Чинков Анатолій Федорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Чинков Анатолій Федорович
Народження 19 жовтня 1921(1921-10-19)
Харків, Українська СРР
Смерть 16 лютого 2006(2006-02-16) (84 роки)
Харків, Україна
Поховання Міське кладовище № 2
Країна  СРСР
 Україна
Освіта Харківський юридичний інститут імені Дзержинського (1958)
Партія ВКП(б)
Звання  Підполковник
 Полковник
Формування 132-а окрема стрілецька бригада,
234-й стрілецький полк
179-ї стрілецької дивізії[ru],
17-а окрема стрілецька бригада
Війни / битви німецько-радянська війна
Нагороди
Герой Радянського Союзу
Орден Леніна Орден Вітчизняної війни I ступеня Орден Червоного Прапора
Медаль «За бойові заслуги»
Медаль «За бойові заслуги»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Україна)

Анато́лій Фе́дорович Чинко́в (19 жовтня 1921, Харків — 16 лютого 2006, Харків) — радянський військовий та прокурор. Учасник Німецько-радянської війни, був тричі поранений. Відзначився під час форсування Західної Двіни, за що отримав звання героя Радянського Союзу. Після відставки працював в прокуратурі, зокрема обіймав посаду помічника прокурора Харківської області у справах неповнолітніх.

Життєпис[ред. | ред. код]

Могила Анатолія Чинкова на Другому міському кладовищі Харкова
Меморіальна дошка Анатолію Чинкову у Харкові

Народився 19 жовтня 1921 року в Харкові в робітничій родині, матір звали Ганна Федорівна. Родина мешкала у приватному будинку в частині міста під назвою Холодна гора[1]. За різними відомостями росіянин[2] або українець[3]. Після здобуття середньої освіти у школі № 60 працював слюсарем-лекальником на мотороремонтному та велосипедному заводах. 1939 року вступив до комсомолу. У грудні 1940 року призваний до лав Червоної армії. Закінчив полкову школу при піхотній частині[4][3].

З липня 1941 року потрапив на фронт. Воював під Великими Луками та Вітебськом, де був поранений 12 жовтня. Лікувався в Уфимському військовому шпиталі, потім навчався на курсах молодших лейтенантів. Після завершення курсів потрапив до 132-ї окремої стрілецької бригади, де очолив взвод 50-мм мінометів. Під час боїв у липні 1942 року написав заяву на вступ до комуністичної партії, пояснював це бажанням «боротися комуністом за Батьківщину, за радянський народ, за нашу велику країну». Членом ВКП (б) став наступного року[5]. Наприкінці серпня 1942 року був вдруге поранений під Ржевом. Через два місяці лікування переведений до складу 179-ї стрілецької дивізії[ru]. Служив у 234-му стрілецькому полку, де в різний час був командиром мінометного взводу, заступником командира та командиром стрілецької роти, командиром роти окремого лижного батальйону[2][4][3].

Під час боїв поблизу села Івошино Пречистенського району[ru] Смоленської області 13 серпня 1943 року, рота під командуванням капітана Чинкова прорвала оборону ворога та увірвалася у першу та другу траншеї, де вступила в рукопашний бій. Було знищено кілька десятків ворожих солдатів і четверо взято в полон. Хоча Анатолій Чинков був поранений, він продовжив бій і провів атаку на ворожий бліндаж, де особисто вбив офіцера. За виявлену доблесть та мужність Чинкова нагородили орденом Червоного Прапора[6][5].

24 червня 1944 року, під час Вітебсько-Оршанської операції рота під командуванням Анатолія Чинкова першою з полку форсувала на плотах і човнах Західну Двіну поблизу села В’яжище[be] Бешенковицького району Вітебської області. Ворог був захоплений зненацька і відкрив вогонь лише після того, як червоноармійці висадилися на інший берег. Подолавши опір німців, підлеглі Чинкова продовжили просування на південь і встановили контроль над селом Задоріжжя[be], через яке проходило шосе ВітебськЛепель. Таким чином червоноармійці встановили контроль над ділянкою важливої дороги й перекрили шлях відступу для Вітебського угруповання німецької армії. До підходу основних сил полку, солдати під командуванням Анатолія Чинкова утримували плацдарм і успішно відбивали контратаки супротивника. Всього за бій було знищено близько двохсот німецьких військових, а 66 потрапили в полон. Також було захоплено кілька гармат, кулеметів та мінометів[7][8][9]. За цей подвиг Анатолія Чинкова, а також його підлеглих: Василя Аверченка[ru], Івана Іщенка та Миколи Романюка[ru] відзначили званням Героя СРСР із врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка»[4]. Далі Анатолій Чинков воював у Прибалтиці та Східній Пруссії. У грудні 1944 року отримав короткострокову відпустку та відвідав родину в Харкові[10][11]. Того ж місяця його послали на курси, після закінчення яких у травні 1945 року він очолив роту курсантів Харківського піхотного училища[12].

Потім його призначили помічником командира окремої навчальної роти 17-ї стрілецької бригади. Навчався на Курсах удосконалення офіцерського складу. У 1947 році очолив другу частину Жовтневого районного військового комісаріату Харкова, а 1956 року його перевели на аналогічну посаду в Московському райвійськкоматі. Паралельно навчався у школі робітничої молоді, а потім — на вечірньому відділенні Харківського юридичного інституту, який закінчив у 1958 році[13]. 1964 року вийшов у відставку у званні підполковника. Працював у прокуратурі на посадах помічника прокурора Ленінського району та помічника прокурора Харківської області у справах неповнолітніх[11]. Пізніше перейшов до Харківського обласного управління постачання та збуту Головснабу УРСР, де очолював відділ обладнання і був заступником секретаря партійної організації підприємства. Також очолював відділ в «Укргіпелектро»[10][14][12]. За часів незалежності отримав звання полковника та орден Богдана Хмельницького III ступеня. Брав активну участь у роботі ветеранської організації Червонозаводського району Харкова, його часто запрошували до шкіл, закладів вищої освіти та музею прокуратури Харківської області[15][16].

