Лисичово

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Лисичово
Лисичево карта 1782 рік.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Іршавський район
Рада/громада Лисичівська сільська рада
Код КОАТУУ 2121985601
Основні дані
Засноване 1383
Населення 3187
Площа 8,929 км²
Густота населення 356,93 осіб/км²
Поштовий індекс 90150
Телефонний код +380 3144
Географічні дані
Географічні координати 48°29′27″ пн. ш. 23°16′27″ сх. д. / 48.49083° пн. ш. 23.27417° сх. д. / 48.49083; 23.27417Координати: 48°29′27″ пн. ш. 23°16′27″ сх. д. / 48.49083° пн. ш. 23.27417° сх. д. / 48.49083; 23.27417
Середня висота
над рівнем моря
309 м
Водойми р. Лисичанка, Васькова
Місцева влада
Адреса ради 90150, Закарпатська обл., Іршавський р-н, с. Лисичово, 373, тел. 74-5-21
Карта
Лисичово. Карта розташування: Україна
Лисичово
Лисичово
Лисичово. Карта розташування: Закарпатська область
Лисичово
Лисичово
Мапа

Лисичово у Вікісховищі?

Схема села Лисичова

Лиси́чово (Лисичево) — угор. Rókamező село в Іршавському районі Закарпатської області України.

Розташування[ред. | ред. код]

Простягається вздовж берегів річки Лисичанка, що впадає в річку Боржаву. Розташоване за 40 км від районного центру — міста Іршава, і 7 км від станції Кушниця Боржавської вузькоколійної залізниці.

Оповідають старі люди, що колись на тому місці, де тепер село Лисичево, ріс густий дубовий ліс. У лісі було багато звірів, найбільше лисиць. Перший, хто порушив життя цих тварин, був селянин, що звався Коструб. Він утік від свого пана, котрий змушував працювати селян день і ніч.А як чоловік прозивався, не знати, бо прозвище собі придумав сам, аби його не могли знайти пани.

Поселившись у цих лісах, Коструб почав розчищати собі галявину для житла і під посів.

Його сім'я натрапила на нору лисиць. Звідси й пішла назва поселення, яке згодом почало розростатись. Землиці на зрубах вистачило й для інших утікачів. З'явився тут і Продай із сім'єю.

Пізніше, коли тут було вже до 140 дворів, люди почали будувати церкву. То було ще в 1424 році, а будували церкву десятки років. Через багато літ у фундаменті церкви знайшли металеву шкатулку, а в ній невеличку історію села, яку ви тепер прочитали.

Назва[ред. | ред. код]

Лисичово відоме з 1465 року під назвою «Liszicza». Згодом, у 1466 році, фігурує назва «Lissica». У 1517 році — «Rawasmezew», а в 1662 році — «Ravaszmező». У 1995 р. назву села Лисичеве було змінено на сучасну.

Табличка при в'їзді в село Лисичево

Історія[ред. | ред. код]

Лисичево на карті 1782 року

Вперше Лисичово згадується в документі за 1465 рік.

Стара церковна печатка з мадярською назвою села «Rokamezei» (Лисиче поле) і датою реєстрації церковної громади Лисичева — 1418 р.

З XV століття Лисичово належить родині феодалів Долгаї, основною резиденцією яких було село Довге — центр Довжанської домінії. У 1550 року селом володів Дьєрдь Долгаї та Імре Долгаї, а в 1600 році — Янош Долгаї.

За переписом 1715 року село вважалось закинутим, а в 1720 році тут мешкало тільки 6 селян.

У 1760-х роках граф Ласло Телекі заснував папірню в Лисичеві.

У 1795 році угорський дослідний Андраш Вальї у своїй книзі «Опис країни Угорщини» пише про Лисичево: «Лисичево, русинське село в Марамороській жупі неподалік кордону з Березькою жупою. В селі проживає 556 греко-католиків та 16 юдеїв. Є одна церква. Перебуває у власності графа Телекі».[1]

З XV століття Лисичово належить родині феодалів Долгаї, основною резиденцією яких було село Довге — центр Довжанської домінії. У 1550 року селом володів Дьєрдь Долгаї та Імре Долгаї, а в 1600 році — Янош Долгаї.

