Жмудь

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жмудь

лит. Žemaitija

Герб Прапор
Розташування Жемайтії в межах Литовської Республіки
Розташування Жемайтії в межах Литовської Республіки
Розташування Жемайтії в межах Литовської Республіки
Адм. центр Тельшяй
Найбільше місто Шяуляй
Країна Литва
Номерний знак LT
Офіційна мова Жмудське
Населення
 - повне ≈ 0,5 млн.
Площа
 - повна ≈ 21 000 км² км²
Часовий пояс UTC +2
Вебсайт samogitia.mch.mii.lt

Мапа
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Жмудь

Жмудь, також Жема́йтія (лит. Žemaitija, жумуд. Žemaitėjė) — регіон на північному заході Литви, на березі Балтійського моря. Історична батьківщина жмудинів, носіїв жмудської мови, діалекту литовської. Займає терени Тельшайського і Шяуляйського повіту. У Середньовіччі стало Жмудським князівством, що було інкорпороване до Великого князівства Литовського й перетворене на староство. Центральне місто — Тяльшяй. Найбільше місто — Шяуляй. Площа — близько 21 тис. км². Населення — близько 500 тис. осіб.

Назва[ред. | ред. код]

  • Жема́йтія (лит. Žemaitija, жмуд. Žemaitėjė) — литовська назва
  • Жемотська земля (ст.-укр. Жемотьская земля), Жемойтська земля (ст.-укр. Жемоитская земля[1]), Жомойтська земля (ст.-укр. Жомоитская земля) — староукраїнська назва; походить від литовської, яка в перекладі слов'янською означає «Побережна земля»[1].
  • Жемоїть, або Жомойтія — староукраїнська назва
  • Жмудь (пол. Żmudź, біл. Жмудзь) — польська назва, що походить від староукраїнської.
  • Ни́жня Литва́
  • Самейтія (нім. Sameiten, Samaythen) — стара німецька назва.
  • Самогітія (лат. Samogitia), або Самогетія (лат. Samogetia) — латинські назви.

Історія[ред. | ред. код]

Жмудь (Жемайтія) в XIII і навіть у XIV століттях займала великий простір. Достовірна (писемна) історія Жмуді починається з XIII століття, з часу появи в сусідстві німців, і наповнена, головним чином, звістками про боротьбу з останніми, що тривала до початку XV століття.[2]

У руських (українських) джерелах першу згадку про Жемайтію знаходим у Волинському літописі в подіях 12151219 років, коли до князя Романа Мстиславича приїхали посли від литовських та жемайтійських князів[3] За літописом мирний договір прийняли обоє жемайтійських князів — Гердвілас і Вікінтас.

Перший наступ хрестоносців (1208—1236)[ред. | ред. код]

На початку XIII століття експансія німецьких херстоносців і поневолення почало загрожувати всім балтським племенам. Завойовники намагалися силою навернути місцеве населення до католицтва і, з часом, підкорили цілий ряд племен. Однак жемайти вперто та довго відстоювали свою релігію та свою незалежність від німців; у їх країні знаходилося литовське святилище Ромува, і гнані з Литви волхви знаходили у них притулок ще в XV столітті. Окрім того, Жемайтія була ретельною берегинею національних переказів і звичаїв, ревно відстоювала їх проти всіх спроб великих князів литовських ввести будь-які нововведення.[2]

Після підкорення естів, хрестоностці пішли війною на земгалів (1219—1290), які жили на південь і на захід від Даугави. Земгали були етнічно споріднені з жемайтами і пов'язані з ними політично. Відтак, жемайти і литовці часто виступали їх союзниками у боротьбі із завойовниками. У відповідь у 1234 хрестоносці Тевтонського ордену і меченосців оголосили об'єднання у «вічну лігу», направлену проти жемайтів і литовців, після чого набіги на них хрестоносців почастішали.[4]

