Пістинь

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Пістинь
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район/міськрада Косівський район
Рада/громада Пістинська сільська рада
Код КОАТУУ 2623684401
Основні дані
Засноване Перша письмова згадка - 1375 рік
Населення 4049
Поштовий індекс 78633
Телефонний код +380 3478
Географічні дані
Географічні координати 48°21′42″ пн. ш. 25°01′28″ сх. д. / 48.36167° пн. ш. 25.02444° сх. д. / 48.36167; 25.02444Координати: 48°21′42″ пн. ш. 25°01′28″ сх. д. / 48.36167° пн. ш. 25.02444° сх. д. / 48.36167; 25.02444
Середня висота
над рівнем моря
400 м
Водойми р. Пістинька
Місцева влада
Карта
Пістинь. Карта розташування: Україна
Пістинь
Пістинь
Пістинь. Карта розташування: Івано-Франківська область
Пістинь
Пістинь

Пі́стинь — село в Косівському районі Івано-Франківської області, на Гуцульщині. Розміщене на березі річки Пістиньки, правої притоки Пруту. Населення — 4049 осіб (на 01.01.2015 р.).

Річка Пістинька

Географія[ред.ред. код]

На південно-західній околиці села річка Корови впадає у Пістиньку.

Історія[ред.ред. код]

Перша письмова згадка про Пістинь 1375 р. пов'язана зі з'ясуванням права власності на соляні джерела, що тут знаходились. У 1416 році король Владислав Ягайло підтвердив надання села Пістинь (Pyestina) Василькові Тептуковичу. У податковому реєстрі 1515 року задокументовані 4 лани (близько 100 га) оброблюваної землі та ще 3 лани тимчасово вільної[1].

За легендою село було засноване монахами. Легенда розповідає, що поселенці, прийшовши сюди, побачили «…довкола пусто, жодної тобі людини за весь день переходу…». «Пусто тут безпечно тут, то ж піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне щасливе проживання…»

Середньовіччя[ред.ред. код]

Своєму розквіту Пістинь завдячує сировиці. Соляні промисли були основним джерелом прибутку мешканців Пістиня. Уже в 1515 році в податковому реєстрі основними були податки з солеварень. У ті часи село належало родині Бучацьких, які належали до української шляхти, родовід якої бере свій початок ще з князівських часів.

У планувальному відношенні село мало витягнуту структуру вздовж річки, переважно на лівому березі. У панорамі поселення домінували виробничі споруди солеварних промислів. У північно-східній частині села, на горі Замчище, знаходилось укріплення власника. Це городище — притулок, що складалося з двох частин: верхнього «замчища», тобто самого городища, нижнього «замчища» — форпосту у вигляді валів дерев'яних стін — огорож з вежами, що охороняли підходи до основних укріплень. Власники земель будували такі укріплення в першу чергу для власного захисту від татар. Багато міст зазнавали неодноразових нападів ординців: протягом 16001629 pp. на Коломийський повіт, куди тоді входила Косівщина, татари вчинили 20 набігів. Найспустошливіший набіг на Пістинь був у 1621 році.

Немало збитків завдавали селянським господарствам так звані «домашні війни», які вели між собою феодали. 1664 року 24 драгуни з гарматою і понад 400 селян спаського маєтку магната Яблоновського напали на жителів Микитинців і Пістиня. Під час сутички загинуло декілька осіб.

У 1600 році в західній частині села на невеликому столоподібному плато була споруджена дерев'яна п'ятизрубна церква Успіння Пресвятої Діви. З метою захисту від знищення та розорення святині, навколо звели монастирське укріплення з валами, кам'яними мурами, залишки яких простежуються і сьогодні. Втім, існуюча Успенська (Варварівська) церква збудована пізніше, у 1858 році.

У середині 15 ст. польські родини Белзецьких, Потоцьких та Яблоновських різними методами захопили села та землі в місцевої української шляхти різними способами, зокрема, Пістинь стає власністю Потоцьких. Польські пани руками селян зводять замки. В архівах згадується Пістинський замок, що побудований у 1688 році в урочищі Шкарбан, тепер Штурбак. Прекрасно збереглися його потужні земляні укріплення. Замок був збудований в ідеальному місці: з напільної сторони його захищала глибока долина струмка (тепер Штурбак), з сторони — прямовисний берег річки, що значно ускладнювало приступ до нього. В архівах зберігається також план будинку-тюрми квартири гайдука в Пістині, що були розташовані на замку.

