Стара Рафалівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Стара Рафалівка
Star rafalivka s.png Flag of St.Rafalov.gif
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район/міськрада Володимирецький район Володимирецький район
Рада/громада Старорафалівська сільська рада
Код КОАТУУ 5620889301
Основні дані
Засноване 1647
Населення 435
Площа 18,707 км²
Густота населення 23,25 осіб/км²
Поштовий індекс 34354
Телефонний код +380 3634
Географічні дані
Географічні координати 51°22′09″ пн. ш. 25°51′33″ сх. д.H G O
Середня висота
над рівнем моря
165 м
Водойми Стир
Місцева влада
Адреса ради 34354, Рівненська обл., Володимирецький р-н, с. Стара Рафалівка, вул. Центральна, 25
Карта
Стара Рафалівка. Карта розташування: Україна
Стара Рафалівка
Стара Рафалівка
Стара Рафалівка. Карта розташування: Рівненська область
Стара Рафалівка
Стара Рафалівка
Мапа

Стара Рафа́лівка — село в Україні, у Володимирецькому районі Рівненської області. Населення становить 435 осіб.

Історія[ред. | ред. код]

Роком заснування Старої Рафалівки (на той час - Рафалівки) вважається 1647 рік. У 1663-1665 роках Рафалівкою володів гетьман Правобережної України Павло Тетеря, який домігся для Рафалівки привілею на магдебурзьке право та про­ведення щорічних чотирьох ярмарків і торгу. Це сприяло економічному росту містечка.

У 1783 році на кошти пана Рафаїла Романовського в місті було збудовано мурований римо-католицький костел.

До польських національно-визвольних рухів це було приватновласницьке містечко Нарциза Олізара, але в 1831 році спалахнув польський заколот, у якому він брав участь, за що усі маєтки графа, в тому числі і містечко Рафалівка, були конфісковані і перейшли у власність Російської імперії. Поляки були виселені зі своїх земель, а костел переданий у користування православним жителям Рафалівки. Нині він є Свято-Миколаївською церквою.

Наприкінці ХІХ ст. в Рафалівці проживало менше 1000 жителів, було декілька єврейських молитовних будинків, церква та парафіяльна каплиця Володимирецького костелу (знищений у 1966 році).

Після побудови залізниці у 1902 році та утворення населеного пункту довкола роз'їзду Полиці розвиток містечка припинився. За довоєнних польських часів центр гміни був перенесений з Рафалівки у іншу Рафалівку, через що у 1946 році для відмінності від селища Рафалівка, котре виникло навколо залізничної станції, містечко отримало нову назву – Стара Рафалівка.

29 серпня 1942 року поблизу села на Баховій горі розстріляли майже усіх євреїв (близько 3 тисяч чоловік). Третині з них в день розстрілу вдалося втекти в ліси, в наступні дні німецька поліція добивала людей по лісах.

Рафалівка була дотла спалена Червоними партизанами 13 жовтня 1943 року.

Репресії партизан проти населення почалися ще 1942-го року, тобто до розгортання УПА. Загін радянських партизан базувавсь поблизу сіл Галузія та Серхів Маневицького району і часто навідувались до Старої Рафалівки. Партизани називали себе партизанами «дяди Пети (рос.)» — полковника Антона Бринського, або ж «петрівцями».

За свідченням жительки м. Луцька Сидорчук Раїси Григорівни, яка народилася в 1924 р. у Старій Рафалівці: «залишилось від містечка село на декілька хат. Петрівці знали, у якій хаті чим можна поживитись, а також і те, що основні сили УПА на той час його залишили, і тому можна було показати свій „героїзм“. Такими вони мені й запам'ятались, ті „петрівці“: на конях, п'яні, завжди готові безжалісно вбивати „врагов и предателей народа“ і грабувати „во имя победы над фашизмом“».

Підсумок терору радянських партизан: спалене велике село, вбито 60 людей (за іншими свідченнями 73 особи), з яких лише восьмеро члени ОУН.

Полковнику Антону Бринському, після знищення його головорізами Старої Рафалівки, 4 лютого 1944 року присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням медалі «Золота Зірка» (№ 3349).

Почесний громадянин Луцька (ухвала Луцької міської ради від 7 жовтня 1971 року, № 411) [1]. Позбавлений цього звання 29 серпня 2018 року [2].

Населення[ред. | ред. код]

За переписом населення 2001 року в селі мешкало 429 осіб[3].

