Мандри Гуллівера

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мандри Гулівера
англ. Gulliver's Travels
Gullivers travels.jpg
Титульний аркуш першого видання
Жанр роман у жанрі фентезі, роман, науково-фантастичний роман і антиутопічний роман[d]
Автор Джонатан Свіфт
Мова англійська
Опубліковано 26 жовтня 1726
Видавництво Deahhhhd
Переклад Юрій Лісняк
У «Гутенберзі» 17157

CMNS: Цей твір у Вікісховищі
S:  Цей твір у  Вікіджерелах

Ма́ндри Гуліве́ра (англ. Gulliver's Travels) — сатирико-фантастична книга Джонатана Свіфта, в якій яскраво і дотепно висміюються людські та суспільні вади й реалії того часу.

Повна назва книги: «Мандри до деяких віддалених країн світу в чотирьох частинах: Твір Лемюеля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів» (англ. Travels into Several Remote Nations of the World, in Four Parts. By Lemuel Gulliver, First a Surgeon, and then a Captain of several Ships). Перше видання вийшло в 1726—1727 роках у Лондоні. Книга стала класикою етично-політичної сатири, хоча особливо широкою популярністю користуються її скорочені переробки (та екранізації) для дітей.

У першій частині книги Гулівер потрапляє в країну дріб'язкових і зарозумілих карликів-ліліпутів. У другій, в країні велетнів, він сам опиняється для них в такій ролі. У третій частині Гуллівер відвідує низку фантастичних країн, населених зарозумілими людьми. В четвертій йому доводиться опинитись у країні дикунів єгу, котрі втілюють собою все тваринне, що є у людині, не облагороджене духовністю. Свіфт, як звичайно, не вдається до моралізаторських повчань, надаючи читачеві можливість зробити власні висновки — вибрати між єгу та їх моральним антиподом — одухотвореними кіньми.

Сюжет[ред. | ред. код]

Частина 1. Подорож до Ліліпутії[ред. | ред. код]

Гулівер полонений ліліпутами. Ілюстрація Жана Гранвіля

Судновий лікар Лемюель Гулівер на початку оповідає про свою біографію. Він вчився на лікаря та якийсь час працював хірургом на кораблі. Потім оселяється в Лондоні та одружується, але після смерті свого наставника лишається без друзів і грошей. Гулівер вирішує повернутися до роботи хірургом на кораблі. Він плаває в Індію й на Кариби, а в 1699 році, під час чергового плавання, судно потрапляє в шторм. Корабель розбивається об скелі, Гулівер дивом виживає та опиняється на невідомому острові.

Гулівер засинає, а прокинувшись, виявляє, що його зв'язали маленькі, у дванадцять разів менші від людей, чоловічки ліліпути (в оригіналі Ліліпут — Lilliput — це назва самої країни, а її мешканці називаються «ліліпутійці» — Lilliputians). Вони захоплюють Гулівера в полон, пізніше місцевий король приймає від нього васальну клятву з обіцянкою слухняності та звільняє. Мандрівник описує звичаї та політику ліліпутів, які здаються йому сміхотворними через дріб'язковість.

У цій частині тетралогії Свіфт саркастично описує непомірну зарозумілість ліліпутів та їх звичаї, які карикатурно копіюють людські. Багато епізодів тут, як і в інших частинах книги, сатирично натякають на сучасні Свіфту події. Є, наприклад, конкретна сатира на короля Георга I (викреслена редактором в першому виданні) і прем'єра Волпола; виведені також політичні партії торі і вігів («висококаблучники» і «низькокаблучники»). Релігійні розбіжності між католиками і протестантами зображені алегорією безглуздої війни між «гостроконечниками» і іншим народом «тупоконечниками», що сперечалися з якого кінця треба розбивати варені яйця.

