Інтернаціоналізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Інтернаціоналізм (від лат. inter — «між» і natio — «народ», «нація») — це політичний рух, який прагне створити співпрацю націй у союзі. Виступає за посилення економічної та політичної співпраці між країнами, що вважається корисним для всіх партій. Незважаючи на це, кожна країна як правило, як і раніше, зберігає певний ступінь незалежності, і санкції проти учасників можуть бути прийняті лише при взаємній консультації. Поняття «інтернаціоналізм» увів в обіг англійський соціолог Джеремі Бентам (1780), що органічно вписав ідею солідарності у теорію досягнення загальної користі, добра та щастя[1].

Популярний наприкінці 19 та у 20 ст. різновид ідеї вселюдської солідарності, що ґрунтувався на умоглядній гіперболізації спільності економічних і соціальних інтересів пригноблених верств населення різних країн, а також побудована на ньому відповідна система світогляду.[1] Поняттям «інтернаціоналізм» неодноразово викривляли та вдало маніпулювали різні тоталітарні та нацистські режими, поєднуючи його з ідеєю «арійської раси», «старшого брата», тощо і зараховували себе до «справжніх інтернаціоналистів» тільки ті чи інші підкорені народи та соціальні групи.

Напрямок інтернаціоналізму[ред. | ред. код]

Лівий[ред. | ред. код]

Пролетарський інтернаціоналізм[ред. | ред. код]

У вужчому, політичному, розумінні — умоглядна модель зміни існуючої — несправедливої — конфігурації геополітичних сил шляхом одночасних революційних виступів трудових мас у різних країнах задля побудови нових — справедливих — міжнародних і міждержавних відносин[1] Пролетарський інтернаціоналізм — суспільно-політичні погляди та течії, протилежні націоналізму. Пролетарський інтернаціоналізм невід'ємно веде до «братства народів».

Плакат сталінських часів із написом «Весь світ буде наш!»

Ідея солідарності від середини 19 ст. була взята на озброєння прибічниками марксизму, які трансформували її в політичну доктрину пролетарського інтернаціоналізму  — солідарної боротьби робітників усіх країн Світу за свої права. Гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», проголошене у «Маніфесті Комуністичної партії», за тогочасних умов розвитку капіталізму було використане як дієвий засіб соціальної мобілізації, а також стимулювало оформлення соціал-демократичних і комуністичних партій у різних країнах та сприяло синхронізації їхніх політичних виступів[1]

У марксистській соціально-класовій концепції був проголошений Пролетарський інтернаціоналізм (синонім: міжнародний соціалізм). Концепція заснована на уявленні, що капіталізм в «епоху імперіалізму» є глобальною системою, і тому робітничий клас повинен діяти як глобальний клас, якщо цей клас хоче перемогти його. Робітники повинні боротися в знак солідарності зі своїми колегами в інших країнах на основі загальних інтересів класу. Теоретичне обґрунтування та практичне втілення пролетарський інтернаціоналізм знайшов у ідеології марксизму-ленінізму, яка домінувала в СРСР. Пролетарський інтернаціоналізм проголошувався основним критерієм формування зовнішньої політики соціалістичних держав-сателитів СРСР. При цьому СРСР зазначався як «світовий лідер», «полюс», «великий народ», тощо, тобто інтернаціоналізм у пропаганді легко підмінювався на слабо-приховані нацистські гасла панівної нації або соціальної групи (комуністичної номенклатури, «слуг народу», тощо).

Стрижневим принципом пролетарського інтернаціоналізму є превалювання класових інтересів над національними, саме тому він є антагоністичним до націоналізму. Націоналізм розглядався як «буржуазний», адже суперечив комуністичній ідеології і тому вважався ворожим. Виходячи із марксистських уявлень про поділ суспільства на класи, пролетарський інтернаціоналізм — солідарність пролетарів, що випливає із спільності їх інтересів, незалежно від країни або нації, до якої вони належать.