За переписом 1715 року село вважалось закинутим, а в 1720 році тут мешкало тільки 6 селян. У 1708 році маєтки феодала Георгія Довгая були конфісковані урядом Габсбургів за участь у визвольній війні угорського народу 1703–1711 pоків проти австрійського панування, і село Лисичево перейшло у власність держави, а пізніше у власність графа Ласла Телекі, який брав участь у розгромі повстанців, за що й отримав від австрійського імператора Йозефа I Габсбурга (1678 –1711) великі земельні наділи.

Для оживлення отриманого господарства Ласло Телекі переселяв чеських та німецьких колоністів у свої володіння. Німецькі поселенці вважалися не кріпаками, а робітниками (1 листопада 1781 року Йосиф II скасував кріпацтво в Чехії (Богемії), а потім у решті володінь Габсбургів).

У 1760-х роках граф Ласло Телекі заснував папірню в Лисичеві. Про цей період села в журналі «Зоря-Наjnal» (Ужгород, 1941) є такі відомості: «У с. Лисичево в 1760 році при помощи якогось предпринемателя з Польщі граф Телекі збудував фабрику на папір. Не била се фабрика в нинішнім понятію, але все таки на той час і на той околиці було се велике діло. Сися фабрика, або, як її називали, млин, на папери мала 3 вальці і 3 корита і поганялася силою води». У 1772 році підприємство продукувало 104 зв’язки першокласного паперу, 12 зв’язок другокласного паперу, 50 зв’язок «бубли». Основною сировиною для них були ганчірки та копита великих тварин, желатина, що йшла на виготовлення клейкої маси. Протягом 1780–1825 років на папір наносять філіграні (спеціальні водяні знаки) з елементами родинного герба графа Телекі та літерами «G» і «T» – «Grof Teleki». Ці знаки засвідчуються навіть у 1841 році. До речі, з цього паперу зроблена церковна «Книга реєстрації актів про народження села Кушниця і Лисичева 1820–1887 рр.», що зберігається в Державному архіві Закарпатської області.

Технологія виготовлення паперу в XVIII ст. була досить складною та трудомісткою. Паперова фабрика, яка працювала в Лисичеві, не змогла конкурувати за якістю паперу з іншими мануфактурами Австро-Угорщини й діяла до 1840 року, після чого її перепрофілювали.

У 1795 році угорський дослідний Андраш Вальї у своїй книзі «Опис країни Угорщини» пише про Лисичево: «Лисичево, русинське село в Марамороській жупі неподалік кордону з Березькою жупою. В селі проживає 556 греко-католиків та 16 юдеїв. Є одна церква. Перебуває у власності графа Телекі».

Австрійський підприємець Гамор на основі млина папірні, розташованого в урочищі Пасічний, створив більш потужну мануфактуру-кузню. Для цього були запрошені інженери та ремісники різних професій із сім’ями з інших територій Австро-Угорщини, у тому числі зі Словаків, Польщі, Чехії, Сілезії тощо, які перебудували її на металообробне підприємство й заснували державний залізоробний завод, що випалював чавун із місцевої руди.

На шахтах Лисичівського залізоробного заводу й належних йому рудниках було зайнято 260 осіб. У 1894 році шахти Лисичівського державного залізоробного заводу із добутої залізної руди виплавили 5766 центнерів заліза, оціненого в грошовому виразі рівно у 28426 форинтів. Процент чистої залізної руди становив від 15 до 30 відсотків.

На кадастрових картах 1864 року, що зберігається в державному архіві області, можна побачити план розміщення Лисичівського державного залізоробного заводу й поруч на схід через канал понад 10 хат без земельних наділів, колонію-поселення для інженерів та ремісників різних професій із сім’ями. Ці дерев’яні хати з двосхилими дахами будували самі ремісники. Спочатку помешкання були покриті соломою, а пізніше дерев’яними шинглами. В середині XIX столітті в Австро-Угорщині виникає значний попит на вироби з чавуну і граф Телекі засновує Довжансько-Лисичівський залізоробний завод – „Dolha-Rókamezői vasgyár”.

