Асиміляція (соціологія)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Асиміляція (від лат. assimilatio — уподібнення) — процес, у ході якого етнічна, расова, соціальна, конфесійна чи інша меншість сприймає цінності, норми поведінки, культуру більшості тощо.
Термін широко застосовується в етнографії, етнології, етнопсихології, соціології, культурології, соціальній психології та іншіх соціогуманітарних дисциплінах.

Поняття асиміляції[ред.ред. код]

Поняття асиміляції вирізняється багатозначністю і синкретизмом.
Розрізняють

  • природну (добровільну) та
  • штучну (насильницьку),
  • повну й часткову,
  • соціальну й етнічну асиміляцію.

Природна асиміляція відбувається поступово в процесі етнічних контактів різнорідних груп населення шляхом передавання соціо- та етнокультурних традицій від однієї групи до другої.

Штучна асиміляція досягається шляхом цілеспрямованої державної асиміляторської політики, скерованої на руйнацію етносоціальних систем, зокрема шляхом колонізації, політичного диктату, економічної експансії, культурно-мовної та релігійної домінації, обмеження прав національних меншин, насильницьких депортацій, фізичного знищення інтелектуалів, створення наднаціональних квазіспільнот (радянський народ, арійська раса) тощо.

Визначення «повна» та «часткова» асиміляція вживаються для означення рівня інтенсивності міжетнічних контактів, що розгортаються у напрямі асиміляції.

Під соціальною асиміляцією здебільшого розуміють процес поступового засвоєння репрезентантами певної соціальної спільноти (групи, верстви, стану, страти та ін.) соціокультурних рис, норм, цінностей, соціально-психологічних мотивацій та моделей поведінки інших, переважно вищих у суспільній ієрархії, спільнот.

Процес етнічної асиміляції найбільш інтенсивно й швидко здійснюється у суспільствах, де відбувається розсіювання іноземних мігрантів в однорідному суспільстві з міцними і сталими економічними, політичними й культурними зв’язками. Найповільніше етнічна асиміляція відбувається у суспільствахвах, де мігранти утворюють замкнені територіальні громади з власними інституціями й організаціями, що мають тривалі й розгалужені зв’язки з етнічною батьківщиною.

Та етнічна спільнота, яка асимілюється за певних умов, тією чи іншою мірою впливає й на культуру асимілятора.

Короткий огляд явища в Україні[ред.ред. код]

Українські землі з доби античності були тереном активних міжетнічних контактів, що приводили до асиміляції різних етнічних спільнот.

За часів Київської Русі давньоруське населення поступово асимілювало частину кочових племен переважно тюркського походження, що осідали на південо-східних кордонах (печеніги, торки, половці, чорні клобуки та ін.).

У польсько-литовську добу потужних асиміляційних впливів (полонізації) зазнали українські аристократичні верстви — князі та шляхта.

Асиміляція вищих українських станів шляхом їхньої інкорпорації до імперських еліт відбувалася і в Російській (малоросійське дворянство) та Австрійській імперіях.
У XIX — на початку XX століття царат проводив цілеспрямовану політику мовно-культурної асиміляції [1]. Наслідком асиміляційних процесів стало формування комплексу меншовартості та провінційності, який в українській літературі й публіцистиці називається «зросійщення», «русифікація», «малоросійство».
Асиміляційних впливів зазнало й українське населення у межах Польщі, Румунії та Угорщини.

За радянської доби насильницька асиміляція українців та інших етнонаціональних спільнот у межах УРСР сягнула нечуваних масштабів і набула екстремістських форм — масові репресії та фізична ліквідація української інтелігенції та українських інституцій, тотальне впровадження російської мови та декоренізація, депортація народів, офіційний курс на штучну конвергенцію всіх національностей СРСР в єдину квазіспільноту — «радянський народ» тощо.

У світі[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Сеітмуратова А. Політика русифікації та асиміляції кримських татар. «Сучасність», 1988, № 2;
  • Litwin H. Katolizacja szlachty ruskiej a procesy asymilacyjne na Ukrainie w latach 1569—1648. В кн.: Triumfy i porazki. Warszawa, 1989;
  • Хвильовий М. Україна чи Малоросія? «Слово і час», 1990, № 1;
  • Евтух В. Б. Концепции этнонационального развития США и Канады: Типология, традиции, эволюция. К., 1991;
  • Когут З. Розвиток малоросійської самосвідомості і українське національне будівництво. «Зустрічі», 1991, № 2;
  • Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до XVII ст.: Волинь і Центральна Україна. К., 1993;
  • Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. К., 1996;
  • Оглоблин-Мезько О. Люди Старої України та інші праці. Острог—Нью-Йорк, 2000;
  • Рафальський О. О. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис. К., 2000;
  • Рябчук М. Від Малоросії до України: Парадокси запізнілого націотворення. К., 2000.

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія історії України: В 10 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін.— К.: Наук. думка, 2003 — ISBN 966-00-0632-2
Т. 1 : А—В. — 2003. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.— С. 145.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]


Соціологія Це незавершена стаття з соціології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.