Джонатан Свіфт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Джонатан Свіфт
Jonathan Swift by Charles Jervas detail.jpg
Народився 30 листопада 1667(1667-11-30)
Дублін
Помер 19 жовтня 1745(1745-10-19) (77 років)
Дублін
Поховання Кафедральний собор Святого Патрика
Громадянство Королівство Ірландія
Проживання Ірландія
Діяльність письменник
Відомий «Мандри Гулівера»
Alma mater Трініті Коледж
Гертфорд коледж[d]
Конфесія Англіканство
Автограф Jonathan Swift signature.svg[1]
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Джонатан Свіфт (англ. Jonathan Swift; 30 листопада 1667, Дублін — 19 жовтня 1745, Дублін) — церковний діяч, публіцист, сатирик, англомовний ірландський письменник, відомий як автор «Мандрів Гулівера». Британська енциклопедія вважає його найвидатнішим англомовним прозаїком-сатириком усіх часів[2]. Менш відомий як поет.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки (1667—1700)[ред.ред. код]

Основним джерелом відомостей про родину Свіфта і його ранні роки є «Автобіографічний фрагмент», який Свіфт написав у 1731 році, що охоплює події до 1700 року. Там йдеться про те, що під час громадянської війни родина діда Свіфта переселилася з Кентербері в Ірландію.

Свіфт народився в ірландському місті Дубліні в небагатій протестантській родині. Його батько (також на ім'я Джонатан Свіфт, 1640—1667), невеликий суддівський чиновник,[3] помер за кілька місяців до народження сина, залишивши сім'ю (дружину, доньку і сина) в тяжкому становищі. Мати через якийсь час після народження від'їхала до Англії, і вихованням Джонатана займався його дядько, Годвін Свіфт, відомий адвокат і близький друг Джона Темпла[en], у чийого сина Свіфт згодом працював секретарем[4].

Будинок в якому народився Свіфт, ілюстрація 1865 року

Родина Свіфта мала кілька цікавих літературних зв'язків. Його бабуся, Елізабет (Драйден) Свіфт, була племінницею Еразмуса Драйдена[en], який був дідом поета Джона Драйдена. Тітка цієї самої бабусі, Кетрін (Трокмортон) Драйден, була двоюрідною сестрою Елізабет[en], дружини Волтера Релі. Його прапрабабуся, Маргарет (Годвін) Свіфт, була сестрою Френсіса Годвіна[en], автора книги Людина на Місяці[en], яка почасти вплинула на сюжет Подорожей Гуллівера. Його дядько, Томас Свіфт, перебував у шлюбі з донькою поета і драматурга Вільяма Давенанта[en], хрещеника Вільяма Шекспіра.

Годвін Свіфт відправив хлопця в найкращу школу Дубліна, Кілкенні Коледж[en], де також навчався філософ Джордж Берклі[4]. Після школи вступив до Триніті-коледжу Дублінського університету (1682), який закінчив 1686 року. В ньому Свіфт здобув ступінь бакалавра мистецтв і довічне скептичне ставлення до наукових премудростей.

Сер Вільям Темпл

Свіфт навчався на здобуття ступеня магістра, але громадянська війна, що розпочалася в Ірландії після повалення короля Якова II (1688), змусила його поїхати до Англії і пробути там 2 роки. В Англії він служив секретарем у сина знайомого матері (за іншими відомостями, її далекого родича) — заможного відставного дипломата і відомого есеїста Вільяма Темпла[en], маєток якого часто відвідували поети і літератори. У маєтку Темпла Свіфт вперше зустрів Естер Джонсон[en] (1681—1728), доньку служниці, яка рано втратила батька. Естер тоді було лише 8 років; Свіфт став її другом і вчителем.

1690 року повернувся до Ірландії, хоча пізніше неодноразово відвідував Темпла. Для пошуку посади Темпл вручив йому характеристику-рекомендацію, в якій відзначив добре знання латинської та грецької мов, знайомство з французькою і відмінні літературні здібності. Темпл, сам відомий есеїст, зумів оцінити неабиякий літературний талант свого секретаря, надав йому свою бібліотеку й дружню допомогу в життєвих справах; натомість Свіфт допомагав Темплу в підготовці його великих мемуарів. Саме в ці роки Свіфт почав літературну творчість, спочатку як поет. Впливового Темпла відвідували численні імениті гості, включаючи короля Вільгельма, і спостереження за їхніми бесідами дало неоціненний матеріал майбутньому сатирику.

