Тредіаковський Василь Кирилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Тредіаковський Василь Кирилович
Василий Кириллович Тредиаковский
Василь Тредіаковський
Василь Тредіаковський
Дата народження 22 лютого (5 березня) 1703(1703-03-05)
Місце народження Астрахань
Дата смерті 6 (17) серпня 1769(1769-08-17) (66 років)
Місце смерті Петербург
Національність росіянин
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Alma mater Паризький університет[1] і Слов'яно-греко-латинська академія[1]
Мова творів російська
Рід діяльності поет
Напрямок класицизм
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Тредіако́вський Васи́ль Кири́лович (Тредьяковський) (22 лютого (5 березня) 1703(17030305) — 6 (17) серпня 1769) — російський поет, перекладач і філолог XVIII століття, один із засновників силлабо-тонічного віршування в Росії. Уперше ввів гекзаметр в арсенал російських віршових розмірів. Уперше в російській мові та літературі теоретично розділив поезію та прозу та ввів ці поняття в російську культуру та громадську свідомість. Його інтереси в царині метрики вірша також поєднувались із композиторською діяльністю, здебільшого, це була кантова музика. За чином — надвірний радник (1765).

Родом із сім'ї астраханського священика, освіту здобув у католицькій латинській школі при місії ордена капуцинів. У 1723—1725 роках навчався в Москві, в Слов'яно-греко-латинській академії, звернувши на себе увагу дипломатичних кіл суспільства. Завдяки протекції І. Г. Головкіна та О. Б. Куракіна[ru] одержав змогу виїхати до Нідерландів, а відтак до Франції, де прожив два роки, здобув філософську освіту в Сорбонні. Після повернення до Росії 1730 року здобув популярності як поет і перекладач, претендував на статус придворного поета та панегіриста Анни Іванівни. З 1733 року — секретар Імператорської академії наук. У 1734—1735 роках здійснив реформу російського віршування, однак зайнята ним інтелектуальна позиція та близькість до прокатолицько налаштованої частини російського дворянства призвела до краху його кар'єри. 1745 року Тредіаковський одержав звання професора Академії наук — одночасно з Ломоносовим, але 1759 року був звідти звільнений. У 1740—1750 роки він розпочав полеміку з М. В. Ломоносовим і О. П. Сумароковим, яка також не сприяла росту його репутації. 1752 року опублікував двотомне видання «Віршів і перекладів як віршами, так і прозою» (рос. «Сочинения и переводы как стихами, так и прозою»), яке надовго визначило місце Тредіаковського в історії російської культури. Усі ті роки він займався переважно перекладами французької художньої й історичної літератури, зокрема й об'ємних «Древньої історії» (10 томів) і «Римської історії» (15 томів) Шарля Роллена[fr]. Найважливішим власним досягненням Тредіаковський вважав епічну поему «Телемахіда[ru]» (1766) — переклад гекзаметром прозаїчного оригіналу Франсуа Фенелона, яку не зрозуміли та визнали сучасники автора, але вже в першій третині XIX століття вона стала затребуваною серед перекладачів-гекзаметристів (М. І. Гнідича та В. А. Жуковського); спадок Тредіаковського високо оцінював О. С. Пушкін. Переклади «Древньої» та «Римської історії» Роллена, виконані Тредіаковським, ще 1855 року оцінювались М. Г. Чернишевським як «найкращі зі свого предмету» та «нічим незамінні для російського читача».

Опісля смерті Тредіаковський надовго одержав репутацію поганого поета, поступова реабілітація його спадщини відбувалась протягом усього XIX та XX століть. Його переклади та оригінальні твори перевидавались у 1773—1778, 1849, 1935, 1963 та 2007—2009 роках. До початку XXI століття спадщина Тредіаквського, а зокрема й «Телемахіда», одержала високий літературний статус. За словами Н. Ю. Алексєєвої, значення його для російської культури полягає не в участі в формуванні майбутньої літератури та самосвідомості, а у відкритті для Росії класичної старовини, оскільки він зумів сприйняти не лише верхній шар сучасного йому європейського класицизму, але й — через гуманізм епохи Відродження — традицію Античності в її глибині.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в 1703 році в Астрахані, в сім'ї священика. Вчився в школі ченців-капуцинів і повинен був прийняти сан, але за невияснених причин, в 1723 втік до Москви і вступив до Слов'яно-греко-латинську академії. Тут він написав перші свої драми «Язон» і «Тіт Веспасианів син» (не збереглися), а також «Елегію на смерть Петра Великого» 1725 і «Пісеньку» 1725.