У 1756 році Пістинь одержує Магдебурзьке право. У цей час посеред поселення формується типове містечкове середмістя. І збільшується частка польського та єврейського населення. В основі господарської діяльності містечка надалі залишається виварювання та торгівля сіллю. Розвитку також набуває кушнірство, шевство, керамічний промисел. Розвиткові ремесла та швидкій забудові середмістя сприяють торги та ярмарки, які регулярно відбувалися у містечку. Солеварня проіснувала в до кінця XVIII століття. Ще у 1777 році за солеварнею австрійський уряд закріпив долю виробництва солі на 13000 соток.

Австрійський період[ред.ред. код]

У 1794 році у відкривається початкова народна школа. Є відомості про існування у цей час двох церков: Благовіщення та Успіння Святої Богородиці, костьола, єврейської синагоги. Культові споруди були збудовані з дерева. Багато інформації про планувальну структуру містечка та характер його забудови у XVIII половині XIX ст. доносять до нас карта Галичини Кумерберга з 1852 року та Кадастральний план території Пістиня з 1858 року. Карта 1852 року показує, що місто мало забудовану досить велику територію. Річка Пістинька розтинала поселення на частини. З лівого берега розташоване було середмістя з ринковою площею, церквами, костьолом, дворами власника та більшістю житлової забудови. На правому березі річки розташувався присілок Вибранівка та недавно збудований курорт-купальня. Решта забудови містечка, крім щільно забудованого середмістя, була дуже нерегулярно живописно «розкидана» закрученими вулицями, вуличками, численними струмками. У західній частині містечка на штучно прокопаному перешийку річки був влаштований водяний млин, "який виконував ще й функцію сукновальні.

У середині XIX ст. місто мало право на проведення в році 11-ти ярмарків, що було значно більше, у будь-якого близько розташованого міста. Встановлені польськими королями строки проведення в гуцульських містах ярмарків торгів 1835—1837 pp. австрійський уряд переглянув. Так, у привілеї, виданому м. Кути 28 березня 1835 року, було затверджено чотири ярмарки з конкретними датами проведення: 30 січня, двадцять четвертого дня по Великодню, 26 вересня 13 листопада. Косівські та Пістинські ярмарки узаконено цісарськими привілеями 20 січня 1837 року. В Косові ярмарки дозволялось проводити в четвер першого тижня по Великодню, у вівторок перед Вознесінням Христовим, 25 серпня та 11 жовтня, а в — 29 березня, в понеділок по Зелених святах, 8 серпня 10 вересня. А вже з 18 березня 1881 року в відбувалося 11 ярмарків: 5 січня, 17 березня, в четвер по Великодню, в понеділок по Зелених святах, 30 червня, 27 липня, 29 серпня, 18 жовтня, 8 30 листопада, 30 грудня.

З повідомлень «Временника» Ставропігійського інституту за 1881 р. дізнаємося, що ярмарки у Галицькій Гуцульщині ділились на одно-, дво-, три- чотириденні. Так, одноденними були ярмарки Делятина, два косівських (на Вознесіння Господнє 15 серпня), один пістинський (31 грудня) три Надвірної. Дводенні проводилися в Косові (у четвер першого тижня Великого посту) (5-6 січня, 17-18 березня, в четвер-п'ятницю по Великодню, в понеділок-вівторок по Зелених святах, 30 червня — 1 липня). Чотириденні ярмарки відбувалися тільки в Кутах і Пістині. В.Задорожній стверджує, що ярмарків у тому чи іншому визначалися так, щоб вони не збігалися строками ярмарків у сусідніх містах. Враховувалася передусім спеціалізація ярмарків. Так, великі спеціалізовані ярмарки збиралися у Делятині, Косові, Надвірній, й Яблунові. Наприклад, у Делятині відбувалися знамениті на всю Галичину ярмарки на вовну, в Надвірній — худобу овець; в Яблунові — худобу, а в Косові — на сіль, яблука. Сюди приїжджали купці з різних регіонів України та багатьох європейських країн. В. Грабовецький підкреслює, що на гуцульських ярмарках бували купці з Польщі, Угорщини, Молдови. Очевидці розповідали, що в Надвірній протягом дня продавали до 6000 штук овець, а отари розтягалися майже до Делятина. У Кутах (1833) бували купці з Чехії та скуповували у місцевого населення худобу спроваджували на ярмарки чеського міста Оломоуц.