1692 року Свіфт здобув звання магістра в Оксфорді, а в 1694 році прийняв духовний сан англіканської церкви. Його призначили священиком в ірландське селище Кілрут (англ. Kilroot). Однак незабаром Свіфт, за його власними словами[5], «втомився від своїх обов'язків за кілька місяців» і повернувся на службу до Темпла. У 1696—1699 роках пише сатиричні повісті-притчі «Казка бочки[en]» і «Битва книг[en]» (опубліковані 1704 року), а також кілька поем.

У січні 1699 року помер його патрон, Вільям Темпл[6]. Темпл був одним небагатьох знайомих Свіфта, про кого той написав лише добрі слова і сказав, що все добре і привабливе в людстві померло разом з Темплом[7]. Свіфт недовго залишався в Англії, щоб завершити редагування мемуарів Темпла і, можливо, сподіваючись, що визнання його роботи допоможе знайти посаду в Англії, яка б йому підходила. На жаль, робота Свіфта наробила йому ворогів серед членів родини і друзів Темпла, особливо невдоволеною була сестра Темпла, леді Жіффар, яка виступала проти включення деяких подробиць у мемуари[8]. Потім Світ спробував звернутись безпосередньо до короля Вільгельма III, оскільки думав, що той пообіцяв Темплу влаштувати Свіфта на роботу, але ця спроба завершилась невдачею. Хоча пошуки роботи не приносили успіху, але зате Свіфт близько познайомився з придворними звичаями. Влаштувався на меншу посаду, секретаря і капелана графа Берклі[en], одного з Лордів правосуддя Ірландії. Однак коли прибув до Ірландії, то дізнався, що це місце вже віддали іншому. Нарешті 1700 року йому дали парафію Ларакор, Агер[en] і Ратбегган, а також призначили служителем (пребендарієм) собору Святого Патрика в Дубліні[9].

В Ларакорі, який розташований за 7,7 км від Саммергілла[en] і за 32 км від Дубліна, парафія складалася з 15 осіб і Свіфт мав удосталь часу, щоб упорядкувати свій сад, провести канал (у голландському стилі, схожому на парк Мура), саджати верби і перебудовувати свій будинок священика. Як капелан лорда Берклі він провів багато часу в Дубліні і часто подорожував до Лондона впродовж наступних десяти років. У цей період він опублікував кілька анонімних памфлетів, серед яких A Discourse on the Contests and Dissentions in Athens and Rome 1701 року. Сучасники одразу відзначили особливості сатиричного стилю Свіфта: яскравість, безкомпромісність, відсутність прямої проповіді — автор іронічно описує події, залишаючи висновки на розсуд читача.

Майстер сатири (1700—1713)[ред.ред. код]

Бюст Свіфта в Соборі Св. Патрика

1702 року Свіфт здобув ступінь доктора богослов'я в Триніті-коледжі. Тієї весни він вирушив до Англії й потім у жовтні повернувся в Ірландію в супроводі Естер Джонсон, тепер їй було 20, а також Ребекки Дінглі, ще однієї мешканки домогосподарства Вільяма Темпла. Дослідники сперечаються щодо стосунків Свіфта і Естер. Багато хто, в тому числі друг Свіфта Томас Шерідан[en], вірив, що вони таємно одружились 1716 року. Інші, як наприклад економки Свіфта місіс Брент і Ребекка Дінглі (яка жила з Естер усі роки перебування тієї в Ірландії), відкидали цю думку як нісенітницю[10]. В дійсності Свіфт не бажав, щоб Естер виходила за когось заміж. Коли їхній спільний друг Вільям Тісдалл[en] повідомив Свіфту, що збирається робити пропозицію Естер, то той написав листа, в якому відговорював Тісдалла від цієї ідеї. Хоча тон листа був ввічливим, але в приватних розмовах Свіфт відверто казав, що Тісдалл «втручається в чужі справи» і через це вони віддалились один від одного на багато років.

