Французька академія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Французька академія

Institut de France - Académie française et pont des Arts.jpg

Країна Flag of France.svg Франція
Засновник Кардинал Рішельє[1]
Дата будівництва  століття
CMNS: Académie française на Вікісховищі

Францу́зька акаде́мія (фр. Académie française) — наукова установа у Франції. Заснована 1635 року кардиналом Рішельє[2]. Одна із найстаріших інституцій Франції. Складається з сорока членів, вибраних своїми колегами. Членів академії називають «безсмертними».

Мета[ред. | ред. код]

Академія ставить перед собою дві мети:

Піклуватися про стан французької мови

Ця перша мета була записана в статуті академії при заснуванні. Щоб досягти її академія в минулому працювала над тим, щоб стандартизувати мову й зробити її рідною мовою для всіх французів. В статті XXIV статуту академії записано, що «первинним завданням академії є невтомна турбота про те, щоб надати нашій мові певних правил, зробити її чистою, красномовною й здатною для праці в області мистецтв і науки».

Нині академія піклується про підтримку якості, відслідковуючи необхідну еволюцію. Вона визначає правила хорошого вжитку, розробляючи Словник французької академії, який впроваджує мовні стандарти, друкуючи рекомендації й беручи участь у роботі різноманітних комісій з термінології.

Меценатство

Інше завдання академії, не записане при її заснуванні, є розподіл пожертвувань. Академія щороку вручає приблизно шістдесят літературних премій, серед яких Велика літературна премія Французької академії.

Велика премія франкомовного співтовариства, яку вручають щороку, починаючи з 1986, свідчить про увагу академії до розповсюдження французької мови у світі.

Академія також надає матеріальну допомогу літературним товариствам і вченим, бере участь у доброчинності, допомагає багатодітним родинам, вдовам, обездоленим, а ще надає певну кількість стипендій.

Історія[ред. | ред. код]

Французька академія заснована в 1635 році герцогом Рішельє. Розроблений кардиналом статут підписав король Людовик XIII. В 1637 році він був затверджений парламентом, надавши товариству, що збиралося раніше неформально, офіційного статусу.

Початковою місією була стандартизація французької мови, вироблення правил, очищення з метою зробити мову зрозумілою для всіх. Для досягнення цієї мети потрібно було почати зі словника. Перше видання Словника академії побачило світ у 1694 році. Потім у 1718, 1740, 1762, 1798, 1835, 1878, 19321935, 1992. Дев'яте видання готується до друку.

Спочатку академія збиралася у одного із членів, потім, починаючи з 1639, у радника Сеґ'єра, з 1672 — в Луврі, й нарешті в Колеж-де-Катр-Насьон, який в 1805 році став палацом інституту Франції і залишається ним досі.

Протягом трьох з половиною століть свого існування, академія зуміла втримати свої інституції, які продовжували регулярно працювати за винятком періодів революції, директорії й консулату.

Кардинал Рішельє оголосив себе покровителем академії. Після його смерті цю роль взяв на себе радник Сеґ'єр, далі Людовик XV, королі, які були його спадкоємцями, імператор і керівники французького уряду.

Історія перших років академії відома з детальної розповіді двох із перших членів (Поля Пелісона й абата д'Олів'є) у книзі «Історія Французької академії», перший том якої був опублікований в 1653, а другий — в 1729 році.

40 крісел

Питання про походження крісла в Французькій академії висвітлює також академік Шарль Піно Дюкло. Він розповідає, що спочатку в академії було лише одне крісло, яке належало директору. Всі решту академіки, яку б посаду вони не займали, мали тільки стільці. Кардинал д'Естре, ставши дуже немічним, висловив прохання, щоб йому принесли щось зручніше, ніж стілець. Це передали королю Людовику XV, який, розуміючи наслідки такого рішення, наказав принести в академію сорок крісел і затвердив раз і назавжди рівність серед академіків.

Сорок перше крісло

Чимало знаменитих письменників ніколи не переступали порогу академії. Деякі з них ніколи не були кандидатами, кандидатури деяких не затвердили, а дехто помер надто рано. Письменник Арсен Усе в 1855 році ввів у обіг вираз «сорок перше крісло», умовно присуджуючи його тим, хто заслуговував бути членом академії, але ніколи ним не був. Серед цих знаменитостей Декарт, Мольєр, Паскаль, Реняр, Ларошфуко, Лесаж, Пірон, Дідро, Бомарше, Андре Шеньє, Бальзак, Дюма-батько, Золя та інші.

Безсмертні[ред. | ред. код]

Склепіння, під яким збираються «безсмертні» під час публічних засідань.

За час існування академії її членами були понад 700 видатних поетів, письменників, представників театрального мистецтва, філософів, істориків, медиків, науковців, етнологів, мистецьких критиків, військових, державних діячів, представників церкви, що мали заслуги перед французькою мовою.