Пролетарський інтернаціоналізм — міжнаціональна і міжнародна єдність робітників і всіх трудящих у боротьбі за перемогу соціалістичної револоції, побудову соціалізму та комунізму; один з найважливіших принципів комуністичного і робітничою руху.[2] Пролетарський інтернаціоналізм протистоїть буржуазному націоналізму, великодержавному шовінізму, космополітизму, расизму і виник з появою наукового комунізму і є невід'ємною частиною марксизму-ленінізму.[2] Теоретичні обгрунтування і відправні положення пролетарського інтернаціоналізму вироблені вождями світового пролетаріату К. Марксом, Ф. Енгельсом, В.і. Леніним.[2] Основу становлять спільність класових інтересів пролетаріату, трудящих мас незалежно від того, в якій країні вони живуть і до якої національності належать, спільність кінцевої мети робітничого класу — перемога комунізму, необхідність протиставити міжнародному об'єднанню і взаємній підтримці капіталістів різних країн міжнародну солідарність трудящих.[2]

Пролетарський інтернаціоналізм та глобалізація[ред. | ред. код]

Незважаючи на схожість доктрини «пролетарського інтернаціоналізму» та сучасного процесу глобалізації, не слід їх плутати. Пролетарський інтернаціоналізм передбачає, насамперед, солідарність тільки певного класу, «правильного» із марксистської точки зору, — пролетарів, задля ефективнішої організації опору класу експлуататорів — буржуазії. Радянський варіант пролетарського інтернаціоналізму також визначає певну «правильну» країну, війскьковий блок, тощо. Також, «пролетарський інтернаціоналізм» проголошує головним політичне співробітництво, яке визначає економічні та культурні контакти. Глобалізація ж, перш за все, торкається економічної сторони. Інтеграція політичних систем та культурна уніфікація виступають лише як побіжні наслідки економічного зближення.

Також, «пролетарський інтернаціоналізм» ставить на меті чітко цілеспрямоване співробітництво — координація дій міжнародних лівих сил у встановленні соціалістичного ладу у своїх країнах. Глобалізація ж не передбачає глобальної цілі, і є закономірним етапом розвитку капіталізму. Глобалізація по своїй суті протилежна «пролетарському інтернаціоналізму», адже суперечить ідеалам соціалізму / комунізму і може розглядатися як засіб посилення світового імперіалізму та експлуатації «робітничого класу».

Важливим є те, що пролетарський інтернаціоналізм — це монолітна політична концепція, що виникла спочатку «на папері», вона нерозривно пов'язана з марксизмом, бо лише там знаходить своє теоретичне підтвердження. Глобалізація ж не є політичною ідеологією, нею називають сукупність процесів по всесвітній економічній та політичній інтеграції вже пост-фактум.

Правий. Незалежність, від інтер- і до наднаціоналізму[ред. | ред. код]

Інтернаціоналізм за визначенням все ще залежить від втручання супердержав і їх присутності. Його метою, однак, є:

  • заохочувати багатосторонність, щоб світ не керувався однією країною
  • створити формальну та неформальну залежність між країнами, дозволяючи міжнародним організаціям обмежувати конституційну владу.

Це може бути розвинуто до ідеї, що ідеали інтернаціоналістів повинні йти далі до демократичної глобалізації шляхом створення світового уряду. Вони бачать деякі міжнародні організації, такі як ООН та ЄС як такі, яким вдалося створити прототипи для можливого майбутнього розвитку. Цей ідеал, проте зустрічає опір інших інтернаціоналістів, бажаючих гармонійного співіснування декількох лінгвістично і культурно різних громад, в тому числі через міжнародний федералізм.

Приклади міжнародних організацій[ред. | ред. код]

Приклади змішаних форм із наднаціональними організаціями[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Енциклопедія історії України: У 10 т./ Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.— К.: Наук. думка, 2005.— Т. 3 : Е—Й.— С. 521—522.
  2. а б в г РАДЯНСЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. – Том 2: ДЕРЖАВІН — ЛЕСТРИГОНИ / Ред. кол.: А. Д. Скаба (відп. ред.), Б. М. Бабій, С. М. Бібіков, О. А. Бородін, І. О. Гуржій, П. П. Гудзенко, К. Г. Гуслистий, В. Л. Зуц (відп. секр.), М. К. Івасюта, І. І. Компанієць (заст. відп. ред.), С. М. Королівський, Ю. Ю. Кондуфор, П. А. Лавров, Ф. Є. Лось, І. Д. Назаренко, М. І. Супруненко, В. І. Стрельський, В. Я. Тарасенко, П. Т. Тронько, А. Т. Чеканюк. АН УРСР. – К.: Головна редакція української радянської енциклопедії, 1970. – 606 с. (стор.: 259-260)

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]