У кінці I частини Гулівер вплутується у війну між ліліпутами і сусідньою державою Блефуску, населеною тією ж расою (коментатори вважають, що мається на увазі Франція, хоча є гіпотеза, що Свіфт мав на увазі Ірландію). Гулівер захоплює весь флот ворога, чим і вирішує війну на користь Ліліпутії. Однак через придворні інтриги Гулівера засуджують до осліплення, і він вимушений тікати з Ліліпутії. Іноді тут бачать натяк на біографію державного діяча і філософа віконта Болінгброка, близького друга Свіфта, який був звинувачений Георгом I у зраді і втік до Франції.

Гулівер будує човен і в 1701 році відпливає з Ліліпутії, а згодом натрапляє на корабель. Повернувшись до Англії, він заробляє багато грошей завдяки тонкій вовні ліліпутійських овець, яких прихопив із собою.

Через цю (найпопулярнішу) частину тетралогії в сучасній мові слово «Гулівер» часто використовується як синонім гіганта, хоча насправді Гулівер — звичайна людина нормального зросту, який лише потрапляє до країни карликів. У наступній книзі Гулівер опиняється в країні велетнів, і там вже сам виглядає карликом.

Частина 2. Подорож до Бробдінгнегу[ред. | ред. код]

Король велетнів роздивляється Гулівера. Англійська карикатура початку XIX століття зображує короля Георга III і Наполеона.

У 1702 році Гулівер вирушає в нове плавання. Біля Молуккських островів команда корабля сходить на сушу набрати води. Пішовши в розвідку, Гулівер бачить велетнів і їхнє поле. Один з велетнів схоплює його як якусь дивовижу. Він забирає Гулівера додому, де той дізнається, що в цій країні тварини також велетенські — в 12 разів більші за звичайних.

Велетень-фермер ставиться до нього як до дивини і показує його за гроші. Після ряду неприємних і принизливих пригод, Гулівера купує королева Бробдінгнегу і залишає при дворі як кумедну розумну іграшку. Між невеликими, але небезпечними для життя пригодами — такими, як боротьба з гігантськими осами, стрибки на даху в лапах мавпи і т. д. — він обговорює європейську політику з королем, який іронічно коментує його розповіді. Тут, так само як в I частині, сатирично критикуються людські та громадські звичаї, але вже не алегорично (під маскою ліліпутів), а прямо, вустами короля велетнів.

Мій історичний нарис нашої країни за останнє сторіччя надзвичайно здивував короля; в нашій історії він убачав самі змови, заколоти, вбивства, страти, революції та заслання, що є найгіршими наслідками зажерливості, розбрату, лицемірства, зрадництва, жорстокості, люті, безумства, злостивості, заздрощів, розпусти та чванливості… Потім він узяв мене в руки і, ніжно гладячи, звернувся до мене з такими словами, що їх я ніколи не забуду, так само як і тону, яким вони були сказані: «Мій маленький приятелю Грілдріг, ви склали тут чудовий панегірик вашій батьківщині. Ви ясно довели, що найпотрібніші якості для законодавця — неуцтво, лінощі та розбещеність; що найкраще тлумачать і застосовують закони люди, чиї інтереси і здібності спрямовані на те, щоб перекручувати, заплутувати і нехтувати їх. У ваших інституціях я помітив і дещо корисне по своїй суті, але його наполовину занедбано, а наполовину заплямовано й опоганено загальною продажністю. З ваших слів не видно, щоб доброчесність справді винагороджувалась високим становищем у вашому суспільстві; ще менше видно, щоб людині давали титули за її чесноти, щоб священики діставали підвищення за побожність і вченість, солдати — за мужність і вірність присязі, судді — за непідкупність, сенатори — за любов до батьківщини, радники — за мудрість. Самі ви (провадив далі король), проживши більшу частину свого життя в мандрах, уникли, сподіваюсь, багатьох вад вашого народу, але, підсумовуючи все, що я від вас почув, разом з відповідями на мої розпити, яких мені так важко було домогтися від вас, я не можу не дійти висновку, що більшість ваших співвітчизників являють собою плем'я гидкої черви, найшкідливішої з усієї, яка лишень будь-коли плазувала по землі».

