Перейти до вмісту

Куниче

Координати: 48°29′16″ пн. ш. 28°58′10″ сх. д. / 48.48778° пн. ш. 28.96944° сх. д. / 48.48778; 28.96944
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
село Куниче
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район Тульчинський район
Тер. громада Крижопільська селищна громада
Код КАТОТТГ UA05100070120069611 Редагувати інформацію у Вікіданих
Основні дані
Населення 415 осіб (01.01.2024[1])
Площа 3,42 км² (01.01.2024[1])
Густота населення 121,35 осіб/км²
Поштовий індекс 24632
Телефонний код +380 4340
Географічні дані
Географічні координати 48°29′16″ пн. ш. 28°58′10″ сх. д. / 48.48778° пн. ш. 28.96944° сх. д. / 48.48778; 28.96944
Середня висота
над рівнем моря 		219 м
Місцева влада
Адреса ради 24600, Вінницька область,
Тульчинський район,
селище Крижопіль,
вулиця Героїв України, 59
Староста Максименко Юлія Сергіївна
(староста Соколівського старостинського округу[2])
Карта
Куниче. Карта розташування: Україна
Куниче
Куниче
Куниче. Карта розташування: Вінницька область
Куниче
Куниче
Мапа
Мапа

Куни́че — село в Україні, у Крижопільській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області. У межах селищної громади належить до Соколівського старостинського округу. До 2020 року входило до складу Крижопільського району Вінницької області та підпорядковувалося Куницькій сільській раді. За даними на 2024 рік, населення села становило 415 жителів.

Перша письмова згадка про Куниче датується 1392 роком. У XVI—XVII століттях Куниче мало статус міста (містечка) й у різний час належало шляхетським родинам Куницьких, Копієвських, Пісочинських, Калиновських і Конецпольських. У місті існував укріплений замок (замочок). У період Хмельниччини Куниче входило до Тиманівської сотні Брацлавського полку Війська Запорозького. У 1674 році місто було захоплене та зруйноване кримським військом під час походу Мехмеда IV до Умані. За переказом, містяни, які залишилися живими, почали селитись на південний схід від міста й поклали початок теперішньому селу.

У XIX та на початку XX століття Куниче перебувало в складі Савинецької волості Брацлавського повіту Подільської губернії Російської імперії й у власності спочатку родини Потоцьких, а з 1842 року — Бжозовських. В Українській РСР Куниче було включено до Крижопільського району, який входив спочатку до Тульчинської округи (1923—1930) та згодом до Вінницької області (з 1932 року). Під час Другої світової війни Куниче входило до румунської зони окупації з тимчасовою румунською цивільною управою — губернаторства Трансністрія (1941—1944).

Географія

[ред. | ред. код]

Розташування

[ред. | ред. код]

Куниче розташоване в північній частині колишнього Крижопільського району Вінницької області, у межах південної частини Волино-Подільської височини. Межує із селами Шарапанівка (на заході), Соколівка (на півдні), Китайгород (на сході) та Ілляшівка (на півночі)[3]. Площа населеного пункту станом на 2024 рік становила 3,42 км² (342 га)[1].

За даними на 1972 рік, Куниче було розташоване за 25 км від районного центру та залізничної станції Крижопіль[4]. За даними на 1905 рік, Куниче знаходилося за 49 верст від повітового міста Брацлав і за 7 верст від волосного правління в Савинцях; найближча поштова станція була у Верхівці (за 14 верст), земська станція — у Тростянці (за 19 верст), залізнична станція — у Вапнярці (за 15 верст)[5].

Через село протікає річка Бережанка або Берладинка, притока Дохни[3][6][7]. Станом на 1901 рік Куниче описувалося як село, розташоване по обох берегах річки Дохни, притоки Південного Бугу, у горбистій місцевості зі сприятливим кліматом і ґрунтами, зручними для заняття хліборобством[8].

Природні умови

[ред. | ред. код]

Місцевість хвилясто-горбиста. На кристалічних масивах залягають осадові породи, зокрема пористі, або суглинки. Ґрунти переважно сірі, світло-сірі та суглинкові. Клімат помірно континентальний. Середня температура липня становить від +20 до +23 °C, січня — від −4 до −8 °C. Зими м'які з частими коливаннями температур. Переважають західні та південно-західні вітри, що приносять вологу. Річна норма опадів — близько 450 мм[3].

Куниче розташоване в підзоні лісостепу. Клімат і ґрунти сприяють розвитку сільського господарства — вирощуванню зернових (пшениця, кукурудза), технічних (цукровий буряк, соняшник) та овочевих культур, розведенню садів. Розвинуте також тваринництво (велика рогата худоба, вівці, свині, птахоферма)[3].

Назва

[ред. | ред. код]

Назва села

[ред. | ред. код]

Походження назви Куниче невідоме. За однією з версій, назва походить від куниць — тварин, на яких могли полювати місцеві жителі в давнину[3]. Назва «куниця» («куничне») також використовувалася на українських землях в XV—XVI століттях на позначення податків, що сплачувалися первісно в натуральній формі (хутром), а згодом — у грошовій формі[9]. У 2-й половині XVI століття Куниче належало шляхетській родині Куницьких[10][11], яка, за однією з версій, отримала від нього прізвище[6].

Окрім села Куниче, існує чимала кількість українських географічних назв з основою «куни», зокрема літописне місто Куниль у Волинській землі, сучасні населені пункти — Кунів і Кунча в Хмельницькій, Куничі в Івано-Франківській, Куна у Вінницькій, Кунин у Львівській, Кунашівка в Чернігівській, Куньє в Харківській областях, річки — Кунка в басейні Південного Бугу та Куннє в басейні Сіверського Дінця[12].

Мікротопоніми

[ред. | ред. код]

Деякі мікротопоніми Куничого[13]:

  • Мармурівка — вулиця, що вела до озера.
  • Бегарівка — вулиця за ставком.
  • Штанина — вулиця, що приєднувалася до Бегарівки.
  • Захарівка — вулиця за ставком, від імені першого поселенця діда Захара.

Адміністративна належність

[ред. | ред. код]

У результаті адміністративно-територіальної реформи в Україні у 2020 році село Куниче увійшло до Крижопільської селищної громади в складі Тульчинського району Вінницької області[14]. У 2021 році Куниче також увійшло до Соколівського старостинського округу з центром у селі Соколівка, створеного в межах Крижопільської селищної громади[15].