У 1853 році розпочинається будівництво високої доменної печі на довжанській дільниці заводу. Піч будувалась за проектом інженера Іоанна Мюллера та під керівництвом директора заводу Прігродні. Будівництво тривало досить довго. Довжанська частина заводу спеціалізується здебільшого на художньому литві з чавуну, а лисичівська – переважно на утилітарній продукції з металопрокату, який оброблявся в кузні. Продукція підприємства продавалася не тільки на внутрішньому ринку, але й експортувалася за кордон – до Сербії, Румунії, Угорщини та інших країн.

У джерелах за 1862 рік міститься інформація, що в селі було 166 будинків та проживало 850 русинів.[2]

За переписом 1910-их років населення Лисичова становило 1733 чоловік. Серед них 1563 русини, 80 швабів (німців) та 28 угорців. В селі було 1562 греко-католиків, 98 римо-католиків та 69 юдеїв.

Після неврожайних 1930 та 1931 років у селі голодувало близько 200 селянських сімей, 200 мешканців змушені були емігрувати.

23 жовтня 1944 року радянські війська звільнили Лисичево від німецької окупації. До лав Червоної Армії вступили 86 місцевих жителів, 28 з них загинули на фронті. У 1967 році в селі встановлено пам'ятник на честь радянських воїнів-визволителів і воїнів-односельців, полеглих на полях битв Другої світової війни.


Лисичево вигляд з «Трепитистів»

Пам'ятки[ред. | ред. код]

В селі розташована єдина в Україні діюча водяна кузня — «гамора» (від нім. Hammer — молот) — історична пам'ятка XVIII ст, яка перебуває під охороною держави.

Основний будинок – довжиною 31 м, шириною 8,5 м, висотою – 7,75 м, на кам’яному фундаменті. Стіни західного, північного та південного фасадів викладені з природного каменю неправильної форми, не тиньковані. Стіна східного фасаду – дерев’яна, каркасна, тинькована; стіна, що розділяє внутрішній простір на дві половини, викладена з цегли. Перекриття балочне, на нього покладено настил з дощок. Дах двосхилий, зараз покритий азбестом. Вздовж східної стіни йде дерев’яний жолоб.

Водяний привід ковальського молота складається з дерев’яного барабана. Колесо з лопастями передаточного вала, дерев’яний брус 6,7 м, далі йдуть бічні опори передаточного вала 30: 50 см розрізу та підпора під вісь вала.

Робочий механізм кузні складається з осі молота, молота, дерев’яної балки (25: 22 см), брусів кріплення осі молота, бічних опор молота (дерев’яні балки 48: 33 см), підставки під наковальню, стальної наковальні (рис. 79). Механізм регулювання складається з чотирьох палок, перша прикріплена у верхньому кінці водяного жолоба, від цієї палки перпендикулярно йде привід до спеціально зробленого диска, який щільно прикриває отвір у днищі водяного жолоба. Майстер, якому необхідно привести в рух молот, тягне донизу четверту палку і таким чином піднімає диск, через який вода попадає на барабан, він починає крутитись і приводить у рух молот. В приміщенні було встановлено три механічних молоти, там же знаходяться і п’ять печей з цегли на глиняному розчині. на початку 1945 року кузню перетворили в Лисичівський ковальський завод „Сила”. Того ж року завод виробив (подаємо мовою оригіналу): мотики – 3317 штук, кирки – 225, підкови – 2000, рискачі – 100, рафи – 95, лопати – 480, чекани – 340, сокири – 280, иртувки – 127, підкови – 2570, коси – 872 на суму 7,612,22 тис. крб. У 1960-х виробництво передали до Іршавського промкомбінату, а наприкінці 1960-х узагалі закрили. Але 1971 року цех відновили і надали статус пам’ятки промархітектури і реставрували як кузню-музей. Нині „Гамора” – єдина діюча водяна кузня в Україні, яка має статус історичної пам’ятки, і чи не єдина в Європі, що вже понад 300 років дзвенить потужним молотом. А ще щорічно тут проводиться фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів „Гамора”.

