Людина без минулого

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Людина без минулого M:
Mies vailla menneisyyttä
Mies vailla menneisyyttä poster.jpg
Жанр драма, кінокомедія
Режисер Акі Каурісмякі
Сценарист Акі Каурісмякі
У головних
ролях
Маркку Пелтола
Каті Оутінен
Анніккі Тяхті
Юхані Ніемела
Оператор Тімо Салмінен
Композитор Йокояма Кен
Кінокомпанія Bavaria Film, Pandora Filmproduktion, Pyramide Productions, Sputnik, Yleisradio (YLE)
Тривалість 97 хв.
Країна Фінляндія Фінляндія
Німеччина Німеччина
Франція Франція
Рік 2002
IMDb ID 0311519

«Людина без минулого» (фін. Mies vailla menneisyyttä) — фільм фінського кінорежисера Акі Каурісмякі (2002), другий із трилогії «Фінляндія» (першим фільмом трилогії є «Дрейфуючі хмари» (1996), третім — «Вогні у сутінках» (2006)). 98 % рецензентів на сайті Rotten Tomatoes залишили схвальний відгук про фільм.

Сюжет[ред.ред. код]

Головний герой належить до улюбленої Каурісмякі породи невдах, які наближаються до краю прірви і заглядають у неї, але «останньої хвилини кидають виклик долі й відмовляються слідувати визначеним шляхом трагедії, наче вона не більш ніж бананова шкірка, на якій їм випало посковзнутися» (The New York Times).[1]

Безробітний чоловік із фінської провінції приїжджає до Гельсінкі в пошуках роботи. У парку поруч із вокзалом його жорстоко б'ють невідомі. У стані коми його доставляють до лікарні, і там його пульс зупиняється. Проте стається диво: коли лікарі залишають палату, чоловік приходить до тями та йде з лікарні. Втративши пам'ять, цей немолодий чоловік без імені починає своє життя з нуля. У нього немає дому, зате є старий музичний автомат. Стати на ноги йому допомагають небагаті жителі нетрів. Він заводить стосунки зі співробітницею «Армії спасіння», ініціює оновлення репертуару місцевого ансамблю і випадково стає свідком пограбування банку. Його ім'я потрапляє до газет, а незабаром з'являється й дружина з колишнього життя…

У фільмі знімалися[ред.ред. код]

Нагороди[ред.ред. код]

У 2002 році журі Каннського кінофестивалю під головуванням Девіда Лінча присудило фільму Гран-прі, а Каті Оутінен була удостоєна призу за найкращу жіночу роль. Через п'ять років Лінч виділив цю картину як фільм, який йому особливо сподобався в останні роки.[2] Тим часом рішення каннського журі було сприйнято неоднозначно, тому що фіну одностайно пророкували найвищу нагороду — «Золоту пальмову гілку».[3]

У 2003 році фільм був номінований на «Оскар» як найкращий фільм іноземною мовою, проте режисер відмовився приїхати до Лос-Анджелеса на знак протесту проти війни в Іраку.

Серед інших нагород слід зазначити приз ФІПРЕССІ «Фільм року» на кінофестивалі в Сан-Себастьяні, номінацію на премію «Сезар» в категорії «Найкращий фільм Євросоюзу», а також 7 номінацій на премію «Європейський кіноприз».

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • В останніх кадрах фільму у виконанні Анніккі Тяхті звучить прониклива пісня про виборгський парк Монрепо — саме там зустрілися батьки режисера. Вперше ця пісня була виконана нею ж в 1955 році[4].

Примітки[ред.ред. код]