Шпигунство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мата Харі — жінка-шпигунка.

Шпигу́нство — передавання або збирання з метою передавання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. (ст. 114 КК України)

Особа, що займається шпигунством, називається шпигун (староукраїнськоюшпиг, шпєг[1]).

Поширене на сьогодні в суспільстві розуміння шпигунства як певного роду діяльності сформовано переважно узагальненим літератуно-кінематографічним образом шпигуна (розвідника) та диспозицією відповідної статті Кримінального кодексу України. Причому, зі зрозумілих причин, перший чинник є, безперечно, домінуючим. Відтак, у розмовній лексиці термін «шпигунство» є, по суті, жаргонно - публіцистичним синонімом розвідувальної діяльності, а під «шпигунами» переважно розуміються кадрові співробітники або агенти спецслужб іноземних держав, що намагаються здобути секретну інформацію, при цьому нерідко вдаючись до підкупу, шахрайства, погроз та навіть вбивства. Через усталення подібних соціально-політичних стереотипів до шпигунів це слово набуло виразно-негативного емоційного забарвлення, тоді як представників власних спецслужб, які проводять аналогічну діяльність за кордоном, прийнято називати більш благородним словом, овіяним ореолом сміливості, інтелекту, патріотизму та мужності – розвідник [3].

визначальними ознаками шпигунської діяльності є такі:

- це складова розвідувальної діяльності, метою якої є отримання лише секретної інформації (державної таємниці), що спеціально охороняється;

- полягає у незаконному передаванні (збиранні протиправними способами з метою незаконного передавання) секретної інформації;

- здійснюється винятково в інтересах адресатів передавання - іноземних держав (організацій), які є організаторами цієї діяльності і споживачами здобутої інформації;

- заборонена законодавством держави – володільця секретної інформації;

- з огляду на кримінально-правову заборону та системну контррозвідувальну діяльність здійснюється таємно, конспіративно;

- спричиняє або створює загрозу спричинення шкоди життєво важливим інтересам держави (повноті та своєчасності їх реалізації) у тих сферах її діяльності, де відбувається обіг секретної інформації [3].

В лінгвістичному аспекті виникнення терміну, яким позначалась вивідування або передавання супротивнику важливої (а згодом – таємної) інформації та його потрапляння до української мови має досить цікаву історію. Слово «Spion» почало активно вживатися у військовій термінології країн Європи наприкінці XІV - початку XV століття. Утворене від німецького іменника spaher (сищик, нишпорка), родинне дієслово - spähen (підглядати, слідкувати), це слово, потрапивши до Італії перетворилося на «spione» і повернувшись до Німеччини на початку XVI століття набуло вигляду «Spion», означаючи розвідників та лазутчиків неприятеля під час війни, а їх діяльність - як «Spionage». Вже в середині XVI століття цей термін було запозичено іншими європейськими мовами, зокрема французькою (espionnage), іспанською (espionaje) та англійською (espionage), а в XVIІ столітті він починає широко використовувався і в тогочасному законодавстві Європи, звідки на початку XVIІІ століття був запозичений Петром І в російську військову термінологію та військове кримінальне законодавство, що діяло у той час і на значній території України. Так, вперше термін «шпіон» використовується у прийнятому в 1715 році «Артикулі воїнським з коротким тлумаченням», де в артикулі 124 подається і його коротке визначення – іноземний підданий, якого направили від неприятеля з метою довідатися про стан армії свого супротивника. Містив цей термін і збірник законодавства «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., який вважається проектом першого відомого в історії Кодексу українського права. До розмовної української мови варіант цього терміну – «шпигунство» було запозичено дещо раніше – на початку XVIІ століття з польської мови, де «szpiegоvstvo» утворилось від раннього німецького варіанту (нім. spaher – пол. szpieg), тоді як російська мова успадкувала вже поширений Європою пізній німецький варіант – «Spionage» («Spion»), щоправда поєднуючи його з польською вимовою, – «шпіонство» («шпіон», «шпік»), і лише у 20-х роках ХХ століття в російському (радянському) законодавстві остаточно затверджується фонетично німецький варіант – «шпіонаж». В той же час, україномовне видання першого радянського Кримінального кодексу УСРР 1922 р., мабуть на хвилі розпочатої тоді українізації, закріпило у вітчизняному законодавстві український термін - «шпигунство», яким ми послуговуємося і дотепер.[2]

Перші шпигуни[ред.ред. код]

Ще у 500 до н.е. старокитайський мислитель Сунь Цзи у своєму трактаті «Мистецтво війни» описував шпигунство як вкрай важливу діяльність. У другій половині XVI ст. правителі таких могутніх держав, як Франція, Англія, Іспанія, вважали шпигунство єдиним способом добування будь-якої інформації. Міністри, їх помічники, посли (дипломатична служба) та інші чиновники були зобов'язані у будь-який спосіб збирати дані з інших державах та передавати їх на Батьківщину. У цей же час створюється перша шпигунська організація: її організатором та керівником став французький кардинал Рішельє.