Король велетнів — один з небагатьох благородних персонажів у книзі Свіфта. Він добрий, проникливий, вміло і справедливо управляє своєю країною. Пропозиція Гулівера використовувати порох для завойовницьких війн він з обуренням відкинув і заборонив під страхом смерті всяку згадку про цей винахід. У главі VII король вимовляє знамениту фразу: «Всякий, хто замість одного колоса або одного стебла трави зуміє виростити на тому ж полі два, надасть людству і своїй батьківщині більшу послугу, ніж всі політики, взяті разом». Країна велетнів носить деякі риси утопії.

Освіта цього народу дуже вузька — вони вивчають тільки етику, історію, поезію та математику; щоправда, в цих галузях досягли досконалості. Але математику там застосовують тільки для практичних потреб — для поліпшення сільського господарства та техніки; отже, за нашою міркою вона стоїть на невисокому рівні…

Жоден закон у тій країні не повинен мати слів більше, ніж літер в їхньому алфавіті, який складається з двадцяти двох знаків, але й таких довгих законів у них небагато. Всі вони викладені в найстисліших та найзрозуміліших виразах; люди там не здатні до таких викрутів, щоб тлумачити один закон по-різному, а за писання коментарів до законів винного карають смертю.

Останній абзац змушує згадати обговорювану майже сторіччям раніше «Народну угоду», політичний проект левеллерів часів Англійської революції, в якому говорилося:

Число законів має бути зменшене для того, щоб усі закони вмістилися в один том. Закони повинні бути викладені англійською мовою, щоб кожен англієць міг їх зрозуміти.

Під час поїздки на узбережжя, коробка, зроблена спеціально для проживання Гулівера в дорозі, була захоплена гігантським орлом, який пізніше упускає її в море, де Гуліверу пощастило бути підібраним моряками і повернутися до Англії.

Частина 3. Подорож до Лапути, Белнібарбі, Лаггнегг, Глаббдобдріб та Японії[ред. | ред. код]

Гулівер і летючий острів Лапута

Незадовго після повернення Гулівер отримує вигідну пропозицію роботи на одному з кораблів. У 1706 році він відпливає, але зазнає нападу японських піратів. Захопивши корабель, пірати відправляють вцілілих на шлюпці у вільне плавання, а для Гуллівера за його відгук слова про капітана, покидають в окремій шлюпці. Йому вдається досягти якогось острова і помічає натовп. Місцеві жителі забирають його на летючий острів Лапута, а потім на материкову частину країни Белнібарбі, чиєю столицею Лапута і є.

Усі вельможні жителі Лапути занадто захопилися математикою й музикою, тому надзвичайно неуважні, неохайні та нездібні до жодних побутових занять. Тільки чернь і жінки відрізняються розсудливістю і можуть підтримувати нормальну розмову. На материку є «Академія прожектерів» у Лагадо, де намагаються втілити в життя різні сміховинні псевдонаукові починання. Ця частина книги містить їдку сатиру на спекулятивні наукові теорії його часу.

Далі Свіфт продовжує розвінчання невиправданої зарозумілості людства. В сусідній країні Глаббдобдріб Гулівер знайомиться з кастою чарівників, здатних викликати тіні померлих, і розмовляє з легендарними діячами давньої історії, виявляючи, що насправді все було не так, як пишуть в історичних творах. Там же Гулівер дізнається про струльдбругів — безсмертних людей, приречених однак на вічну безсилу старість, сповнену страждань і хвороб.

Наприкінці оповідання Гулівер потрапляє з вигаданих країн до цілком реальної Японії, у той час практично закритої від Європи (з усіх європейців тоді туди пускали тільки голландців, і то лише в порт Нагасакі). Потім він повертається в 1710 році на батьківщину до жінки й дітей, але через деякий час знову відправляється у плавання.

Частина 4. Подорож в країну гуїгнгнмів[ред. | ред. код]

Гулівер і гуїгнгіми

На кораблі стається бунт, моряки захоплюють судно, а Гулівера висаджують на баркасі. Він досягає найближчого острова, де зустрічає потворних звіроподібних людей єгу. Пізніше він натрапляє на розумних і доброчесних коней — гуїгнгнмів. У Гулівері, незважаючи на його хитрощі, коні розпізнають єгу, але, визнаючи його високий розумовий і культурний розвиток, розміщують окремо на правах почесного бранця. Товариство гуїгнгнмів описано в найзахопленіших тонах, а звичаї єгу являють собою сатиричну алегорію людських пороків.

