Володимир (Патріарх Київський)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир І
Володимир І
2-й Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України
24 жовтня 1993 — 14 липня 1995
Церква: Українська православна церква Київського Патріархату
Попередник: Мстислав (Скрипник)
Наступник: Філарет (Денисенко)
Архієпископ Білоцерківський
1991 — 17 лютого 1993
Церква: Українська автокефальна православна церква
Українська православна церква — Київський патріархат
Єпископ Ужгородський і Виноградівський
29 квітня 1990 — 1991
Церква: Українська автокефальна православна церква
 
Ім'я при народженні: Василь Омелянович Романюк
Народження: 9 грудня 1925(1925-12-09)
Химчин, Косівський повіт, Станіславське воєводство, Poland flag 300.png Польська Республіка
Смерть: 14 липня 1995(1995-07-14) (69 років)
Київ, Україна Україна
Похований: Софійська площа, Київ
Дружина: Марія Антонюк (* 1924 — 1987(?))
Діти: Тарас (*1959 — †2010)
Прийняття священного сану: 1964
Прийняття чернецтва: 28 квітня 1990
Хіротонія: 29 квітня 1990
 
Нагороди:
Орден «За мужність» І ступеня

Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир І (у миру Васи́ль Омеля́нович Романю́к (* 9 грудня 1925, Хімчин — 14 липня 1995, Київ) — український православний релігійний діяч, богослов, Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату (1993 –1995).

Організація Українських Націоналістів[ред.ред. код]

Народився у селі Химчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківської області). У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі.

Уперше засуджений 19-літнім — за належність до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Восени 1944 засуджений Військовим Трибуналом НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області до двадцяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Термін знизили до 10 років. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 Полтавської області.

« У 1944 році мене, сина селян-бідняків, незаконно заарештували у військкоматі. Енкаведисти охарактеризували мене як націоналіста-церковника, і цього було достатньо, щоб мені дали десять років, а моїх родичів заслали до Сибіру, де від непосильної праці та голоду помер мій батько, а малолітнього брата вбили комуністичні карателі тільки за те, що він втік з дому, коли вивозили рідних[1]  »

— згадуватиме патріарх Володимир.

1946 в тюрмі йому ухвалюють другий термін за «антисовєцьку агітацію і пропаганду». Покарання відбував в Магаданській області.

Церква[ред.ред. код]

У 1959 закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію.

З 1964 до 1972 — священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархії Російської Православної Церкви.

Десь у цей час хрестив В'ячеслава Чорновола. У зв'язку з арештом історика Валентина Мороза (1 червня 1970 р.) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району, а Романюку заборонили правити службу.

У січні 1972 заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання; визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Відбував покарання у таборі ЖХ-389/1-8 (села Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодуваннях у дні політв'язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні та інших акціях протесту.
1959 року «совєцька» влада дозволяє йому з дружиною і сином Тарасом повернутись на Батьківщину.

« І вся моя вина була в тому, що я, священик, чоловік інакомислячий, наважився виступити на захист безвинно репресованого історика В. Мороза. Місцеві партійні бюрократи схарактеризували мене як як "небажану особу для соціалістичного суспільства", а потім вже працівники КДБ почали збирати про мене різні сміхотворні чутки... і я названий "особливо небезпечним державним злочинцем". Тобто зрівняли мене з убивцями, диверсантами і насильниками[2]  »

 — підсумовує владика.

Заслання[ред.ред. код]

1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства.

У 1976 під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви, звернувся до митрополита Мстислава з заявою про перехід в УАПЦ.

З листопада 1979 — член Української Гельсінської Групи.

У 1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ Української Православної Церкви Америки Андрій нагороджує Романюка вищою священичою відзнакою — митрою.

У червні 1987 виступає з лекціями перед християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Англії.

Перебуваючи за кордоном, мав намір прийняти архиєрейську хіротонію УАПЦ, але Мстислав відмовив йому, призначивши у 1990 році нових осіб[3] («Успенська Вежа»[4], жовтень 2009[5], стор. 5).

Повернення в Україну[ред.ред. код]

Після повернення в Україну 28 квітня 1990 був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.

Хіротонію очолив митрополит Галицький і Волинський Іоан (Боднарчук), єпископ Василій (Боднарчук), єпископ Андрій (Абрамчук), єпископ Данило (Ковальчук).