Історичні дані

[ред. | ред. код]

Про поселення у XVII столітті:

Про поселення з XVIII століття:

Історія

[ред. | ред. код]

Стародавні поселення

[ред. | ред. код]

Поблизу села Куниче виявлено 2 поселення епохи бронзи (2-ге тисячоліття до н. е.), 1 слов'янське городище (IX—XI століття) та 2 поселення періоду Київської Русі (Х—ХІІІ століття), що включені до переліку пам'яток археології місцевого значення Вінницької області[26].

Місто Куниче

[ред. | ред. код]

Перші згадки

[ред. | ред. код]
Колишні власники Куничого до XVIII століття
  • Пашко Васневич (на 1392 рік)
  • Шембор (Шелибор) (на 1448 рік)
  • Куницькі (2-га половина XVI століття)
  • Копієвські (Копіївські)
  • Богдан Копієвський (на 1616 рік)
  • Анастасія (Настасія) Лесевичівна Богданова Копієвська (на 1620 рік)
  • Миколай Копієвський (на 1625 рік)
  • Конецпольські

У 1392 році Куниче на Бершаді[ком. 1] згадується в грамоті князя Федора Коріятовича як одне з семи сіл Брацлавської волості, переданих у спадкове володіння його слузі Пашку Васневичу[ком. 2][27][28]. У записі Литовської метрики, що датується 1448 роком, вказується, що за правління короля Казимира IV Куниче (Куничное) було пожалуване Шембору (Шелибору)[29][30][31]. Від середини XVI століття Куниче в складі так званого Куницького ґрунту разом із Козіми Хребтами (селом Козинці) належало шляхетській родині Куницьких[10][11], яка, за однією з версій, й отримала від нього прізвище[6].

Станом на 1616 рік власником Куничого був Богдан Копієвський (Копіївський), брацлавський скарбник[32]. Після його смерті маєток успадкував його син Миколай, але деякий час фактичною власницею була його мати Анастасія Лесевичівна[33]. У 1620 році проти неї було подано скаргу до вінницького гродського суду, в якій заявлялося про здійснений за її наказом грабіжницький напад підданих із села Куничого на поташний буд Марка Калмановича, розташований на Тимонівському ґрунті (нині село Тиманівка) у верхів'ї річки Тростянець[33].

У березні 1625 року вінницький і брацлавський староста Адам Калиновський склав екзекуторіальний лист (виконавчий документ) про ув'язання (введення) Олександра Пісочинського[ком. 3] у володіння половиною містечка Куниче, що була до того власністю Миколая Копієвського[ком. 4][33]. У червні того ж року Миколай Копієвський подав скаргу до вінницького гродського суду проти Олександра Пісочинського, звинувативши його в організації збройного нападу на свій замочок у Куничому та побиття його самого[ком. 5]. У документах згадуються лісові промисли з видобування попелу (виробництва поташу) поблизу Куничого, що належали Пісочинському[34][33].

У 1628 році Миколай Копієвський продав Куниче Адамові Калиновському, однак залишався на правах тимчасового державці[32]. Згодом Куниче згадується в подимному реєстрі маєтків Адама Калиновського 1635 року та після його смерті в списку маєтків його брата Мартина Калиновського 1639 року[35]. Право власності на Куниче тривалий час оскаржувалося сестрою Миколая Копієвського Регіною, але в 1642 року вона продала свої права на ці землі Станіславу Конецпольському, який раніше порозумівся із Калиновськими та включив Куниче до своєї брацлавської латифундії[32].

До 1648 року Куниче перебувало в складі Брацлавського воєводства Польського королівства[6]. На карті Брацлавського воєводства Гійома де Боплана середини XVII століття Куниче позначено як слободу Куниче (Kunicze), поруч також позначено ліс Куниче (Kunicze Las)[36][6], через який проходив Кучманський шлях[37], один із так званих татарських торгово-воєнних шляхів, що поєднували Дике Поле з лісостеповою частиною України.

Хмельниччина

[ред. | ред. код]
Див. також: Хмельниччина
Карта Брацлавського воєводства Гійома де Боплана, у лівій нижній частині якої позначено слободу Куниче (Kunicze) та ліс Куниче (Kunicze Las)

У ході Великого повстання 1648 року Куниче увійшло до української держави в складі Тиманівської сотні Брацлавського полку. Тут було створено Куницький курінь (Корничє), отаманом якого 1649 року був Пилип Старий[6][16]. Унаслідок Білоцерківської україно-польської угоди 1651 року Куниче разом з усім Брацлавським полком відійшло до Польського королівства, але 1652 року всі ці землі були знову повернені до складу української держави[6].

У січні 1654 року Куниче згадувалося серед 19 міст (містечок) Брацлавського полку, населення яких склало присягу на вірність російському цареві[38][39]. У реєстрі подимного податку 1664 року Куниче згадано як маєток сандомирського воєводича пана Конецпольського, якому також належали Олександрівка, Соколівка та Верхівка[39][40].

Штурм 1674 року

[ред. | ред. код]
Див. також: Московсько-українська війна (1674—1676), Правобережна кампанія Самойловича і Ромодановського 1674 року та Ладижинська оборона (1674)

У 1674 році Куниче опинилося в руках заколотників, очолюваних Михайлом Зеленським та брацлавським полковником Павлом Лисицею, котрі виступили проти уряду гетьмана Петра Дорошенка, який змушений був звернутися по допомогу до турецького уряду. Під час походу 1674 року Мехмеда IV до Умані Куниче здобуло кримське військо[6]. Згадки про це лишилися в козацьких літописах Самовидця та Величка, зокрема у «Літописі Самовидця» про це пишеться: «… місто Куниче, в котрім кілька городів зійшлося було, і там турків побито, але поганин не відступив — аж приступом узяли і усіх вистинали»[6][8][41][42].

Спогад про узяття Куничого також лишився в записці очевидця походу з турецького боку Пєтра Татарінова, який свідчив, що Стіну й Куниче «турки взяли приступом, а козаки бились из тех городков, не щадя голов своих. И побито турков под Стеною и под Куничем тысячы з двє и многажды де турки казаков в тех городках уговаривали, чтоб они здались им добровольно… И как де турки те городки приступом взяли, и жителей всех з женами и з детми высекли». Микола Крикун на підставі відомих джерел зазначав, що приписування туркам узяття Куничого було помилковим і Куниче було здобуто саме військом кримського хана Селіма Ґерая[43].

