Коцюбинська Михайлина Хомівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайлина Хомівна Коцюбинська
Народилася 18 грудня 1931(1931-12-18)
Вінниця, Українська СРР, СРСР
Померла 7 січня 2011(2011-01-07) (79 років)
Київ, Україна
·грип
Поховання Байкове кладовище
Громадянство Україна Україна
Національність українка
Діяльність літературознавиця, письменниця, громадська діячка
Alma mater Філологічний факультет Київського університету[d] (1954)
Мова творів українська
Жанр літературна критика, історія літератури, текстологія
Батько Коцюбинський Хома Михайлович
Премії Лауреат Премії ім. В. Стуса та Національна премія України імені Тараса Шевченка — 2009 Національної премії України ім. Т. Шевченка, Премії ім. Олени Теліги, Літературної премії ім. О. Білецького Заслужений діяч науки і техніки України
Сайт: day.kyiv.ua/uk/article/osobistist/mihaylina-kocyubinska-legshe-zhiti-todi-koli-znaiesh-shcho-ie-taki-u-sviti-shchos

Михайли́на Хомі́вна Коцюби́нська (* 18 грудня 1931, Вінниця — † 7 січня 2011, Київ[1]) — українська літературознавиця, перекладачка, активна учасниця руху шістдесятників. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського (донька його молодшого брата Хоми).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народилась у Вінниці, де її батько створював і керував музеєм письменника Михайла Коцюбинського. Мати — Катерина Бедризова, кримська вірменка за походженням, познайомилася із Хомою у Києві, у дитячому будинку, де обидва були педагогами. 1929 року Бедризову-Коцюбинську звинуватили в українському націоналізмі, і лише вірменське походження врятувало її від включення до кримінальної справи на членів т. зв. Спілки Визволення України.

1935 — родина переїхала до Чернігова, де батько створив і керував музеєм Михайла Коцюбинського, 1941 — була евакуйована до Уфи.

Закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка (19491954) за фахом «українська мова і література», там же — аспірантуру. Кандидатка філологічних наук (1958). Під керівництвом акад. О. Білецького захистила кандидатську дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм».

З листопада 1957  по 1968 роки — молодша наукова працівниця, старша наукова працівниця відділу теорії літератури і шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Досліджувала мову художніх творів, поетику Т. Шевченка, художню індивідуальність М.Коцюбинського, специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі. На її книгу «Література як мистецтво слова» (1965) відгукнувся Василь Стус:

« Майстерність аналізу конкретних творів, ясність і логічна стрункість концепції Михайлини Коцюбинської, вміння побачити крізь призму структури твору, творчості, літератури, вільне оперування критичною літературою, здатність доносити красу художнього слова — все це ставить монографію у ряд далеко не пересічних праць українського літературознавства.[2] »

Учасниця руху шістдесятників[ред. | ред. код]

Михайлина Коцюбинська була також активною учасницею руху шістдесятникив — нон-конформістської групи української інтелігенції, яка в несиловий спосіб чинила опір радянській окупації. Учасниця протесту після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» проти арештів 1965 української інтелігенції. Влада помстилася:

  • 1966 виключена з лав КПРС;
  • переведена в інший відділ Інституту літератури;
  • монографія про Т.Шевченка не включена до плану видань;
  • заборона публікуватися у радянській пресі;
  • 1968 — звільнена з Інституту як така, що не пройшла конкурс;
  • майже рік шукала роботу з огляду на негласну заборону на її працевлаштування.

Михайлина Коцюбинська згадувала, як 1966 року на Комісії старих більшовиків Київського обкому КПУ її виключали з партії:

« …Один з присутніх запитав: “Про що Ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?” На це я, не довго думаючи, відповіла: “Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток”...

В усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом з інституту з усіма наступними поневіряннями я схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), витримавши який, я тим самим утвердилася як людина на землі.[3]

»

1972 — регулярні допити в КГБ УРСР, зокрема, у справі Василя Стуса, якому на суді, між іншим, дала високу характеристику. Надіслала лист-протест очільнику КПУ В. Щербицькому, де вимагала звільнити з-під арешту Надію Світличну. Буденними були обшуки, вилучення авторських статей, допити. Не підписала спільний лист-каяття із Зиновією Франко, сфабрикований органами КГБ, який мав дискредитувати рух шістдесятників. Пережила шантаж радянської влади відносно удочереної Тетяни, яку погрожували забрати з родини.

1977 — нова серія допитів у кримінальних справах Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича, Василя Стуса.

1989 — перебудовча Спілка письменників України обрала її своїм членом.

Стосунки з письменником Борисом Антоненком-Давидовичем[ред. | ред. код]

1983 — органи КГБ СРСР активно втручалися в особисте життя Коцюбинської. Найбрутальніша деталь — фактична заборона на одруження із літнім класиком Борисом Антоненком-Давидовичем. Вона доглядала овдовілого письменника, який запропонував їй узяти шлюб і перебратися до нього. Але влада під різними приводами відмовляла в реєстрації шлюбу, а зрештою визнала його божевільним і віддала під опіку родичці. Увесь цей час Коцюбинській присилали поштою брудні пасквілі, її «проробляли» на зборах трудового колективу, але колектив мовчки співчував їй.

Середовище[ред. | ред. код]

Своїми духовними наставниками вважала перекладача Григорія Кочура та письменника генерації Розстріляного відродження Бориса Антоненка-Давидовича. Винятковий уплив справили на неї Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо та інші шістдесятники, об'єднані в Клубі творчої молоді. Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Геник-Березовською з Праги.

Період незалежної України[ред. | ред. код]

З 1992 — старша наукова працівниця відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Була головою редакційної колегії академічного зібрання творів В. Стуса у 6-ти томах (1994—1997). В останні роки працювала упорядницею і коментаторкою над зібранням творів В. Чорновола у 10 томах (видається з 2002 року).

Авторка статей, есеїв, спогадів, критично-мемуарних розвідок про В. Стуса, І. Світличного, З. Ґеник-Березовську, П. Тичину, Є. Сверстюка, Н. Суровцеву, Б. Антоненка-Давидовича. Володіючи особливою інтуїцією, відчула всезростаючий інтерес до художньої документалістики як до самостійного мистецького явища і всебічно проаналізувала цей специфічний вид словесної творчості. Ретельно вивчала спогади, щоденники, епістолярії письменників. Опублікувала листи В. Стуса, Олександра Олеся, Олега Ольжича, В. Стефаника, В. Вовк. Брала активну участь у громадському житті.

2008 року стала почесною докторкою НаУКМА.[4]

Померла в Києві 7 січня 2011 від ускладнень після грипу. Громадянська панахида, яку вів академік М. Жулинський, відбулася у київському Будинку вчителя. Також виступали Б. Горинь, К. Сігов. Відспівана владикою Євстратієм у Володимирському соборі УПЦ (КП). Похована на Байковому цвинтарі.[5],[6]

Сучасники про Михайлину Коцюбинську[ред. | ред. код]

Елеонора Соловей:

« Вона до кінця зберегла неушкодженим сам дух шістдесятництва: віру в неминуче оновлення як культури, так і суспільства, у відновлення справедливості, правди. Здобута незалежність України була для неї, як і для найближчих її сподвижників, винагородою за всі поневіряння та утиски. А все, що далі відбувалося з молодою державою, — то були направду події особистого її життя, тож саме так і сприймалися, і переживалися.[7] »

Мирослав Маринович:

« А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: «Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння...». Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися.[8] »

Почесні звання та нагороди[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

22 вересня 2011 року в Чернігові на честь Михайлини Коцюбинської було відкрито меморіальну дошку. Її встановлено на фасаді школи № 17 (колишня залізнична школа № 41), яку у 1949 році із золотою медаллю закінчила Коцюбинська. З цієї нагоди у навчальному закладі відбулася урочиста лінійка, у якій взяли участь Чернігівський міський голова Олександр Соколов, директор Літературно-меморіальному музеї-заповіднику М. Коцюбинського — Ігор Коцюбинський, представники Інституту літератури НАН України, які працювали з Михайлиною Коцюбинською, представники чернігівської інтелігенції.[9]

