Переливання крові

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Переливання крові (гемотрансфузія) — операція, яка полягає у перенесенні певної кількості крові або компонентів крові від донора до реципієнта. Має на меті заміну втрачених компонентів та відновлення функцій крові.

По своїй суті репанини.

При значних [[премапрапаратах)х і деяких захворюваннях виникає необхідність переливання крові. Для цього кров беруть у дорослих здорових людей – донорів. У дорослої людини без шкоди для її здоров’я можна взяти до 400 мл. крові. Кров донорів консервують та зберігають певний чітко визначений термін. Консервування крові полягає у додаванні спеціальної хімічної речовини (консервант), що запобігає її зсіданню. Така кров при дотриманні відповідних умов, може зберігатися тривалий час та бути придатною до переливання.

Показання[ред.ред. код]

Переливання крові проводять із замісною, стимулюючою, дезінтоксикаційною та гемостатичною метою.

При лікуванні шоку та термінальних станів переливання крові - основний лікувальний засіб. При крововтратах гемотрансфузія застосовується з крововідновлювальною та кровоспинною метою. Переливання застосовується при різних отруєннях та для підвищення реактивності організму.

Протипоказання[ред.ред. код]

Гострі (крововилив, тромбоз) та динамічні порушення мозкового кровообігу, тромбофлебіти, свіжі інфаркти міокарда, легенів, нирок, аневризми аорти та шлуночка серця, туберкульозний менінгіт, гострий нефрит тощо.

Сумісність груп крові[ред.ред. код]

У минулому, переливання крові іноді призводило до смерті хворого, поки не стало відомо, що кров однієї людини не завжди сумісна з кров’ю іншої. Вперше вдале переливання крові було зроблено 1819 року. До 1873 р. було зроблено всього 247 переливань, з них 176 закінчились смертю. Так тривало до 1900 р., коли австрійський та чеський вчені К.Ландштейнер і Янський відкрили групи крові.

У випадку несумісної крові у реципієнта відбудеться склеювання еритроцитів донора (аглютинація) та їхнє руйнування (гемоліз), внаслідок чого може настати смерть.

Групи крові (система AB0) визначаються наявністю в еритроцитах та плазмі людини білків, які здатні склеюватися – алгютиногени (А і В), та аглютиніни(Альфа та Бетта (грецький алфавіт)). Групи крові є спадковими і майже не змінюються протягом життя.

Аглютинація[ред.ред. код]

Склеювання еритроцитів відбудеться в тому випадку, якщо аглютиноген А зустрічається з аглютиніном А (альфа), а аглютиноген В – з аглютиніном В (бета). Тому в крові людини ніколи одночасно не зустрічаються аглютиноген А з аглютиніном А (альфа) та аглютиноген В з аглютиніном В (бета). Якщо людині з IV групою крові переливають кров І групи, то, оскільки кількість крові донора незначна порівняно з об’ємом крові реципієнта, плазма крові донора розбавляється плазмою крові реципієнта. Тому аглютиніни у плазмі крові донора не можуть склеювати еритроцити реципієнта. Навпаки, якщо реципієнтом є людина з І групою крові, а донором з IV, то концентрація аглютинінів в плазмі крові реципієнта достатня для склеювання еритроцитів донора, оскільки аглютиногени в еритроцитах не можуть розбавлятися плазмою крові.

Тобто, звідси можна зробити висновок, що кров І групи можна переливати особам з будь-якою групою крові. Люди з І групою крові є універсальними донорами. Особам, які мають IV групи, можна переливати крові усіх 4-х груп. Такі люди є універсальними реципієнтами. За останніми рекомендаціями переливати можна лише одногрупну резус-сумісну кров.