Гулівера жахає становище єгу — це брудні, зажерливі дикуни, що не знають ні мови, ні справедливості, нахабні й жорстокі зі слабшими та боягузливі з сильнішими. Гуїгнгми ж вражаються його розповідями про Європу, зокрема про те, що коні там — худоба. Чи не найбільше гуїгнгнмів обурює, що люди брешуть, бо на їхній погляд, якщо мова не передає правди, то вона не варта аби нею говорити.

У результаті Гулівер переймається усвідомленням величі раси гуїгнгнмів і, коли вони виганяють його, впадає у важку депресію. Гулівер майструє човен, на якому в 1715 році відпливає.

Зійшовши на одному з островів, Гулівер зазнає нападу місцевого племені. Покинувши острів, Гулівер натрапляє на португальський корабель. Команда приймає його, проте насміхається з менери його мову, яку той надбав, поки жив серед гуїгнгнмів. Гулівер розповідає капітану про свої пригоди, який вірить йому. Зрештою Гулівер повертається в Англію, де дружина й діти вже думали, що він загинув.

Гуліверу не дають спокою спогади про єгу, в усіх людях (навіть своїй дружині та дітях) він тепер бачить тих потворних істот. Він купує двох коней, яких тримає у прекрасних умовах та іноді розмовляє з ними. Наприкінці книги Гулівер запевняє читачів у правдивості всього написаного. Він критикує завоювання Британією нововідкритих земель і вважає, що Ліліпутія не варта того, аби її захопили, а країну велетнів чи Лапуту завоювати навряд чи вдасться. Також він прагне вберегти від людей гуїгнгнмів.

Історія появи[ред. | ред. код]

Гулівер поруч з бюстом Свіфта пише про свої подорожі. Гравюра Гранвіля.

Судячи з листування Свіфта, задум книги в нього склався близько 1720 року. Початок роботи над тетралогією відноситься до 1721; в січні 1723 Свіфт писав: «Я покинув Країну Коней і перебуваю на летючому острові… дві мої останні подорожі незабаром закінчаться».

Робота над книгою тривала до 1725. В 1726 році перші два томи «Подорожей Гулівера» (без вказівки імені справжнього автора) виходять у світ; інші два були опубліковані в наступному році. Книга, дещо зіпсована цензурою, користується небаченим успіхом, і авторство її ні для кого не секрет. За кілька місяців «Подорожі Гулівера» перевидавалися тричі, незабаром з'явилися переклади німецькою, голландською, італійською та іншими мовами, а також великі коментарі з розшифровкою свіфтівскіх натяків і алегорій.

Вольтер, що перебував тоді в лондонському вигнанні, дав захоплений відгук про книжку і надіслав декілька примірників у Францію. Перший переклад на французьку мову, що на багато років став класичним, виконав у 1727 році відомий письменник, абат П'єр Дефонтен. Наступні переклади на інші європейські мови довгий час (майже півтора століття) виконувалися не з англійського оригіналу, а з французької версії. У листі Свіфта Дефонтен вибачився за те, що безліч місць (майже половину тексту) він переробив, щоб книга відповідала французьким смакам. У відповідному листі Свіфт, удавано відсторонившись від авторства, дав оцінку своєму творінню:

Прихильники цього Гулівера, яких у нас тут незлічиме число, стверджують, що його книга проживе стільки ж, скільки наша мова, бо цінність її не залежить від сьогоденних звичаїв мислення й мови, а полягає у ряді спостережень над одвічною недосконалістю, безглуздям і пороками роду людського.

Перше французьке видання «Гулівера» розійшлося за місяць, незабаром пішли перевидання; всього дефонтенівська версія видавалася більш 200 разів. Неспотворений французький переклад, з прекрасними ілюстраціями Гранвіля, з'явився тільки у 1838 році.

