Заклинський Олексій Онуфрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search

Заклинський Олексій Онуфрійович
Zaklynsky Olexij.jpg
Народився 27 березня 1819(1819-03-27)
с.Озеряни (тепер Тлумацького району Івано-Франківської області)
Помер 26 березня 1891(1891-03-26) (71 рік)
с.Старі Богородчани (тепер Богородчанського району Івано-Франківської області)
Громадянство Flag of the Habsburg Monarchy.svg Австрійська імперія
Діяльність політик
Alma mater Віденський університет
Посада посол до Галицького сейму[d]

Отець Заклинський Олексій Онуфрійович (*27 березня 1819, с.Озеряни (тепер Тлумацького району Івано-Франківської області) — †26 березня 1891, с.Старі Богородчани (тепер Богородчанського району Івано-Франківської області)) — священик УГКЦ, поет та композитор, посол Галицького крайового сейму (18701876 роки) та австрійського парламенту (Райхсрату) 18731879.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у сім'ї пароха Озерян.

У 1836 р. закінчив 6 класів Станіславівської гімназії. Далі навчався у Чернівецькій гімназії, на правничому факультеті Віденського університету (18281842).

Після тривалої хвороби, у 1844[1] або 1845 р. вступив до Львівської духовної семінарії, яку закінчив у 1848 році.[1] Будучи семінаристом, став на шлях політичної боротьби. Активно боровся за створення «Руської Ради» у Львові, яка була уконституйована у 1848 р. (єдиний семінарист — член Руської Ради). Як член «Руської Ради» обирався делегатом від Галичини на Слов'янський з'їзд у Празі (1848 р.), де був секретарем української секції. Працював перекладачем українських послів при австрійському парламенті (Райхстаґу) 18481849 (без права голосу). У 1853 р. висвячений на священика. У 18531860 рр. сотрудник каноніка, душпастир у шпиталі і тюрмі, займається російськими перекладами у Буковинського крайового президента та викладає літургію в нижчих класах Чернівецької гімназії. Після смерті дружини о. О. Заклинський переїжджає до м. Городенки (1860 р.), стає ініціатором побудови тут парохіяльної церкви Святого Николая, на яку зібрав 500 ринських.

У 18621863 тимчасово завідує парохією містечка Козлів Бережанського деканату. Пізніше був переведений на посади завідателя парохії Старих Богородчан (1864 р.) та Надвірної (1865 р.). У березні 1865 р. знову переведений з м. Надвірної до Старих Богородчан, де пробув до смерті.

У 1870 році Олексій Заклинський обирається послом до Галицького сейму 3-го скликання (обраний від IV курії округу Богородчани — Солотвин, входив до складу «Руського клубу»[2]). 1873 року обраний послом до Райхсрату (парламенту Австро-Угорщини) від Станіславівського виборчого округу, повітів Станіславів, Надвірна, Товмач, Богородчани. Своїм виступом 5 травня 1879 р. в парламенті Австро-Угорщини добився встановлення українського єпископства у Станіславові.

Завдяки старанню О. Заклинського — члена повітової та сільської громадської Ради,- школу-дяківню в Старих Богородчанах перемінено на державну з рільничим курсом, засновано читальню, створено позичкову касу, побудовано крамницю, управлено береги р. Бистриці.

О. Заклинський був ініціатором побудови у Старих Богородчанах церкви Святого Георгія (Юра) (1880 р.). З нагоди посвячення новозбудованої церкви написав пісню «К Покрову Пресвятої Богородиці», що вийшла друком в 3000 примірників, 600 з яких розійшлись по парохіях Галичини. Відомий його вірш на вічну пам'ять архипастиреві української Церкви митрополиту Григорію Яхимовичу (1863), надрукований в Львівському журналі «Галичанин». Перу Олексія Заклинського належать пісні «Там, де Чорна Гора» (обробка Станіслава Людкевича), «Кажуть, мені, люди, що мій друг живе», «Щоб я крила мав» та інші.

8 квітня 1887 р. священика паралізувало, але й прикутим до ліжка він не покидав праці. В цей період написав історичної ваги мемуари, що вперше вийшли друком у Львові (1890 р.) під назвою «Записки Алексея Заклинського, приходника Старых Богородчань». Згодом на основі «Записок…» український письменник, уроженець с. Лесівка Богородчанського району, Михайло Яцків написав оповідання «Посол Петришин» (1913 р.).

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… — С. 132–133.
  2. Там само. — С. 107.

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]