У другій половині літа 1236 року був організований хрестовий похід на Жемайтію, у якому брав участь Орден мечоносців та лицарі із Західної Європи. У війську хрестоносців були також християнізовані ести, ліви, латгали, а також 200 вояків із Пскова. Але об'єднане військо жемайтів і земгалів на чолі з князем Вікінтом здобуло важливу перемогу при Сауле. Орден мечоносців був дуже послаблений поразкою і просування загарбників було тимчасово зупинено.[5]

Другий наступ хрестоносців (1250—1261)[ред. | ред. код]

У 1250 Лівонський орден організував черговий великий похід на землі литовців і жемайтів. Великому князю Міндовгу вдалося зупинити хрестоносців лише шляхом підкупу їхнього магістра Андреаса фон Стірленда (англ. Andreas von Stierland) та значними поступками.

В 1251 Міндовг пішов війною на непокірного жемайтіського князя Вікінта і взяв в облогу його столицю — замок Твиреметь (суч. Тверай). Але захопити замок не зміг і був змушений відступити.

За договором 1253, литовський князь Міндовг отримав титул короля, але віддав частину Жемантії Лівонському ордену.[6] Втім, жемайти не скорилися: у 1255 рада жемайтійських князів обрала своїм лідером князя Альмінаса, який розпочав енергійну боротьбу проти хрестоносців. В той час, як Міндовг прийняв християнство (1251) і визнав зверхність Папи Римського, жемайтіські князі міцно трималися своїх традицій язичництва і продовжували опиратися завойовникам.

У 1259, після спустошення Литви монголами, князь Міндовг вимушено відмовився від прав на всю Жемайтію на користь хрестоносців. Однак, жемайти підняли повстання і на чолі з князем Альмінасом завдали лицарям Лівонського ордену поразки у битві при Скуодасі[en]. Цю битву самі хрестоносці оцінили як восьму найважчу поразку за всю історію ордену. В битві загинуло 33 лицарі та багато простих воїнів.

Наступного року жемайти перейшли у наступ і завдали хрестоносцям Тевтонського ордену поразки біля озера Дурбе (1260). В битві загинуло багато простих вояків та 150 з 200 лицарів ордену, включаючи магістра Буркхарда фон Горнгаузена і маршала Генріха Ботеля. Ще близько 15-ти лицарів потрапили в полон. Після цього повстання підтримали князь Тройнат та король Міндовг і за допомогою литовців жемайти і курші звільнилися від влади лівонських лицарів (1261).[6][7]

Важка поразка дуже послабила Тевтонський орден, що спричинило численні повстання підкорених балтських народів, в першу чергу, прусів. Завдяки цим перемогам було зупинено просування німецьких лицарів на два десятиліття, що дало змогу зміцнитися Литовській державі.

100-літня війна з Тевтонським орденом (1283—1411)[ред. | ред. код]

З 1283 розпочинається 100-літня війна вже з Тевтонським орденом. Особливо часті і небезпечні були напади німців у XIV столітті, лише за Кейстута вони перейшли в партизанську війну. Після смерті Кейстута 1382 року великий князь литовський Ягайло віддав Жмудь лівонцям; але жмуди незабаром повстали і скинули цю залежність. 1398 року за Салинським договором Жмудь знову була віддана лівонцям Вітовтом, який повернув її німцям вдруге після повстання 1400—1401 років.

Автономія у складі ВКЛ (1411—1795)[ред. | ред. код]

Після 1410 року закінчилися вторгнення Тевтонського ордену у Жмудь зв'язку з її приєднанням до Литви. Вітовт і Ягайло почали посилено насаджувати тут християнство, що внаслідок опору жителів затверджується остаточно тільки у XVI столітті за допомогою єзуїтів.