Від так, є ще один антиген у 85% людей, котрий впливає на сумісність при гемотрансфузії - так званий резус-фактор (Rh), ці люди резус-позитивні, а ті, в кого у крові немає резус-фактора є резус-негативними. Якщо кров резус-позитивного донора перелити резус-негативному реципієнту, у нього можуть утворитися антитіла, та при наступному переливанні крові від резус-позитивного донора виникне реакція руйнування еритроцитів резус-антитілами - резус-конфлікт. Резус-негативному хворому потрібно переливати тільки таку ж резус-негативну кров. Також, резус-конфлікт може зустрічатись при вагітності - коли плід має Rh-фактор відмінний від такого у мами.

Для попередження ускладнень перед переливанням крові

  • визначають групу крові хворого та донора,
  • резус-приналежність хворого,
  • роблять пробу на індивідуальну сумісність,
  • пробу на резус-сумісність,
  • біологічну пробу, якщо потрібно.

Ускладнення[ред.ред. код]

Усі ускладнення можна розділити на 3 основні групи:

  • 1) ускладнення механічного характеру;
  • 2) ускладнення реактивного характеру;
  • 3) ускладнення, зумовлені переливанням інфікованої донорської крові.


До ускладнень механічного характеру відносять гостре розширення серця, повітряну емболію, тромбоемболію і тромбоз.

До ускладнень реактивного характеру можна віднести гарячку, алергічні реакції, синдром масивних переливань, гемотрансфузійний і цитратний шок, калієву інтоксикацію.


Посттрансфузійна гарячка зумовлена надходженням у кров пірогенних речовин – продуктів розпаду білків і мікроорганізмів. Найчастіше гарячка виникає як наслідок взаємодії антитіл реципієнта з перелитими лейкоцитами, тромбоцитами чи імуноглобуліном.

Гарячка звичайно виникає через 1,5–2 год після переливання крові. У хворого з'являються відчуття жару, озноб, іноді головний біль, блювання. Температура тіла підвищується до 38–39 °С. Розрізняють три ступені важкості гарячкової реакції.

  • У разі легкої гарячкової реакції хворий відчуває загальну слабість, озноб, підвищується температура тіла (у межах 1 °С).
  • Гарячкова реакція середньої важкості проявляється ознобом, слабістю, головним болем, несильним болем у животі і поперековій ділянці, підвищенням температури тіла на 1,5–2 °С.
  • У разі важкої гарячкової реакції спостерігаються сильний озноб, головний біль, нудота, блювання, утруднене дихання, біль у поперековій ділянці, ціаноз губ, значне підвищення температури тіла (більше ніж на 2 °С).

Легка гарячкова реакція і реакція середньої важкості через кілька годин минають. Важка гарячкова реакція тривала.

Лікування. Легка і середньоважка гарячкові реакції не потребують лікування. Хворого треба зігріти (вкрити ковдрою, покласти грілку до ніг, напоїти гарячим чаєм).

У разі важкої гарячкової реакції необхідно зігріти хворого і ввести йому знеболювальні засоби (морфіну гідрохлорид, норфін, трамал, промедол); засоби, що нормалізують серцеву діяльність (сульфокамфокаїн, кофеїн, кордіамін), антигістамінні препарати (димедрол, діазолін, супрастин), кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон), антипіретичні засоби (ацетилсаліцилова кислота, аскофен, парацетамол). Внутрішньовенне краплинне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду, 500 мл 5 % розчину глюкози з аскорбіновою кислотою.


Алергічні реакції зумовлені сенсибілізацією організму до білків плазми донорської крові. Вони виникають у разі повторної трансфузії крові і плазми, уведення білкових речовин і білкових препаратів, а також при деяких захворюваннях (хронічні запальні процеси, злоякісні пухлини, хвороби крові).

Алергічна реакція може спостерігатися вже під час переливання крові або через 15–20 хв після його закінчення. До гарячкової реакції приєднуються кропив'янка, алергічний набряк, задишка тощо.

Алергічні реакції частіше мають легкий перебіг (за винятком анафілактичного шоку). Через 30–40 хв вони минають. Кропив'янка, біль у суглобах, свербіж можуть тривати 1–2 доби.