Популярність свіфтівського героя викликала до життя численні наслідування, фальшиві продовження, інсценування і навіть оперети за мотивами «Подорожей Гулівера». На початку XIX століття в різних країнах з'являються сильно скорочені дитячі перекази «Гулівера».

Критика[ред. | ред. код]

Сатира Свіфта в тетралогії має дві основні цілі:

  1. Свіфта завжди дратувало зайве людське вихваляння: він писав у «Мандрах Гулівера», що готовий поблажливо поставитися до будь-якого набору людських вад, але коли до них додається ще й гордість, «терпіння моє виснажується». У всіх частинах тетралогії Свіфт послідовно і яскраво показує, наскільки необґрунтована людська зарозумілість.
  2. Свіфт не поділяв ліберальної ідеї про найвищу цінність прав окремої людини; він вважав, що, надана сама собі, людина неминуче скотиться до звірячого аморалізму єгу. Для самого ж Свіфта мораль завжди стояла на початку списку людських цінностей. Морального прогресу людства він не бачив (навпаки, зазначав деградацію) і ясно показав це в «Мандрах Гулівера».

Захисники релігійних та ліберальних цінностей негайно накинулися з різкою критикою на сатирика. Вони стверджували, що ображаючи людину, він тим самим ображає Бога як його творця. Крім богохульства, Свіфта звинувачували в мізантропії, грубості і поганому смаку, причому особливе обурення викликала 4-а подорож.

Початок зваженому дослідженню творчості Свіфта поклав Вальтер Скотт (1814). З кінця XIX століття у Великій Британії та в інших країнах вийшло кілька глибоких наукових досліджень «Мандрів Гулівера».

Культурний вплив[ред. | ред. код]

Вигадані Свіфтом слова «ліліпут» (англ. lilliput) і «єгу» (англ. yahoo) увійшли до багатьох мов світу.

Критики вважають, що повість Вольтера «Мікромегас» (1752) написана під сильним впливом «Мандрів Гулівера».

Свіфтівські мотиви ясно відчуваються у багатьох творах Герберта Велза. Наприклад, у романі «Містер Блетсуорсі на острові Ремполь», товариство дикунів-канібалів алегорично зображує вади сучасної цивілізації. У романі «Машина часу» виведені дві раси нащадків сучасних людей —- звіроподібні морлоки, що нагадують єгу, і їх витончені жертви — елої. Є у Велза і свої шляхетні велетні («Їжа богів»).

Роман «Подорож до Фа-ре-мі-до» авторства Фрідьєша Карінті написаний як подальша пригода Лемюеля Гулівера.

Роман має номер 12 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік[1].

Цікаві факти[ред. | ред. код]

  • Французький письменник XVII століття д'Абланкур написав продовження античного роману Лукіана «Правдива історія», де згадується «Острів тварин, з яким були сусідні острова велетнів, чарівників і пігмеїв». Незрозуміло, чи є тут зв'язок з «Гулівером», чи це простий збіг.
  • У «Мандрах Гулівера» згадуються два супутники Марса, відкриті лише в XIX столітті.
  • Майже всі вигадані країни, за винятком країни коней, розташовані автором у Тихому океані, тоді малодослідженому.

Видання українською[ред. | ред. код]

  • Джонатан Свіфт. Мандри Лемюеля Гуллівера. Київ: «Веселка», 1975.
  • Джонатан Свіфт. Мандри Гулівера. Київ: «Дніпро», 1983. У серії «Вершини світової літератури». Том 47.
  • Джонатан Свіфт. Мандри Лемюеля Гуллівера. Київ: «Веселка», 1991. У серії «Зарубіжна фантастика».
  • Джонатан Свіфт. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів. Харків: «Фоліо», 2004.
  • Джонатан Свіфт. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів. Київ: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2009.
  • Джонатан Свіфт. Мандри Гулівера. Київ: «Країна мрій», 2009.
  • Джонатан Свіфт. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів. Київ: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2011.

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]