Франко Зиновія Тарасівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Зиновія Тарасівна Франко
Зиновія Франко.jpg
Народилася 31 жовтня 1925(1925-10-31)
Львів
Померла 17 листопада 1991(1991-11-17) (66 років)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Батько Франко Тарас Іванович

Зино́вія Ростислава Тарасівна Франко́ (31 жовтня 1925, Львів — 17 листопада 1991, Київ) — український мовознавець, літературознавець, франкознавець, публіцист, громадська діячка. Кандидат філологічних наук. Автор понад 200 наукових та науково-публіцистичних праць з історії української літературної мови, лінгвостилістики, ономастики, топоніміки, літературознавства та франкознавства. З 1990 року член Спілки письменників СРСР. Онука Івана Франка, донька Тараса Франка, сестра Роланда Франка.

Життєпис[ред.ред. код]

Народилася у Львові найстаршою дочкою в сім'ї вчителя гімназії Тараса Франка, середульшого сина Івана Франка. Навчалася спершу в Ряшеві (нині Польща; пол. Rzeszów), опісля в Львівській школі ім. М.Шашкевича (19341938), Українській академічній гімназії у Львові та в Станіславі (Івано-Франківськ), куди разом із родиною переїхала в 1939. У 1944 році закінчила Станіславську гімназію, де її батько працював учителем. Вийшла заміж за фізика Юрачківського Павла Опанасовича (1920 р. н.)

Здавши екстерном екзамени за десятирічку, у 1945 вступила на заочне відділення, а згодом — на стаціонар філологічного факультету Львівського університету, який закінчила з відзнакою в 1949. Того ж року родину примусово перевезено до Києва, щоб ізолювати від львівського середовища.

У 1950 році приступила до аспірантури при Інституті мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР, де захистила кандидатську дисертацію «Іван Франко в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом» (1954) і стала молодшим, відтак старшим науковим співробітником цієї академічної установи. Написала також дві докторських дисертації (1968), яких не вдалося захистити.

Дисидентська діяльність[ред.ред. код]

Тарас Франко та Зиновія Франко з родиною (Київ, 1960-ті роки)

Зазнала репресій від радянської влади, особливо після того, як при всенародно виступила на підтримку заарештованих шістдесятників: її заарештовано та звільнено з роботи в травні 1969 за участь у правозахисному русі і за редагування книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Була піддана переслідуванням на початку 1970-х років за три примірники журналу «Сучасність», привезені зі славістичного з'їзду в Болгарії.

1972 — була повернута на роботу в Інститут літератури, з якого її свого часу прогнали як націоналістку, але політичний шантаж і цькування надалі тривали. У 1987 її як громадську діячку із дисидентських кіл примусили вийти на пенсію та залишитися в Києві.

Була одним із центрів довкола якого формувався НРУ, починалося національне відродження. Виступала за реабілітацію УГКЦ, захищала студентів-голодувальників, асоціювалася з тими, хто відновлював діяльність НТШ.

Співпраця з КДБ[ред.ред. код]