Лікування. Якщо алергічна реакція з'являється ще під час переливання крові, його треба негайно припинити. Хворому внутрішньовенне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду і 5–10 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти, діазолін, димедрол або супрастин, кортикостероїди, за показаннями -- кофеїн, сульфокамфокаїн.


Переливання великої кількості крові супроводжується синдромом масивних переливань (синдром гомологічної крові). Цей синдром розвивається внаслідок уведення в організм реципієнта консервованої донорської крові, що містить натрію і калію цитрат. Він може бути зумовлений змінами біохімічних констант і формених елементів, що відбуваються в процесі зберігання крові, імунологічною несумісністю крові донора і реципієнта за еритроцитарними, лейкоцитарними і тромбоцитарними антигенами й антитілами плазмових білків, які практично не враховуються під час підбору донорської крові.

При синдромі масивних переливань спостерігаються спазм судин, підвищення в'язкості крові реципієнта, склеювання еритроцитів, закупорка капілярів, порушення кровообігу, дрібні крововиливи в печінці і нирках, застій крові в легенях. Кров не згортається, виникає кровоточивість.

Профілактика. Аби запобігти цьому ускладненню, слід переливати тільки свіжу консервовану кров, а під час переливання треба внутрішньовенне вводити низькомолекулярні плазмозамінні розчини (реополіглюкін, реомакродекс, неокомпенсан та ін.).


Небезпечним ускладненням переливання крові є гемотрансфузійний шок. Він зумовлений переливанням несумісної за системою АБ0 і резус-фактором крові, чи переливанням інфікованої або зміненої крові (крові, яка була випадково заморожена і відтанула, чи крові, що нагрілася до температури понад 40 °С). Це ускладнення спричинюють руйнування еритроцитів донора, їх гемоліз і звільнення токсичних продуктів розпаду (гістаміну, брадикінінів, катехоламінів та ін.). Іноді можливий і гемоліз еритроцитів реципієнта під впливом аглютинінів крові донора. Це буває в разі трансфузії крові 0(I) реципієнтам з іншими групами крові. Усе це зрештою призводить до розвитку шоку, важкої інтоксикації, порушення згортання крові, гострої ниркової недостатності.

У перебігу гемотрансфузійного шоку виділяють три періоди: І – період шоку; II – період ниркової недостатності; III – одужання.

  • Період шоку. Може розвиватися ще під час переливання крові, після введення в кровоносне русло 20–40 мл крові. Хворий стає неспокійним, скаржиться на відчуття жару, стиснення за грудниною, головний біль і біль у поперековій ділянці, нудоту, блювання. Біль зумовлюється спазмом мозкових, мезентеріальних і ниркових судин. Пульс стає частим, AT знижується. Біль такий сильний, що хворі починають кричати. Обличчя хворого спочатку червоніє, а пізніше блідне, з'являється озноб, підвищується температура тіла. Згодом спостерігаються мимовільні сечовипускання та дефекація. Розпочинаються гемоглобінурія та гемоглобінемія. Швидко розвивається жовтяниця.
  • Період ниркової недостатності характеризується ознаками ураження нирок. Зменшується або взагалі припиняється виділення сечі. Розвивається уремія, яка характеризується головним болем, нудотою, блюванням, втратою апетиту, проносом, адинамією, сонливістю, ознобом, підвищенням AT. Наростають блідість і жовтяничність шкіри, пастозність і набряки. Температура тіла підвищується до 38 °С і більше. Розвивається анемія, у крові підвищується рівень сечовини, креатиніну, білірубіну, калію. У сечі виявляють білок, лейкоцити, еритроцити, циліндри.
  • Смерть або одужання. У разі важкого перебігу гемотрансфузійного шоку хворі помирають на 3-тю – 18-ту добу після гемотрансфузії. За сприятливого його перебігу з 2–3-го тижня стан хворих починає поліпшуватися і настає період одужання. Першою ознакою періоду одужання є відновлення діурезу. Він поступово збільшується і до 8–12-ї доби може досягнути 3–4 л на добу. Поступово поліпшується загальний стан хворого. Щоправда, після відновлення функції нирок ще тривалий час можуть спостерігатися загальна слабість, підвищена втомлюваність, залишається зниженою концентраційна здатність нирок.

