Дикарів Митрофан Олексійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дикарів Митрофан Олексійович
Дикарев Митрофан Алексеевич
Митрофан Дикарів.jpg
Народився 31 травня (12 червня) 1854(1854-06-12)
село Борисівка Валуйського повіту Воронізької губерні, тепер Валуйського району Бєлгородської області
Помер 14 листопада (26 листопада) 1899(1899-11-26) (45 років)
Катеринодар, Кубанська область
Діяльність фольклорист, етнограф, мовознавець

Дикарів[1][2] Митрофан Олексійович (також варіанти прізвища — Дикарев,[3][4] Дикарєв,[5] псевдоніми — М. Крамаренко, М. Крамар; 31 травня (12 червня) 1854(18540612), село Борисівка на Східній Слобожанщині, тепер Бєлгородська область, РФ — 14 (26) листопада 1899, Катеринодар, тепер Краснодар, РФ) — український і російський фольклорист, етнограф, мовознавець, дійсний член НТШ1899).

Біографія[ред. | ред. код]

Митрофан Дикарів народився 31 травня (12 червня) 1854 року у селі Борисівка Валуйського повіту Воронізької губерні (тепер село у Валуйському районі Бєлгородської області РФ) в родині диякона. Рідне село М. Дикарєва розташоване на українсько-російському мовному пограниччі і у автобіографіїї він писав, що його батьки «і по мові, і по симпатіям, і по світогляду завжди були щирими українцями».[4]

Закінчив Бірючинське духовне училище, після чого навчався у Воронезькій духовній семінарії, з якої був виключений на третьому році навчання після того, як його було звинувачено у «державному злочині» та «неблагонадійності» (він читав та розповсюджував серед товаришів книги революційного змісту). У семінарії він написав першу статтю «Мандрують», опублікувавши її в часопису «Воронежскія Губернскія Вѣдомости» (1876). З 1876 року М. Дикарев тривалий час перебивався випадковими за- робітками то із селянської праці, то з приватних лекцій, змушений був працювати волосним писарем по селах, потерпав від постійних нестатків.[4]

Весь свій талант віддав Митрофан Дикарів справі вивчення життя українського народу на найсхідніших околицях рідної української землі — на Східній Слобожанщині (своїй батьківщині) та Кубані. Етнографічне дослідження Воронізької губернії розпочав Митрофан Дикарів своєю працею «Прислів'я, приказки, прикмети і повір'я Воронізької губернії». Багато він зробив і для збереження для нащадків безцінних відомостей з життя українців Кубані у ХІХ столітті. Не маючи можливості друкуватися у Росії, де з 1863-го року було заборонено українське друковане слово, Митрофан Дикарів видає свої праці у Львові, завдяки щирій допомозі місцевих українських науковців з Наукового Товариства імені Шевченка, і серед цих праць Дикарева однією з найвідоміших є «Чорноморські народні казки й анекдоти», що побачили вперше світ у 1896 році.

З цього часу до кінця свого недовгого життя Митрофан Дикарів є активним учасником патріотичного кола діячів української культури, у якому поєднували свій талант та творчість найкращі сини Східної та Західної України — Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Федір Вовк, Олександр Кониський, Борис Грінченко. З ними листується і Митрофан Дикарів, листи свої та праці пише він українською мовою, і навіть використовує іноді замість свого зросійщеного владою прізвища, український псевдонім М. Крамаренко, яким підписана частина його етнографічних творів.

Віддавши значну частину свого життя дослідженню народної культури українців Кубані, не забував Митрофан Дикарів і про рідну Східну Слобожанщину, проводячи постійно паралелі у своїх працях між побутом та життям українців Кубані та Східної Слобожанщини, та доводячи таким чином, на багатьох прикладах, духовну спорідненість українського життя на Кубані та Слобожанщині. Вказував Дикарів і на той великий вплив, що мала українська культура Південної Вороніжщини на життя та побут росіян Воронізької губернії та губернського міста Воронежу. Цим аспектам поширення української культури серед сусідів-росіян присвятив Митрофан Дикарів свою працю «Нарис Воронізького міщанського говору, порівняно з українсько-руським наріччям». Звичаям українців своєї малої батьківщини присвятив Дикарів ще одну свою працю — «Народний календар Валуйського повіту (Борисівської волості) у Вороніжщині».

Помер Митрофан Дикарів 14 листопада 1899 року в Катеринодарі, бувши на той час архіваріусом Кубанського військового архіву та першим секретарем Товариства аматорів вивчення Кубанської області, яке сам і створив незадовго до власної смерті.