Після 1674 року

[ред. | ред. код]

Після припинення існування української держави Куниче разом з іншими поселеннями колишнього Брацлавського полку на підставі Журавненської польсько-турецької угоди 1676 року увійшло до складу Турецького цісарства[6]. Надалі Куниче згадується в переліку маєтків коронного обозного Станіслава Конецпольського, складеному в 1676—1679 роках[35][39][44]. За переказом, містяни, які залишилися живими після штурму 1674 року, почали селитись на південний схід від міста й поклали початок теперішньому селу Куниче; на місці давнього міста збереглася лише «Рублена криниця», що за легендою розташовувалася на колишній центральній площі, де колись стояли чотири церкви[3].

Село з XVIII століття

[ред. | ред. код]

У складі Речі Посполитої

[ред. | ред. код]

У XVIII столітті Куниче в складі Брацлавського воєводства входило до Савинецького ключа, що належав Теодору Потоцькому (разом із Савинцями, Цибулівкою, Китайгородом та Козинцями).

У складі Російської імперії

[ред. | ред. код]
Колишні власники Куничого з XVIII століття
  • Потоцькі
  • Бжозовські

У першій половині XIX століття Куниче входило до Тростянецького ключа, власником якого був Болеслав Потоцький (що успадкував його від батька, Станіслава Щенсного Потоцького)[45]. У 1839 році на місці старої церкви в Куничому коштом графа Потоцького та парафіян було збудовано новий дерев'яний храм[8]. У 1842 році Болеслав Потоцький продав Куниче Зенону Бжозовському (разом із селами Китайгород, Савинці, Козинці та Цибулівка)[45].

У квітні 1861 року селяни села Куниче разом із жителями сусідніх сіл — Китайгорода, Савинців, Козинців і Жабокрича — виступили проти поміщика Зенона Бжозовського, відмовившись виконувати панщину та інші повинності, передбачені селянською реформою («Положенням» від 19 лютого). Виступ був придушений введеними військами[3][46].

З 1864 року в селі діяла трикласна церковнопарафіяльна школа, яка містилася в селянській хаті з однією класною кімнатою, квартирою вчителя і коридором[3][8]. Селяни Куничого, серед яких лишалося багато безземельних, працювали на будівництві залізниці в Крижопіль, що розпочалось у 1866 році, і цукроварні в Соколівці, збудованої в 1874 році[3]. За даними на 1883 рік, у Куничому було 1174 десятини селянської землі, а панської — до 5000 десятин разом із Китайгородом, Савинцями, Козинцями й Цибулівкою. Власником села залишався Зенон Бжозовський[47].

Станом на 1898—1905 роки Куниче належало сину Зенона Бжозовського Карлу Бжозовському, який проживав у селі Соколівці. Загальна площа земель у маєтку Куничого станом на 1898 рік складала 1435 десятин 1906 сажнів, зокрема: садибної землі — 10 десятин 833 сажні, орної — 520 десятин 44 сажні, лісу — 815 десятин 1072 сажні та непридатної — 87 десятин 2357 сажнів. Маєток перебував в управлінні, представником маєтку був управитель Володимир Каменецький[5][48]. За даними на 1905 рік, у селі був водяний млин[5]. 1905 року селяни відмовилися працювати на пана, захопили поміщицьку землю[4]. У 1910 році був збудований шкільний будинок на 3 класних кімнати[3].

Визвольні змагання

[ред. | ред. код]
Див. також: Крижопіль § Визвольні змагання, Бої за Вапнярку (1919), Бої за станцію Крижопіль (1920)

У 1919—1920 роках на території залізничних станцій Вапнярка (за 15 верст від Куничого[5]) та Крижопіль (за 16 верст[18]) та на навколишніх землях відбувалися бойові дії між союзницькими військами УНР і Галицької армії та військами РСЧА і ЗСПР. Зокрема, 1 травня 1920 року, напередодні наступу на станцію Вапнярка наприкінці Першого зимового походу, у Куничому та Шарапанівці розташовувалася Київська дивізія та 3-й кінний Залізний полк Армії УНР[49]. Станом на початок травня 1920 року фронт Куниче — Шарапанівка — Марківка — Містківка (нині Городківка) з боку РСЧА займала 60-та стрілецька дивізія 14-ї армії[50].

Перший радянський період

[ред. | ред. код]

У 1923 році в селі було збудовано клуб, будівництво якого почалося ще в 1910 році. При клубі було відкрито хату-читальню. Також в 1923 році був створений комітет незаможників. В 1925 році селянські господарства було об'єднано в союзи спільного обробітку землі (СОЗ) — їх було кілька, зокрема був СОЗ імені Шевченка на території Бегарівки. В 1928 році в селі було створено партійний осередок Комуністичної партії[3].

В 1930 році було створено колективне господарство (колгосп), якому в 1933 році було присвоєно назву «Жовтнева революція». У ході розкуркулення в одному господарстві було вилучено водяний і вітряний млини, у кількох інших — 19 гектарів землі, що були передані до колгоспу; власників було вислано із села. В 1932 році було організовано машинно-тракторну станцію (МТС), якій колгосп передав 2 двигуни та 3 молотарки[3].

У травні 1932 року в спецповідомленні Вінницького обласного відділу Державного політичного управління (ДПУ) зазначалося, що селяни Куничого разом із жителями інших сіл брали участь у виступі-набізі на радгосп села Шарапанівка, що закінчився збройним зіткненням з охороною[51]. За спогадами, під час Голодомору 1932—1933 років у Куничому харчувалися лободою і мерзлою картоплею, також згадувався випадок людоїдства[ком. 6].

Друга світова війна

[ред. | ред. код]

Під час Другої світової війни, з 23 липня 1941 року, Куниче було окуповано румунськими військами (гірським корпусом 3-ї румунської армії) та згодом включено в губернаторство Трансністрія, що знаходилося під тимчасовою румунською цивільною управою. 16 березня 1944 року Куниче було зайняте радянськими військами (303-ю стрілецькою дивізією 73-го стрілецького корпусу 52-ї армії 2-го Українського фронту)[53]. Доросле чоловіче населення села було мобілізовано та воювало в складі 252-ї стрілецької дивізії, що брала участь у Яссько-Кишинівській операції та боях на території Угорщини, Австрії та Чехословаччини[3].

Серед учасників бойових дій з-поміж мешканців села були Григоренко Павло Кузьмич, Гнатенко Арсен Семенович, Херсун Тарас Васильович, Коломійчук Яків Терентійович, Зеленчук Іван Андронович, Довганюк Іван Тимофійович, Козак Гнат Маркович, Олійник Василь Леонтійович, Херсун Арсен Тодосійович, Вихристюк Йосип Тодотович, Херсун Демид Степанович та інші. Серед мобілізованих був Іван Швець, який був ув'язнений до концтабору Бухенвальд і звільнений під час наступу радянських військ[3].

