Рене Клер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Рене Клер
René Clair
Rene Clair.jpg
голова жюрі Каннського кінофестивалю[d] і Q3473988?
Ім'я при народженні René-Lucien Chomette
Дата народження 11 листопада 1898(1898-11-11)
Місце народження Париж, Франція
Дата смерті 15 березня 1981(1981-03-15) (82 роки)
Місце смерті Нейї-сюр-Сен, Іль-де-Франс, Франція
Громадянство Франція Франція
Професія кінорежисер
Alma mater ліцей Людовика Великого і Lycée Montaigne[d]
Роки активності 1924-1976
IMDb ID 0163229
q: Висловлювання у Вікіцитатах
Commons-logo.svg Рене Клер у Вікісховищі

Рене Клер (фр. René Clair, справжнє ім'я Рене-Люсьєн Шометт фр. René-Lucien Chomette; 11 листопада 1898, Париж — 15 березня 1981) — один з найзначиміших французьких кінорежисерів 1920-х і 1930-х років, творець жанру музичного фільму, письменник, актор. Відмінні риси його стрічок — ліризм і глибоке розуміння людської психології у поєднанні з гумором, що межує з буфонадою і сатиричним поглядом на суспільство. Відстоював незалежність французького кінематографу від Голлівуду, боровся проти «угоди Блюма — Бірнса»[ru].

Біографія[ред.ред. код]

Рене Шометт народився в паризькому кварталі Ле-Аль[1]. Він належав до сім'ї, де кілька поколінь були успішими торговцями[2]. Втім, ні Рене Шометт, ні його старший брат Анрі не продовжили сімейної традиції, вбачаючи своє покликання в мистецтві (Анрі Шометт згодом також став кінорежисером).

Брати Шометт здобули класичну освіту в ліцеї Людовика Великого і ліцеї Монтеня[1]. В шкільні роки майбутній Рене Клер проявляє схильності до поезії, намагається створювати п'єси, захоплюється боксом і фехтуванням.[2]

Після початку Першої світової війни Рене Шометт прагне потрапити на фронт (до армії було призвано його батька, брат пішов добровольцем), але через стан здоров'я потрапляє туди лише як санітар.[2] У 1918 році він демобілізуватиметься через травму і зустрічає закінчення війни вже в Парижі. Війна, за спогадами Клера, була для нього серйозним потрясінням. Під час перебування на фронті він написав дві збірки віршів, що залишилися неопублікованими.[1]

Відразу після повернення з фронту він стає співробітником газети «Ентрансіжан» (фр. I Intransigeant) і друкується під псевдонімом «Рене Депре»[2]. Першим його репортажем було повідомлення про смерть поета Едмона Ростана. Завдяки своїм журналістським зв'язкам він знайомиться з відомими діячами кіно й літератури, зокрема з Луї Деллюком і Марселем Прустом.[2]

У кіно Рене привела Дамія (Марі-Луїза Дам'єн), для якої він писав пісні.[1] У 1920 році його запрошують знятися у стрічці «Лілія життя», за п'єсою румунської королеви Марії. Для зйомок він бере собі новий псевдонім — Рене Клер (від фр. claire — ясний). У 1921 році він знімається у фільмах студії «Гомон», режисером яких був Луї Фейяд («Сирітка», «Паризетта») і фільмах Якова Протазанова («Сенс смерті», «За ніч кохання»)[1].

З 1922 року Рене Клер стає критиком «Paris-Journal» і «Theatre et Comtvdia illustres». У 1951 він видає свої тексти у збірці «Досконалий роздум».[1]

Брат Анрі Шомет, знайомить його з Жаком де Баронселлі, якому Клер асистує в чотирьох фільмах, і який повинен був допомогти Клеру, з його першим фільмом «Женев'єва де Брабан». Ця робота залишилася незавершеною. Саме Баронселлі представив Клера продюсерові Анрі Діаман-Берже, що довірив йому зйомки «Париж заснув».[1]

З 1923 року починає сам ставити фільми.

Зі своєю дружиною Броней Рене познайомився на показі фільму «Антракт»[3].

Творчість[ред.ред. код]

Період німого кіно[ред.ред. код]

Рене Клер і Ерік Саті на зйомках фільмі «Антракт» (жовтень 1924)

У 1922 році Клер стає асистентом режисера Жака де Баронселлі, беручи участь у зйомках фільмів «Полуденний дзвін» (1922) і «Легенда сестри Беатріси» (1923).

У 1923 Рене Клер пише сценарій «Чарівний промінь» і знімає по ньому свій перший фільм — ексцентричну комедію з фантастичним сюжетом «Париж заснув», в якій знайшли місце і елементи сатири. На екрани стрічка вийшла тільки через рік, після того, як Клер зняв ще два фільми, і мала гучний успіх в середовищі авангардистів.