У 1726 році Тредіаковський, не закінчивши курсу в Академії, відправився до Голландії і пробув два роки в Гаазі. Йому доводилося бідувати за кордоном: його прохання до Росії «визначити річну платню» для закінчення богословських і філософських наук не було взяте до уваги, тому що він числився таким, що втік з Академії. У Парижі, куди він з'явився «шедши пеш за крайней уже своей бедностию», в Сорбонні студіював математичні і філософські науки, слухав богослів'я, брав участь в публічних диспутах.

Повернувшись 1730 до Росії, Тредіаковський видав переклад роману Поля Тальмана «Їзда в острів любові» (1730). До перекладу додавалися вірші самого Тредіаковського російською, французькою і латинською мовами. Успіх книзі забезпечив сам зміст книги, присвячений зображенню відчуттів витонченої любові і пошани до жінки, нових у той час для російських читачів. У тій же книзі Тредьяковський помістив передмову, в якій вперше висловив думку про вживання в літературних творах російської, а не старослов'янської мови, як було до того часу.

Тредіаковський став придвордним поетом Анни Іванівни. У 1733 він був прийнятий на службу в Академію Наук із зобов'язанням «вычищать язык русской, пишучи как стихами, так и не стихами; давать лекции, ежели от него потребовано будет; окончить грамматику, которую он начал, и трудиться совокупно с прочиими над дикционарием русским; переводить с французского на русской язык все, что ему дастся».

З початку 1740 року поетична слава Ломоносова затьмарила Тредіаковського, а смерть Анни Іванівни і прихід в 1741 до влади Єлизавети погіршила становище Тредіаковського при дворі. Наступні роки Тредіаковський жив в крайній нужді, і його весілля в 1742 році лише погіршило це становище. Лише у 1745 одночасно з Ломоносовим його призначили професором Академії по кафедрі елоквенції, і це поліпшило його матеріальний стан.

Тредіаковський активно займався перекладами і видав дев'ятитомну «Древню історію» Ролленя, і шістнадцятитомну «Римську історію» того ж автора.

У 1766 він видав «Телемахіду» — вільний переклад «Пригод Телемаха» Фенелона, написаний гекзаметром. Твір і його автор відразу ж стають об'єктом кепкувань і нападів, так в «Ермітажному етикеті» імператриці Катерини II встановлено було жартівливе покарання за легку провину:

« Если кто противу вышеписанного проступится, то по доказательству двух свидетелей, за всякое преступление должен выпить стакан холодной воды, не исключая того и дам, и прочесть страницу „Тилемахиды“ (Третьяковского). А кто противу трех статей в один вечер проступится, тот повинен выучить шесть строк „Тилемахиды“ наизусть[2]  »

Помер Тредіаковський 6 серпня 1769.

Син Лев (17461812) — ярославський і смоленський губернатор.

Реформа російського віршування[ред.ред. код]

Тредіаковський є одним із засновників силабо-тонічного віршування в Росії.

Поезія XVI — початку XVII творилася на силабічній основі, тобто наголоси у вірші не були впорядковані, фіксованою була лише кількість складів. Такий тип вірша прийшов до Росії з Польщі.

У 1735 Тредіаковський видав «Новий і короткий спосіб до складання віршів Російських». У цій роботі він ввів поняття віршованої стопи, а на її основі — поняття ямбу і хорея. Віршовані рядки Тредіаковський запропонував будувати на основі хорея: «от стих … совершенен и лучше, который состоит только из хореев … а тот весьма худ, который весь иамбы составляют».

Фактично, Тредіаковський запропонував відновити традиційні розміри силабічного віршування (13-ти і 11-ти-складові) шляхом введення постійних наголосів і цезури.

У своїй праці Тредіаковський також дав визначення різних жанрів: сонета, рондо, епістоли, елегії, оди і т. д.; наводить багаточисельні приклади.

З критикою віршування, запропонованого Тредіаковським, виступив Ломоносов. У «Листі про правила російського вірша» (1739) він вказав, що окрім хорея, в російській поезії можна використовувати ямб, а також тридольні розміри — дактиль, амфібрахій, анапест. Також Ломоносов піддав сумніву твердження Тредіаковського, згідно з яким у вірші можуть використовуватися лише жіночі рими, ввівши в російський вірш чоловічі і дактилічні рими.