Клінічні прояви гемотрансфузійного шоку при резус-несумісності мають багато спільного із шоком, що розвивається за АВ0-конфлікту, але він буває частіше після переливання крові і має не такий гострий період.

Лікування гемотрансфузійного шоку при АВ0- і резус-конфлікті однакове. Воно залежить від періоду шоку.

У разі появи перших ознак гемотрансфузійного шоку переливання крові припиняють, систему для переливання крові від'єднують і підключають систему із сольовим розчином (голку з вени не видаляють!).

Лікування гемотрансфузійного шоку. Уводять 90–120 мг преднізолону, 10 мл 2,4 % розчину еуфіліну, 100 мг лазиксу. Слід також увести антигістамінні препарати і наркотичні альгетики. Розпочинають інфузійну терапію. Уводять реополіглюкін, поліглюкін, желатиноль. Для одержання лужної реакції сечі вводять 4% розчин натрію гідрокарбонату. Для виведення вільного гемоглобіну переливають полііонні розчини. Високоефективним є масивний плазмаферез. Для запобігання внутрішньосудинній коагуляції доцільно ввести 5000 ОД гепарину, антиферментні препарати (контрикал).

Після виведення хворого із шоку і за наявності гострої ниркової недостатності проводять гемодіаліз за допомогою апарата "штучна нирка". У період одужання призначають симптоматичну терапію.


Цитратний шок розвивається в разі швидкої трансфузії великої кількості крові, стабілізованої натрію цитратом. Це частіше буває в пацієнтів з патологією печінки чи нирок. Підвищення рівня натрію цитрату в сироватці крові супроводжується зменшенням вмісту іонізованого кальцію, з яким натрію цитрат утворює комплекс, що зумовлює низку реакцій, а саме: спазм судин легень, серця, ослаблення скоротливої функції міокарда, порушення електролітного обміну (переважно іонів кальцію і калію). Все це призводить до порушення гемодинаміки і функції нервової системи. Токсичною вважається доза натрію цитрату 10 мг/кг за 1 хв, що відповідає введенню 2–3 мл консервованої крові на 1 кг маси тіла реципієнта за 1 хв.

Клінічно цитратний шок проявляється прискоренням пульсу, аритмією, зниженням AT, утрудненим диханням, судомами. Ці ознаки з'являються під час переливання крові або наприкінці його. Цитратний шок може спричинити смерть хворого (від зупинки серця).

З метою профілактики цитратного шоку рекомендується на кожні 500 мл крові вводити 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату.

Лікування. У разі розвитку цитратного шоку треба негайно припинити переливання крові, внутрішньовенне ввести 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату, підшкірно – кофеїн.


Третя група ускладнень зумовлена переливанням інфікованої крові. Під час трансфузії можна заразитися вірусним гепатитом, малярією, сифілісом, бруцельозом, токсоплазмозом, трипаносомозом і СНІДом.


Під час зберігання крові з еритроцитів у плазму просочується калій, що в разі швидкого введення великої кількості крові може призвести до калієвої інтоксикації. Це шкідливо впливає на міокард. Таке ускладнення часто буває у хворих з патологією нирок, а також при травматичному токсикозі.

Під час інфузійно-трансфузійної терапії нині застосовують не цільну донорську кров, а її компоненти і препарати в поєднанні з кровозамінними розчинами і засобами для парентерального живлення.

На станціях переливання крові з цільної крові одержують такі компоненти крові: різні види еритроцитарної маси (еритроцити, еритроцитарну масу, еритроцитарну суспензію, відмиту еритроцитарну масу, розморожену і відмиту еритроцитарну масу), тромбоцитарну масу, нативну плазму, свіжозаморожену плазму, імунну і гіперімунну плазму, концентрат тромбоцитів, грануло-цитарну масу, плазму концентровану, лейкоцитарну масу.