Літературна і наукова діяльність[ред. | ред. код]

У автобіографії М. О. Дикарів писав :

...моє життя розпадається на два періоди: 1-й - період запеклої боротьби за шматок хліба, і 2-й - період збирання етнограф(ічного) матеріалу[6].

Про свою літературну діяльність М. Дикарів пише:

Свою літературну діяльність я почав ще в стінах семінарії статтею, сюжет якої був узятий з народного побуту, вміщеній в 1876 р. в «Воронезькому телеграфі» під заголовком «Мандругат» ... У 1891 і 1892 рр.. я видав дві «Пам'ятні книжки Воронезької губ(ерніі)», що становлять одне нероздільне ціле...[6]

В опублікованих збірниках («Чорноморські народні казки й анекдоти», 1896; «Апокрифи, зібрані в Кубанській області», 1900; «Народний календар Валуйського повіту…», 1909; всі — російською мовою) — чимало лексичного матеріалу, етимологічних екскурсів тощо.

Дикарів займався і мовознавчими проблемами:

  • «Нариси воронезького міщанського говору порівняно з україно-російським наріччям» (1891),
  • «Малоруське слово „паляниця“ и грецьке „πελαγος“» (1899) та ін.

Ряд лінгвістичних праць Дикарева, а також підготовчі матеріали до Словника української мови, залишилися у рукописах. НТШ у Львові видало 1903 «Посмертні писання Митрофана Дикарева з поля фольклору й міфології» з передмовою І. Франка.

Пам'ять про М. Дикарева[ред. | ред. код]

З великою вдячністю згадують видатного українського науковця на сучасній Кубані, називаючи його часто «основоположником кубанської етнографії». У столиці Кубані, місті Краснодарі, з 2000-го року влаштовуються спеціальні «Дикарівські читання», на яких найкращі дослідники Кубанської землі щорічно спілкуються, обговорюють нові праці з кубанознавства, презентують книжки та вшановують цим пам'ять видатного сина Кубані та Східної Слобожанщини.

Праці[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

  • В. А. Старков. Дикарів Митрофан Олексійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 380. — ISBN 966-00-0405-2.
  • Й. О. Дзендзелівський. Дикарев Митрофан Олексійович // Українська мова : енциклопедія. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9.
  • Кониський О. До життєпису M. О. Дикарева. «Літературно-науковий вісник», 1900, кн. 10;
  • Галас Б. Митрофан Дикарів у контексті історії укр. лексикографії. «Укр. мова», 2002, № 3.
  • В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко. Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури Північної Слобожанщини. Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. — 280 с.
  • Дикарев М. А. Очерк Воронежского мещанского говора сравнительно с украйно-русским наречием // Дикарев М. А. Воронежский этнографический сборник. — Воронеж, 1891. — С. 1–60.
  • Дкарев М. Апокрифы, собранные в Кубанской области // Юбилейный сборник в честь В. Ф. Миллера. — М., 1900. — С. 78–99.
  • Чумаченко В. К. Архив А. Конисского как источник для изучения жизни и творчества М. Дикарева // Дикаревские чтения. — Краснодар, 2002. — С. 3–8; его же: К реконструкции архива М. А. Дикарева: новые открытия // Итоги фольклорно-этнографических исследований этнических культур Кубани за 1998 год. — Краснодар, 1999. — С. 3–7; его же: К биографии М. Дикарева // Итоги фольклорно-этнографических исследований этнических культур Кубани за 1995 год. Дикаревские чтения (2). — п. Джубга, 1996. — С. 3–7; его же: М. А. Дикарев и книгоиздательская деятельность украинского книгоиздателя Б. Д. Гринченко // Итоги фольклорно-этнографических исследований этнических культур Кубани за 1997 г. Дикаревские чтения. — Белореченск, 1998.
  • Ігор Роздобудько. Український етнограф зі Східної Слобожанщини Митрофан Дикарів. // Східна Слобожанщина. Українці навколо України.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Дикарів М. Чорноморські народні казки і анекдоти // Етнографічний збірник. — 1896. — Т.2.
  2. В. А. Старков. Дикарів Митрофан Олексійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 380. — ISBN 966-00-0405-2.
  3. Посмертні писання Митрофана Дикарева з поля фолькльору й мітольогії / Передмова Івана Франка [Текст]. — Львів: Друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка, 1903. — 258с. — Збірник філольогічної секциї Наукового Товариства імени Шевченка, Т.VI.
  4. а б в Народознавець Митрофан Дикарев з українсько-російського етнографічного пограниччя / Л. Козар // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 110—116. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.
  5. Дикарєв Митрофан Олексійович. // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  6. а б В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко. Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури Північної Слобожанщини. Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. - 280 с.