В цілому, Тредіаковський прийняв систему, запропоновану Ломоносовим, і навіть переписав декілька своїх колишніх од, з тим, щоб вони відповідали новим правилам віршування. Проте, одне питання викликало подальше обговорення: Ломоносов вважав, що ямбічні розміри личать для написання героїчних творів, зокрема, оди, а хорей «с природы нежность и приятность имеющий, должен составлять собой только элегический род стихотворения». Цієї ж думки дотримувався і Сумароков. Тредіаковський же вважав, що розмір сам по собі жодних емоційних відтінків не несе.

Ця суперечка знайшла наступне продовження: поети, що сперечалися, випустили книгу «Три оди парафрастичні псалму 143». У ній один і той же псалом був перекладаний Ломоносовим і Сумароковим — ямбом, а Тредіаковським — хореєм.

Творчість[ред.ред. код]

Творчість Тредіаковського викликала немало суперечок як за життя автора, так і після його смерті. З одного боку, частково під впливом протиборчих придворних і літературних угрупувань Тредіаковський залишився в історії як бездарний віршомаз, придворний інтриган, що плете змови проти своїх талановитих колег. Роман І. І. Лажечникова, що вийшов у 1835 році, «Крижаний Будинок» підтримував цей міф[3], що привело до того, що впродовж XIX століття ім'я Тредіаковського часто уживалося як лайливе для позначення бездарного поета. В той же час, О. С. Пушкін в статті про книгу Радіщева «Подорож з Петербурга до Москви» так відзивається про Тредіаковського:

« Тредьяковский был, конечно, почтенный и порядочный человек. Его филологические и грамматические изыскания очень замечательны. Он имел в русском стихосложении обширнейшее понятие, нежели Ломоносов и Сумароков. Любовь его к Фенелонову эпосу делает ему честь, а мысль перевести его стихами и самый выбор стиха доказывают необыкновенное чувство изящного. В "Тилемахиде" находится много хороших стихов и счастливых оборотов... Вообще изучение Тредьяковского приносит более пользы, нежели изучение прочих наших старых писателей. Сумароков и Херасков верно не стоят Тредьяковского...[4]  »

Ряд сучасних авторів називає Тредіаковського основоположником російської лірики Нового Часу,[5] російського класицизму XVIII століття з його антично-європейськими витоками[6], одним з найплідніших ідеологів і практиків російської буколічної поезії[7] і т. д.

Рання творчість Тредіаковського поза сумнівом опиняється в руслі т. з. російського літературного бароко з характерними для нього помпезністю стилю, нашаруваннями метафор, інверсіями, церковно-слов'янізмами. В той же час, будучи новатором, Тредіаковський заклав основні лінії формування російської лірики нового часу, блискуче розвинені пізніше Жуковським і Пушкіним. Пізні вірші Тредіаковського тяжіють до класицистичної традиції, що зароджується і розвивається сучасними йому Ломоносовим і Сумароковим. Проте, стати «зразковим класицистом» Тредіаковському так і не вдалося.

«Песни мирские». Любовна лірика[ред.ред. код]

Перші пісенні твори Тредіаковського датують 17251727 роками, тобто часом навчання в Слов'яно-греко-латинській академії, проте найцікавішими творами, створеними в цьому жанрі, слід вважати російські любовні вірші, що зародилися під впливом французьких салонових пісень в 1730-ті роки, тобто під час навчання Тредіаковського в Парижі.

На думку Н. П. Большухіної, на початку XVIII століття «Любовна (і ширше — світська) пісня знаходилася … за межею уявлень про вірш, поезію. Лише у 30-і роки XVIII століття вона буде усвідомлена як певний жанр і включена Тредіаковським в систему національних ліричних жанрів. Як один з характерних прикладів подібної творчості можна взяти „Вірші про силу любові“. У нім Тредіаковський звертається до античних і біблейських образів, відзначаючи позапростірну і позакультурну силу любові, яка „велика справа“. Така вистава була вельми у дусі французької пісенної традиції, проте для російської поезії була новою. У приватному листі Тредіаковський писав про те, „що сама природа, ця прекрасна і невтомна владичиця, піклується про те, щоб навчити все юнацтво, що таке любов“».[5]

Сильний вплив французької пісенної лірики також можна відзначити у вірші «Пісенька любовна» (1730). Вірш написаний у куплетній формі, а два завершуючі рядки кожного куплета утворюють рефрен. Присутня характерна для французької поезії наявність чоловічої рими поряд з жіночою.[7] Любов у вірші розглядається як порив, неусвідомлювана і непіддатлива рефлексії. Ліричний герой «гине від любові» не в силах розібратися, що з ним відбувається.