Тоді ж Свіфт зблизився з опозиційною партією вігів. Авторитет Свіфта як письменника і мислителя зростав. У ці роки Свіфт часто відвідував Англію, заводив знайомства в літературних колах. Видав (анонімно, під однією обкладинкою) «Казку бочки» і «Битву книг» (1704); перша з них має багатозначний підзаголовок, який можна віднести до всієї творчості Свіфта: «Написано заради загального вдосконалення роду людського». Книга відразу стала популярною і в перший же рік вийшла трьома виданнями. Слід відзначити, що майже всі твори Свіфта виходили під різними псевдонімами або взагалі анонімно, хоча його авторство зазвичай не було секретом.

У 1705 році віги на кілька років завоювали більшість в парламенті, однак поліпшення моралі не відбулося. Свіфт повернувся до Ірландії, де йому надали парафію (в селі Ларакор) і проживав там до кінця 1707 року. В одному з листів він порівняв чвари вігів і торі з котячими концертами на дахах[11].

Близько 1707 року Свіфт познайомився з іншою дівчиною, 19-річною Естер Ваномрі (англ. Esther Vanhomrigh, 1688—1723), яку Свіфт в своїх листах називав Ванессою. Вона, як і Естер Джонсон, росла без батька (торговця-голландця). Збереглася частина листів Ванесси до Свіфта — «сумні, ніжні і захоплені»:[12] "Якщо Ви знаходите, що я пишу занадто часто до Вас, то Ви повинні повідомити мені про це або взагалі написати мені знову, щоб я знала, що Ви не зовсім забули про мене[13]

Водночас Свіфт майже щодня писав Естер Джонсон (її Свіфт називав Стелою); пізніше ці листи увійшли до його книги «Щоденник для Стелли», яка вийшла посмертно. Естер-Стелла, залишившись сиротою, оселилася в ірландському маєтку Свіфта разом зі своєю компаньйонкою, на правах вихованки. Частина біографів, спираючись на свідчення друзів Свіфта, припускає, що він і Стелла таємно повінчалися близько 1716 року, але документальних підтверджень цьому не виявлено.

У 1710 році торі на чолі з Генрі Сент-Джоном, згодом віконтом Болінгброком[en], прийшли до влади в Англії, і Свіфт, що розчарувався в політиці вігів, виступив на підтримку уряду. У деяких сферах їх інтереси дійсно збігались: торі згорнули війну з Людовиком XIV (Утрехтський мир), засудили корупцію і пуританський фанатизм. Саме до цього і закликав раніше Свіфт. Крім того, вони з Болінгброком, талановитим і дотепним письменником, заприятелювали. На знак подяки Свіфту надали сторінки консервативного тижневика (англ. The Examiner), де впродовж кількох років він публікував свої памфлети.

Декан (1713—1727)[ред.ред. код]

Собор св. Патрика, Дублін

1713 року за допомогою друзів з табору торі Свіфта призначено деканом собору Святого Патріка. Це місце, крім фінансової незалежності, дало йому міцну політичну трибуну для відкритої боротьби, однак віддалило від великої лондонської політики. Проте Свіфт з Ірландії продовжував активну участь у суспільному житті країни, публікуючи статті і памфлети присвячені нагальним проблемам. Гнівно виступав проти соціальної несправедливості, станової пихи, гноблення, релігійного фанатизму та ін.

1714 року віги знову повернулися до влади. Болінгброк, звинувачений у зносинах з якобітами, емігрував до Франції. Свіфт надіслав вигнанцеві листа, у якому просив розпоряджатись ним, Свіфтом, на свій розсуд. Він додав, що це перший випадок, коли він звертається до Болінгброка з особистим проханням. Того ж року померла матір Ванесси. Залишившись сиротою, вона переїхала до Ірландії, ближче до Свіфта.[14]

У 1720 році палата лордів ірландського парламенту, сформована з англійських ставлеників, передала британській короні всі законодавчі функції щодо Ірландії. Лондон негайно використав нові права, щоб надати привілеї англійським товарам.[15] Відтоді Свіфт вступив у боротьбу за автономію Ірландії, яку розоряли в інтересах англійської метрополії. Він проголосив по суті декларацію прав пригнобленого народу:[16]

Будь-яке управління без згоди керованих є справжнісіньким рабством… За законами Бога, природи, держави, а також за вашими власними законами ви можете і повинні бути такими ж вільними людьми, як ваші брати в Англії.