Другий радянський період

[ред. | ред. код]

У перші повоєнні роки в колгоспі була одна молотарка, хліб молотили ціпами. В 1948 році було закуплено 2 трактори ХТЗ і одну машину «полуторку» (1,5 т). У колгоспі було створено 7 бригад і 49 ланок, побудовано зерносховище та 6 типових тваринницьких приміщень. Надалі кількість техніки зростала: у колгоспі було чотири гусеничних трактори, два комбайни, один буряковий, плуги та сівалки[3]. В 1950-х роках колгосп брав участь у ВДНГ у Москві, де був відзначений за високі урожаї цукрових буряків. У 1953—1964 роках у колгоспі суттєво зросло поголів'я худоби: великої рогатої — з 273 до 850 голів, свиней — з 331 до 1500. Урожайність зернових у 1955—1960 роках зросла з 16,5 до 23,5 центнерів із гектара[3].

У 1955 році збудовано нову будівлю сільського універмагу, в 1957 — встановлено стаціонарну кіноустановку, в 1958 — зведено нову контору колгоспу. У 1959 році село було радіофіковане, в 1960—1961 роках — електрифіковане. У 1962 році збудовано шкільне приміщення на дві класні кімнати. У 1962—1963 роках зроблено нову греблю і утворено ставок у центрі села. У 1964 році відкрито поштове відділення, в 1964—1965 — дитячий садок, в 1966 — медпункт[3].

У 1970 році до села прокладено шосейну дорогу, з 1972 року почав курсувати автобус. Станом на 1972 рік у селі діяли колгосп «Жовтнева революція», восьмирічна школа, бібліотека і клуб. Земельні угіддя колгоспу займали 2152 га, у тому числі орна земля 1565 га[4]. У 1979 році в селі встановлено пам'ятник 168 односельцям, загиблим у Другій світовій війні. У 1982 році збудовано нову школу, в 1989 — двоповерховий адміністративний будинок, у якому розмістилися контора колгоспу, сільська рада, пошта та ощадкаса[3].

У складі незалежної України

[ред. | ред. код]

В 1993—1994 роках було впорядковано центр села. В 1994 році закінчено новий будинок культури. З грудня 1996 року в селі діяв невеликий базар[3]. У 2022 році в рамках державної програми «Інтернет-субвенція» до місцевої бібліотеки було під'єднано швидкісний Інтернет із запланованою швидкістю 100 Мб/с[54].

Церква

[ред. | ред. код]

Храм

[ред. | ред. код]

За народним переказом, до 1839 року в селі існувала стара дерев'яна трибанна церква, при якій була невелика стара дзвіниця. У 1839 році на її місці було зведено новий дерев'яний храм коштом графа Потоцького та парафіян[8]. У 1850-х роках селяни Куничого придбали дзвіницю старого храму в сусідньому селі Левків, що був розібраний після зведення там нового храму[55]. У 1869 році до куницького храму прибудували притвор, над яким облаштували дзвіницю. Цей храм продовжував існувати щонайменше станом на 1901 рік[8].

Парафія

[ред. | ред. код]

З 1864 року діяла церковнопарафіяльна школа. У 1884 році коштом поміщика Бжозовського (Березовського) були збудовані приміщення для причту. Станом на 1901 рік церковна земля в Куничому займала 31 десятину 2282 сажні, зокрема садибна — 3 десятини 1048 сажнів, орна в трьох змінах — 31 десятину 1126 сажнів, сінокісна з кущами — 16 десятин 1508 сажнів[8].

Священники

[ред. | ред. код]
  • Даниїл Кілугер (Калугер) — парох Куничого, згадуваний в актах XVIII століття, був рукоположений уніатським митрополитом Пилипом Володковичем[56][8].
  • Феодор Лукашевич (з 1782 року)[8].
  • Ілля Судакевич (у 1794—1825 роках) — помер у Куничому в 1825 році[8].
  • Пантелеймон Басилевич (Базилевич) (у 1826—1835 роках, за іншими даними — в 1828—1833) — зять Іллі Судакевича, був рукоположений архієпископом Подільським і Брацлавським Ксенофонтом. Згодом був переміщений у Северинівку того ж повіту, де помер у 1879 році[8][57].
  • Петро Судакевич (у 1835—1884 роках) — син Іллі Судакевича[8].
  • Гавриїл Лапинський (у 1885—1895 роках) — колишній священник передмістя м. Вінниці Старі Хутори (нині село Вінницькі Хутори), родом з Верхівки. Помер у Куничому в 1895 році[58].

Населення

[ред. | ред. код]

Чисельність

[ред. | ред. код]
  • За даними на 1883 рік, у Куничому були 141 двір і 1092 жителі[47].
  • За даними на 1885 рік, у Куничому було 218 дворів і 1476 жителів[59].
  • За даними на 1893 рік, у Куничому було 194 двори і 1557 жителів[17].
  • За переписом 1897 року в Куничому був 1841 житель[60].
  • За даними на 1901 рік, у Куничому було близько 2000 жителів[8].
  • За даними на 1905 рік, у Куничому було 429 дворів і 1871 житель[5].
  • За даними на 1925 рік, у Куничому було 510 господарств і 2021 житель[18].
  • За даними на 1972 рік, у Куничому було 1406 жителів[4].
  • За переписом 1989 року постійне населення Куничого становило 827 жителів. Наявне населення становило 836 жителів[61].
  • За переписом 2001 року постійне населення Куничого становило 736 жителів. Наявне населення становило 730 жителів[62][63].
  • За даними на 1 січня 2024 року, населення Куничого становило 415 жителів[1].
Населення села Куниче
1883 рік 1885 рік 1893 рік 1897 рік 1901 рік 1905 рік 1925 рік 1972 рік 1989 рік 2001 рік 2024 рік
Жителів 1092 1476 1557 1841 ~2000 1871 2021 1406 827 736 415
Дворів 141 218 194 — — 429 510 — — — —