Звання «безсмертних» походить від девізу академії «Заради безсмертя», вирізьбленого на печатці академії, подарованій їй засновником — кардиналом Рішельє. Академіки вважаються знавцями французької мови, що своїм прикладом затверджують норми вжитку слів та понять, які ці слова виражають.

Вибір людини в члени Французької академії вважається найвищою честю, чимось на зразок посвячення. В той же час існує щось на зразок контр-культури, яку представляють ті, чиї кандидатури академія ніколи не розглядала, або відкинула. Ці автори ніколи не пропускають нагоди покритикувати академію та її марнославних членів, що щиро сподіваються себе за виразом Жана Кокто «увічнити на віки».

Едмон Ростан, який сам був академіком, підсміюється в «Сірано де Бержераку» над академіками, перераховуючи імена колишніх членів академії, давно забутих наступними поколіннями: Поршер, Коломбі, Бурзе, Бурдон, Арбо — «…усе це імена, серед яких не помре жоден, яка краса!».

Перша жінка була обраною в академію в 1980 році. Нею стала письменниця Марґеріт Юрсенар. Відтоді до лав академії зарахували ще чотири жінки.

Список дійсних членів[ред. | ред. код]

Список членів Французької академії на 2019 рік:

Номер місця Ім'я Дата обрання
1 Клод Дажан 2008
2 Дані Лаферьєр 2013
3 Жан-Дені Бреден (декан) 1989
4 Жан-Люк Маріон 2008
5 Андрій Макін 2016
6 Марк Фюмаролі 1995
7 Жуль Офман 2012
8 вакантне з 2016
9 Патрік Гренвіль 2018
10 Флоранс Деле 2000
11 Габріель де Бройль 2001
12 вакантне з 2017
13 вакантне з 2017
14 Елен Каррер д'Анкос[3] 1990
15 Фредерік Віту 2001
16 Валері Жискар д'Естен 2003
17 Ерік Орсенна 1998
18 Мішель Серр 1990
19 Жан-Лу Дабаді 2008
20 Анжело Рінальді 2001

Номер місця Ім'я Дата обрання
21 Ален Фінкелькраут 2014
22 Рене де Обальдіа 1999
23 П'єр Розанберг 1995
24 вакантне з 2017
25 Домінік Фернандез 2007
26 Жан-Марі Руар 1997
27 П'єр Нора 2001
28 Жан-Крістоф Рюфен 2008
29 Амін Маалуф 2011
30 Даніель Салленав 2011
31 Майкл Едвардс 2013
32 Франсуа Вейєрган 2009
33 Домінік Бона 2013
34 Франсуа Чен 2002
35 Ів Пулікан 2001
36 Барбара Кассен 2018
37 Мішель Зенк 2017
38 Марк Ламброн 2014
39 Жан Клер 2008
40 Ксавьє Даркос 2013

Лексикологічна теорія Французької Академії[ред. | ред. код]

Лексикологічна теорія Французької Академії — це основоположний принцип розвитку мови, що безпосередньо впливає на визначення основних тенденцій стандартизації мови, її соціальної та професійної диференціації, регулювання направлень сучасної французької соціальної та комунікативної лінгвістики.

У епоху наукового прогресу, соціальних та економічних зрушень основна діяльність Академії спрямована на вирішення низки актуальних проблем сьогодення: систематизація вживання наукової і технічної термінології, регулювання іноземних запозичення та новоформувань у говірках франкомовних країн. Дослідження лексикологічної теорії Французької Академії дозволяє простежити період становлення та еволюцію принципів членів Академії, визначити раціональність застосування їхніх методів.

Вивченням проблематики цього питання займались ряд закордонних науковців, зокрема Т. А. Амірова, Ф. Брюно, Н. А. Катагощина, Кр. Ніро, Л. М. Скреліна та інші.

Ціль дослідження даної лексикологічної теорії полягає у визначенні позиції Французької Академії стосовно відбору лексики, осягненні правил встановлення мовленнєвих норм, в основі яких лежить традиційні принципи пуризму.

Іншими словами, лексикологічна теорія Французької Академії являється системою загальних правил та вимог, якими керюються члени Академії в процесі визначення правил коректного вжитку мовних одиниць та детермінування мовленнєвих стандартів.

Французька Академія є одним з головних наукових інститутів країни, який впроваджує мовні норми. Члени Академії опікуються кодифікацією літературної норми, регулюванням лінгвістичних змін, нормалізацією національної мови.

Лексикологічна теорія Академії та принципи відбору лексики змінювались відповідно до зрушень у країні. Протягом століть вона підпорядковувались органам влади та відповідала потребам та тенденціям тогочасного ладу в країні. У XVII ст., в епоху абсолютизму королівська влада концентрує у своїх руках політичний, економічний потенціал, єдина мова сприймається як невід'ємна частина державного апарату.

Париж висувається як найбільший культурний центр країни, що зіграло велику роль у процесі нормування загальнолітературної мови, її письмової та усної форми.