У ці ж роки Свіфт почав роботу над «Подорожами Гуллівера».

1723 року померла Ванесси. Вона заразилася туберкульозом доглядаючи за молодшою сестрою. Її листування зі Свіфтом за останній рік було з якоїсь причини знищено[17]. Більша частина статку Ванесси, згідно з її заповітом, відійшла Джорджу Берклі, другові Свіфта, в майбутньому відомому філософу. Свіфт високо цінував Берклі, який тоді був деканом в ірландському місті Деррі.

Звернення до народу Ірландії («Листи сукнороба», 1724)

1724 року анонімно вийшли й розійшлися багатотисячним тиражем бунтівні «Листи сукнороба», що закликали до бойкоту англійських товарів і недоважної англійської монети. Резонанс від «Листів» був оглушливим і повсюдним, отож Лондон був змушений терміново призначати нового намісника, Джона Картерета[en], щоб втихомирити ірландців. Премія, яку призначив Картерет тому, хто вкаже ім'я автора, залишилася неврученою. Вдалося знайти і віддати під суд друкаря «Листів», однак присяжні одностайно його виправдали. Прем'єр-міністр лорд Волпол запропонував арештувати «підбурювача», але Картерет пояснив, що для цього знадобиться ціла армія.[18]

Зрештою Англія вирішила піти на деякі економічні поступки (1725), і відтоді англіканський декан Свіфт став національним героєм і неофіційним лідером католицької Ірландії. Сучасник зазначає: «Його портрети були виставлені на всіх вулицях Дубліна… Привітання та благословення супроводжували його всюди, де б він не проходив»[19]. Якось на майдані перед собором зібралася й здійняла галас численна юрба. Свіфту доповіли, що це городяни готуються спостерігати сонячне затемнення. Роздратований Свіфт велів передати присутнім, що декан скасовує затемнення. Натовп стих і шанобливо розійшовся[20]. За спогадами друзів, Свіфт говорив: «Що стосується Ірландії, то тут мене люблять лише мої старі друзі — чернь, і я відповідаю на їхню любов взаємністю, бо не знаю нікого іншого, хто б на це заслуговував»[15].

У відповідь на економічний тиск метрополії, який тривав, Свіфт з власних коштів заснував фонд допомоги дублінським містянам, яким загрожувало розорення, причому не робив відмінності між католиками й англіканами. Бурхливий скандал по всій Англії та Ірландії викликав знаменитий памфлет Свіфта «Скромна пропозиція[en]», в якому він знущально порадив: якщо ми не в змозі прогодувати дітей ірландських бідняків, прирікаючи їх на злидні й голод, давайте краще продавати їх на м'ясо, а зі шкіри робити рукавички.

Помітивши, що багато могил у соборі святого Патрика занедбані й пам'ятники руйнуються, Свіфт розіслав родичам покійних листи, в яких вимагав негайно надіслати гроші на ремонт пам'ятників; у випадку відмови він пообіцяв привести могили в порядок на кошти парафії, але в нових написах на пам'ятниках увічнити скупість і невдячність адресата. Одного з листів було направлено королю Георгу II. Його величність залишив лист без відповіді, і відповідно до обіцянки на надгробній плиті його родича були відзначені скупість і невдячність короля.[21]

Останні роки (1727—1745)[ред.ред. код]

Титульний аркуш першого видання «Подорожей Гуллівера»

1726 року вийшли перші два томи «Мандрів Гуллівера» (без вказівки імені справжнього автора); інші два були опубліковані наступного року. Книга, дещо зіпсована цензурою, користувалася небаченим успіхом. За кілька місяців її перевидано тричі, незабаром з'явилися переклади на інші мови.

У 1728 році померла Стелла. Фізичний і душевний стан Свіфта погіршувався. Популярність його продовжувала зростати: 1729 року Свіфту присвоїли звання почесного громадянина Дубліна, вийшли його зібрання творів: перше 1727 року, друге — 1735 року.