За кількістю проданих та закуплених товарів, а також величиною торгових операцій гуцульські ярмарки ділились на середні та великі. На нашу думку, ярмарки першої, величини були чотириденні (Кут, Пістиня), другої — дводенні (Косова Пістиня), а третьої — одноденні ярмарки (Пістиня, Яблунова). Великі ярмарки мали характер оптового торгу. Середні ярмарки обслуговували регіональну торгівлю, а — навколишні найближчі буковинські, покутські закарпатські села. Постійними фігурами середніх дрібних ярмарків були торгівці-скупники вірменського та єврейського походження.

В ядрі передмістя була розташована прямокутна ринкова площа, щільно забудована з трьох сторін. Північна незабудована сторона площі «впиралась» у помістя з фільварком. Тут же, зліва нього, на коротенькій вулиці, є дерев'яний костьол. Посередині ринкової площі утворився невеличкий квартальчик з яток, торгових будинків-крамниць, якими притулилася ратуша. Парцелярія ділянок по периметру площі дещо різниться: західна сторона характер забудови, коли будинки чергуються вузенькими проходами; південна східна сторони мають суцільнорядовий характер забудови, який лише зрідка переривається проходом. Ширина площі з заходу на схід становить приблизно 100 метрів. Переважна більшість 90 будинків на середмісті були дерев'яні. На південь середмістя, на площі знаходився ще один водяний млин. До нього можна було вигнутою вуличкою. Квартали забудови по периметру ринку були з тильної сторони вулицею, яка дуже нерегулярним неправильним півколом оминала утворюючи ще маленькі площі в південно-східній та південно-західній частинах середмістя. Тут же була розміщена синагога. Єврейське кладовище знаходилось на північний схід середмістя на невеликій віддалі, в занедбаному стані воно зберігається донині завдяки кам'яним бетонним надгробкам.

У XIX столітті містечко мало власні печатки. Громадська печатка 1848 - 1860 рр. мала зображення коронованого двоголового орла (без скіпетра й держави) над геральдичним підніжжям, з написом "KREIS KOLOMYA. HERRST. KOSSOW. DORF PISTIN". Водночас печатка єврейської громади містечка мала зображення коронованого щитка з вензелем "P. J. G." і довколишнім написом: "PISTYNER JUDEN-GEMEINDE". Відбитки обох печаток збереглися в колекції документів львівського краєзнавця Антонія Шнайдера (Львівська наукова бібліотека імені В.Стефаника. - Фонд 144. - Опис 3. - Спр. 14).

1870 року нараховувалось 2976 мешканців. 1880 року було вже 3113, яких 63 особи проживали на Вибранівці.

ХХ сторіччя[ред.ред. код]

В селі більшістю землі володів поміщик Ян Яворський, а лісом — Леонард Тарнавський. Яворський мав 300 гектарів землі. Жили пістинці в несприятливих умовах. Взимку в одному приміщенні тулились люди, худоба. Все це приводило до захворювань. Серед них було багато хворих на ту чи іншу хворобу. Люди не знали лікаря, лікувались у знахаря травами, димом т.п. У старі часи медицина була на такому низькому рівні, а лікування коштувало так дорого, що селянин не собі дозволити лікуватись у лікаря. Приплив народу в село та перетворення села Пістинь у містечко в 1857 році привело до того, що жителі приватно засновують лікарню.

За часів панування Австро-Угорщини освіта в селі була на дуже низькому рівні. Тут була лише однокласна школа, з 1884 р. — 2-класна, до 1936 року школа мала 5 класів. Приміщення для школи здав суддя Пістиня за велику плату. Тягнучись до світла знань, люди збирають гроші купують у власника цей будинок.