Знятий на замовлення «Шведського балету» короткометражний фільм «Антракт» (1924), (точніший переклад назви «Relâche» — Спектакль відміняється) оцінювався критикою по-різному. У цьому фільмі в кадрі з'являєься багато легендарних діячів французького авангарду — передусім, це сам композитор Ерік Саті (що написав покадрову музику для фільму, який показується в антракті балету), а також художники Марсель Дюшан, Франсіс Пікабіа і Мен Рей. Сюжет в «Антракті» відсутній, кадри пов'язані швидше асоціативно, а в цілому, те, що відбувається на екрані, справляє враження сну, у зв'язку з чим дадаїсти із захватом сприйняли цей фільм, побачивши в ньому втілення своїх художніх ідей. В більшості випадків «Антракт» характеризується критикою саме як авангардистський (дадаїстський) експеримент. В усякому разі, цей досвід створив Клеру ім'я в авангардних кругах і серед паризького бомонду.

Проте деякі критики потому називали цей фільм «Сюжетною карикатурою на дадаїстське мудрагельство»[4], і «експериментом, в якому Клер не був до кінця щирим», «фільмом з елементом жарту»[5], хоча і віддавали належне винахідливості, з якою зроблено фільм, і загальної авангардистської спрямованості фільму.

Так чи інакше, в подальшому Рене Клер більше не повертається до фільмів, подібних до «Антракту», знімаючи іронічні і ліричні комедії «Примара Мулен-Ружа» (1925) «Уявна подорож» (1925), «Двоє боязких» (1928). Майже в усіх своїх фільмах Клер знімає актора Альбера Прежана. Найбільший успіх у публіки мала стрічка «Солом'яний капелюшок» (1927) за п'єсою Лабіша і Марка-Мішеля, комедія становищ з яскравими, гротесковими персонажами. Разом з комедіями, в цей період Рене Клер пробував знімати і драму — «Здобич вітру» (1926).

Період звукового кіно[ред.ред. код]

Прихід ери звукового кіно спочатку збентежило Клера, поки він не прийшов до думки про можливість використання звуку і зображення як взаємодоповнюючих ліній, свого роду контрапункту. Своє бачення звукового кіно він втілив у комедії, що побила усі рекорди популярності, «Під дахами Парижа» (1930), яка вважається першим музичним фільмом, принаймні, у Європі. Не менш успішними були і наступні звукові стрічки Клера — комедія «Мільйон» (1931) і гротескова сатира «Свободу нам!» (1932). У 1934-му він зняв антифашистський фільм «Останній мільярдер», який був заборонений в Німеччині і низці європейських країн, спонукавши Клера переїхати до США.

Перший американський фільм Клера — «Примара їде на захід» (1936) — був тепло прийнятий, чого не можна сказати про три наступні фільми, які були сприйняті як занадто «вільні» за голлівудськими мірками. Найвідоміший серед них «І не залишилося нікого» — екранізація «Десяти негренят» Агати Крісті. Після війни Клер повернувся до Франції, де зняв «Мовчання — золото» (1949) і історичну комедію «Великі маневри» (1955).

Як і його молодший сучасник Марселю Карне, Рене Клер не прийняв естетику «нової хвилі», продовжуючи наслідувати одного дня обраному напрямі. При створенні фільмів він завжди орієнтувався на масового глядача, і не міг прийняти елітарне мистецтво, не доступне більшості[6].

У 1960 році Клера було обрано членом Французької академії. Його ім'ям названо кінопремію Французької академії.

Фільмографія[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • М.М. Черненко (составитель). Режиссерская энциклопедия. Кино Европы / Г.Н. Компаниченко. — М. : Научно-исследовательский институт киноискусства, 2002. — С. 84-85. — ISBN 5-85646-077-4.(рос.)
  • Авенариус Г. Рене Клер. В сб. Французское киноискусство. М.: «Искусство», 1960.
  • Божович В. Рене Клер. М.: «Искусство», 1985.
  • Брагинский А. Рене Клер. М.: «Искусство», 1963.
  • Клер Р. Размышления о киноискусстве. М.: «Искусство», 1958.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж і провів велику частину життя в ПарижіЖан-Лу Пассек. Словарь французского кино. — Мн.: «Пропилеи», 1998.
  2. а б в г д Брагинский А. Рене Клер. М.: «Искусство», 1963
  3. Інтерв'ю Брони Клер. Видання фільму «Свободу нам!» у «The Criterion Collection»
  4. Г. А. Авенариус, сборник «Французское киноискусство». М.: «Искусство», 1960
  5. Брагинский А. Рене Клер. М.: «Искусство», 1963
  6. Клер Р. Передмова до книги А.Брагінського «Рене Клер». М.: «Мистецтво», 1963

Посилання[ред.ред. код]