Останні роки свого життя Свіфт страждав від прогресуючого психічного розладу; в одному з листів він згадував «смертельну скорботу», що вбиває його тіло й душу. У 1742 році, після інсульту, Свіфт втратив мову і (частково) розумові здібності, після чого його визнано недієздатним. Три роки по тому (1745) помер. Похований в центральному нефі свого собору поряд з могилою Естер Джонсон, епітафію на надгробній плиті він сам склав заздалегідь, ще 1740 року, в тексті заповіту[22]:

Тут спочиває тіло Джонатана Свіфта, декана цього собору, і суворе обурення вже не роздирає його серце. Іди, подорожній, і візьми приклад, якщо можеш, з того, хто мужньо боровся за справу свободи.

Оригінальний текст (лат.)

Hic depositum est corpus
JONATHAN SWIFT S.T.D.
Hujus Ecclesiae Cathedralis
Decani
Ubi saeva indignatio
Ulterius
Cor lacerare nequit
Abi Viator
Et imitare, si poteris
Strenuum pro virili
Libertatis Vindicatorem
Obiit 19 Die Mensis Octobris
A. D. 1745 Anno Ætatis 78

Ще раніше, 1731 року, Свіфт написав поему «Вірші на смерть доктора Свіфта», що містить своєрідний автопортрет[23].

Епітафія Свіфта самому собі. Собор Св. Патрика

Більшу частину свого статку Свіфт заповів витратити на створення лікарні для душевнохворих; «Шпиталь Святого Патрика для імбецилів» був відкритий у Дубліні в 1757 році. Він існує дотепер і є найстарішою в Ірландії психіатричною клінікою[24].

Творчість[ред.ред. код]

Малюнок на обкладинці зібрання творів Свіфта (1735): Ірландія дякує Свіфту, і ангели дарують йому лавровий вінок

Відомим Свіфт став після того, як 1704 року побачила світ «A Tale Of A Tub» («Казка бочки»), у якій він відверто змалював католицизм, англіканство та пуританство. Ватикан додав «Казку» до переліку заборонених книжок. Саме через цю книгу Свіфта повернули до Дубліна, де він став настоятелем собору Святого Патріка.

У Дубліні Свіфт написав свій єдиний роман «Мандри Лемюеля Гулівера до деяких віддалених частин світу».

Свого часу Свіфта характеризували як «майстра політичного памфлету». З плином часу його твори втратили миттєву політичну гостроту, але стали зразком іронічної сатири. Його книги ще за життя були виключно популярні як в Ірландії, так і в Англії, де вони виходили великими тиражами. Деякі його твори, незалежно від політичних обставин, що їх породили, зажили власним літературно-мистецьким життям.

В першу чергу це стосується тетралогії «Подорожі Гуллівера», яка стала однією з класичних і найпопулярніших книг у багатьох країнах світу, а також десятки разів екранізувалася. Роман є сатирою на недосконалість людської цивілізації. Щоправда, при адаптації для дітей і в кіно сатиричний заряд цієї книги вихолощується[25].

Філософська й політична позиція[ред.ред. код]

Світогляд Свіфта, за його власними словами, остаточно склався ще в 1690-х роках. Пізніше, в листі від 26 листопада 1725 року своєму другові, поету Александеру Поупу. [26] Свіфт пише, що мізантропами стають люди, які вважали інших кращими, ніж вони є, а потім зрозуміли, що помилялися. Свіфт же «не має ненависті до людства», тому що ніколи не мав жодних ілюзій щодо нього. «Ви і всі мої друзі повинні подбати про те, щоб мою нелюбов до світу не пояснювали віком; я маю надійних свідків, які готові підтвердити: від двадцяти до п'ятдесяти восьми років це почуття залишалося незмінним». Свіфт не поділяв ліберальної ідеї про вищу цінність прав окремої людини; він вважав, що, полишена сама на себе, людина неминуче скотиться до тваринного аморалізму йєху. Для самого ж Свіфта мораль завжди стояла на початку списку людських цінностей. Морального прогресу людства він не бачив (швидше, навпаки, відзначав деградацію), а до наукового прогресу він ставився скептично і зрозуміло показав це в «Подорожах Гуллівера».