Михайлина Коцюбинська згадувала про те що КДБ вдалося змусити Зиновію Франко «розкаятися» і виступити проти своїх товаришів однодумців: Великі арешти розпочалися у січні 1972 року… Мене почали викликати на допити до КГБ. Вже після таких розмов у мене склалося враження, що кагебісти вирішили використати моє прізвище, поєднавши його з прізвищем Зіновії Франко, для того, щоб ми разом виступили з каяттям і осудом своїх заарештованих друзів. Зіновію Франко відразу ж після арештів затримали, хоча формально, мовби, й не заарештували. Франко шантажували дітьми, тим, що відберуть нову квартиру, в яку збиралася переїздити її родина (для неї, ясна річ, це було дуже важливим питанням). Після того, як затримали Зіновію Франко, її чоловік відразу ж розірвав з нами будь-які зв'язки, і ми не могли нічого про неї довідатись… Із розмов у КГБ я зрозуміла, що Зіновія Франко почала говорити те, чого не слід. При тому ще й плутала те, що було насправді, із тим, чого ніколи не було. Звичайно, на слідстві я все заперечувала й відразу попередила всіх, що Франко почала говорити. Пам'ятаю, як мене послали начебто у службове відрядження до Харкова — до видавництва при Харківському університеті. Вже там на місці мене забрали до КГБ й показали каяття Зіновії Франко, опубліковане в газеті «Радянська Україна». Я подивилася на початок й на підпис і повернула їм газету. Кагебісти не могли нічого збагнути: «Невже ви не хочете цього прочитати?». Я їм на це: «Мені знайомий цей жанр, і краще, ніж каявся Го Можо, не можна» (у своєму покаянні він написав, що він мусив би вивалятися в болоті, аби спокутувати свою провину). Пізніше Франко змусили також виступити по телебаченню. Якось КГБ організувало нам із Франко очну ставку… Мене забрали з роботи… завезли до КГБ, завели до кімнати, в якій я раніше не бувала, а там на мене вже чекала Зіновія Франко. Вона кинулася до мене з відкритими обіймами. Я обмежилася якимось невиразним жестом. Там був присутній слідчий Микола Кольчик, той самий, який «обробляв» Дзюбу, найінтелігентніший серед кагебістів, яких мені доводилося зустрічати… Кольчик почав: «Тоді-то й тоді у вашій квартирі Зіновія Франко передала Андрієві Куримському „Український вісник“ і т. д.» Я на це: «Ви запитували мене про це десятки разів, і я десятки разів відповідала на це питання й відповім іще раз: нічого подібного я не пам'ятаю». На це Кольчик: «А Зіновія Тарасівна стверджує зворотне». Кольчик говорить, а Франко мовчить, щоразу дедалі більше внутрішньо напружуючись. Хвилину Кольчик дивився на неї з очікуванням, нарешті рикнув: «Ну, Тарасівно!!!». Франко почала щось швидко говорити… Ситуація жахлива й водночас дивовижна: до мене, незважаючи на те, що я змішувала їм усі карти, кагебісти ставилися із цілковитою повагою, натомість до неї… Так ламали людей…[1]

Смерть[ред.ред. код]

Могила Зиновії Франко

Померла 17 листопада 1991 року. Похована на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

На честь неї названо 44 курінь УПЮ імені Зиновії Франко.

Наукові праці[ред.ред. код]

Монографії[ред.ред. код]

  • «Курс історії української мови» (співавторка; т. 1-2; 1958—1961).
  • «Мовознавство на Україні за п'ятдесят років» (співавторка; 1967).
  • «Граматична будова українських гідронімів» (1979).
  • «Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв'язках» (співавторка; 1981).

Брошури[ред.ред. код]

  • «Иван Франко — непримиримый борец против украинского буржуазного национализма» (1952).
  • «Мова про мову» (1978).
  • «Увінчаний шаною» (1981).
  • «Слово мов криця» (1990).
  • «Хто ми? Звідки родом?» (1990).

Статті[ред.ред. код]

  • Засоби мовної майстерності лірики Т.Шевченка періоду заслання // Джерела мовної майстерності Т. Г. Шевченка. — К., 1964. — С. 76-98.
  • Лексичні засоби стилістики // Українська мова і література в школі. — 1966. — № 1. — С. 24-28.
  • Стилі усного мовлення // Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення. — К., 1965. — С. 165—190.
  • Образність в українському усному мовленні // Українське усне літературне мовлення. — К., 1967. — С. 68-76.
  • У спектрі засобів майстерності філософських поем Каменяра // Українське літературознавство: Іван Франко. Статті і матеріали. — Л., 1969. — Вип. 7. — С. 91-98.
  • Ономастика в мові творів Івана Франка // Мовознавство. — 1975. — № 2. — С. 55-66.
  • Системно-ареальна характеристика гідронімів України // Мовознавство. — 1978. — № 5. — С. 41-47.
  • Відбиття діалектних рис в українській гідронімії // Структура українських говорів. — К., 1982. — С. 192—199.
  • Мова інтимної лірики І.Франка // Мовознавство. — 1985. — № 5. — С. 30-36.
  • Франко як мовознавець // Мовознавство. — 1986. — № 4. — С. 33-41.
  • Боротьба за українську мову в дожовтневий період // Мовознавство. — 1990. — № 6. — С. 11-16.
  • Функціонування української мови в радянський період // Мовознавство. — 1991. — № 1. — С. 3-9.
  • Варіантність, чи територіальна відмінність, української літературної мови. // Укр. істор. та діал. лексика. — 1995. — Вип. 2. — С. 169—173.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Віктор Жадько. Некрополь на Байковій горі. — К.,2008. — С. 218, 219.
  • Віктор Жадько. Український некрополь. — К., 2005. — С. 319.
  • Віктор Жадько. У пам'яті Києва. — К., 2007. — С. 26, 402.
  • Зиновія Франко (1925—1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо. — Л., 2003. — 368с. — ISBN 966-02-2792-2.

Посилання[ред.ред. код]