Кузня — музей «Гамора»

Релігія[ред. | ред. код]

В селі Лисичеві знаходяться дві церкви: Костьол Посвячений Св. Йоану Павлу ІІ (РКЦ) і Церква св. арх. Михайла (УПЦ МП)

Церква св. арх. Михайла. 1832.

У 1801 р. в селі була дерев’яна церква Пр. Діви Марії в доброму стані, яку згадують і в 1835 р.

Мурована церква була споруджена стараннями вірників та сім’ї графа Телекі в 1832 р. і посвячена в 1837.

У 1902 р. лисичівські емігранти в США зібрали на її прикрашення 307 корон. Розповідають, що коли в 1916 р. з церков знімали дзвони на військові потреби, з лисичівської церкви скинули величезний дзвін, який був найбільшим у окрузі, і від удару на церковних мурах з’явилися тріщини.

За часів СРСР церкву зняли з реєстрації 9 січня 1953 р. і розібрали в 1959 p., а каміння використали для спорудження школи.

Православну муровану церкву без вежі збудували в 1924 – 1927 роках, але вельми неякісно як з художнього, так з технічного боку. Сюди перенесли іконостас зі старої церкви та інші речі.

Поряд у дерев’яній дзвіниці – дзвони зі старої церкви. Малий дзвін – найдавніший, відлитий Антоном Новотні в м. Тімішоара (Румунія) в 1807 p., великий відлив Р. Маноушек у Брно в 1926 р.

Церква св. арх. Михайла. 1927.

Муровану православну церкву збудували від 1924 до 1927 р. у базилічному стилі, але без вежі. Трохи вище поставили дерев’яну каркасну дзвіницю. Великий та малий дзвони перенесли зі старої церкви, а середній відлив для православної громади Р. Герольд у Хомутові в 1924 р. Фундував цей дзвін Михайло Лапко. Малювання в церкві виконав Іван Андрішко в 1976 р.

Церква св. арх. Михайла. 1999.

Оскільки церква вже давно не вміщає вірників, на місці, де колись стояла греко-католицька церква, розпочали спорудження нового цегляного храму, а очолив цю справу місцевий священик о. Михайло Бучмей. Настоятель взяв за основу церкву драгівського монастиря в урочищі Забродь, дещо змінивши проект.

У 1997 р. було закінчено основні будівельні роботи. Активну участь у спорудженні взяли Іван Денчеля, Федір Мелеш. Директор Кушницької філії механічного заводу П. Ф. Ціцай забезпечив виготовлення п’яти 4,5-метрових хрестів. Освятив храм єпископ Євфимій 25 квітня 1999 р.

Костьол Посвячений Св. Йоану Павлу ІІ.(РКЦ)
Церква св. арх. Михайла.(УПЦ)1998 р.
Церква св. арх. Михайла.(УПЦ)

Фестивалі[ред. | ред. код]

Кожного року в селі проводиться фестиваль фольклорного та ковальського мистецтв — «Гамора-фест», який проходить на території музею-кузні «Гамора», в кінці червня.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Vályi András. Magyar Országnak leírása. Pesten, 1795
  2. Aug. von Härdtl. Die Heilquellen und Kurorte des oestreichischen Kaiserstaates und Ober-Italiens. W. Braumüller, 1862

Література[ред. | ред. код]

  • Aug. von Härdtl. Die Heilquellen und Kurorte des oestreichischen Kaiserstaates und Ober-Italiens. W. Braumüller, 1862
  • Fényes Elek — Magyarország geográfiai szótára, Pesten 1851
  • Vályi András. Magyar Országnak leírása. Pesten, 1795
  • Ласло Дєже. Очерки по истории закарпатских говоров. Будапешт, 1967
  • Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. Київ, 1969