Важливу роль у підтримці суспільної моралі Свіфт відводив англіканській церкві, яка, на його думку, відносно менше зіпсована пороками, фанатизмом і довільними збоченнями християнської ідеї — в порівнянні з католицтвом і радикальним пуританством [27]. В «Казці бочки» Свіфт висміював теологічні суперечки, а в «Подорожі Гуллівера» описав знамениту алегорію непримиренної боротьби тупоконечників проти гостроконечників. У цьому, як не дивно, причина його незмінних виступів проти релігійної свободи в британському королівстві — він вважав, що релігійний розбрат підриває суспільну мораль і людське братерство. Жодні богословські розбіжності, на думку Свіфта, не є серйозною причиною для церковних розколів, і тим більше — для конфліктів. У памфлеті «Міркування про незручність знищення християнства в Англії» (1708) Свіфт протестує проти лібералізації релігійного законодавства в країні. На його думку, це призведе до розмивання, а в перспективі — до «скасування» в Англії і християнства, і всіх пов'язаних з ним моральних цінностей.

У такому ж дусі витримані й інші саркастичні памфлети Свіфта, а також — з поправкою на стиль — його листи. Загалом творчість Свіфта можна розглядати як заклик знайти шляхи поліпшити людську природу, відшукати спосіб підняти її духовну й розумову складові. Свою Утопію Свіфт запропонував у вигляді ідеального суспільства благородних гуїгнгнмів.

Політичні погляди Свіфта, як і релігійні, віддзеркалюють його прагнення до «золотої середини». Свіфт рішуче виступав проти всіх видів тиранії, однак настільки ж рішуче вимагав, щоб незадоволена політична меншість підкорялася більшості, утримуючись від насильства і беззаконня. Біографи відзначають, що попри мінливість партійної позиції Свіфта, його погляди залишалися незмінними впродовж усього життя. Ставлення Свіфта до професійних політиків найкраще передають відомі слова мудрого короля велетнів: «кожен, хто замість одного колоса або одного стебла трави зуміє виростити на тому самому полі два, зробить людству і своїй батьківщині більшу послугу, ніж усі політики, взяті разом»[28].

Свіфта іноді зображують мізантропом, посилаючись на те, що в своїх творах, особливо в 4-й подорожі Гуллівера, він нещадно бичує людство. Однак такий погляд важко поєднати з всенародною любов'ю, якою він користувався в Ірландії. Важко також повірити, що Свіфт зобразив моральну недосконалість людської природи з метою познущатися над нею. Критики відзначають, що у викриттях Свіфта відчувається щирий біль за людину, за її невміння досягти кращої долі. Найбільше Свіфта виводила з себе зайва людська зарозумілість: він писав у «Подорожі Гуллівера», що готовий поблажливо поставитися до будь-якого набору людських пороків, але коли до них додається ще й пихатість, «терпіння моє виснажується»[29]. Проникливий Болінгброк якось зауважив Свіфту: якби він дійсно ненавидів світ так, як зображує, він би так на цей світ не лютував[30].

В іншому листі Александру Поупу (від 19 вересня 1725 року) Свіфт так визначив свої погляди:[31]

Я завжди ненавидів усі нації, професії й різного роду спільноти; вся моя любов звернена до окремих людей: я ненавиджу, наприклад, породу законників, але люблю адвоката ім'ярек і суддю ім'ярек; те саме стосується й лікарів (про свою професію говорити не стану), солдатів, англійців, шотландців, французів та інших. Але перш за все я ненавиджу і зневажаю тварину, що називається людиною, хоча від усього серця люблю Джона, Пітера, Томаса і т. д. Такі погляди, якими я керувався протягом багатьох років, хоча і не висловлював їх, і буду продовжувати в тому ж дусі, доки буду мати справу з людьми.

Книги[ред.ред. код]

Свіфт вперше звернув на себе увагу читачів 1704 року, видавши «Битву книг» — щось середнє між притчею, пародією і памфлетом, основна ідея якої полягає в тому, що твори античних авторів стоять вище, ніж сучасні твори — як у художньому, так і моральному плані.

«Казка бочки» — теж притча, що розповідає про пригоди трьох братів — Мартіна, Петра і Джека, які уособлюють три гілки християнства — англіканство, католицизм і кальвінізм. Книга алегорично доводить перевагу розсудливого англіканства над двома іншими конфесіями, які зіпсували, на думку автора, початкове християнське вчення. Треба відзначити характерну для Свіфта особливість — критикуючи чужі конфесії він не спирається ні на цитати з Біблії, ні на церковні авторитети — він апелює лише до розуму і здорового глузду.

