Передумови та причини російсько-української війни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Події є частиною хронології російської збройної агресії проти України (з 2014), якої також стосуються статті:

Прогнозування майбутньої війни[ред. | ред. код]

Після війни 2008 року проти Грузії низка експертів передбачала, що наступна війна буде в Україні. Так статті опублікували: The Washington Times.[1]

Причини протистояння[ред. | ред. код]

Геополітичні причини[ред. | ред. код]

Одразу після розпаду СРСР політикум Росії взяв курс на відновлення впливу Росії на пострадянські країни. Спершу цей вплив був спрямований проти України, вихід якої з СРСР, власне, і призвів до його розпаду. Причини, що спонукали російський політикум до відродження екс-СРСР, є досить складними: від імперської ментальності росіян, скерованої не на розбудову власної держави, а на поневолення сусідніх народів, і до бажання зберегти під власним контролем виробничі потужності колишнього СРСР та гарантовані ринки збуту. Таким чином відносини з Україною в Росії традиційно розглядалися в контексті власних глобальних геополітичних інтересів.

Одним із геополітичних факторів є протиборство Росії та України за контроль на Азовському морі, що, зокрема, вилилося в Конфлікт щодо острова Тузла у 2003 році.

З листопада 2013 року, коли Віктор Янукович заблокував законодавчо закріплений курс на Європейську інтеграцію та коли почалася в країні Революція гідності, кремлівська пропаганда еволюціонувала у відверто шовіністичну, агресивно імперську та брехливу інформаційну війну проти України, яка мала за мету підготувати суспільну думку у світі до зовнішньої агресії Російської Федерації щодо України.

Прагнення російської влади підкорити Україну[ред. | ред. код]

Як заявив полковник ФСБ І́гор Гіркін, російська влада ще в 2000-х роках розпочала спроби встановлення економічного контролю над Україною, щоб "купити її з тельбухами". За його інформацією, для цього Путін дозволив російським олігархам та чиновникам скупити значну частину всієї української власності[2].

Росія активно підтримувала сепаратизм на Донбасі ще в 2004 році. У 2004 році відбувся захід під назвою «Перший Всеукраїнський з'їзд», де сепаратисти відкрито обговорювали створення незалежної республіки на сході України. Республіка мала охопити всі російськомовні регіони України. На з'їзді були присутні у тому числі високопосадовці з Росії (мер Москви Юрій Лужков), Янукович та українські олігархи[3]. Подібні заходи були організовані у 2008[4] та 2012[5] роках, кожного разу – за участю високопоставлених політиків з Росії.

У 2008 році Юрій Лужков заявив, що питання державної приналежності Севастополя залишилося невирішеним, і Росія це питання вирішуватиме на користь свого "державного права"[6].

Інформаційна війна проти України ведеться всіма можливими засобами, а її непрямими жертвами виявляються не тільки українці. Як приклад, загальновідомий вислів Володимира Путіна, адресований Президенту США Джорджу Бушу: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» (З розмови Володимир Путіна та Джорджа Буша, Бухарест, 2-4 квітня 2008)[7][8].

Початок російсько-української війни в 2014 році фактично ознаменував прагнення Росії посилити вплив на Україну[9], яка Революцією Гідності започаткувала геополітичний розворот на Захід. Традиційно для Росії цей вплив почав здійснюватись у формі гібридної (фактично — неоголошеної) війни, що межує з державним тероризмом. Таким чином, інформаційна війна, яку Росія активізувала з початком російської збройної агресії, направлена на інформаційне забезпечення сепаратистського руху на сході України, послаблення контролю центральної влади, створення проблем безпекового та економічного характеру.

Колаборація і її причини[ред. | ред. код]

У червні 2019 Олександр Турчинов, який у лютому-травні 2014 виконував обов'язки Президента України, оприлюднив відсоток зрадників по різним силовим структурам під час захоплення Криму:[10]

Основними причинами зрадництва були:

  • Безперешкодна робота російської пропаганди в Україні і особливо у Криму напередодні і під час інтервенції, існування антиукраїнських організацій, толерантне відношення української влади до цих явищ протягом багатьох років; при цьому — відсутність системної проукраїнської пропаганди.
  • Більш високий рівень грошового забезпечення російських військовослужбовців, особливо у Криму, де вони на той час отримували ще й окремі надбавки як за службу за кордоном, взагалі меркантильні міркування (зокрема, збереження житлової площі і т. ін.)
  • Індивідуальна вербувальна робота російських спецслужб (іноді — відвертий підкуп), спрямована на керівний склад українських силових структур, командирів військових частин[11]
  • Невизначеність політичного статусу української влади у зв'язку з втечею у лютому президента В.Януковича до Росії, а також всіх керівників силових структур.
  • Неспроможність нової української влади надати дієву підтримку оточеним у Криму частинам у зв'язку з відсутністю достатніх сил і засобів і, можливо, політичної волі.