На рубежі XX ст. село славилось своїм кушнірством, кожухарським промислом. Ця продукція поставлялась мешканцями на торги та ярмарки в Коломию та Снятин. Частина ремісників, що займались цим виробництвом, були безземельними. Відомо, що вони шили вироби на замовлення жителів Косівського, Снятинського, Коломийського та інших повітів. Причому, ремісники Пістиня спеціалізувались більше на виготовленні кептарів, у той час як Косів, Кути — на виготовленні довгих кожухів.

У 1910 році в діяла читальня «Просвіта». Внаслідок адміністративної реформи в 1934 році Пістинь утратило статус містечка, натомість стало центром ґміни Косівського повіту Станіславського воєводства. Населення села на початок 1939 року становило 3900 осіб, з них українців — 2750 осіб, євреїв — 570 осіб, поляків — 380 осіб, так званих латинників (українців католицького віросповідання) — 200 осіб[2]. За документальними даними більшість польського населення працювала ремісниками, переважна більшість українського населення та латинників у сфері праці були пов'язані землеробством та виробництвом товарів народних промислів — кушнірством, ткацтвом, вишивкою, різьбярством, керамікою.

До 1939 року в селі були суд, жандармерія, 16 шинків, церкви, костьол, синагога, ґуральня. Це все лише для 3720 мешканців.

Внаслідок двох світових воєн забудова середмістя Пістиня повністю втрачена. Втрачено також адміністративний статус містечка, що призвело до слабкого контролю форм архітектурно-містобудівного розвитку поселення, правильного вибору типів його забудови та цілісного історично-спадкоємного розвитку його містобудівної структури.

Ремесла[ред.ред. код]

Село Пістинь на початку XIX ст. відоме виробництвом добрих поливаних мисок, гарно розмальованих з характерними відтінками зеленої глини-поливи, формами свічників, баранчиків з вазонами на спині та кахлів, верет, полотна, кептарів. Пістинь — місце творчості Петра Григоровича Кошака, одного з небагатьох відомих гуцульських майстрів художньої кераміки кінця XIX — початку XX ст. Творчість Петра Кошака базується на глибоких знаннях народних традицій, займає належне місце в розвитку народного мистецтва Гуцульщини.

Народився Петро Григорович 1864 року в с. Москалівка у сім'ї гончара-бідняка. У 9 років хлопчина залишився круглим сиротою. Зазнав поневірянь, злиднів, був пастушком, наймитував. Повернувшись з солдатської служби в 25 років, Кошак оселився і розпочав гончарне виробництво лише з метою заробити на прожиття. Спочатку робив звичайний посуд на ярмарки, потім почав розмальовувати візерунками. Його вироби навічно увійшли до художньої побутової кераміки Косівщини.

Про важливу роль Пістиня свідчить те, що на початку 20 століття Оренштайнове видавництво надрукувало 3000 поштових карток із видами Пістиня.

Пам'ятки природи[ред.ред. код]

Релігія[ред.ред. код]

Пістинь має багату культурно-просвітницьку, літературну, політичну та релігійно-духовну спадщину.

Збереглися відомості про священиків більше як за 150 років. Ними були: о. Ключовський (1741 p.), о. Іван Левицький (до 1844 р., помер в Пістині), о. Кирило Блонський (тимчасово опікувався парохією у 1844—1845 рр.), о. Василь Єндрейовський (Андріївський, 1845—1849), о. Антін Загайкевич (1849—1850), о. Костянтин Бородайкевич (1850—1853), о. Антін Варивода (1853—1854), о. Іполит Левицький (1854—1882, помер в Пістині), о. Омелян Левицький (1866—1884), о. Софрон Литвинович (1884—1887)

о. Григорій Пасічницький (1887—1896, помер в Пістині), о. Олександр Пасічинський (1891—1898), о. Онуфрій Семіон (1898—1906, помер в Пістині), о. Микола Руденський (1906—1909), о. Августин Арсенич (1909—1930, помер в Пістині), о. Євген Ґіссовський (1930—1932), о. Василь Бабин (1932—1950), о. М. Лютий (1950—1965), о. П. Лютий (1965—1970), о. Р. Миронів (1970—1976), о. В. Воєвода (1976—1978), о. Федорак (1978—1982), о. М. Синеджук (1982—1987), о. Василь Романюк (майбутній Патріарх УПЦ КП)(1987—1988), о. А. Семчук (1988—1992), о. В. Буянов (1992—1993), о. Петро Дяків з 1993 p;— перший священик з числа жителів села, після нього й до сьогодні його син о. Петро Дяків.