Виступав за створення незалежної Української Православної Церкви з центром у Києві, піднесеної у статус Патріархату.

З 1991 очолює місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.

Українська Православна Церква Київського Патріархату[ред.ред. код]

Був одним із фундаторів УПЦ Київського Патріархату (заснована у червні 1992). 17 лютого 1993 року призначений архієпископом Львівським і Сокальським.

Після смерті Патріарха Мстислава став місценаглядачем Патріаршого престолу (14 червня 1993) із возведенням у сан митрополита.

На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі).

Виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми.

Смерть і поховання[ред.ред. код]

Помер Володимир від четвертого інфаркту — з дев'ятнадцяти місяців свого патріаршества майже сім провів у лікарні (наслідок 17 років ув'язнення в радянських концтаборах). Згідно з деякими джерелами знайдений мертвим 14 липня 1995 року за нез'ясованих донині обставин.[6]

18 липня 1995 року спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір з боку духовенства УПЦ Московського Патріархату та силові дії з боку загонів спеціального призначення МВС України, а Софійська площа вмилася кров'ю українців.

Могила Володимира

Похований біля брами св. Софії у Києві.

За словами професора Київської богословської академії доктора Дмитра Степовика, цей

« "чорний вівторок" назавжди залишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної на той час України[7]  »

Державні нагороди[ред.ред. код]

  • Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)[8] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

На батьківській землі, яка породила першого патріарха-гуцула, в його рідному селі Хімчині розташований музей-садиба.
Прикарпаття вшанувало пам’ять українського православного релігійного діяча, богослова, патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира Романюка. В день 20-ої річниці від дня його загадкової смерті по відвідинах музею керуючий Коломийською єпархією преосвященний єпископ Коломийський і Косівський Юліан відслужив із благочинними та понад 30 священиками панахиду за упокій душі патріарха Володимира. А згодом про його життєвий шлях як яскравий приклад патріотичного служіння своєму народові розповіли начальник управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА Володимир Федорак, голова Косівської районної ради Михайло Шатрук, перший заступник голови Косівської райдержадміністрації Михайло Павлюк, сільський голова Хімчина Василь Розвадовський.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Івасів Роман. На роковини патріарха Володимира // Галичина. — 2015. — 18 липня.
  2. Івасів Роман. На роковини патріарха Володимира // Галичина. — 2015. — 18 липня.
  3. Мстислав висвятив на ієрархів УАПЦ, крім Володимира, лише осіб, які навіть не мали чернечого постригу. Володимир був ченцем, і єдиним репресованим правозахисником, більш відомим в Україні, ніж будь-хто інший, навіть Мстислав.
  4. Львівське Крайове Ставропігійне Братство Святого Апостола Андрія Первозваного. Успенька Вежа, «Успенська Вежа» відсвяткувала 20-літній ювілей // РІСУ, 14 березня 2011; 20 років газеті «Успенська Вежа» // Львівський музей історії релігії, 07 березня 2011
  5. «Успенська Вежа», жовтень 2009
  6. Патріарх Володимир (Романюк) — Довідник релігій — RISU.org.ua
  7. Івасів Роман. На роковини патріарха Володимира // Галичина. — 2015. — 18 липня.
  8. Указ Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод»

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. — К.: Либідь, 1995. — С. 86, 129, 157, 170.
  • Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28–31. — С. 19.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1976, вип. 39. — С. 35, 68; вип. 42. — С. 57–58.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 47. — С. 98, 114, 116–118, 146, 154.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 48. — С. 52, 54, 68, 69, 71, 72, 128, 167; вип. 49. — С. 31.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 51. — С. 85, 86, 182; вип. 52. — С. 31–32, 53.
  • Вести из СССР. Т. 3. 1985–1986. — Мюнхен: Права человека. — 1986, 1/2–3.
  • Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи. — Нью-Йорк, 1982, вип. 6. — С. 16.
  • Українська Гельсінкська група. До 20-річчя створення. — К.: УРП, 1996. — С. 21.
  • Малий словник історії України / відпов. ред. Валерій Смолій. — Київ : Либідь, 1997.

Джерела[ред.ред. код]

Попередник: УПЦ КП: Патріарх Київський і всієї Руси-України
19931995
Наступник:
Патріарх Мстислав (Скрипник) Патріарх Філарет (Денисенко)