Гончаров Петро Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Петро Григорович Гончаров
Основна інформація
Дата народження 18 жовтня 1888(1888-10-18)
Місце народження Київ
Дата смерті 20 травня 1970(1970-05-20)
Місце смерті Київ
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія, СРСР СРСР
Професія хоровий диригент, композитор
Освіта музичне училище Балтійського флоту
Праця в операх Національна опера України імені Тараса Шевченка
Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької
Жанр Хорова музика
Колективи Національна заслужена академічна капела України «Думка»
Державна заслужена хорова капела України «Трембіта»
Нагороди
Залізний хрест 2-го класу

Петро Григорович Гончаров (* 18 жовтня 1888, Київ — † 20 травня 1970, Київ) — український хоровий диригент, композитор.

Народився у незаможній сім'ї робітників. Змалку співав у церковних хорах. У 1907 році закінчив музичне училище Балтійського флоту по класу кларнета, згодом брав уроки диригування, читання оркестрової партитури, гармонії і композиції у Рейнгольда Глієра. До себе у хор Гончарова взяв Олександр Кошиць. Тут юнак на практиці навчався диригувати.

З 1907 р. був регентом хорів провідних київських соборів — Володимирського, а з 1921 року десятиліття очолював хор Софійського собору.

З 1906 р. — диригент хорів театрів Миколи Садовського, Панаса Саксаганського. Співпрацював з Лесем Курбасом, Анатолієм Петрицьким.

Був організатором і багато років керував капелою Південно-Західної залізниці, за що був удостоєний звання «Почесний залізничник»[1]. Працював художнім керівником капели «Думка», київської опери (19201924), Української музичної драми 1919 року.

У 1921 році після важкої хвороби втратив зір, після чого вивчив всі хорові твори напам'ять.

Навесні 1940 року Гончаров опинився у Львові. Тут після приходу радянської влади було створено капелу «Трембіта». Її диригентом якраз став Петро Гончаров. У той же час працював диригентом і для оркестру й хору і у львівській опері.

Після приходу в Україну нацистів Гончаров повернувся до Києва й знову став регентом Володимирського собору. Тоді його фашисти за талант і працьовитість (інших заслуг перед новою владою він не мав) нагородили залізним хрестом. «Це є хрест на мою могилу», — сказав рідним Петро Григорович. І виявився, у великій мірі, провидцем. Ця подія вкрай негативно вплинула на його подальше життя.

У 1942 році Гончаров організував у Києві концерт під назвою «На зло ворогам». До програми потрапила кантата Лисенка «Б'ють пороги». За виконання цього революційного твору німецька влада не виплатила диригенту обіцяного гонорару.

До кінця життя проживав у будинку на вулиці Володимирській, 20. Похований на Байковому цвинтарі. Пам'ятник на могилі встановила своїм коштом колишня хористка Гончарова, котра емігрувала до Швейцарії.

Родина Гончарова задовго після його смерті, аж у 1990-х, дізналася про те, що він був диригентом. «Нам ніхто ніколи не говорив про те, що дідусь писав церковну музику. Десь на початку 90-х минулого століття на Різдво Христове мій чоловік Богдан, артист капели „Думка“, який співав у хорі Володимирського собору, натрапив на ноти творів Гончарова, мого рідного дідуся. Згодом ми дізналися, що в одному з канадських журналів була опублікована велика стаття Павла Маценка, присвячена творчості Гончарова», — розповіла онука диригента Ніна Дунь.

Творчість[ред.ред. код]

  • «Хресту Твоєму».
  • «Служба визволення».
  • Є автором «Літургії» для змішаного хору з кількома варіантами виконання кількох її частин. Усі частини написані в різних тональностях.
  • Голосить звістку (для мішаного хору)[2].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]