За статтю та віком

[ред. | ред. код]
  • За переписом 1897 року в Куничому серед 1841 жителів було 923 чоловіки (50,14 %) та 918 жінок (49,86 %)[60].
  • За переписом 1989 року в Куничому серед 827 жителів постійного населення було 302 чоловіки (39,09 %) та 525 жінок (60,91 %). Серед 836 жителів наявного населення було 308 чоловіків (36,84 %) та 528 жінок (63,16 %)[61].
  • За даними на 2024 рік, у Куничому серед 415 жителів було зареєстровано 150 чоловіків (36,14 %; з них 15 чоловіків 18—26 років та 101 чоловік 27—59 років), 201 жінка (48,43 %), 49 дітей до 14 років (11,8 %) й 14 дітей 14—17 років (3,37 %)[1].
Демографічний склад села Куниче (2024)
Зареєстровано
всього 		Чоловіків Жінок Дітей до 14 років Дітей 14—17 років
Всього % 18—26 27—59 осіб % осіб % осіб %
415 150 36,14 15 101 201 48,43 49 11,8 14 3,37

За мовою

[ред. | ред. код]
  • За переписом 2001 року в Куничому серед 736 жителів постійного населення 733 людей (99,59 %) вказали рідною мовою українську, 2 людини (0,27 %) — російську, 1 людина (0,14 %) — молдавську[62][64].
Мовний склад населення села Куниче (2001)
Мова Кількість Відсоток
українська 733 99,59 %
російська 2 0,27 %
молдавська 1 0,14 %
Усього 736 100 %

За релігією

[ред. | ред. код]
  • За переписом 1897 року в Куничому серед 1841 жителів було 1824 православних (99,08 %)[60].
  • За даними на 1901 рік, у Куничому було близько 2000 православних парафіян[8].

Економіка

[ред. | ред. код]

Станом на 2024 рік у селі Куниче було зареєстровано 2 фермерських господарства і 1 торговельний магазин[65].

Транспорт

[ред. | ред. код]

Через Куниче проходить автомобільна дорога загального користування місцевого значення О020905 Шарапанівка — Куниче — Соколівка. Також із Куничого веде автомобільна дорога місцевого значення С022005 Савинці — Китайгород — Куниче[66]. Станом на 2022 рік діяло автобусне сполучення Крижопіль — Жабокрич — Соколівка — Куниче[67].

Пам'ятки

[ред. | ред. код]

Пам'ятки археології

[ред. | ред. код]

Поблизу села Куниче виявлено 5 стародавніх поселень, що включені до переліку пам'яток археології місцевого значення Вінницької області[26]:

  • 2 поселення епохи бронзи (2-ге тисячоліття до н. е.) — відкриті у 2003 році М. В. Потупчиком.
  • 1 слов'янське городище (IX—XI століття) — відкрите в 1901 році Є. Сецинським (Юхимом Сіцінським).
  • 2 поселення періоду Київської Русі (Х—ХІІІ століття) — відкриті у 2003 році М. В. Потупчиком.

У джерелах 2-ї половини XIX століття — початку XX століття згадуються два городища:

  • Одне з городищ, згідно з відомостями за 1873 рік, розташовувалося за дві версти від села Куниче, на полі поблизу лісу Ілляшівського маєтку. За описом, воно знаходилося на високому місці над яром та мало конусоподібну форму; периметр складав 250 сажнів[68]. У 1901 році Юхим Сіцінський описав, імовірно, той самий об'єкт: городище, розташоване на межі полів села Ілляшівка, за одну версту на північ від Куничого, що було оточене валом і ровом глибиною та шириною близько 3 сажнів; укріплений простір займав площу близько 2 десятин[7].
  • Інше городище, згідно з відомостями за 1873 рік, знаходилось у межах села, на високому березі ставка. Наприкінці XVIII століття під час його розкопок селяни виявили два дзвони середнього розміру: один був переплавлений для церковних потреб, інший — зберігся і використовувався церквою. Городище мало квадратну форму зі сторонами по 30 сажнів та периметром 120 сажнів і було оточене валами. Також під час розкопок було знайдено підкови (ймовірно, кінські) та дрібні частини збруї, що дало підстави вважати городище залишком колишнього укріплення[68].

Сіцінський у 1901 році підтверджував перекази про знахідки дзвонів у центрі села поблизу «замку», які були переплавлені на Немирівському заводі й використовувалися надалі, а також згадував, що під час обробітку городів із землі викопували золоті прикраси — браслети, персні, сережки тощо[8], а на «Замчищі» на південній стороні села — також залізні сокирки, наконечники списів, коси, чавунні кулі та срібні монети із зображенням вершника[7]. Згідно зі звітом Імператорської археологічної комісії за 1909—1910 роки, у 1910 році на селянській садибі в селі Куниче було знайдено дві срібні польські та дві мідні шведські монети XVII століття[69].

Пам'ятки історії

[ред. | ред. код]
  • Пам'ятка «Пам'ятник 168 воїнам — односельчанам, загиблим на фронтах ВВВ» — відкрито в 1979 році, пам'ятка історії місцевого значення[70].

Відомі люди

[ред. | ред. код]

Учасники визвольних змагань

[ред. | ред. код]
  • Васьківський (Васьковський) Стах (1895 — після 1927) — повстанець, військовий, громадський діяч, інженер-лісівник; звання — вояк Армії УНР. Народився в Куничому[71].
  • Щербатий Філімон Тихонович (1902—1924) — вояк Армії УНР. Народився в Куничому. Воював у загоні Дорошенка, потім в еміграції в Бессарабії. У березні 1924 року засуджений до розстрілу надзвичайною сесією Одеського губсуду під головуванням Леоніда Заковського. Розстріляний 8 липня 1924 року за наказом т. в. п. голови надзвичайної сесії губсуду та начальника губвідділу ДПУ Гаріна[72].

Діячі радянського періоду

[ред. | ред. код]
  • Козак Г. М. — кавалер ордена Леніна, колишній голова колгоспу. Проживав у Куничому станом на 1972 рік[4].
  • Коношевська Ф. М. — заслужена вчителька УРСР. Проживала в Куничому станом на 1972 рік[4].
  • Коломійчук Монтій (Леонід) Михайлович — кандидат технічних наук (1965), доцент (1968), викладав в Одеському електротехнічному інституті зв'язку. Учасник Другої світової війни, у тому числі фінської кампанії. Автор 13 наукових праць, 6 методичних посібників[3].
  • Козак Павло Васильович — заступник міністра фінансів Молдавської РСР. Учасник Другої світової війни[3].
  • Тімина Іван Степанович — голова колгоспу в 1960-х роках. Під його керівництвом створено нову греблю та ставок (1962—1963), збудовано дитячий садок (1964—1965) і медпункт (1966)[3].
  • Підласко Тихін Васильович (1930—1987) — агроном, журналіст, поет, краєзнавець, колишній редактор тульчинської районної газети «Зоря комунізму», автор публікацій краєзнавчої тематики в пресі. Народився в Куничому[73].
  • Нагірняк Іван Матвійович (нар. 1933) — полковник (1965), командувач реактивного дивізіону в НДР (1965—1971), заступник коменданта Москви (1971—1974), старший викладач у Московському геологорозвідувальному інституті (1974—1986)[3].
  • Єроменко Григорій Макарович — голова колгоспу з 1977 року. Під час його керівництва було збудовано нову школу (1982), адміністративний будинок (1989), будинок культури, торгово-побутовий комплекс, меморіал загиблим у Другій світовій війні, проведено озеленення центру села, впорядковано центральну площу[3].