Частина творів Свіфта має ліричний характер: збірник листів «Щоденник для Стелли», поема «Каденус і Ванесса» (Cadenus — анаграма від decanus, тобто «декан») і низка інших поем. Біографи сперечаються про те, якими були стосунки Свіфта з двома його вихованками — одні вважають їх платонічними, інші любовними, але в будь-якому випадку вони були теплими й дружніми, і ми бачимо в цій частині творчості «іншого Свіфта» — вірного і турботливого друга.

«Мандри Гуллівера» — програмний маніфест Свіфта-сатирика. У першій частині читач сміється над безглуздою зарозумілістю ліліпутів[en]. У другій, в країні велетнів, змінюється точка зору, і з'ясовується, що наша цивілізація заслуговує такого ж осміяння. У третій висміюються наука і людський розум взагалі. Нарешті, у четвертій з'являються мерзенні йєху[ru] як концентрат споконвічної людської природи, що не облагороджена духовністю. Свіфт зазвичай не вдається до моралізаторських повчань, даючи читачеві змогу зробити власні висновки — вибрати між йєху і їх моральним антиподом, химерно вбраним у кінську подобу.

Вірші та поеми[ред.ред. код]

Віршовані твори Свіфт писав, з перервами, впродовж усього життя. Їхні жанри варіюють від чистої лірики до в'їдливої пародії.

Публіцистика[ред.ред. код]

Портрет Джонатана Свіфта в газеті International Mag., 1850

З багатьох десятків свіфтівських памфлетів і листів найбільшу популярність здобули:

Жанр памфлету існував іще в античні часи, але Свіфт надав йому віртуозної художності й, у певному сенсі, театральності. Кожен його памфлет написаний з позицій певного персонажа-маски; мова, стиль і зміст тексту ретельно відібрані саме для цього персонажа. При цьому в різних памфлетах маски абсолютно різні.

У знущальному памфлеті «Міркування про незручність знищення християнства в Англії» (1708, опублікований у 1711 році) Свіфт відкидає спроби вігів розширити релігійну свободу в Англії й скасувати деякі обмеження для дисидентів. Для нього відмова від привілеїв англіканства означає спробу зайняти чисто світську позицію, стати вище всіх конфесій, що в кінцевому рахунку означає відмову від опори на традиційні християнські цінності. Виступаючи під маскою ліберала, він погоджується з тим, що християнські цінності заважають проведенню партійної політики, і тому закономірно постає питання про відмову від них:[32]

Велику вигоду для суспільства вбачають ще й у тому, що якщо ми відмовимося від євангельського вчення, будь-яка релігія, звичайно, буде вигнана навіки, і разом з нею — все ті сумні наслідки виховання, які, під назвою чесноти, совісті, честі, справедливості та ін., настільки згубно діють на спокій людського розуму і уявлення про які так важко викорінити здоровим глуздом і вільнодумством іноді навіть упродовж усього життя.

Ліберал, проте, доводить далі, що релігія може бути де в чому корисною і навіть вигідною, і рекомендує утриматися від її повного скасування.

До боротьби проти грабіжницької політики англійського уряду щодо Ірландії Свіфт закликав під маскою «сукнороба М. Б.» (можливо, натяк на Марка Брута, яким Свіфт завжди захоплювався). Гранично гротескна і цинічна маска в «Скромній пропозиції», проте весь стиль цього памфлету, за задумом автора, переконливо підводить до висновку: рівень безсовісно авторської маски цілком відповідає моралі тих, хто прирікає ірландських дітей на безнадійно-злиденне існування.

У деяких публічних матеріалах Свіфт викладає свої погляди прямо, обходячись (або майже зовсім обходячись) без іронії. Наприклад, в листі «Пропозиція щодо виправлення, поліпшення і закріплення англійської мови» він щиро протестує проти псування літературної мови жаргонізмами, діалектними і просто безграмотними виразами.

