Бут Віктор Анатолійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 18:32, 13 лютого 2022, створена TohaomgBot (обговорення | внесок) (Перекладено дати в примітках з англійської на українську)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бут Віктор Анатолійович
рос. Виктор Анатольевич Бут
Екстрадиція Віктора Бута (посередині) до США. 16.11.2010
Прізвисько « le marchand de la mort », Lord of War, Todeshändler і Merchant of Death[1]
Псевдо Vadim Markovich Aminov, Viktor Bulakin і Boris
Народився 13 січня 1967(1967-01-13) (57 років)
Душанбе, Таджицька Радянська Соціалістична Республіка, СРСР
Громадянство до 1991 СРСР СРСР
  з  1991 Росія Росія
Діяльність контрабандист зброї, військовослужбовець, усний перекладач
Alma mater Казанське суворовське військове училищеd і Військовий інститут Міністерства оборони СРСРd
Знання мов есперанто, російська, таджицька, французька, іспанська і англійська
Військове звання старший лейтенант
Партія Ліберально-демократична партія Росії
IMDb ID 5085123
Сайт victorbout.ru

Віктор Анатолійович Бут (нар. 13 січня 1967(19670113), Душанбе, Таджицька РСР) — російський кримінальний торговець зброєю. Відомий також як «продавець смерті». Став прототипом персонажу Ніколаса Кейджа у фільмі «Збройовий барон» (англ. Lord of War, 2005). Повітряно-транспорте підприємство, що належав Буту мало до 60 літаків повітряного флоту та 1 000 співробітників.

Біографія

Віктор Бут навчався в московському військовому інституті іноземних мов (рос. ВИИЯ), потім у військовій академії. Також має диплом з економіки, володіє шістьма мовами. До 1991 року Бут служив у одному з військово-повітряних підрозділів, до того ж протягом шести років в Мозамбіку, де йшла спровокована СРСР громадянська війна. Він вважається майором КДБ, проте сам Бут свої зв'язки з КДБ заперечує.

Бізнес

Після розпаду СРСР та Варшавського пакту, Віктор Бут заснував в Москві чартерне повітряно-транспорте підприємство.

Відомо, що він продавав та постачав зброю військовим угрупуванням та диктаторським режимам у африканських країнах. У 2001 році постачав зброю до Анголи, Камеруна, Демократичної Республіки Конго, Кенії, Лівії, Республіки Конго, Руанди, Сьєрра-Леоне, Судану та Уганди.

В 2001 та 2004 Рада Безпеки ООН наклала забороняючі резолюції на його підприємства та заморозила його банківські рахунки в різних країнах.[2][3]

Розшук та арешт

2005 року лише Бельгія видала міжнародний ордер на арешт Віктора Бута.

6 березня 2008 року Віктора Бута за поданням прокуратури США та ордером виданим судом Південного округу Нью-Йорка було заарештовано таїландською поліцією у Бангкоці[4] США звинувачують Віктора Бута в незаконному постачанні великих партій зброї, а також у звершенні цілої низки фінансових махінацій. Бут заперечує свою провину і у відкритому листі до російського президента та прем'єр-міністра просить допомоги.

Таїландський суд в 2010 році прийняв рішення задовольнити прохання США про екстрадицію Бута, але Бут все ще залишався у в'язниці Бангкока, в зв'язку з тим, що таїландська влада висунула проти нього нові звинувачення, що потребували нового розслідування.

16 листопада 2010 влада Таїланду вирішили видати Віктора Бута в США. О 13.30 за місцевим часом літак з Віктором Бутом покинув Таїланд. Уряд Російської Федерації одразу ж заявив, що екстрадиція є незаконною. [5]

В жовтні 2011 року розпочався судовий процес, під головуванням судді Шіри А. Щейндлін (англ. Shira A. Scheindlin) 2 листопада 2011 рада присяжних визнала Бута винним за всіма статтями обвинувачення. [6] 5 квітня 2012 суддя винесла вирок — 25 років ув'язнення та 15 млн $ штрафу. [7]

Джерела

  1. https://www.cnn.com/2022/12/08/europe/viktor-bout-putin-importance-analysis-intl/index.html
  2. Постанова ради безпеки SC/7253
  3. Резолюція 1521 по Ліберії
  4. Thailand holds 'top arms dealer'
  5. Thailand extradites accused international arms dealer. 16 листопада 2010.
  6. У США росіянина Бута визнали винним у незаконній торгівлі зброєю. Радіо Свобода. 2 листопада 2011. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 3 листопада 2011.
  7. Вирок Вікторові Буту: кінець кар’єри "торговця смертю". Радіо Свобода. 6 квітня 2012. Архів оригіналу за 2 липня 2013. Процитовано 6 квітня 2012.

Посилання

Wikinews
Wikinews