Учасники російсько-української війни

[ред. | ред. код]

Військовослужбовці, які загинули під час російсько-української війни

[ред. | ред. код]
  • Гринчак Андрій Михайлович (1996—2023) — старший солдат, номер обслуги гранатометного відділення 61-ї окремої механізованої бригади. Житель Куничого. Загинув 3 січня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Соледар Бахмутського району Донецької області внаслідок артилерійського та мінометного обстрілів[75][76].
  • Барбарський Євгеній Васильович (1978—2023) — старший солдат, медик лікувального відділення розвідувального взводу медичної роти, 5 бригада. Житель Куничого. Загинув 3 травня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Костянтинівка Донецької області. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)[77].
  • Редька Іван Володимирович (1995—2025) — старший солдат, старший сапер-оператор відділення розгородження взводу розгородження роти розгородження. Народився в Куничому. Помер 4 січня 2025 року[78].

Примітки

[ред. | ред. код]

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Бершадь — стара назва річки Дохни[27].
  2. ↑ Документ було знайдено в 2014 році, зберігається у копії XVI cтоліття в Національному архіві Кракова (Archiwum Narodowe w Krakowie)[27].
  3. ↑ Олександр Пісочинський був старшим сином покійного на той час брацлавського підкоморія Лаврина Пісочинського[34].
  4. ↑ Миколай Копієвський залишався власником другої половини Куничого; ув'язання відбулося через те, що його батько Богдан Копієвський у цьому маєтку захопив ліс, проданий ним Пісочинському на виробництво поташу, чим увів його у великі збитки[33].
  5. ↑ У заяві від 1630 року Пісочинський заперечив свою причетність до набігу на Куниче[34].
  6. ↑ Спогад Росохатої (Швець) Надії Панасівни, 1921 року народження. Під час Голодомору проживала в селі Куниче[52].