Мабуть, найвидатнішою фігурою серед служителів культу був Кирило Блонський — громадський діяч, посол до австрійського парламенту (1848 p.), організатор шкіл, збирач фольклору та матеріалів до словника народних творів, перекладач з латинської та німецької мов. Кирило Блонський був добре знайомий з членами «Руської трійці». Яковом Головацьким, що був священиком в сусідніх Микитинцях (1842—1846), часто гостював у пароха Блонського в Пістині.

Другою цікавою і неординарною особою був о. Августин Арсенич (18721939). Дочка Августина Ірина була нареченою січового стрільця Андрія Баб'юка, який називав її Ірчик і, правдоподібно, від її імені взяв свій літературний псевдонім Мирослав Ірчан.

На запрошення її брата Романа в гостинному домі о. Арсенича перебували українські січові стрільці і відомі композитори Роман Купчинський, Михайло Гайворонський, Левко Лепкий, які скомпонували пісню «Ірчик» про красиву дівчину з личком як папірчик. Згодом Ірина вийшла заміж за інженера із Шешор Д. Бурачинського та переїхала на проживання до чоловіка. В гості до інженера державних лісів приїжджали відомі композитори Ярослав Барнич та Сімович. У домі Бурачинських було створено пісню «Гуцулка Ксеня», присвячену дочці Ірини — Ксенії Бурачинській.

Звичайно, заслуговує на увагу постать о. Василь Романюк (Патріарх УПЦ КП). Його духовна діяльність теж була своєрідною.

Політика[ред.ред. код]

Про політичне життя в селі свідчення у газеті «Громадський голос» за 1913 p., число 10. Вона подає, що в відбулися збори радикальної на яких обговорювалося питання про святкування ювілею Івана Франка. На зборах М. Наваловський поінформував зібраних про значення творчості Франка зав'язав дискусію з питань:

  • 1. Матеріальна допомога для Франка.
  • 2. Поширювання його творів селянством.

На цих зборах був обраний комітет, якому було доручено зайнятися підготовкою до свята. Комітет, щоб надати йому імпозантности, вирішив запросити на свято українських послів Кирила Трильовського і Павла Лаврука. Уже в 20-х роках у селі діяв кооператив «Згода», (голова Дмитро Атаманюк, бухгалтер Василь Кічак). Спортове товариство «Каменярі» в засноване в 1936 році. На установчих зборах товариства делегатом до повітового союзу «Каменярі» був обраний Василащук Дмитро.

Сучасність[ред.ред. код]

В 2015 році Косівський лісничий Петро Пліхтяк при відновленні криївки у селі Пістинь відкопав бідон, у якому знайшов архіви УПА Коломийського та Косівського районів.[3][4][5]

У 2016 році встановлено й освячено меморіал на місці останнього бою повстанця Івана Дебринюка «Непорадного»[6].

Відомі люди[ред.ред. код]

Ганна Василащук з «Кобзарем», проілюстрованим її роботами

Примітки[ред.ред. код]

  1. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 173 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s.
  2. Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939. — Вісбаден, 1983. — с. 40.
  3. На Косівщині відкопали бідон із архівами УПА
  4. Знайдені у селі Пістинь архіви УПА можуть стати причиною перегляду навчальних планів з викладання історії
  5. «Криївка-музей» у Пістині
  6. Обеліск на місці останнього бою Івана Дебринюка
  7. Нахлік Є., Нахлік О. Головацький Петро Федорович // Франківська енциклопедія: у 7 т. / редкол.: М. Жулинський, Є. Нахлік, А. Швець та ін. — Львів : Світ, 2016. — Т. 1 : А — Ж / наук. ред. і упоряд. Є. Нахлік; передмова М. Жулинський, Є. Нахлік. — С. 395. — ISBN 978-966-914-034-0.

Посилання[ред.ред. код]