: поразка Тевтонського ордену
Сторони
Kingdom of Poland-flag.svg Польське Королівство
Alex K Halych-Volhynia.svg Руське Королівство
Coat of arms of the Grand Duchy of Lithuania.svg Велике князівство Литовсько-Руське
Flag of Moldavia.svg Молдовське князівство
Den tyske ordens skjold.svg Тевтонський орден, найманці та лицарі з усієї Європи
Командувачі
Владислав II Ягайло
Вітовт Великий
Пауль фон Русдорф

Голубська війна (біл. Голубская вайна, пол. Wojna golubska, англ. Gollub War) - двомісячна війна між Тевтонським орденом і Королівством Польським, Великим князівством Литовським та Князівством Молдавією 1422 року. Закінчилася підписанням Мельнського миру, згідно з яким Орден назавжди відмовився від своїх претензій на Жмудь. Остання війна Тевтонського ордену з Великим князівством Литовським.

Історичний контекст[ред. | ред. код]

Перший Торунський мир 1411 р. не вирішив усіх суперечок між Тевтонським орденом та союзним Великим князівством Литовським разом з Королівством Польським . Пруссько-жмудьський кордон не визначався. Великий князь литовський Вітовт претендував на весь правий берег Німана, включаючи Мемель (Клайпеду). У свою чергу, хрестоносці вимагали, щоб після смерті Вітовта та польського короля Ягайла Жмудь було передано до ордену (одна з умов миру в Торуні) [1]. Польща претендувала на Холмську землю (Кульмерланд), Західну та Східну Померанію [2]. Коротка Голодна війна 1414 р. та переговори на Констанцькому соборі, також не вдалися, але перемир'я було продовжено до 1418 р.

Новий етап переговорів розпочався після закінчення перемир'я у 1419 році. Посередником виступив папський легат архієпископ Мілана Бартоломео Капрі [3]. Імператор Священної Римської імперії Сигізмунд виступав посередником для подальшого врегулювання. 6 січня 1420 р. у Вроцлаві імператор оголосив Торуньський мир ефективним та справедливим, тобто наполягав на незмінності ситуації. Сигізмунд гарантував Ордену навіть більше прав, ніж він вимагав. Це рішення імператора можна було пояснити його бажанням заручитися підтримкою хрестоносців у його боротьбі проти гуситів, яких підтримував Вітовт. Ягайло та Вітовт категорично відкинули вирок Сигізмунда. Наполягаючи на своїх правах на спірних територіях, Ягайло безуспішно звернувся до папи Мартина V. [4] 8 квітня 1421 року в Кракові Ягайло уклав наступально-оборонний союз проти Ордену з маркграфом і курфюрстом Бранденбурга Фредеріком I Гогенцолерном. Через посередництво Фрідріха та папського легата перемир’я було продовжено до 1422 року. [5]

Хід війни[ред. | ред. код]

Побоюючись відкритої збройної інтервенції Ягайла та Вітовта на чеські землі, Сигізмунд добивався від нового великого магістра Тевтонського ордену Павла фон Русдорфа, який незадовго до того, як розпустив більшість найманців [6] вступити у війну з Великим князівством та Польщею. 17 липня була оголошена війна. Війська Ягайла та Вітовта, зосереджені в районі Червінськ-над-Віслою, рушили на Острудау, а невеликі війська ордену були змушені відступити до Любави. Коли стало зрозуміло, що облогова зброя затримується, Ягайло наказав піти на столицю ордену Марієнбург (Мальборк). У битві під Мальборком об'єднані сили ВКЛ, Польщі та Молдови здобули перемогу. По дорозі їх взяли Ризенбург і Голуб, але взяти Чонсі не вдалося . Як і під час голодної війни, обидві сторони уникали великих битв [7].

Ягайло вирішив припинити війну до того, як війська ордена отримають підкріплення від Священної Римської імперії. 17 вересня було підписано перемир'я, а через десять днів у Мельно було підписано мир. Боротьба між Тевтонським орденом та Великим князівством Литовським за Жмуддю закінчилася перемогою ВКЛ.

Примітки

  1. Zigmantas Kiaupa, Jūratė Kiaupienė, Albinas Kunevičius The History of Lithuania Before 1795. — Vilnius: Lithuanian Institute of History, 2000. — P. 142—143. — ISBN 9986-810-13-2
  2. Jasienica, Paweł. Polska Jagiellonów. — Warsaw: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1988. — P. 130. — ISBN 83-06-01796-X
  3. Ivinskis, Zenonas. Lietuvos istorija iki Vytauto Didžiojo mirties. — Rome: Lietuvių katalikų mokslo akademija, 1978. — P. 354—355.
  4. Zigmantas Kiaupa, Jūratė Kiaupienė, Albinas Kunevičius The History of Lithuania Before 1795. — Vilnius: Lithuanian Institute of History, 2000. — P. 143—144. — ISBN 9986-810-13-2
  5. Łowmiański, Henryk. Polityka Jagiellonów. — Poznań: 2006.
  6. William Urban. Tannenberg and After. — Chicago: Lithuanian Research and Studies Center, 2003. — P. 279—281. — ISBN 0-929700-25-2.
  7. Halecki O., Reddaway W. F., Penson J. H. The Cambridge History of Poland to 1696. — Cambridge University Press. — P. 222. — ISBN 9781001288024