У 2017 Міжнародною літературно-мистецькою академією України посмертно відзначена медаллю «Івана Мазепи».[10]

Бібліографія[ред. | ред. код]

Книжки[ред. | ред. код]

Статті[ред. | ред. код]

  • «Неначе цвяшок в серце вбитий…» (Варіантність як основоположна риса поезії Шевченка) // Сучасність. — 1994. — № 7-8. — С. 196–200.
  • Василь Стус у своїх листах (Листи В. Стуса до В. Дідківського) // Вітчизна. — 1995. — № 7-8. — С. 103–113.
  • Стусове «самособоюнаповнення» (Із роздумів над поезією і листами В.Стуса) // Сучасність. — 1995. — № 6. — С. 137–145.
  • Зіна Геник-Березовська — знайома і незнана // Сучасність. — 1995. — № 7-8. — С. 165–175
  • Василь Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації // Слово і час. — 1998. — № 6. — С. 17-28.
  • Етюд на тему листів Катерини Білокур // Дивослово. — 2001. — № 3. — С. 14-17.
  • Ще одне епістолярне відлуння недавнього минулого (Листи В. Чорновола до А.-Г. Горбач) // Сучасність. — 2002. — № 6. — С. 113–122.
  • Голос доби: за «Листами до Михайла Коцюбинського» // Українська мова та література. — 2004. — № 6. — С. 1-16
  • Надія з родини Світличних // Українки в історії / За ред. В. К. Борисенко. — К.: Либідь, 2004. — С. 276–278.
  • Література факту: між «великою» і «малою» зонами // Березіль. — 2006. — № 9. — С. 157–173
  • Людина серед людей: Роман Корогодський у колі друзів і однодумців // Кур'єр Кривбасу. — 2008. — № 1/2. — С. 207–217
  • Світло Світличних: Іван і Надія // Світличний І. О. Світлична Н. О. З живучого племені Дон Кіхотів / Упоряд. Коцюбинська Н., Неживий О..— К.: Грамота, 2008,— с. 5—44 ISBN 978-966-349-128-8
  • Шевченкові листи // Слово і час. — 2008. — № 7. — С. 15-22.
  • Тихий стоїцизм Григорія Кочура // Слово і час. — 2009. — № 6. — С. 68-75
  • Іван [про І.Світличного] // Дивослово. — 2009. — № 10. — С. 34-39.
  • «Людина в радянському футлярі», або «Биття і буття на літературнім вулкані» // День. — 2010. — 19-20 листоп. — С. 10.

Інтерв'ю[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Померла відома літературознавець Михайлина Коцюбинська[недоступне посилання з квітень 2019]
  2. Цит. за: Жулинський М. Жила з Богом у душі
  3. Коцюбинська М. Із книги споминів
  4. Коцюбинська М. Х. Історія, оркестрована на людські голоси: екзистенційне значення художньої документалістики для сучасної української літератури. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 70 с. — Інавгураційна лекція Почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія».
  5. Незламна. Делікатна. Трудівниця. Учора поховали Михайлину Коцюбинську // Україна молода, № 4 (4013) 12.01.2011, с. 13
  6. Михайлину Коцюбинську поховали біля Григора Тютюнника // Газета по-українськи, № 1158, 14.01.2011, с. 21
  7. Соловей Е. Біле світло Абсолюту In memoriam Михайлини Коцюбинської
  8. Маринович М. Замість вінка на могилу Михайлини Коцюбинської
  9. У Чернігові вшанували Михайлину Коцюбинську
  10. Сергій Дзюба (5 січня 2017). Нагородили родину Коцюбинських. Жінка-УКРАЇНКА. 

Література[ред. | ред. код]