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[4]:

Мова Відсоток
українська 98,39 %
російська 1,61 %

Історія бібліотеки села Стара Рафалівка[ред. | ред. код]

З давнини мешканці села розвивали і доповнювали свої культурні надбання. Але найвагоміші були серед них були книги. Перебуваючи під владою Польщі, згадують старожили, у селі нараховувалось три хати — читальні, де поряд із польськими книгами була й українська література. Українські книги найбільше користувалися популярністю, їх читали і перечитували, дуже старанно передавали один одному, часто ховаючи від польських властей. Особливо цікавилась молодь українською літературою.

У кінці 30-х на початку 40-х років, коли добру частину села займали євреї, у селі розмістилося 2 єврейські хати-читальні. Скільки книг нараховували — ніхто не пам'ятає.

У роки німецько-радянської війни у селі продовжували діяти хати –читальні, які розміщувались у приватних будиночках. Там збиралась молодь і вголос читались твори Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та інші твори. Одну із хат-читалень очолювали сестри Ольга та Валентина Богомаз, які потім через те, що доносили рядки із творів українських письменників і поетів людям, були по-звірячому вбиті.

Жителі пам'ятають, що у 1946 році в Старій Рафалівці була організована бібліотека, яка налічувала понад 500 примірників книг та журналів. Бібліотекарем був Кальковець Микола Степанович, який проживав в селі. Бібліотека знаходилась у житловому будинку бібліотекаря.

В 50-х роках бібліотеку було перенесено в інший будинок, до Канадюка Михайла. Бібліотекарем в той час працював Федінчик Опанас Корнійович а фонд бібліотеки нараховував 2000 примірників книг та журналів. Попрацювавши декілька років в бібліотеці, він передає книжковий фонд Кедич Валентині Анатоліївні.

В 60-х роках бібліотека була перенесена в окреме приміщення. Після закінчення Київського інституту культури в 1962 році прийняла бібліотеку Ткач Олена Юхимівна. Бібліотека нараховувала 5000 тисяч примірників книг. У 1964 році бібліотеку було перенесено в інше приміщення, стару єврейську хату, яка збереглась і досі. У цьому приміщенні пропрацювала Олена Юхимівна 30 років. Старенька хата перетворилась в чудові книгозбірню, яка вміщала у себе до 15000 тисяч примірників. Скільки читачів перейшло, скільки книг перечитано, скільки виставок і читацьких конференцій проведено! Олена Юхимівна була дуже дисциплінованим бібліотекарем, чатко проводила заходи, не один раз бібліотекар із новинками навідувалась у трудові колективи та до дітей. Читачів в бібліотеці було багато — діти ніколи не обминали бібліотеку. В 1992 році бібліотеку передано спеціалісту Карпач Ганні Кирилівні, яка працює по даний час в бібліотеці.

У 1994 році бібліотеку перенесено у нове просторе приміщення — приміщення колишнього побутового комбінату, із 5-ти кімнат. Світлі кімнати, читацький зал приваблює читачів, книжковий фонд бібліотеки постійно поповнюється і на даний час бібліотека налічує понад 15000 примірників книг та журналів. З 2002 року сільську бібліотеку об'єднано з шкільною бібліотекою і утворено публічно — шкільну бібліотеку.

У 2007 році в бібліотеку придбано комп'ютер, на якому працюють читачі, друкують реферати. У бібліотеці працює система ІРБІС на допомогу навчальному процесу. За підтримки Володимирецької районної ради, районної державної адміністрації, відділу культури і туризму райдержадміністрації у 2008 році в бібліотеці створено медіа-центр: придбано 2 комп'ютери, які підключені до мережі Інтернет, LSD-телевізор, цифровий фотоапарат, DVD-проравач, Web-камеру, копіювально –розмножувальну техніку. Для збереження історичної спадщини нашого села та привернути увагу до бібліотеки, як до центру історичного, духовного життя нашої громади в 2012 році в приміщенні бібліотеки створена музейна експозиція «Збереження історичних пам'яток народу».

Персоналії[ред. | ред. код]

Вихрик Олексій Іванович — воював на 2-му Прибалтійському фронті в 179-у та в 1152-у стрілецькому полку, рядовий. Нагороджений медалями «За Перемогу над Німеччиною», «Медаль Жукова», «Ветеран праці», орденами «За мужність», Вітчизняної війни ІІ ступеню.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Гогун Александр. Народные мстители — народу. — В кн.: Секретные материалы 20 века. Специальный выпуск № 2 / 2005. — 128 с. С. 83-90.

Посилання[ред. | ред. код]