Анатолій Чинков помер 16 лютого 2006 року[12], похований на Другому міському кладовищі Харкова. Перед смертю був останнім із живих героїв СРСР серед випускників Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого і серед працівників Прокуратури України[К 1][17].

Пам'ять[ред. | ред. код]

На фасаді так званого «Будинку зі шпилем», за адресою Майдан Конституції 2/2, де мешкав Анатолій Чинков, була встановлена меморіальна дошка[18].

Генерал Опанас Бєлобородов, описуючи обставини форсування Західної Двіни, писав, що Анатолій Чинков це «людина безоглядної хоробрості, дивовижної винахідливості та витримки»[10].

Журналіст Олексій Яхно згадав Чинкова у вірші про харківських прокурорів-фронтовиків «Таких, як він, була лиш жменька…»[19].

Нагороди[ред. | ред. код]

Анатолія Чинкова нагородили чотирма орденами та медалями, зокрема:[12][16]

Примітки[ред. | ред. код]

Коментар[ред. | ред. код]

  1. Іван Каліберда помер пізніше, але він працював у військовій прокуратурі.

Література[ред. | ред. код]

  1. Яхно, 2018, с. 50.
  2. а б Навечно в сердце народном, 1975, с. 447.
  3. а б в Дикань, 1998, с. 59.
  4. а б в Мильнер, 1974, с. 593.
  5. а б в Наградной лист Чинков Анатолий Федорович Орден Красного Знамени. Память народа (рос.). Министерство обороны Российской Федерации. Процитовано 30 червня 2022.
  6. Мильнер, 1974, с. 593—594.
  7. Мильнер, 1974, с. 592—593.
  8. Белобородов, 1979, с. 293.
  9. Дикань, 1998, с. 59—60.
  10. а б в Мильнер, 1974, с. 594.
  11. а б Яхно, 2018, с. 51—52.
  12. а б в г Хіневич, 2016, с. 213.
  13. Тацій, Битяк, Гетьман, 2014, с. 40.
  14. Переможці, 2008, с. 175.
  15. а б Яхно, 2003, с. 4.
  16. а б Харьков. Энциклопедический словарь, 2014, с. 933.
  17. Яхно, 2018, с. 52.
  18. Чинков А. Ф. Історія Харкова у пам'ятних дошках. Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка. 14 квітня 2015. Процитовано 28 червня 2022.
  19. Яхно, 2018, с. 52—55.
  20. Наградной лист Чинков Анатолий Федорович Медаль «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.». Память народа (рос.). Министерство обороны Российской Федерации. Процитовано 28 вересня 2023.
  21. Наградной лист Чинков Анатолий Федорович Медаль «За боевые заслуги». Память народа (рос.). Министерство обороны Российской Федерации. Процитовано 28 вересня 2023.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Белобородов А. П. Всегда в бою : [рос.]. — Москва : Воениздат, 1979. — 398 с. — (Военные мемуары).
  • Дикань А. П. Чинков Анатолий Фёдорович // Герои Харьковщины : [рос.]. — Харьков : Харків, 1998. — С. 59—60. — 351 с. — ISBN 966-7100-12-X.
  • «Хочу сражаться коммунистом» // Подвиги по имя отчизны : [рос.] / Мильнер Р. И. (руководитель). — Харьков : Прапор, 1974. — С. 592—594. — 664 с.
  • Яхно, Олексій. За велінням серця // Юридична Харківщина : газета. — 2003. — № 1 (6 жовтня). — С. 4.
  • Яхно, Олексій. Останній герой // Душі покликання. — Харків : Золоті сторінки, 2018. — С. 50—55. — 96 с.
  • Чинков Анатолий Фёдорович // Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь : [рос.] / Пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. — Москва : Воениздат, 1988. — Т. 2. Любов — Ящук. — С. 735. — 863 с. — ISBN 5-203-00536-2.
  • Чинков Анатолій Федорович // Книга Пам'яті України. Харківська область. Переможці / Головна ред. кол.: І. О. Герасимов (голова) та ін.; Обласна ред. кол.: І. О. Терехов (керівник) та ін. — Харків : Комунальний заклад Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги Пам'яті України, 2008. — Т. 1 (24). — С. 175—176. — 688 с. — ISBN 5-88500-075-1.
  • Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого 1804—2014 / редкол.: В. Я. Тацій (голов. ред.), Ю. П. Битяк, А. П. Гетьман. — Харків : Право, 2014. — 616 с. — ISBN 978-966-458-702-7.
  • Чинков Анатолій Федорович // Герої Другої світової війни. Харківська область / Керівник проекту Хіневич А. П. — Харків : Файний формат, 2016. — С. 212—213. — 628 с.
  • Чинков Анатолий Федорович // Навечно в сердце народном : [рос.] / Гл. ред. П. У. Бровка. — Минск : Беларусская савецкая энциклапедыя, 1975. — 475 с.
  • Чинков Анатолий Федорович // Харьков. Энциклопедический словарь : [рос.] / справ. пособие / В. О. Соловьев, Л. В. Раенко. — 2014. — 1024 с.