Половці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Територія розселення половців на початку 13 століття.

По́ловці (кумани, кипчаки) — дослівно «люди Поля», «люди полів», «люди степів», «степовики». В наш час розглядаються як середньовічна народність тюркської мовної групи.

Короткі відомості[ред.ред. код]

«Після побоїща Ігоря Святославича з половцями», картина В.Васнецова (1880 р.)

Кипчаки, як повідомляють ісламські географи, займали західні області Кімакського каганату.

Саме кочовий спосіб життя і був основним для стародавніх «людей поля» або половців.

У давньоруських літописах половці вперше згадуються під 1054 роком. Із 1055 р. вони згадуються у зв'язку з нападами на своїх осідлих сусідів — Русь, зокрема Київську, Переяславську та Чернігівську землі. Намагаючись захистити кордони Київської держави, руські князі робили походи проти кочівників.

Половці вели кочовий спосіб життя (щоб кочувати, одній сім'ї треба було мати табун із 25 коней, а також вівці, кози тощо), здійснювали напади на сусідів, брали участь у міжусобних війнах, які вели руські князі. Варто також звернути увагу, що в умовах українського степу, половці, так само як і їх ідейні наступники — козаки, використовували напівосідле скотарство, перезимівку худоби (зимівники) і заготівлю кормів на зиму.

Вочевидь, що під словом половці варто розуміти всіх тих людей, які в той час кочували в східноукраїнських степах. Вони не обов'язково повинні були мати єдине етнічне походження, належати до одного язика-племені чи притримуватися єдиного віровчення. Серед них могли бути як переселенці зі Сходу (на чому наголошують історики), так і стародавнє місцеве населення, що вело кочовий спосіб життя і не бажало підкорятися владі Рюриковичів.

Важливою компонентою у складі половців були тюркські племена, відомі під назвою кипчаки, які у 9-10 століттях займали степи Північно-Східного Казахстану та над рікою Іртиш. На початку 11 ст. з'явились над Волгою.

У 1054 р. кипчаки зробилися відомими Русі, а до 1070 р. стали безперечними господарями західної частини Євразійського степу — від Дунаю до Хорезму.[1]

1055 року кипчацька орда на чолі з ханом Блушем вперше підійшла до південно-східних кордонів Русі. Територія від західних відрогів Тянь-Шаню до Дунаю, на якій кочували половці, в 11-15 ст. називалась Дешт-і-Кипчак (Половецька земля).

"Кодекс Куманікус" рукописна копія сторінки

Упродовж 11 ст. половці, переходячи з місця на місце, освоїли величезні степові простори. Наприкінці 11 ст. половці перейшли до постійних зимовищ у басейні Сіверського Дінця. Тут споруджувались їхні святилища зі статуями предків, насипались кургани.

Після Долобського з'їзду 1103 року Володимир Мономах у 1103, 1111 і 1116 разом з іншими князями здійснив три походи проти половців, завдавши їм відчутної поразки. Під час першого походу руські війська досягли берега Азовського моря, де перебували орди ханів Урусобоя, Алтунопоя, Белдуїза. Половці були вщент розбиті, а Алтунопой, Урусоба і ще 20 ханів загинули. Під час походів 1111 і 1116 років руські дружини здобули половецькі «міста» та численні селища, розташовані на берегах Сіверського Дінця.

Історичний герб армії Куншагу, де на довго осіли печеніги

Половецькі орди із Сіверського Дінця відступили на схід, за Волгу. Після смерті хана Шарукана 40-тисячна орда, очолювана його сином Отроком, відкочувала на Кавказ, де вступила на службу до грузинського царя Давида Будівника. У Подніпров'ї половецькі орди на чолі з ханами Боняком і Тугорканом також здійснювали походи на Візантію та руські землі.

На початку 12 ст. половці повністю освоїли причорноморські та приазовські степи. До того часу належать багато майстерно виготовлених кам'яних статуй, встановлених на курганах, зимовищах, при дорогах. Фігури, виготовлені з пісковика, вапняка та червоного граніту, зображують людей із притиснутою до живота двома руками посудиною.

На середину 12 ст. межі половецької землі проходили межиріччям Волги та Дону на сході, на півдні — північнокавказькими, кримськими та приазовськими степами, на півночі — річкою Сула, на заході — межиріччям Інгульця і Дніпра.

У другій половині 12 ст. окремі половецькі орди, які згадуються в давньоруських літописах під ім'ям Токсобичі, Єлтукови, Бурчевичі тощо, почали утворювати нові об'єднання, з яких найсильнішими і найорганізованішими були Придніпровське і Донське по річці Сіверський Дінець (Біла і Чорна Куманії). На чолі сіверо-донецького (донецького) об'єднання стояв рід відомого хана Шарукана. До цього роду належали також хани Сирчан, Отрок і Кончак, який у другій половині 12 ст. об'єднав значну частину половців у єдину державу. Ряд кам'яних статуй цього часу, виявлені в середній течії Сіверського Дінця, передають європеоїдні риси половецьких ханів і знаті. Обличчя у них овальні, ніс із горбинкою, вуса прямі або хвилясті. Половці традиційно складали значну частину війська князів Русі.


Давньоруський літописець пише про Кончака як могутнього богатиря. Його стійбище знаходилось на березі р. Тор у середній течії Сіверського Дінця. Тут у полоні перебував новгород-сіверський князь Ігор Святославич після поразки руських дружин під час битви на р. Каяла в 1185 р. (втік за допомогою половця Лабора). Похід Ігоря Святославовича на половців 1185 р. оспіваний у знаменитій поемі «Слово о полку Ігоревім».