Шпигуни XX сторіччя[ред.ред. код]

Нові види шпигунської діяльності набули розвиток під час Першої світової війни. Тут відзначилися такі шпигуни, як Лоуренс Аравійський, Вільгельм Васмус, Марта Ріше, Жуль-Крофорд Зілбер та ін. Події після Першої світової війни, зокрема, підйом лівого руху, більшовицька революцію у Російській імперії, Друга світова війна спричинили посилення шпигунства у світі. Це, зокрема, торкнулося не лише Європи чи Америки, а й Азії. Відомим шпигуном цього часу був Ші Пейпу, Ріхард Зорге, Кембриджська п'ятірка (Орло́в Олександр Михайлович — завербував «Кембріджську п'ятірку»).

Шпигунство в кримінальному праві України[ред.ред. код]

Відноситься до Розділу І КК України - Злочини проти основ національної безпеки

Родовим об'єктом шпигунства є державна безпека України в різних її сферах, яка за своєю сутністю і становить основи національної безпеки

Безпосереднім об'єктом шпигунства є державні інтереси (інтереси держави) у тих сферах її діяльності, де зосереджені відомості, що становлять державну таємницю. Додатковим безпосереднім об’єктом шпигунства (обов’язковим) є інформаційна безпека держави;

Предметом шпигунства є відомості, що становлять державну таємницю, які визначаються у Законоі України «Про державну таємницю» та конкретизуються у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю.

Об'єктивна сторона шпигунство може виявлятися у двох формах[ред.ред. код]

1) передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю;

2) збиранні таких же відомостей з метою передачі іноземній державі, іноземній організацї або їх представникам.

Перша форма. Передавання зазначених відомостей має місце у випадках, коли особа володіє ними і повідомляє (вручає) їх іноземній державі або її представнику (агенту). Способи передачі можуть бути різними (усно, письмово, безпосереднє ознайомлення з будь-якими матеріалами, передача по радіо, телефону, з використанням тайників, кур'єрів та ін.). Для відповідальності не має значення передаються першоджерела (наприклад, оригінали документів, креслення, зразки пального), їх копії чи лише відомості про них (зліпки, макети, опис технічних систем, будь-яких об'єктів та ін.). Тому будь-які дії, виявлені як у формі передачі в буквальному розумінні цього слова, так і у створенні умов для ознайомлення агента іншої держави з ними, підпадають під поняття передачі.

Друга форма. Збирання відомостей, що становлять державну таємницю, — це будь-які протиправні дії щодо заволодіння такими відомостями (наприклад, викрадення, незаконне спостереження, фотографування, підслуховування телефонних розмов та ін.). Нерідко для отримання таких відомостей використовується найскладніша сучасна техніка (спеціально обладнані літаки, кораблі або автомашини, спеціально встановлені на суші чи на морі прилади для отримання розвідувальної інформації та ін.).

Суб'єкт злочину спеціальний— іноземний громадянин або особа без громадянства. Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст. 111 КК України як державна зрада.

Суб'єктивна сторона цього злочину[ред.ред. код]

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, за якого особа усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі, організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею. Мотиви злочину на кваліфікацію злочину не впливають.

Відповідальності за ст. 114 КК України[ред.ред. код]

Для відповідальності за ст. 114 КК необхідно встановити, що відомості, які становлять державну таємницю, були передані чи збиралися для передачі саме іноземним державам, іноземним організаціям або їх представникам.

Закінченим шпигунство у формі збирання вважається з моменту заволодіння певною інформацією, що становить державну таємницю, а у формі передачі - з моменту здійснення передачі або створення умов для доступу іноземних адресатів до секретної інформації.

Відповідно до ч. 2 ст. 114 КК звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка припинила діяльність, що містить ознаки шпигунства, та добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України. Звільнення від кримінальної відповідальності громадян України відбувається відповідно до ч. 2 ст 111 КК.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Лист 1. До Остафея Волловича, каштеляна Троцкого (05-07.XII.1573) // Коршунаў А. Ф. Помнікі старажытнай беларускай пісьменнасці [1]. — Мінск, 1975.

2.    Шлапаченко В.М. Кримінальна відповідальність за шпигунство : монографія / В. М. Шлапаченко. – К. : Центр навч., наук. та період. видань НА СБ України, 2015. – 348 с.

3. Шлапаченко В.М. Шпигунство як діяльність зі здобування інформації // «Інформаційна безпека людини, суспільства, держави» 1(17) 2015 р. – С. 99-109.

Джерела[ред.ред. код]

  • Кримінальний кодекс України, ст. 114
  • Нариси з історії розвідки суб'єктів державотворення на теренах України [Текст] / [В. В. Цибулькін, Л. М. Рожен, Д. В. Вєдєнєєв та ін. ; заг. ред. П. Д. Морозов] ; Фонд ветеранів зовніш. розвідки України. — К. : Преса України, 2011. — 534 с. : іл. — Авт. зазнач. на звороті тит. арк. — Бібліогр. : с. 502–532 (552 назви). — ISBN 978-966-472-099-8
  • Політичний словник