Джерела

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д Паспорт Крижопільської селищної територіальної громади станом на 01.01.2024 року. с. 12, 13. Процитовано 5 травня 2025.
  2. ↑ Структура. Крижопільська селищна рада. Процитовано 27 квітня 2025.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я Мармур Н. К. (2 липня 2013). Історія села Куниче. Blogspot.com. Куницька бібліотека КЗ «Публічна бібліотека Крижопільської селищної ради». Процитовано 5 травня 2025.
  4. ↑ а б в г д е Куни́че // Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — С. 352—353. — 15 000 прим.
  5. ↑ а б в г д е Крыловъ А. Населенныя мѣста Подольской губерніи / Изданіе Подольского губернскаго статистического комитета. — Каменецъ-Подольскій : Типографія Подольскаго губернскаго правленія, 1905. — С. 258.(рос. дореф.)
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Коваленко С. С. Україна під булавою Богдана Хмельницького : енциклопедія. У 3 т. Т.1 / С. С. Коваленко. — Київ : Стікс‑Ко, 2007. — С. 203—204.
  7. ↑ а б в Е. Сѣцинскій. Археологическая карта Подольской губерніи // Труды одиннадцатаго Археологическаго съѣзда въ Кіевѣ (1899) / Подъ редакціей графини Уваровой и С. С. Слуцкаго. — Москва : Типографія Г. Лисснера и А. Гешеля, 1901. — Т. 1. — С. 242.
  8. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Куниче // Приходы и церкви Подольской епархіи / Подъ редакціею священника Евфимія Cѣцинскаго // Труды Подольскаго єпархіальнаго историко-статистическаго комитета. — Каменецъ-Подольскъ, 1901. — Вип. 9. — С. 159—160. — ХХІІІ + 1064 + 175 с. (рос. дореф.)
  9. ↑ Вілкул Т. Л. Куничне // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 498. — ISBN 978-966-00-0855-4.
  10. ↑ а б Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Tom XI. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów-Bracław). Dział III, opisane przez Alexandra Jabłonowskiego. — Warszawa : Skład główny w Księgarni Gebethnera i Wolffa, 1897. — С. 629, 631. (пол.)
  11. ↑ а б І. Дорош «Землеволодіння української шляхти на Брацславщині з кінця XIV до середини XVII ст.». museum.vn.ua. 16 липня 2006. Архів оригіналу за 7 лютого 2015. Процитовано 26 січня 2015.
  12. ↑ Станіслав Губерначук. Прадавність української мови. — Київ : Четверта хвиля, 2010. — С. 137—138. — 352 с. — ISBN 978-966-529-218-0.
  13. ↑ с. Куниче // Етнографічний образ сучасної України. Корпус експедиційних фольклорно-етнографічних матеріалів. Т. 9. Народна житлобудівна культура. Екологія та організація середовища проживання. — Київ : Видавництво ІМФЕ, 2020. — С. 34—35. — 944 с. — ISBN 978-966-02-9405-9.
  14. ↑ Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області».
  15. ↑ Рішення Крижопільської селищної ради від 30 вересня 2021 року № 543 «Про утворення старостинських округів».
  16. ↑ а б Реєстр Війська Запорозького 1649 року. — Київ : Наукова думка, 1995. — С. 248. — 592 с. — ISBN 5-12-002042-9.
  17. ↑ а б Гульдманъ В. Населенные мѣста Подольской губерніи: Алфавитный перечень населенныхъ мѣстъ губерніи с указаніемъ нѣкоторыхъ справочных о нихъ свѣдѣній / Изданіе Подольскаго губернскаго статистическаго комитета. — Каменецъ-Подольскій : Типографія Подольскаго губернскаго правленія, 1893. — С. 244.(рос. дореф.)
  18. ↑ а б в г Населені місця Поділля / Центральне статистичне управління України; Подільське губерське статистичне бюро. — Винниця : Держдрукарня ім. т. Леніна, 1925. — С. 360—361.
  19. ↑ Постанова ВУЦВК від 31 січня 1923 року «Про адміністративно-територіяльний поділ Поділля»
  20. ↑ Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 13 червня 1930 року «Про реорганізацію округ УСРР»
  21. ↑ Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 2 вересня 1930 року «Про ліквідацію округ та перехід на двоступневу систему управління»
  22. ↑ Постанова ВУЦВК від 9 лютого 1932 року «Про утворення областей на території УСРР»
  23. ↑ Protoiereul Grigore Demideţchi. Dare de seamă despre activitatea bisericească a protoierlei judeţului Jugastru // Transnistria Creştină. — 1943. — Anul II. Nr. 3—4 (Iulie—Decembrie). — С. 22. (рум.)
  24. ↑ Куниче // Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ (на 1 вересня 1946 року) / М. Ф. Попівський (відп. ред.). — 1 вид. — К. : Українське видавництво політичної літератури, 1947. — С. 22.
  25. ↑ Куниче // Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ (на 1 січня 1972 року) / В. I. Кирненко (відп. ред.), Д. О. Шелягін (упорядник). — К. : Вид-во політ. літ-ри України, 1973. — С. 19.
  26. ↑ а б Перелік пам’яток археології місцевого значення Вінницької області. Вікімедіа Україна. Процитовано 29 вересня 2024.
  27. ↑ а б в Тетяна Гедзь (10 травня 2015). Брацлавська волость у 1392 році. Мислене древо. Процитовано 5 травня 2025.
  28. ↑ Микола Жарких. Нариси історії Побожжя до кінця 15 ст.. — Київ, 2025. — С. 29—30. — 218 с.
  29. ↑ Литовская метрика. Отдѣл первый. Часть первая. Книги записей. Томъ первый. — С.-Петербургъ, 1910. — С. 90.
  30. ↑ Областное дѣленіе и мѣстное управленіе Литовско-Русскаго государства ко времени изданія перваго літовскаго статута : Историческіе очерки Матвѣя Любавскаго. — Москва, 1892. — С. 264.
  31. ↑ Жарких, 2025, с. 151—152, 154.
  32. ↑ а б в Генрик Літвін. З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини 1569—1649 рр. — Київ : Дух і літера, 2015. — С. 333. — 616 с. — ISBN 978-966-378-430-4.
  33. ↑ а б в г д Микола Крикун, Олекса Піддубняк. Документи про торгівлю поташем Брацлавського воєводства з Ґданськом у першій чверті XVII століття // Дрогобицький краєзнавчий збірник. — Дрогобич : Коло, 2017. — Вип. ХІХ—XХ. — С. 360, 367—372. — ISBN 978-617-642-325-6.
  34. ↑ а б в Олекса Піддубняк. Документальне свідчення про участь татар у внутрішніх чварах шляхти Брацлавського воєводства в першій чверті XVII ст. // Україна в минулому. — Київ—Львів, 1996. — Вип. VIII. — С. 194—204. — ISBN 5-7702-0877-5.
  35. ↑ а б Куниче // Микола Крикун. Кількість і структура поселень Брацлавського воєводства в першій половині XVII століття // Брацлавське воєводство у XVI-XVIII століттях : статті і матеріали. — Львів : Видавництво Українського католицького університету, 2008. — С. 235.
  36. ↑ Марія Вавричин, Олег Голько. Покажчик назв об’єктів, відображених на Спеціальній карті України Ґ. Боплана 1650 р. // Картографія та історія України : Збірник наукових праць. — Львів — Київ — Нью-Йорк : Видавництво М. П. Коць, 2000. — С. 287, 288. — 360 с. — ISBN 996-02-1663-7.
  37. ↑ Іван Крипякевич. Українські дороги в половині XVII в. — В: Студії над державою Богдана Хмельницького // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — 1926. — Т. CXLIV—CXLV. — С. 135. — 271 с.
  38. ↑ Олександр Гуржій. Список українських полків, міст і містечок, населення яких в першій половині січня 1654 р. склало присягу на вірність російському цареві // Українська козацька держава в другій половині ХVII—ХVIII ст.: Кордони, населення, право. — Київ : Основи, 1996. — С. 176—177. — 224 с. — ISBN 966-500-040-3.
  39. ↑ а б в Жарких, 2025, с. 130.
  40. ↑ Исчисление поселеній и дымовъ воеводства Брацлавского, по случаю взиманія подымнаго и млиноваго налога въ 1664 г. // Архивъ Юго-Западной Россіи. — Кіевъ, 1890. — Ч. 7. — Т. ІІ. — С. 554. — 863 с.