Українські переклади[ред.ред. код]

На українську мову Тредіаковсього перекладав Лубківський Роман Мар'янович.

Пам'ять[ред.ред. код]

У Астрахані є вулиця Тредіаковського. Заснована літературна премія Тредіаковського. З 2001 року в Астрахані щорік проводиться обласний конкурс самодіяльних поетів «З Тредіаковським — в 21 століття»[8].

Тредіаковський в художній літературі[ред.ред. код]

Тредіаковський є одним із персонажів історичного роману «Слово і діло» російського письменника Валентина Пікуля.

Також історичні повісті Юрія Нагибіна «Беглец» (Утікач) і «Остров любви» (Острів любові) розповідають про Тредіаковського.

Бібліографія[ред.ред. код]

Бібліографія, згідно з Літературною Енциклопедією 1929—1939[9]

Видання творів[ред.ред. код]

  • Езда в остров любви, 1730;
  • Речь… к членам Российского собрания…, СПБ [1735];
  • Новый и краткий способ к сложению российских стихов, СПБ, [1735];
  • Сочинения и переводы как стихами, так и прозою, 2 тт., СПБ, 1752;
  • Сочинения, изд. А. Смирдина, 3 тт. (в 4 книгах), СПБ, 1849;
  • Избранные сочинения, изд. П. Перевлесского, М., 1849;
  • Стихотворения Тредиаковского, в кн.: «Русская поэзия» под ред. С. А. Венгерова, т. I, вып. I, СПБ, 1893, и вып. VI, СПБ, 1897;
  • Стихотворения, под ред. акад. А. С. Орлова, изд. «Советский писатель» [Л.], 1935 (Библиотека поэта, под ред. М. Горького);
  • В. Тредиаковский, М. Ломоносов, А. Сумароков — Стихотворения, изд. «Советский писатель» [Л.], 1935 (Биб-ка поэта, малая серия, № 4)

Література про Тредіаковського[ред.ред. код]

  • Сборник материалов для истории имп. Академии наук в XVIII в., издал А. Куник, ч. I, СПБ. 1865;
  • Пекарский П., История имп. Академии наук, т. II, СПБ, 1873 (детальна біографія Тредіаковського);
  • Русская поэзия, под ред. С. А. Венгерова, т. I, вып. VI, СПБ, 1897 (примітки, збірка критичних відгуків про Тредіаковського);
  • Перетц В. Н., Историко-литературные исследования и материалы, т. III — Из истории развития русской поэзии XVIII в., СПБ, 1902 [гл. III. В. Тредиаковский как новатор в области теории поэзии и русского стиха].
  • Соболевский А. И. в «Сб. Отд. русск. яз. и слов. Акад. наук», т. LXXXI, № 2, СПБ, 1905;
  • Орлов А. С., «Тилемахида» В. К. Тредиаковского, в кн.: XVIII век, сборн. статей и материалов, изд. Академии наук СССР, М. — Л., 1935.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б (not translated to uk) Тредиаковский // Краткая литературная энциклопедия Москва: Велика російська енциклопедія. — Т. 7.
  2. http://www.vehi.net/brokgauz/all/119/119565.shtml
  3. http://www.lib.ru/HIST/LAZHECHNIKOW/leddom.txt
  4. Пушкин. Полн. собр. соч., т. 11. М.--Л., 1949, стр. 253--254. См.: Е. В. Матвеева. Пушкин и Тредиаковский. -- "Ученые записки Ленинградского государственного педагогического института им. Герцена", 1949, т. 76
  5. а б Большухина В. П. В. К. Тредиаковский и возникновение новой русской лирики // В. К. Тредиаковский и русская литература. Отв. ред. А. С. Курилов. — М.: ИМЛИ РАН, 2005
  6. Курилов А. С. В. К. Тредиаковский и литературно-художественные движения в России XVIII в// В. К. Тредиаковский и русская литература. Отв. ред. А. С. Курилов. — М.: ИМЛИ РАН, 2005
  7. а б Шеина Ю. В. Буколика у В. К. Тредиаковского// В. К. Тредиаковский и русская литература. Отв. ред. А. С. Курилов. — М.: ИМЛИ РАН, 2005
  8. http://7travel.ru/regions/Astrakhan_land_of_singers_and_artists/
  9. Тредиаковский // Литературная энциклопедия: В 11 т. — М., 1929—1939. Т. 11. — М.: Худож. лит., 1939. — Стб. 378—381.

Література[ред.ред. код]