Актуальні на той час, праці Франсуа Малерба, в яких він займався виправленням та вдосконаленням стилю поетичної мови на основі власних принципів користувались попитом, з огляду на загальне захоплення поезією легкого жанру, що було характерним явищем для першої половини XVII ст. [1, с. 136]. В якості нормативного узусу Малерб обрав паризький діалект, зокрема мову придворного суспільства. Таким чином його погляди стали цілісною доктриною поетичної мови та теорією літературної французької мови в цілому [3, с. 406]. Суворий відбір мовних засобів, взірцевою формою яких, правив лексикон паризької аристократії, призводить до появи такого поняття як «аристократичних пуризм», встановлення «благородного стилю» (style noble) та навмисного «очищення» мови від народних слів, професійних та технічних термінів.

У добу Просвітництва абсолютна монархія занепадає. Придворне суспільство більше не служить критерієм вищої культури. Цю ланку займає нова буржуазія. Населення стає більш освідченим, зростає зацікавленість населення наукою та технікою. Сфера вживання літературної мови розширюється, зменшуються обмеження словникового складу, мова поповнюється неологізмами. Штучні обмеження, що були створені, навмисно, задля відокремлення мови аристократів від мови простого люду, поступово зникають [1, с. 136].

Значний плив на нормування письмово-літературної мови справили ідейні принципи Клода Вожла та подальша плідна робота його наступників. Він продовжує розвивати справу Малерба, стосовно мовного пуризму, спрямував свою діяльність на «удосконалення» та «очищення» французької мови, проте методи Вожла були більш лояльними. Він вважав, що всі слова мають право на існування, зважаючи на доцільність їхнього використання. З «усталеного звичаю» (usage), прийнятого придворним суспільством та найбільш відомими письменниками він виводить свої правила вживання мови, які стали зразковими. Укорінюється принцип «bon usage», що ґрунтується на працях кращих літераторів та живому розмовному мовленні водночас.

У XVIII ст. з'явилась велика кількість визначних наукових робіт і філософських трактатів, прозових та поетичних творів. В освідченному суспільстві поширюється думка, щодо досягнення французької мови свого апогею в творах класицистів XVII ст. Пуризм набуває консервативного та ретроградного характеру [3, с. 415]. Граматисти і теоретики намагались зафіксувати мовні норми, спираючись виключно на літературні здобутки століття, порушуючи використання принципа «bon usage», застосування якого, передбачало спостереження за узусом і вжитком форм та конструкцій у письмово-літературній та у розмовній мові зокрема, як невід'ємних частин сталого розвитку мови.

Мешканці міст активно опановували літературну французьку мову, однак поширення норм її вживання серед широкого загалу населення сіл відбувалось повільно, в зв'язку з проблематичним функціонуванням тогочасних шкіл, які є рушійною силою освіти.

У часи буржуазної революції нова влада налаштована докорінно змінити лад у країні, це призводить до впровадження нової мовної політики, що грунтувалась на засадах, відкиданні методів суворого контроль над лексикою та викорінення принципів «аристократичного пуризму».

У наш час Академія продовжує дотримуватись традиційних методів пуризму. У XXI столітті члени академії ведуть активну боротьбу з іноземними запозиченнями [2, с. 1].

Отож, проаналізувавши період становлення лексикологічних принципів Французької Академії, можна визначити, що позиція її членів стосовно відбору лексики ґрунтується на раціональному та доцільному застосуванні пуристичних тенденцій, основним мотивом яких є збереження французької мови як всесвітнього надбання. Формування мовної політики членів Академії, в основі яких лежать традиційні пуристичні принципи, відбувалось в залежності від політичних та соціальних зрушень у країні. Виступи противників супроводжували кожне нововведення Академії. Серед невдоволених поставали як антипуристи, що були проти нав'язаних обмежень словника так і консерватори, які розглядали впровадження в активний вжиток неологізмів, як спотворюючий класичну мову елемент.

Аналіз проблематики цього питанням є актуальною темою для проведення подальших досліджень в сфері вивчення французької лінгвістики, історії мови та романістики, що зумовлено константним розвитком національної мови.

Література

1. Аллендорф К. А., Гурычева М. С., Катагощина Н. А. История французского языка. Глава IV. Новофранцузский период (XVII—XVIII вв.), Нормализация французского национального письменно-литературного языка

2. Селігей П. О. Пуризм у термінології: український досвід на європейському тлі. Мовознавство, 2008.

3. Скрелина Л. М., Становая Л. А. История французкого языка: Учебник. М.: Высш. шк., 2001. 463 с.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Académie française // The Oxford Companion to the BookOUP, 2010. — P. 446. — ISBN 978-0-19-860653-6
  2. Lebars, Jean. The French Academy // The Catholic Encyclopedia. Vol. 1. New York: Robert Appleton Company, 1907.
  3. Незмінний секретар.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]