Чималу частину свіфтівської публіцистики займають різного роду містифікації. Наприклад, 1708 року Свіфт атакував астрологів, яких вважав запеклими шахраями. Він видав, під ім'ям «Ісаак Бікерстафф» (англ. Isaac Bickerstaff), альманах з прогнозами прийдешніх подій. Альманах Свіфта сумлінно пародіював аналогічні популярні видання, які публікував у Англії якийсь Джон Партрідж, колишній швець; він містив, крім звичайних туманних заяв («в цьому місяці значного особі загрожуватиме смерть або хвороба»), також і цілком конкретні прогнози, в тому числі швидкий день смерті згаданого Партріджа. Коли цей день настав, Свіфт поширив повідомлення (від імені знайомого Партріджа) про його смерть «у повній відповідності з прогнозом». Нещасливий астролог мав досить труду довести, що він живий, і відновитися в списку видавців, звідки його поспішили викреслити. [33]

Пам'ять[ред.ред. код]

Поштова марка Румунії, присвячена Дж. Свіфту

На честь Свіфта названі:

У Дубліні встановлені два бюсти Свіфта[34]:


Бібліографія[ред.ред. код]

  • «Битва книжок» (1697)
  • «Казка про бочку» (1704)
  • «Мандри Лемюеля Гуллівера» (англ. «The travels into several remote nations of the world by Lemuel Gulliver») (1726)
  • «Скромна пропозиція» (1729)

Примітки[ред.ред. код]

  1. англійська Вікіпедія — 2001.
  2. Encyclopaedia Britannica. «Anglo-Irish author, who was the foremost prose satirist in the English language» .
  3. Свифт, 2003, с. 5
  4. а б Stephen DNB p. 205
  5. Муравьёв, 1968, с. 10
  6. Stephen DNB p. 207
  7. Stephen DNB p. 207
  8. Stephen DNB p. 208
  9. Stephen DNB p. 209
  10. Stephen DNB pp. 215—217
  11. Муравьёв, 1968, с. 112
  12. Муравьёв, 1968, с. 164
  13. Яковенко, 1891
  14. Свифт, 2003, с. 12
  15. а б Свифт, 1987, с. 13
  16. Левидов, 2008
  17. Муравьёв, 1968, с. 165
  18. Свифт, 1987, с. 5
  19. Dennis N. Jonathan Swift. — New York, 1965. — P. 134.
  20. Свифт, 2003, с. 13-14
  21. Муравьёв, 1968, с. 16
  22. Ireland Information Guide, Irish, Counties, Facts, Statistics, Tourism, Culture, How
  23. Свифт, 2003, с. 769—781
  24. Сайт шпиталю Св. Патрика, що заснований на гроші Свіфта. Історичний розділ.(англ.)
  25. Заблудовский, 1945
  26. Свифт, 2003, с. 593
  27. Муравьёв, 1968, с. 124
  28. Свифт, 2003, Часть II, глава VII
  29. Свифт, 2003, Часть IV, глава XII
  30. The Works of Jonathan Swift. — London, 1856. — P. 582.
  31. The correspondence of J. Swift. — Oxford, 1963. — P. 118.
  32. Свифт, 1987, с. 303
  33. Свифт, 1987, с. 307—318
  34. Бюсти Свіфта

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Білецький Віталій. Соціально-філософські погляди Джонатана Свіфта (на прикладі «Казки бочки») / В. В. Білецький // Схід. — 2014.- № 3 (129). — С.78 −80.
  • Яковенко В. И. Джонатан Свифт. Его жизнь и литературная деятельность / В. И. Яковенко. — М.: Проспект, 2014. — 314 с.
  • Stephen, Leslie (1898). Jonathan Swift. У Smith, George. Dictionary of National Biography. 55:Stow – Taylor. London: Smith, Elder, & Co. с. 204–227. OL 7215056M. 
  • Джонатан Свифт. Путешествия Гулливера. Сказка бочки. Дневник для Стеллы. Письма. Памфлеты. Стихи на смерть доктора Свифта. — М. : НФ «Пушкинская библиотека», 2003. — 848 с. — (Золотой фонд мировой классики). — ISBN 5-17-018616-9.
  • Джонатан Свифт. Избранное. — Л. : Художественная литература, 1987.
  • Левидов М. Ю. Джонатан Свифт. Путешествие в некоторые отдалённые страны мысли и чувства Джонатана Свифта, сначала исследователя, а потом воина в нескольких сражениях. — М. : Вагриус, 2008. — 512 с. — (Одинокие сердца). — ISBN 978-5-9697-0571-5.
  • Муравьёв В. Джонатан Свифт. — М. : Просвещение, 1968. — 304 с.


Література Це незавершена стаття про літератора.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.