Алилуя

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Алилу́я (алілу́я, івр. הַלְלוּיָה] הללויה], в транскрипції галелу-Йа’г, дослівно — «Хваліть Ях (Яг, Ягве)») — в ряді християнських конфесій — молитовне хвалебне слово, звернене до Бога. Це звернення багаторазово зустрічається у книзі Псалмів. У перекладі Огієнка це звернення у більшості випадків перекладено українською мовою як «Хваліть Господа»[1], а в 148 главі — як «Хваліте Господа».

У християнській богослужбовій практиці це слово нерідко просто транслітерується, як «алілуя»[2][3] або «алилуя»[4] («Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх, Алилуя»[5][6]).

Зміст

Використання в канонічних текстах і богослужіннях [ред.]

Вислів «алилуя» зустрічається 23 рази у книзі Псалмів. За виключенням Псалом 135:3, алилуя у віршах Псалмів служить введенням (106, 111—113, 135, 146—150) або заключним словом (104—106, 113, 114—117, 135, 146—150), або і введенням і завершенням (106, 113, 135, 146—150). У Новому Заповіті «алилуя» зустрічається 4 рази в Одкровенні Іоанна — Об. 19:1,3,4,6[7]. У своєму баченні апокаліпсису, автор пророчої книги почув «наче гучний голос великого натовпу в небі, який говорив: Алілуя! Спасіння, і слава, і сила Господеві нашому».

Алилуя, як формула поклоніння у богослужбовій практиці ізраїльтян подібно до слова «амінь» перейшла і в інші мови без перекладу. В апостольські часи «алілую» співали на честь Святої Трійці, повторюючи три рази. На думку російських старообрядників, однак, древня грецька церква говорила «алилуя» двічі (сугубая аллелуйя), а потрійна алилуя (трегубая аллелуйя) стала превалювати значно лише з XVII століття[8][9]

Алилуя виступає в наказовій формі множини. Це свідчить про те, що в храмовій службі воно було зверненням священника до прихожан з метою викликати їхнє відповідне слово. Таким чином, згодом алилуя стало самостійним культовим вигуком, а в сучасному християнському богослужінні служить приспівом церковної пісні. Євреї, що говорили по-грецьки, зберегли близьку івриту вимову цього слова, написаного давньогрецькою мовою як αλληλουια.

Алилуя в музиці та літературі [ред.]

Алілуя на Святий вечір, григоріанський розспів, записаний квадратною нотацією

Із давньоєврейської богослужбової практики алилуя потрапила до григоріанського хоралу. В католицькій месі алилуя відноситься до респонсоріальних піснеспівів і виконується після градуалу. Початкова мелодика алилуї була близька псалмодії, проте вже до IV століття алилуя стає мелодично багатим святковим піснеспівом з рясною мелізматикою. Найтриваліший розспів, що припадав на останній склад, називався юбіляцією.

В Новий час алилуя увійшла до великих циклічних жанрів — кантат, мотетів, магнифікатів. Зокрема, широко відомі «Алилуя» Г. Ф. Генделя з ораторії «Месія», та «Алилуя» В.А. Моцарт з мотету «Exultate, jubilate» KV 165.

У східній церкві алилуя одержала ширше застосування, ніж у західній. Алилуя співали не тільки на святковому богослужінні, але й під час поста й при похованні, закінчуючи їм спів псалмів й окремих віршів із псалтиря. Алилуя використали також як рефрен у багатострофних гімнах. У ряді гімнів слово «алилуя» створювало логічний і музичний фінал.

У руському партесному співі, як й у західноєвропейській музиці, широка протяжна мелодія алилуї часто з'єднувалася з багаторазовим повторенням слова «алилуя». П.І. Чайковський у «Всеношній» виділив багаторазове повторення алилуя наприкінці пісні «Хвалите ім'я господне» у форму фугетты, а в «Літургії» наприкінці причетного вірша — у форму фуги. В українській музиці відомі алилуя з літургії Іоанна Златоустого М. Леонтовича, алилуя С. Людкевича тощо.

Своєрідну пародію на алилую створив Тарас Шевченко у вірші Гімн Чернечий.

Джерела [ред.]

  1. ↑ Див. наприклад Пс. 116:1
  2. ↑ Тлумачний словник
  3. ↑ Словник іншомовних слів
  4. ↑ Інститут богословської термінології та перекладів Українського католицького університету
  5. ↑ Текст недільної служби на католицькому сайті
  6. ↑ Текст літургії Йоана Златоустого на сайті української греко-католицької громади в Італії
  7. ↑ В перекладі Огієнка — «алілуя»
  8. ↑ Старообрядчество. Опыт энциклопедического словаря. Вургафт С. Г., Ушаков И. А. Москва 1996, там же
  9. ↑ Мельников Ф. Е. Краткая история древлеправославной (старообрядческой) церкви, Барнаул, 1999

Література [ред.]

  • Скарына Ф. Творы: Прадмовы, сказанні, пасляслоўі, акафісты, пасхалія / Уступ. арт., падрыхт. тэкстаў, камент., слоўнік А. Ф. Коршунава, паказальнікі А. Ф. Коршунава, В. А. Чамярыцкага. —Мн.: Навука і тэхніка, 1990. —207 с.: іл. С.176. ISBN 5-343-00151-3.
  • Мансветов И. Д., Церковный устав (типик), его образование и судьба в Греческой и Русской церкви, М., 1885, с. 95, 164-65;
  • Mahony T. J., «Alleluia», в кн.: The Catholic Encyclopedia, v. 1, L., 1907, p. 3111-20;
  • Wagner P., Alleluia. Chant, в кн.: Dictionnaire d'archéologie chrétienne et de liturgie, Paris, 1924—1953;
  • Jungmann J. A., Missarum Sollemnia, Bd 1, Freiburg, 1958, S. 539-65; 1962;
  • Weliesz E., A history of Byzantine music and hymnography, Oxf., 1963;
  • Thodberg C., Der Byzantinische Alleluiarianzyklus. Studien im kurzen Psaltikonstil, Kbh., 1966 (серія Monumenta Musicae Byzantinae…, v. VIII).
Отримано з http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Алилуя&oldid=12012353