На початку 20-х рр. 13 ст. половці зазнали численних поразок від монголо-татар, згодом були розгромлені донські, передкавказькі орди половців та їх союзники — алани.

1223 року половці остаточно були розбиті на річці Калка. Деякі половецькі роди відкочували на Дунай — на територію Угорського королівства. Перша, невдала спроба поселення половців під проводом хана Котяна в Угорщині була здійснена угорським королем Белою IV і датується 1239 р. Упродовж 12411242 років внаслідок набігу монголо-татар на Угорщину значно скоротилося населення області Альфельд, і Бела IV цього разу вже успішно розселив половців між Тисою і Дунаєм, біля річок Кереш, Марош і Темеш. Всього переселилося від 65 до 85 тисяч половців. 1282 року з лівобережжя Тиси значні групи половців переселилися до Молдавії, в Угорщині залишилося близько 50-60 тисяч. У 13-14 століттях половці в Угорщині займали територію у 8000-8500 квадратних кілометрів. Територіально половці поділялися на 7 родів. Наприкінці 14 — на початку 15 століть їх було організовано у секи (sedes), об'єднання, що частково відображали племінну структуру.

Масове переселення половців ханів Татара та Котяна до Угорщини у першій половині 13 століття призвело до їхнього домінування у суспільно-політичному житті королівства протягом тривалого часу. Саме тут половці чи не найдовше зберігали свою мову та культуру — ще 1744 року Стефан Варро, чи не останній половець, який знав мову своїх предків, у складі кумано-язизького посольства до Марії-Терезії прибув до Відня. Сліди присутності середньовічних тюркських кочівників збереглися в численних етнографічних групах сучасних угорців. Багато запозичень з тюркських мов має угорська мова.

Відомі були половці в Єгипті, де (пізніше становили гвардію султана — мамлюків). Більша частина половців залишилась у степах Причорномор'я, увійшла до складу Золотої Орди та згодом асимілювалась.

Слідами поселень половців у середньовічній Русі залишаються такі топоніми, як Половиця (колишня запорозька слобода — історичний центр Дніпропетровська), села Великополовецьке (Сквирський район Київської області),Малополовецьке (Фастівський район Київської області), Половецьке (Богуславський район Київської області), Половецьке (Бердичівський район Житомирської області), Половці (Гощанський район Рівненської області), Куманівка (Козятинський район Вінницької області), Куманів (Городоцький район Хмельницької області), Куманівці (Хмільницький район Вінницької області), Команча Сяноцького повіту в Підкарпатському воєводстві Польщі.

Віра половців[ред.ред. код]

Докладніше: тенгріанство

Половці сповідували тенгріанство. Ця релігія заснована на культі Тенгрі-хана (Вічного Синього Неба). Крім Тенгрі, кипчаки вшановували богиню Умай, яка уособлювала земне начало.

Джерела свідчать[Які?] про те, що серед половців було багато християн. Дочки і сини половецьких ханів у літописах часто носять християнські імена, одружуються з нащадками руських, угорських, візантійських правителів. У ті часи, так само як і нині, християнином був той, хто вірив у єдиного Всевишнього, Творця неба і землі, визнавав його втілення в образі Спасителя (Ісуса Христа) і носив хрест.

Після утворення Імперії Великого Степу (Монгольської) частина половців приєдналася до війська монголів. Саме вихідці з колишніх половецьких земель складали значну частину війська темника Мамая під час його боротьби з Дмитром Донським. Після поразки у цій битві Мамай відійшов у східноукраїнські і причорноморські степи, його син, нащадок Чингізхана по матері, разом з військом прийняв християнську віру і став під руку великого князя литовського, отримавши з його рук титул князя Глинського і володіння на землях нинішніх Полтавської, Черкаської, Сумської і Чернігівської областей. Так закінчилась історія половців і почалась історія козацтва. Нащадки Мамая і Чингізхана, князі Глинські, Вишневецькі, Острозькі, Дашкевичі, Ружинські стали першими козацькими отаманами.

Мова[ред.ред. код]

Докладніше у статті Половецька мова

Мова половців належала до кипчацько-половецької подгрупи кипчацької групи тюркських мов. Відомий Кодекс Куманікус - пам’ятка половецької мови початку XIV ст. Щодо мови половців існують суперечливі точки зору. Головні версії дві — версія про тюркську основу цієї мови і версія про слов'янську[Джерело?] (болгарську, українську) основу цієї мови. Швидше за все в чомусь праві і та і інша, оскільки в той час, так само як і нині, на землях Східної України проживало населення змішаного походження.

Відомі половецькі хани[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000
  • Довідник з історії України. За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993
  • Козловский С. Средневековая Русь и кочевники Северного Причерноморья в IX — первой половине XIII в.в.: внешнеполитические и социально-экономические аспекты / Сергей Козловский // Colloquia Russica. — T.1. Ruś średnioweczna a sąsiedzi (IX — poł. XIII w.). Materialy międzynarodowej konferencji naukowej. — Kraków, 2011 — S. 80-88.
  • Козловський С. Матримоніальні зв'язки галицьких і волинських князів з кочівниками Північного Причорномор'я (XI — перша пол. XIII ст.) / Сергій Козловський // Студентські Історичні Зошити. Тези доповідей II Міжнародної наукової студентсько-викладацької конференції: «Князівства Галицьких і Волинських земель в системі міжнародних відносин ХІ-XV ст.». — Івано-Франківськ, 2011 р. — Вип. 2 — С. 18-20.

Посилання[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.