Тут існувала особлива автономна одиниця — Жмудське староство. Із самого початку Жемайтія мала особливого князя, в основному підручного великого князя литовського; столицею його були Росієни. Привілей 1441 року легалізував автономію Жемайтії — відтоді староста став призначатися лише за згодою місцевої шляхти і лише з місцевих мешканців. 1495 року великий князь Олександр Ягеллончик дав Жмуді «земельний привілей» (руською мовою), що стало початком утворення станів у країні. За привілеєм 1495 року жемайти отримали право обирати старосту (великий князь лише затверджував його), мати власний суд, великий князь отримав заборону засновувати нові маєтки на Жемайтії. Навіть після судово-адміністративної реформи 1566 року Жмудь зберегла свою автономію як староство, яким було і перед тим. 1575 року Жемайтію почали іменувати князівством[8]

У складі Російської імперії (1795—1917)[ред. | ред. код]

1795 року після Третього поділу Речі Посполитої більшу частину Литви окупувала Російська імперія, незначна частина Жемайтії відійшла до Прусського королівства (південно-східні райони). Невдовзі Жмудь було приєднано до Литовської, з 1801 року увійшла до складу Віленської, і 1843 року до Ковенської губерній.

XX—XXI століття[ред. | ред. код]

З 1918 року землі Жемайтії входили до складу міжвоєнної Литовської республіки (1918—1940), а столиця колишньої Ковенської губернії (Жмуді), місто Каунас (Ковно, пол. Kowno), де-юре став центром нової держави. 3 серпня 1940 року після окупації СРСР Литви відбулося подальше нівелювання регіональних особливостей і введення російської мови в освітній процес і державний ужиток. Після відновлення Литвою незалежності 1990 року (вихід з СРСР) Жемайтію продовжили розглядати виключно як етнографічний (етнокультурний) регіон на північному заході країни, жителі якого говорять одним із двох діалектів литовської мови — жмудським. Межі етнографічного регіону не збігаються з межами Жемайтійського староства, Жемайтійського єпископства, Ковенської губернії або із сучасними адміністративними кордонами Литовської республіки, але були визначені на підставі поширення жемайтського діалекту. Найбільшим містом етнографічного регіону є Шяуляй, а історичною столицею — місто Тельшяй.

Див. також[ред. | ред. код]

Адміністративний поділ[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Лѣтописець Великого князьства Литовъского и Жомоицьского [Архівовано 8 липня 2020 у Wayback Machine.] (за рукописом Красинського; ПСРЛ, Т. 35)
  2. а б ЭСБЕ, 1890—1907, с. 27, Жмудь.
  3. У рік 6723 [1215]. У той же час за Божим повелінням прислали князі литовські [послів] до великої княгині Романової, і до Данила, і до Василька, мир даючи. А жемайтські князі. — [це] Єрдивил, Викинт. Галицько-Волинський літопис. Переклад Л. Махновця [Архівовано 16 травня 2013 у Wayback Machine.]
  4. Хроніка Стрийковського, 1582, том 1.
  5. ПАКАЛЕННЕ ПЕРШАЕ: МІНДОЎГ (1230-ыя - 1250-ыя гады). Персональный сайт белорусского историка Вячеслава Носевича (біл.). Процитовано 30 грудня 2023. 
  6. а б The Crusades: An Encyclopedia, 2006, page 643, «Mindaugas».
  7. Dr. Edvardas GUDAVIČIUS. Treniota //«Voruta» Nr. 5 (23) 1991 m. kovo 1-15 d.(лит.)
  8. А.Бумблаускас, А.Ейдинтас, А.Кулакаускас, М.Тамошайтис. Історія Литви кожному. — К.: «Балтія-Друк», 2018. — сс. 42-43.

Джерела[ред. | ред. код]

Довідники[ред. | ред. код]

Книжки[ред. | ред. код]

  • А.Бумблаускас, А.Ейдинтас, А.Кулакаускас, М.Тамошайтис. Історія Литви кожному. — К.: «Балтія-Друк», 2018. — сс. 38-46.
  • Гудавичюс Э. Том I: С древнейших времен до 1569 года // История Литвы. Том I. — М : Фонд имени И. Д.Сытина, BALTRUS, 2005. — Т. 1. — 680 с. — ISBN 5-94953-029-2. (рос.)

Історичні джерела[ред. | ред. код]