Одним з перших резонансних випадків державної зради став відкритий перехід на бік ворога 2 березня 2014 р. командувача ВМС ЗС України Дениса Березовського, тільки напередодні, 1 березня, призначеного на цю посаду.

Також на бік окупантів перейшли майже всі інші державні службовці (судді, прокурори, чиновники адміністрацій).

На Донбасі найбільш відомими зрадниками стали:

  • Ходаковський Олександр Сергійович — колишній командир донецької «Альфи» СБУ, активно підтримував російських загарбників, у травні 2014 створив терористичне озброєне угруповання «батальйон «Восток» і активно втрутився у боротьбу за владу на окупованій росіянами території Донецької області.
  • Штепа Неля Ігорівна — міський голова Слов'янська, член «Партії регіонів», відкрито стала на бік терористів угрупування Гіркіна, які у квітні 2014 захопили місто і вимагала від мешканців міста, також підтримувати їх.
  • Царьов Олег Анатолійович — народний депутат України, член «Партії регіонів». Ще навесні 2014 р. намагався вести проросійську політичну діяльність в Україні, зокрема, намагаючись виправдовувати окупантів у медіа-просторі, підтримувати антиукраїнських активістів. 26 червня 2014 року обраний «спікером парламенту» Союзу народних республік — об'єднання терористичних організацій ДНР і ЛНР. В Україні перебуває у розшуку.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. https://www.washingtontimes.com, The Washington Times. KUHNER: Will Russia-Ukraine be Europe’s next war?. The Washington Times (амер.). Процитовано 4 червня 2022. 
  2. Хроника войны 2022. И. Стрелков, М.Климов - Неприятности с "хаймарсами". Стрелков онлайн 14.07.22. (Відео / Тільки аудіо) Починаючи з 1 години 40 хвилин 43 секунди. Першоджерело: телеграм-канал Гіркіна. Транскрипція: [Вместо военного вторжения] Украину собирались купить с потрохами. И более того, с потрохами покупали. Еще до 14 года. Еще в нулевых годах, немного касаясь по службе [в ФСБ] вопросов Украины, я задавал людям, находящимся в теме, вопрос: а почему мы вообще ничего на этом направлении не делаем. И получал совершенно искренний на голубом глазу ответ такого рода: а не надо ничего делать мы там всё уже купили. Путин разрешил высшим [российским] чиновникам скупать там собственность..., и скоро половина всей собственности на Украине будет принадлежать российским олигархам и олигархам-чиновникам.
  3. https://web.archive.org/web/20220717080338/https://ukraina.ru/20191128/1025845386.html
  4. Другий Всеукраїнський з'їзд депутатів усіх рівнів у Сєвєродонецькуд[ru]
  5. "Международная научно-практическая конференция «Донбасс в евразийском проекте»" (Джерело). Відео з конференції: 1, 2
  6. https://web.archive.org/web/20080514110958/https://www.gazeta.ru/news/lenta/2008/05/11/n_1217381.shtml
  7. Блок НАТО разошелся на блокпакеты. Коммерсантъ. Архів оригіналу за 12 грудня 2010. Процитовано 24 серпня 2016. 
  8. Лавров подтверждает слова Путина «Украина — это даже не государство». УНІАН. Архів оригіналу за 1 лютого 2010. Процитовано 24 серпня 2016. 
  9. Лія Ахеджакова вважає, що пропаганда і цензура в Росії посилюються, [Архівовано 4 липня 2014 у Wayback Machine.] ТСН
  10. Реванш не пройде! (Олександр Турчинов). Цензор.нет. 7 червня 2019. Архів оригіналу за 11 грудня 2019. Процитовано 6 червня 2021.  (рос.)
  11. Вице-адмирал Воронченко об оккупации Крыма: Мне предлагали и квартиру, и должность в Ростове. Гордон. 27 грудня 2017. Архів оригіналу за 23 травня 2021. Процитовано 25 січня 2022. 

Матеріали[ред. | ред. код]