  41. ↑ Лѣтопись Самовидца по новооткрытымъ спискамъ. — Кіевъ, 1878. — С. 123. — 589 с.
    • Величко С. В. Літопис. — К. : Дніпро, 1991. — Т. 2. — С. 176. — 642 с.
  42. ↑ Указатель къ изданіямъ временной коммисіи для разбора древнихъ актовъ. — Кіевъ, 1882. — Т. II. — С. 415.
  43. ↑ Микола Крикун. Турецький похід на Правобережну Україну 1674 року // Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII ‒ на початку XVIII століття : Статті і матеріяли. — Київ : Критика, 2006. — С. 365—366. — 472 с. — ISBN 966-7679-92-6.
  44. ↑ Pamiętniki o Koniecpolskich: Przyczynek do dziejów polskich XVII wieku. — Lwów, 1842. — С. 367. (пол.)
  45. ↑ а б Чубіна Тетяна. Рід Потоцьких в Україні (Тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти : дисертація. — Черкаси : Черкаський державний технологічний університет, 2008.
  46. ↑ Отмена крепостного права на Украине. Сборник документов и материалов. — К. : АН УРСР, 1961. — С. 181, 186. (рос.)
  47. ↑ а б Kuniczyn // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1883. — Т. IV. — S. 877. (пол.)
  48. ↑ рос. дореф. Помѣстное землевладѣніе въ Подольской губерніи. Составилъ В. К. Гульдманъ. Изданіе Подольскаго губернскаго статистическаго комитета. — Каменецъ-Подольскій, 1898. — 362 + 46 + 26 + 3 с., (стор. 174)
  49. ↑ Васечко Олексій. Від Тирасполя до Ямполя: похід Кінної бригади отамана Шепаровича // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. — 2020. — № 18. — С. 39. — ISSN 2074-0921.
  50. ↑ Н. Е. Какурин и В. А. Меликов. Война с белополяками, 1920 г. — Москва : Государственное военное издательство, 1925. — С. 105, 107, 112. — 520 с.
  51. ↑ Голод та голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. Збірник документів та матеріалів / Обласна редколегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» (голова І. С. Гамрецький, заступники голови В. П. Лациба, С. С. Нешик та ін.) / Автори-упорядники: Р. Ю. Подкур, В. Ю. Васильєв, П. М. Кравченко, В. П. Лациба, І. П. Мельничук, В. І. Петренко. — Вінниця : ДП «ДКФ», 2007. — С. 293. — 704 с. — Спецповідомлення заступника начальника Вінницького обласного відділу ГНУ П. Рахліса секретарю Вінницького обкому КП(б)У М. Алексееву про «волинки» в Крижопільському районі від 20 травня 1932 р.. — ISBN 978-966-7151-87-4.
  52. ↑ Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті. — Тернопіль : Джура, 2003. — С. —. — 292 с. — ISBN 966-8017-66-8.
  53. ↑ Куниче. Друга світова на мапі України. Національний музей історії України у Другій світовій війні. Процитовано 5 травня 2025.
  54. ↑ Підключення закладів соціальної інфраструктури Крижопільської громади до широкосмугового доступу до Інтернету. Крижопільська селищна рада. 17 листопада 2021. Процитовано 5 травня 2025.
  55. ↑ Левковъ // Приходы и церкви Подольской епархіи / Подъ редакціею священника Евфимія Cѣцинскаго // Труды Подольскаго єпархіальнаго историко-статистическаго комитета. — Каменецъ-Подольскъ, 1901. — Вип. 9. — С. 818. — ХХІІІ + 1064 + 175 с. (рос. дореф.)
  56. ↑ Куниче // рос. дореф. Труды Подольскаго єпархіальнаго историко-статистическаго комитета. Выпускъ пятый. Подъ редакціей Н.И. Яворскаго. – Каменецъ-Подольскъ, 1890-1891. – ХХІ + 445 с., (стор. 129)
  57. ↑ Памяти священнослужителей подольской епархіи, умершихъ въ м.м. февралѣ — июлѣ сего 1879 года // Подольскія епархіальныя вѣдомости. — 1879. — № 16 (15 серпня). — С. 56.
  58. ↑ Правительственныя распоряженія // Подольскія епархіальныя вѣдомости. — 1885. — № 4 (26 січня). — С. 56.
    • Некрологи // Календарь Подольской епархіи на 1897 годъ. — 1896. — С. 89.
  59. ↑ Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. — С. 139. (рос. дореф.)
  60. ↑ а б в Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий : по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / Под ред. Н. А. Тройницкого — С.-Пб. : Типография «Общественная польза»: [паровая типолитография Н. Л. Ныркина], 1905. — С. 163. — X, 270, 120 с.(рос. дореф.)
  61. ↑ а б Таблиця: 19A0501_061_005. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Вінницька область (1,2,3,4) (1989(12.01)). Всеукраїнський перепис населення. Державна служба статистики України. Процитовано 12 липня 2024.
  62. ↑ а б Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України. Український центр суспільних даних. Процитовано 5 травня 2025.
  63. ↑ 19A0501_07_005. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Вінницька область (1,2,3,4) (2001(05.12)). Всеукраїнський перепис населення. Державна служба статистики України. Процитовано 12 липня 2024.
  64. ↑ 19A050501_02_005. Розподіл населення за рідною мовою, Вінницька область (1,2,3,4) (2001(05.12)). Всеукраїнський перепис населення. Державна служба статистики України. Процитовано 12 липня 2024.
  65. ↑ Паспорт, с. 57, 62, 64.
  66. ↑ Перелік автомобільних доріг загального користування місцевого значення. Крижопільська селищна рада. 24 січня 2022. Процитовано 5 травня 2025.
  67. ↑ Оголошення щодо автобусного сполучення Куниче – Крижопіль та Павлівка - Крижопіль. Крижопільська селищна рада. 27 червня 2022. Процитовано 5 травня 2025.
  68. ↑ а б Записки императорскаго русскаго археологическаго общества. — С.-Петербургъ, 1896. — Т. VIII, выпуски первый и второй. — С. 259—260.
  69. ↑ Отчетъ Императорской археологической коммиссіи за 1909 и 1910 годы. — Санктпетербургъ, 1913. — С. 212, 260.
  70. ↑ Перелік пам’яток історії місцевого значення Вінницької області. Вікімедіа Україна. Процитовано 29 вересня 2024.
  71. ↑ Роман Коваль, Віктор Моренець. «Подєбрадський полк» Армії УНР. — Київ : Історичний клуб «Холодний Яр»; «Український пріоритет», 2015. — С. 96. — 376 с. — ISBN 978-966-2669-91-6.
  72. ↑ Атаман Федорченко Ч. 5/7 Операция "Сеть" (1923) | Аресты украинцев в Румынии | Петлюра в опасности. YouTube. Irena Konovets-Poplavska. 18 травня 2023. Процитовано 19 травня 2023.
  73. ↑ Знаменні дати Вінниччини 2015 року. Бібліотека Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Процитовано 5 травня 2025.
  74. ↑ Герої нашого часу. Крижопільська селищна рада. 2 серпня 2022. Процитовано 5 травня 2025.
  75. ↑ Герої громади. Крижопільська селищна рада. Процитовано 5 травня 2025.
  76. ↑ 🕯Чергова трагічна звістка сколихнула Крижопільщину. Крижопільська селищна рада. 10 січня 2023. Процитовано 5 травня 2025.
    • День жалоби. Крижопільська селищна рада. 12 січня 2023. Процитовано 5 травня 2025.
    • «О славний наш воїне-брате…. Крижопільська газета «Сільські новини». Facebook. 12 січня 2023. Процитовано 5 травня 2025.
    • Пам’ятаємо!. Крижопільська селищна рада. 3 січня 2024. Процитовано 5 травня 2025.
    • Пам’ятаємо!. Крижопільська селищна рада. 3 січня 2025. Процитовано 5 травня 2025.
  77. ↑ Крижопільска громада втратила ще одного патріота і свого захисника. Крижопільська селищна рада. 6 травня 2023. Процитовано 5 травня 2025.
  78. ↑ Знову поповнилось Небесне військо. Тульчинська районна військова адміністрація. 6 січня 2025. Процитовано 27 квітня 2025.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Куниче&oldid=45249604